Людина-інститут. Так нерідко називають волинянина Володимира Рожка. Він – історик-архівіст, почесний професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки,  кандидат церковно-історичних наук, дійсний член  Інституту дослідів Волині у Вінніпезі (Канада) і його представник на Волині, учасник дисидентського руху у 60 – 80 роках  ХХ століття. Автор 44  книг, більше двох тисяч наукових розвідок, опублікованих у вітчизняних і  зарубіжних газетах і журналах. Зрештою, якщо говорити про обсяги та значимість цих праць, то Володимир Євтухович направду  написав стільки, скільки  не вдалося  зробити  науково-дослідним інституціям із чисельним штатом.

Нещодавно у ПрАТ «Волинська обласна друкарня» побачила світ його 280-сторінкова книга-монографія  «Високопреосвященний Анатолій Дублянський, митрополит Паризький і Західноєвропейський». У  цій праці йдеться про долю унікального волинянина, який пройшов шлях від краєзнавця, працівника музею у Луцьку, журналіста, редактора газети  до митрополита Української Автокефальної Православної Церкви. Тож передовсім саме про цю визначну постать у контексті минувшини і нинішніх трагідраматичних  реалій  і розповідає  в  інтерв’ю для «Волинської правди» історик-архівіст, релігієзнавець, культуролог,  краєзнавець  Володимир Рожко.

– Тотальна війна проти України та українства  не тільки не збавляє своїх масштабів, але  й радше стає все ефективнішою стратегію Кремля.  Зокрема – у контексті україноненависницького курсу «Русского мира».  А якщо бути точнішим, то йдеться про сферу духовну, де, схоже, правлять бал «раби, подножки, грязь Москви». Чи не так , Володимире Євтуховичу? 

–  Ви послалися на Генія України. А Тарас Шевченко завше правий. У тому числі – і щодо тих лукавих духовних рабів Москви, що надягли маски, будучи священнослужителями, вдають із себе українців.

– Але таких надто багато. Їх, служителів лукавого, імперії зла на чолі з тандемом Путіна –  Гундяєва, разом із, прости, Господи, митрополитами «павєлами»  та іже з ним (вихідців  із історичної Волині) вистачає. Але ж є (як і були та будуть) інші душпастирі.

– Особливо в тому часовому просторі, який означений «були», а якщо точніше – минулим. Серед тих українських духовних  подвижників, хто, не зважаючи на тернистий шлях, страшні випробування, не зрадив принципу «Бог та Україна – понад усе»,  і  Високопреосвященний  владика Анатолій Дублянський.

– Власне на цій унікальній постаті хотілося б сконцентрувати в інтерв’ю. Тим паче, що 28 жовтня виповнюється двадцять літ, як завершився  земний митрополита Анатолія, з яким Ви мали щастя спілкуватися.

– Він,  митрополит Паризький і Созопольський  Західноєвропейської  єпархії УАПЦ,  спочив у Бозі 28  жовтня, не доживши 15 днів до свого 85-ліття.  Але владика готувався до цього, прийняв Святі Дари. В одному з листів до мене Блаженніший  писав: «Зараз я вже немічний старець, якого ще тримає Господь при житті… Вже нема сил писати. До Вас вирішив написати останками сил».

– Доля цього архіпастиря  у значній мірі пов’язана  з Волинню. Тут, у Луцьку,  він  працював у краєзначому музеї… 

– Народився  майбутній владика 11 листопада 1912 року, до речі, також  на Волині – на хуторі Перетоки Олицької волості Дубенського повіту, що за чотири кілометри від села Ромашківка  нанішнього Ківерцівського району та за стільки ж від Олики. 1915 року, під час Першої світової війни,  родина Дублянських мусила виїхати  в так зване біженство. Зупинялися на Полтавщині, у Луганську. У серпні 1918-го вони повернулися через Харків, Київ на рідну Волинь. Жили у Луцьку (до січня 1944 року)  в будинку № 21 на вулиці Торунській (зараз  Щепкіна), який  Захарій Дублянський придбав  перед початком Першої світової війни.

– Анатолій Дублянський  гімназійну освіту здобув у Луцьку. Але, як не парадоксально, навчався він в російській гімназії?

