«З 2012 року я 80% свого творчого часу покладала на це,умовно кажучи,відстрілювання в інформаційній війні,яку я як письменник бачила раніше і глибше,аніж більшість українського суспільства»,- зазначає Оксана Забужко.
 
На її думку,нинішню,як і будь-яку,війну можна передбачити,попередити,але «ніхто не слухає тих,хто передбачає,застерігає,попереджає. Тільки заднім числом всі реагують. Це була маргіналія,нішеві речі,на які ніхто не зважав. При тому,що це пророцтво було елементарне. Це просто нормальне якісне прогнозування. Так само і з текстами Лесі Українки. Все,що вона писала,– її свідчення,її листи,твори – це передчуття Першої світової війни. Вона навіть чітко визначила зони турбулентності на найближчі 100 років: Балкани і Кавказ».
 
Письменниця-інтелекуталка нагадує,що були,скажімо,такі люди,як Ален Безансон у Франції,який весь час кричав і застерігав,чи Едвард Лукас,якого ославили ексцентричним типом,про план Путіна,про агресивну політику Кремля. «У 2009-му було вже все абсолютно ясно. Починаючи з 2006 року,я чітко бачила,як Україну на Заході презентують через російський меседж у західних ЗМІ,нібито Україну поділено надвоє,- констатує Забужко. – Громадська думка Заходу готувалася до того,що Україна – це штучне утворення,воно обов?язково має розпастися. І це були 10 років інформаційної атаки!»
 
Письменниця зауважує,що «Україна була посаджена на російську сміттярку: що з Москви не сказали,того і не знаємо. І ця інформаційна ізоляція – це і є інформаційна війна. Територія повністю підконтрольна Росії. Якась Маша Столярова чи Ігор Шувалов визначають,що українській публіці годиться знати,а що – ні… Людей лоботомізують,з них роблять ідіотів,готують як овець на заклання. І що ти можеш зробити».
 
Роздумуючи про специфіку сучасної війни,Забужко підкреслює: «В епоху глобалізації і інформаційного суспільства вже не треба посилати великих армій,щоб завоювати ресурси. Цілком досить поставити на телевізор цілі країни,і міста і регіони будуть нищити себе самі… Зараз коли у Криму люди виходять на якісь протести,а ці путінські цербери їх заганяють,вони кричать на них «бандери». У людей в голові настільки вивернута картина світу,що вони вперто вірять в якусь свою ідеальну Росію. Ці нещасні люди в третьому поколінні асоціюють себе з вимріяною Росією,вони загублені в часі. І коли ця сама Росія до них приходить,вони її не впізнають. Вона їм робить щось погане,а погане,як їм сказали,- це бандери. Тож на цих самих російських поліціянтів,які акуратно їх прикладають і в воронки кидають,вони кричать бандери. Назвіть це божевіллям,шизофренією,але саме це воно і є: вам спершу «хакають» мозок,а після цього з вами можна робити що завгодно. Вже не треба бомбити міста авіацією. Вони все зроблять самі. Саме ця дезорієнтація є наслідком інформаційної війни,яка економить ресурси на гарячу».
 
Аналітик звертає увагу на проблему «відсутності української політики. Люди,які називаються політиками,у нас в переважній більшості такими не є. Бо політика як мистецтво управління суспільством,як менеджмент країни їх цікавить найменше. Вони не є політиками в словниковому значенні. Україні потрібні політики,які би мислили державницьки,стратегічно».