Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook

2 Comments

1. Павло сказав:

   24.12.2017 о 14:34

   День ювілею – привід згадати, яким був Чорновіл – справжній символ служіння людям і державі, подивуватися його неповторній шляхетності у жертовному служінні національній ідеї.
   Одні спогади огортають розрадою, інші – й досі ятрять душу. Від В’ячеслава Чорновола маю пожиттєве подивування непереборністю його сили духу у служінні українській ідеї – мати свою державу. І в таборах та на засланні, де тисячі політичних в’язнів мали його за свого «зеківського генерала» (означення письменника-дисидента Михайла Хейфеця). І на волі, коли на зламі століть він зумів підняти на супротив осоружній імперській системі мільйони українців. Згадайте, 250-тисячний мітинг у Львові, чи 300-тисячну протестну ходу українців Хрещатиком під проводом Чорновола.
   Обличчям до обличчя – всього не побачиш. Велике бачиться на відстані, із тієї ж дзвіниці прожитих літ. Бо не був він рівним серед рівних. І Левко Лук’яненко, і Михайло Горинь, і Дмитро Павличко, й Іван Драч, і Володимир Яворівський на тлі Чорновола – політики, а він – національний провідник, символ прагнення українців до волі. Від того окремі з них й переставали бути його побратимами вже на початку 90-х років минулого століття, амбіційно творячи партії і партійки під себе та намагаючись усе більше поборювати Рух Чорновола, що мусив стати з громадської організації партією, щоб не пошматували вщерть, а не розбудовувати державу. Згадайте хоча б їхні амбіції, що посіяли смуту на президентських перегонах за участі Чорновола. За нього проголосували майже сім з половиною мільйонів виборцiв або 23,3%. А побратими-супротивники з Народної Ради у тодішній ВРУ, де саме Чорновіл був лідером її радикального правого крила, – Лук’яненко і Юхновський – аж 6,2% на двох…
   Ті амбіції Чорноволового оточення – то від чорних заздрощів рівновартості, то від лукавого. Бо Чорновіл пожиттєво був філософом і провідником, породженим вести за собою і не відступатися. Він, як ніхто, мав дар щиро і затято переконувати, і служити національній ідеї вірою і правдою:
   – Ти віриш, що так, а не інакше потрібно діяти, віриш у свою дорогу, іди і не звертай з неї, щоб зберегти те, що є найціннішим для кожної людини: гідність і самоповагу, і мужність бути чесним перед Богом, собою, співвітчизниками та перед Україною.
   Доля ж усім провідникам в Україні споконвік сумна уготована – за ідею їх убивають. Кого шаблею, кого кулею, кого карцерами у застінках тюрем та таборів, кого страшною облудою, жорстокою і підступною. Так убивали Симона Петлюру, Степана Бандеру, Василя Стуса.
   Великого провідника В’ячеслава Чорновола убили у русі, у дорозі. Убили КамАЗом, як бульдозером. Знищили лідера під личиною ДТП, затравивши у попередній довгій психологічній облозі облудою.
   Чорноволові вдалося перетворити Рух на політичну партію, але не судилося уберегти його цілісність, пошматовану такою кількістю заколотів та розколів, аналогів якого партійне життя не знає.
   Перша спроба розколу безславно провалилася ще при народженні Руху. Бо самi рухiвцi не захотiли йти з Кравчуком, Павличком, Драчем «за оту перебудову», а обрали шлях Чорновола – за незалежну Україну. Вже на установчій конференції Руху у місті Києві Чорноволові, тоді одному з лідерів Української Гельсінської Спілки (УГС), президія намагалась не дати слова для виступу. Але ціла зала скандувала «Чорновіл! Чорновіл! Чорновіл!». А як група рухівців ще й підняла над головами національне синьо-жовте знамено, то перестрашений Дмитро Павличко, який вів зібрання, з піною на губах став кричати: «Винесiть ЦЕ! Провокацiя! Заберіть ЦЕ!». Як на мене, зрозуміло усе, як у церкві: хто – отець, а хто – тільки за дяка.
   А чи пам’ятаєти ви, як боячись конкуренції, влада на чолі з Кравчуком продовжила дії зі знищення Руху й після його утворення. Опертися у цьому вирішила саме на амбіції членів Руху, невдоволених перетворенням громадської організації на партію. У грудні 1992 року створили так званий Всенародний Рух України (ВРУ) на чолі з Ларисою Скорик ( на Волині – з Валентином Малиновським). Але ця організація, не маючи ніякої підтримки серед людей, зникла, як роса на сонці.