– Вибору особливого й не було. Коли про це  я запитував у дев’яностих роках минулого сторіччя  митрополита Анатолія, він пояснював (цитую з листа): «Національна українська свідомість, незважаючи на моє перебування в російській гімназії, почала зароджуватися вже з п’ятого класу гімназії. Спричинилось до того моє зацікавлення історією Волині як частини України… Я вже, закінчивши гімназію в 1930 році, вийшов з неї цілком свідомим українцем».

А вищу освіту він отримував у двох університетах  – Віленському імені   Стефана Баторія та Варшавському імені Юзефа Пілсудського. Свідченням того, наскільки Анатолій Дублянський цікавився історією Волині,  став написаний ним і виданий 1934 року в Луцьку, в друкарні Шнайдера, історичний  нарис «Луцьк» із ілюстраціями та  передмовою автора.

– У тридцятих роках він активно співпрацював як  автор історико- краєзнавчих розвідок  із низкою волинських ЗМІ. У тому числі, про що  Ви пишете  у своїй книзі «Високопреосвященний Анатолій Дублянський, митрополит Паризький і Західноєвропейський», з  виданням, яке редагував талановитий  і, на жаль, досі належно не поцінований письменник Володимир Островський.

– В ілюстрованому  журналі «Наш світ» під редакцією Володимира Островського поміщено низку статей Анатолія Дублянського.  У тому числі – й «Українська старовина й етнографія в  Волинському музеї», «Рівне», «Дещо з нумізматики», «Зимно», «Два незнані універсали гетьмана Івана Мазепи»…   Саме через українську пресу Волині Анатолій Дублянський хотів своїми надруками  з минулого рідної землі  не лише донести до душ волинян  правду про наше славне минуле, а й запалити свічку віри й любові в їхніх серцях до власної історії, у світлі й теплі якої б народилася, плекалася б національна свідомість. І це були його громадянський голос, його громадська праця для свого народу в ті нерадісні новітні часи чергової полонізації українців Волині.

Серед публікацій Анатолія Дублянського, які працювали на пробудження історичної пам’яті, –  «Легенда про заснування Луцька», «Пізнаймо Волинь» в «Українській ниві»…

Зрештою, цей  перелік можна продовжувати й продовжувати. Адже, принагідно зауважу, Анатолій Дублянський у своїй публіцистично-просвітницькій праці співробітничав не тільки зі згадуваними виданнями, а й  з багатьма часописами поверсальської  Польщі, зокрема  – «Волинським словом»,  «Шляхом», двотижневиком «Церква і нарід»…

– Володимире Євтуховичу, очевидно,  особлива сторінка в життєписі Анатолія Дублянського – праця у краєзнавчому музеї. Тож розкажіть про це.

– Анатолій  Дублянський  1 липня 1938 року розпочав свою працю у Волинському музеї в Луцьку, що знаходився на вулиці  Генрика Сенкевича (зараз Богдана Хмельницького), в будинку між помешканням лікаря Липинського (брата В’ячеслава Липинського)  та будинком кінотеатру «Чари». Це сталося після того, як 30 червня цього ж року він отримав  ступінь магістра філософії в галузі історії у Варшавському університеті імені Юзефа Пілсудського після успішного захисту дипломної роботи. Праця магістра Анатолія Дублянського полягала  в розбірці давніх документів українського шляхетного роду Малинських і  Єло-Малинських. Незадовго до початку Другої світової війни він впродовж  місяця перебуватиме у Варшаві, щоб завершити свій докторат на тему «Адам Кисіль із Брусилова» під керівництвом професора Мирона Кордуби.

– Після 17 вересня 1939-го ситуація кардинально змінюється.

– Грізний, страшний рік, який приніс «червоний» кривавий терор, десятки тисяч закатованих  по тюрмах, депортованих до Сибіру й Казахстану… Хоча  українці Волині  не лили сліз і за поверсальською Польщею з її «санаціями», пацифікаціями,  ревіндикціями. До речі, напередодні падіння Речі  Посполитої  серед волинян  були популярними думки «хай буде гірше, аби інше», одначе перша московсько-більшовицька окупація принесла не лише  інше, але й досі нечуване та небачене зло з насильства, терору, сліз і крові.

