Йому довелося редагувати цілу низку газет,очолювати Волинську обласну організацію Національної спілки письменників України. Саме слово було Олеговим головним прихистком. Одначе він зумів не стати бранцем еґо,тож уникав не тільки спокус самозалюбовування,а й елементарного інформаційного відображення статусу кво. Свого часу погодившись на «стартове» інтерв’ю для «Волинської правди» (відразу після обрання головою Волинської обласної організації НСПУ),все відкладав його на потім. Так і залишилися без відповідей ціла низка запитань,поєднаний і сентенціями: « Передовсім,розпочинаючи розмову,мушу вдатися до традиційного нарікання з цього приводу. Адже Олег Потурай – цілісна й водночас нерозгадано-втаємничена особистість,талант якої багатогранний (поет,драматург,журналіст із величезним досвідом редакторства,публіцист,політолог,футуролог,фейлетоніст,прозаїк,літературний критик…). Тож,перш ніж перейти до,так би мовити,особистісної творчої іпостасі,дозволю собі запитання,що стосується нової місії. Адже весна-2012 стала по-своєму знаковою в твоїй долі. Якщо ти минулого року,якось так неквапливо,несуєтно,будучи давнім бранцем літератури,став членом НСПУ,то нещодавно очолив Волинську організацію Національної спілки письменників України. Не запитуватиму,чи це було несподіванкою. Адже волевиявлення колег по перу – це й свідчення-оцінка,й відображення оптимізму щодо нового лідера спілчан,а водночас – «ярмо» для нього самого. Тож попросив би зізнатися,що робитиме Олег Потурай,аби Волинська письменницька організація не втратила набутків й не залишилася на периферії літературного процесу»; « Коли спробувати побіжно-поверхово поглянути на Волинську письменницьку організацію,дивлячись передовсім на її керівників,то помічаєш цікавий феномен. Я б його назвав «бажанським». Адже Петро Мах,який був першим лідером письменницького професійного товариства на Волині,- холмщак,родом з-за Бугу. Відтак хіба його наступник Василь Гей (родом із села Заболоття Любомльського району) не «прописаний» до цієї річки. А вже Ніна Горик – з Забужжя цього ж району. Та й твій рідний Бортнів – теж прибузьке село. Все це,починає здаватися,невипадково»; «Та годі містики (хоч тут ти – як щука в Бузі: перекладав українською Нострадамуса,видав сонник). Продовжимо розмову про Волинську письменницьку організацію,де вже майже 4 десятки творчих «его»,з яких мало не кожен бачить себе як не нобелівським,то принаймні шевченківським лауреатом. Як сподіваєшся узгодити ці амбіції,забаганки,різновекторні політичні вподобання?»; «За турботою про колег,яку із граней свого таланту розвиватиме Олег Потурай? Після того,як побачило світ твоє фактично повне зібрання поезії «Ліхтар у закутку»,таким же чином діятимеш і зі своєю драматургією?»; «Хотілося б почути твою думку про сучасний літературний процес,знакові імена,волинський контекст,больові точки,перспективи. Наскільки для творців українського художнього слова сприятливі нинішні політичні,соціальні реалії…».
Звісно,Олег неодноразово бував у редакції «Волинської правди». Коли деякі,прости,Господи,діячі з Київського майдану спробували у цікавий спосіб позбавити Спілку письменників приміщення,він в ексклюзивному інтерв’ю дав різкий «відлуп». Але скільком сподіванням цієї неординарної творчої людини так і не суджено збутися…
Повертаюся до пристані пам’яті і відчуваю цей глибинно печальний погляд. Навіть у вересні 1970-го Олегові очі були незбагненно-сумними,він дивися – і ніби бачив щось недосяжне,незвідане. Тоді,під час засідання літературної студії «Ластівка» при іваничівській газеті «Колос» (головував світлої пам’яті Євген Шевчук),Петро Петрович Мах,почувши Олегові поетичні рядки,аж «вибухав» од щирого радісного захоплення. А в погляді десятикласника Поромівської школи – жодної безтурботної сміхотливої іскринки. Напевне,вже тоді він знав про обрану життєву стезю,пов’язану зі словом. І при цьому,відтак «вростаючи» в літа,сумлінно і непоказово її торував,володіючи унікальним чуттям власної гідності і вмінням не бути рабам суєти-марноти.
Вже в шкільну пору Олег,худорлявий,самозаглиблений,сприймав життя з усіма викликами по-дорослому. При цьому майже ніколи не нарікаючи. Він,поважно курячи і смакуючи пивом,завше знав міру. І ніколи цим не хизувався. Пригадую,як вулицею Іванич прошкує «квартет»: Дмитро Полікарпович Іващенко,Гриша Мацерук,Олег Потурай та автор цих рядків. Дискутуємо з приводу поетичної прози і прозаїзмів у поезії. І при цьому Олег умудряється випускати цигарковий дим крізь рукав пальтечка-осінки.
Одного разу,правда,цигарки ледь не зіграли з Олегом злий жарт. Група школярів із Іваничівського району в лютому 1971-го їхала рейсовим автобусом з Нововолинська до Луцька,аби виступити під час конкурсу юних читців віршів із нагоди 100-річчя Лесі Українки. У салоні ніде було й сірнику впасти. Олег вийшов у Затурцях,аби потайки перекурити. Коли ж дісталися до автостанції (тепер – будинок філармонії),виявилося,що десятикласника з Поромівської школи нема. Заспокоюю Софію Данилівну Вавринчук (вона,вчителька Грибовицької школи,керувала «Іваничівським десантом»): не переживайте,Олег не підведе… Й ось у Будинку піонерів (нині офіс єврейської громади,поряд із ЗОШ №1) вже з годину вправляються у красномовстві школярі,оголошують: «А зараз свого вірша,присвяченого Лесі Українці,прочитає Олег Потурай». І в цю мить він з’являється у дверях,кидає мені свою куртку і рішуче,ніби й нічого не сталося,виходить на сцену…
Наче калейдоскоп,мчаться,нанизуючись один на одного,ці незабутні,дорогі епізоди,завдяки якими побратим Олег – поряд. А з ним – його неординарні друзі: і,Богові дякувати,нині сущі Євген Хотимчук,Михайло Савчак,і світлої пам’яті Лукаш Назарчук,Григорій Мацерук,Степан Борисюк,Феодосій Мандзюк…
Олег Потурай,може,й не надаючи цьому значення,відчував параметри свого життєвого шляху. Чи не тому,пишучи поезію,драматургію,публіцистику,фейлетони,прозу,намагався розтаємничити сни,видавши «Сонник». Зрештою,ще в драматичній поемі «Присмерк» (1978 – 1993) він у розділі «Замість епілогу» мовив читачам: «Вельмишановні,я вам все сказав. Як щось не так – пробачте».
Олег Потурай не може померти у своєму слові,у вдячній пам’яті тих,хто ще топче ряст. Прости,дорогий друже,за всі прикрощі,якими ми (в тому числі – й автор цих рядків) «обдаровували» тебе.