Пише вам Владімірський Саган,не підпанок а вельможний пан.

Я уже не раз епістолярно посилав вам вісточки примарні,вже мене місцевий психопат викликав на диво-апарат,вже й аналізи здавав в пробірку,чи бува я не вживаю «ширку». Просто,бачите,така робота – повсякденні клопоти й турботи,думає насправді голова,які в доповідь вживать слова,бо з язика летять фрази й фрази,а для декого вони – образи. Може й вас я скривдив ненароком,бо уже вилазить слово боком,ляпнув,а воно – не горобець,і несе мені швидкий кінець. Та завершувать кар’єру не планую,в древнім граді я у вус не дую,шаблею махаю наче ціпом,все рішаю за одним лиш рипом,ось,згадав,що вже минає рік,я ж вітати Вас зі святом звик.

Мав бажання Вас побачить лічно і зібрався їхать героїчно у столицю прямо в кабінет,щоб вручити Вам ясний букет і коробку найсмачнішого “рошена” в рік рогатого для всіх Овена,а простіше – в рік дурного Барана (в нас із ним родинонька одна). Запрягли ми з хлопцями машину,склали в торбу не одну пляшчину,шашлики,вина аж три дзбани,взяв на Київ я нові штани,бо тканина протирається на с*аці від щоденної у кріслі праці. Їхали і везли у цукерках (переклали знизу,збоку,зверху) подарунок в євро і долярах – то мав бути Вам від нас подарок. Та проте заїхали в лісочок,подзюрчать з нових штанів в “струмочок”,ненароком замочив штанину,тож дістали лиш одну пляшчину,і,допоки ті штани сушились,ми всушили все,бо добре всілись. А в кінці до пляшки коньяку ми “рошен” відкрили на пеньку і якась необразована свинота всю валюту та й запхала в рота. Довго плакали ми в лісі гірко,вже хотіли колупати дірку в животі отого ненажери,та проглот той виявився… мером. Сам собі робити харакірі я не став,з собою живу в мирі…

А в цукерки я завжди охоче підсипаю злато позаочі,хто хабар не хоче навіть брати,той все рівно залетить за грати. Гроші запікаю в торт і у бісквіти,долари ховаю навіть в квіти – бо хабар всегласний то є власть,на крючку у мене є карась…

Так я,бачите,в столицю не допер і пишу Вам тєлєграму вже тепер. З Новим роком хочу привітати,принагідно про бюджет спитати. Хто його приймає зовсім куцим із вінцем фатально неминучим? Ви ж не забувайте кавалєрів,тих,що претендують у кар’єрі на медаль для власної сідниці під указом зверху зі столиці. “Орден Попандопула” з конвертом я чекаю,як герой безсмертний,ще й на пенсію до ордена в бюджеті треба кошти закладать в монеті. Ми номенклатура ще совєцька,віримо,що криза перетрецця,будем стригти руна золоті і вести народ в ясні путі.

Тут мені запрошення принесли до людей правдивих й справді чесних,треба йти,вітати їх зі святом,тільки що в промові їм казати? По фактурі я,як Дід Мороз,в мене шнобель – наче паровоз,маю шубу,коней під капотом,ще й снігуроньку з відкритим ротом. Але ж я повинен по статуту подарунками розбавить скруту,я ж не хочу віддавать з торбини,бо добро мені лоскоче спину. Я не звик із смердами ділитись! Вже від розпачу готов завити…

А до мене в двері кабінету люди йдуть як в пащу інтернету,всі щось хочуть,просять і ллють сльози,а життя не вірш,а сіра проза… Де набрати злата для народу,якщо сам чекаєш нагороду? Вже й купив костюма із кримпліну і нову автівочку для сина,все чекаю я указу зі столиці,щоб вчепили орден на сідницю. Навіть не виходжу з кабінету,бо,скажу вам по великому секрету,вірю,що задзвонить телефон: хто на проводі?

–Із Києва патрон! Вам наказано з’явитися в палати! Будуть нагороду Вам вручати!

Бо якщо відверто – заслужив,недаремно сльози навіть лив,щоб розжалобить серденько Ваше…Ось сиджу я навіть у параші і нові штани спустив з колін: вірю,в світі я лише один,що достоїн ордена на с*аку,а,можливо,навіть і для фраку,щоб піти на йолку новорічну й побряжчати орденами звично…

То не сон і навіть не дрімота,я дивлюся на нові ворота і на серці робиться аж млосно,– може,вилити фігуру з воску і поставить при житті в музей (серце аж вискакує з грудей!..).

Щоби заслужити на пошану на роботі буду аж до рану,тут для того є усі умови – я сиджу немов мішок полови в кріслі офіснім,м’якім,комфортнім,на мені новий піджак двобортний,галстук в’ється пузом як стежина,вже й завершилась робочая година…

Задрімаю,мабуть,в кабінеті,це вже краще,ніж у туалеті,хай горить на стелі світла люстра,я страждаю за усеньке людство,хай усі побачать серед ночі світлі вікна та й на власні очі. Знайте,хто достойно обіймає трон – хан Саган вже бачить третій сон…»