– Але Анатолій Дублянський   продовжив працювати у музеї?

– Так.  Але з перших днів «визволення» директор і його заступник, поляки за національністю, виїхали на Захід. У музеї залишились археолог поляк Зигмунд Лєскі, сторож  та  магістр Анатолій Дублянський. До слова,  на початку ніхто з «визволителів» не цікавився станом справ – музей самоіснував  на ентузіазмі його працівників. Щоб мати  засоби для існування, Анатолій Дублянський пішов працювати викладачем історії в колишню українську гімназію, перейменовану «визволителями» у середню школу №2.

До речі, музейна  установа стала називатися Державним обласним краєзнавчим музеєм у  м. Луцьку. Звичайно, місцевий українець-інтелігент не міг викликати довіри у нової влади  трудящих. І дамоклів меч кривавого НКВД постійно висів над ним і родиною. Тим не менше, Анатолій Дублянський був старшим науковим працівником,  відтак – призначений заступником директора з наукової роботи. Але  йому було дуже нелегко.

–  Про це говорив сам А. Дублянський?

– Він мені писав (цитую), що «вже став  дуже боятися, і лише за німецької окупації довідався, що НКВД запитувало у музеї, чи я дуже потрібний у праці в музеї. Діставши відповідь від директора, що так, НКВД залишив мене   у спокої. І лише одна працівниця музею за німецької окупації сказала мені, що її НКВД зобов’язав слідкувати за мною і доносити все, що я говорю».

Але в часи «червоного московського визволення» Анатолій  Дублянський все-таки мав кілька цікавих наукових подорожей – до містечка Олика (у замок Радзивілів), до Перемиля (де розпочинав свій шлях від князя до короля  Данило Романович), до «Козацьких могил» у Пляшевій.

– Та 23 червня 1941 року на зміну московським «визволителям» прийшли їхні недавні союзники (якщо брати до уваги пакт Молотова- Ріббентропа).

– Про це згадував майбутній владика: «Німецько-радянська війна застала нас несподівано… Прийшовши до музею, ствердив, що хтось розбив габліотеку з  монетами  і зникло кілька золотих монет (візантійських)… Й далі німецькі вояки приходили до музею, то, щоб не повторилися знову якісь  покражі, я на вхідних дверях до музею почепив  шнурок, який   прикріпив  сургучем,  на якому поставив печатку». До слова, магістр Анатолій Дублянський зашив свою офіційну працю в музеї  в липні-серпні 1941 року.

– Відтак він  став редактором «Українського голосу»?

–  Ні, не відразу. Недовго (кілька місяців) працював  в окружному управлінні заступником керівника позашкільної освіти,  виклав історію на так званих матуральних  курсах,тобто в гімназії,  яку очолював Володимир  Покальчук. Але, як писав мені покійний владика, окупанти невдовзі гімназію закрили. Тож  Анатолій Дублянський   погодився на пропозицію Володимира Постригача,  редактора газети «Український голос», щодо співпраці. А згодом і сам очолив редакцію.

– Коли Анатолій Дублянський відчув у собі  священицьке покликання?  Ще в Луцьку?

– У Луцьку він спілкувався з митрополитом Полікарпом. А вже в еміграції  (зокрема в м. Рагенсбурзі) виконував обов’язки дяка при  протоієреї  Олександрові Семеновичу, брав активну участь у становленні за рубежем відродженої Української автокефальної   православної церкви.  А 8 грудня 1951 року  у місті Мюнхен архієпископ Київський Никанор  рукоположив   Анатолія  Дублянського  у сан диякона,  наступного дня  у тому ж таборовому  храмі  Покрови Пресвятої Богородиці  рукоположив у сан ієрея і призначив настоятелем  до похідної церкви св. Миколая. Протягом 1952 – 1970 років був настоятелем парафії в Ляндсгуті,  обслуговував парафії  в Регенсбурзі, деякий час – в Амберзі та Пассаві, з 1962 року – в Інгольштадті. 1956 року митрополит Никанор підвищив  о. Анатолія в сан протоієрея.

