Волинська спільнота знає Віктора Олексійовича як талановитого поета,літературного критика,публіциста,члена національних спілок журналістів і письменників,лауреата Волинської обласної літературно-мистецької премії імені Агатангела Кримського (2009) й першого лауреата Міжнародної літературно-мистецької премії імені Пантелеймона Куліша (2011). А читачі «Волинської правди» насамперед впізнають його за неповторним стилем викладення матеріалу в його аналітичних роздумах «Відлуння тижня». Вісім із дев’яти з половиною років,пройдених першим незалежним інтернет-виданням,Віктор Вербич незмінно веде на сторінках ВП незримий інтелектуальний діалог із читачем,підтягує його до свого рівня,змушує замислитися над важливим і відкидає суєтне,осушує воду словоблуддя,щоб викристалізувати істину,суть якої зводиться до одного: треба жити Україною,а не жити з нею.
Багато волинських чиновників,політиків,журналістів (та хіба тільки волинських) взяли за звичку починати трудову семиденку із Вербичевого «Відлуння тижня». Звіряють за ним свої дії й думки,обмірковують плани,виробляють пріоритети. Направду ж,не з гороскопу їм починати.
Народився Віктор Вербич 13 травня 1956 року в селі Грибовиця Іваничівського району. Навчався у місцевій восьмирічній,а відтак у Жовтневій середній школі №9 м. Нововолинська. Ще школярем написав листа тодішньому керівнику України Володимиру Щербицькому,в якому щиро обурився політикою зросійщення. Ну,хіба міг він знати,що пише найголовнішому в Україні русифікатору? Через те тягали тоді Вербича і його вчителя до КДБ,через те важко давався йому шлях до всього,що собі намріяв. Працював теслярем і столярем,служив у війську і лише потому вступив до Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки на українське відділення філологічного факультету. А що мав тягу до знань,то виш закінчив з відзнакою.
Десять років учителював у Турійському районі,навіть став директором середньої школи в Лукові. Попри вроджений педагогічний талант і виховання в ті складні часи патріотів рідної землі,затісно було таланту Віктора Олексійовича в селі. Спілкування з однодумцями призвело до активної діяльності в Народному русі України,що тоді зароджувався,а відтак – написання публіцистичних творів,які поширювали спочатку в самвидаві,а згодом у першій на теренах Волині офіційно зареєстрованій демократичній газеті «Народна трибуна»,яку читали по всій Україні й за кордоном.
З серпня 1990 року Віктор Вербич почав,як він сам пише,заробляти на хліб журналістикою. Спочатку – в газеті «Народна трибуна»,згодом – «Луцький замок»,пізніше – в тижневику «Сім’я і дім».
Не злічити публікацій,які вийшли з-під його пера. Частина з них видана окремими збірками,а ще більше – залишилося на пожовклих газетних сторінках.
У своїх діалогах із відомими й тими,хто таким стає після спілкування з Віктором Олексійовичем,Вербич – доброзичливий,рівноправний співрозмовник,який вміє повести нитку бесіди в цікавому для читача руслі,добре володіє темою,навіть веде перед,притім жодним чином не виказуючи якоїсь чи то зверхності,чи то запопадливого чиношанування. Саме тому чимало його інтерв’ю стали справжніми журналістськими шедеврами,і читати їх цікаво,незалежно від часу створення.
Віктор Вербич повернув із небуття десятки історичних постатей Великої Волині й усієї України. Усі його есеї пройняті великою любов’ю до рідної землі й людей,яких вона породила. Кожна описана ним доля варта окремого роману,та він щедро роздає сюжети друзям і колегам,а сам заглиблюється у філософію людського буття в поезії. У віршах Вербич не римує,а творить новий,неповторний образ. Описуючи природу,пізнає вищі закони існування всього живого.
Вісім років тому,в травні 2008-го,Віктор Олексійович долучився до інтернет-журналістики. І не пошкодував. Як він сам зізнається,ніде так комфортно йому не працювалося,як на «Волинській правді». Неформатний для таблоїда,Вербич цілком вписується в концепцію нашого інтернет-видання,яке не тільки інформує,але й справляє значний вплив на формування громадської думки. І в цьому теж велика заслуга Віктора Олексійовича. А що він завжди пунктуальний і зібраний,то має час і змогу ще й сповна реалізовувати свій літературний талант.
Отакий він,той Вербич,непідробно щирий,лагідний до родини,друзів і колег,проте жорсткий,ба навіть жорстокий до ворогів. Ні,не особистих (якби вони раптом з’явилися,то вмить би згоріли від сорому,взяті на кпин численними друзями Віктора Олексійовича),а ворогів України. Бо тема творення квітучої,благополучної України,добробуту всіх її дітей (а не купки обраних злодіїв) – головна в житті Віктора Вербича. Недаремно він неодноразово нам нагадував і ще не раз буде нагадувати слова Тараса Шевченка:
Свою Україну любіть,
Любіть її… Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
А наразі – будьмо!
«Волинська правда»