У вересні 1969 року  на надзвичайному соборі  УАПЦ на чужині  її першоієрархом було обрано митрополита  Мстислава (Скрипника). Тоді  ж  протоієрея  Анатолія обрано в члени вищого церковного управління, де він виконував і обов’язки секретаря.  З 1970 року митрополит Мстислав  призначив о. Анатолія на парафію в Новому Ульмі. По смерті дружини (її не стало 1978 року)  той  погодився з пропозицією митрополита Мстислава щодо єпископського служіння. 24 травня 1981 року прийняв чернецтво у Бавнд Бруку (США), а 13 травня   в церкві св. Андрія відбулася  єпископська хіротонія. По цьому він відбув до Нового Ульма, звідки й керував Західноєвропейською єпархією УАПЦ аж до свого упокоєння в Бозі 28 жовтня 1997 року.

– Чи погодився владика Анатолій з ухвалами собору, що відбувся в червні 1990 року в Києві, коли було    обрано Патріархом УАПЦ митрополита Мстислава (Скрипника)?

– Відповідь зрозуміла. Всі  єпархії УАПЦ в Україні та українській діаспорі були підпорядковані Патріархові Київському.  Нагадаю, що інтронізація святішого Патріарха Мстислава відбулася  18 листопада 1990 року.  До речі,  під час  сьомого собору УАПЦ в діаспорі , що відбувався у Бельгії з 7 по 10 квітня 1994 року, владику Анатолія Дублянського було піднесено в сан митрополита.

Однак  роки брали своє. Земні дороги  владики наближалися до кінця.  Але він мужньо тримався і корився долі,  визначеній Вседержителем.

–  Ви зазначали, що Високопреосвященного не стало 28 жовтня 1997 року. Хто проводжав його в останню путь?

– Похорон владики відбувся 6 листопада   1997 року в Новому Ульмі. Святу заупокійну літургію та архієпископський чин похорону в цвинтарній каплиці очолив Блаженніший митрополит Української автокефальної православної церкви в діаспорі  владика Константин у співслужінні    високопреосвященнішого архієпископа Всеволода, преосвященного владики Іоана Лондонського та духовенства УАПЦ з Німеччини, Англії, Франції.  Були присутні митрополит Васіліос (представник митрополита  Грецької православної митрополії в Німеччині та екзарха Констанстинопольського Патріархату Августина), представники  Української католицької візитатури,  інших християнських конфесій. Серед тих, хто висловив письмове співчуття,  був, до речі,  архієпископ Лонгін  –  від постійного представництва Російської православної церкви (Московського Патріархату) в Німеччині.

Звернувся  до жалібної громади і тодішній посол України  в Німеччині А. Пономаренко (кілька тижнів тому разом зі своїм попередником Ю. Костенком він відвідував митрополита Анатолія).

– Завдяки Вашій монографії, пане Володимире, маємо нагоду знати про унікальну постать архіпастиря з Волині, який так цікався долею отчого  краю, України. На жаль, владиці  Анатолію стан здоров’я  не дозволив відвідати  рідну землю. Але він  – один із тих небагатьох, чиє ім’я назавше залишиться  записаним на скрижалях історії.

– Владика – багатолітній слуга Бога, рідної Церкви. Тому я хотів повернути українській історії, історії УПЦ, волинезнавчій науці образ їхнього Високопресосвященства митрополита Паризького і Західноєвропейського (Созопольського) УАПЦ в діаспорі Анатолія  Дублянського. Але з уточненням: образ, не осквернений багном неправди.

Мені пам’ятні рядки одного з листів їхнього Високопреосвященства: «…буду Вам вдячний, як напишете про мене некролог». І ці слова не давали мені спокою. Тому впродовж років  по упокоєнні владики збирав  і систематизував, у першу чергу, документальні  джерела, фотодокументи. І не лише до  життєпису Анатолія Дублянського, а й людей, місць, пов’язаних із його світлим ім’ям.

– Спасибі Вам, шановний Володимире Євтуховичу, за подвижницьку, невтомну працю. Хай Всевишній і надалі надихає Вас, дає силу для нових і нових книг, для утвердження правди під карбом двох найістотніших чинників – Бог та Україна.

З істориком-краєзнавцем, релігієзнавцем  Володимиром Рожком спілкувався Віктор Вербич, «Волинська правда».