   Результати виборів 1998 року до Верховної Ради шокували вже іншого гаранта. Фракція Народного Руху України стала другою за чисельністю після комуністів, вона нараховувала 48 депутатів, яких Чорновіл привів до парламенту. І Кучма діяв. Для розколу Руху використовувались різноманітні методи: підкуп (як грошима, так і посадами), залякування, дезінформація. Вже у січні 1999 року частина керівництва Руху на чолі з Юрієм Костенком, незгодна з рішеннями першого етапу дев’ятого з’їзду партії, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти В’ячеслава Чорновола. Це був публічний старт третьої спроби розколу. Костенківці провели свій окремішній з’їзд і проголосили себе Рухом. Але зробили це всупереч здоровому глуздові не легітимно. Ситуація у Русі стала предметом вивчення у Мінюсті та розгляду у Київському обласному та Верховному Суді України, які не задовольнили амбіційних апеляцій розкольників. Тоді й мусили вони пристати на іншу самоназву своєї партії – Український Народний Рух, тепер змінений на УНП – Українська народна партія. А Рух залишився Рухом. Знищити Народний Рух України не вдалося. Але вдалося вбити самого Чорновола. А ще ж супроти Руху Чорновола утворили і Антиімперський, антибільшовицький фронт (ААФ) i пріснопам’ятний Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). Добре, що хоч нині рухівські партії об’єдналися у єдину партію «РУХ»…
   «Немає страшнішої кари за муки нечистого сумління, бо немає вищого судді за правду» – вважав Чорновіл. Він пережив період заколотництва у Русі, на відміну від колишніх побратимів, надзвичайно важко.
   «Не можу забути, як В’ячеслав посивів за одну ніч. Це було 1999-го. Я прокинулася, бачу: сидить на краю ліжка, схопився за голову. Тоді йому було дійсно дуже важко. Наступного ранку він прокинувся зовсім сивий. Дуже нервував через розкол Руху, – згадувала дружина Чорновола.
   За дві години до смерті у своєму останньому виступі у Кіровограді перед студентами педінституту В’ячеслав Чорновіл як заклання повторював і повторював:
   – Я думаю, що Рух ми відстоїмо. Ми збережемо Рух…
   І що на те прикінцево скажеш…Певен в одному: за підступність, за розкольництво, фарисейством плямоване, за кров на руках Чорноволову – кари Господньої убивцям не оминути. Будуть завжди вони політичними лузерами, попри портфелі й посади манкурством й облудою ними набуті. Зрештою, як писав поет, – «підуть у небуття неславою покриті».
   Слідство ж у справі загибелі Чорновола зробило усе, щоб убивць та замовників не знайшли ніколи.
   … На п’ятому кілометрі траси Бориспіль – Золотоноша, де у 1999 році загинув Чорновіл, щорічно збираються його рідні, друзі та соратники, аби вшанувати пам’ять про національного провідника. Стоїть там тепер пам’ятний козацький хрест з терновим вінком, адже покійний був гетьманом українського козацтва, перев’язаний навхрест рушником, вишитим отцем Петром Зеленюхою з Яворова. А як тільки сталася трагедія, то Атена, Чорноволова сестра Валентина і його син Тарас засіяли пшеницею із того страшного КамАЗа поле біля місця загибелі. Тарас же із Віктором Пинзеником скосили його під осінь. А колоски з Чорноволового поля на знак пам’яті роздали затим в усі області України.
   Ті зернята з колосків на полі загибелі В’ячеслава Чорновола додають усім нам як історичної пам’яті, так і національної гідності в час ницості влади, що служить нині не простим людям, а обслуговує інтереси українських олігархів з числа вчорашніх наперсточників та бандюків. Бо й сама родом з тих, що мислять «по-понятіях».
   А ще важливо мати здоровий глузд, щоб прислухатись до слів саме того новітнього провідника і державника в Україні – В’ячеслава Чорновола, – який завжди у час смути та непевності, як ніхто, умів говорити з людьми мудро, пристрасно і щиро:
   «Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні – маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».
   PS. Ювілей Чорновола добрий привід згадати, яким він був, згадати час його боротьби. Спромогтися на роздуми про Чорновола. І аж ніяк – не привід на особисті спогади, що, хочеш – не хочеш, а є прив’язкою себе, коханого, до імені великої людини. То не є файно, бо непорядно.
   Як рухівець із 1991 року, Нововолинський рухівський і міський голова, член Великої Ради Руху я зустрічався з В’ячеславом Чорноволом досить часто, телефонував йому у потребі, мав приємність приймати його за гостя у Нововолинську, працювати під його керівництвом в НРУ як партії. За порадою Чорновола провів у міському палаці культури громадський суд над злочинами комунізму «Комунізм – глухий кут цивілізації».
   Як докір совісті маю хіба те, що колись не послухався В’ячеслава Максимовича – не пристав на його пропозицію переїхати в Київ на роботу у газеті «Час/Time», яку він видавав. Про що й жалкую. Як шкодую і про те, що В’ячеслав Чорновіл не мав можливості на День Незалежності у 1995 році приїхати на моє запрошення до Нововолинська, волелюбного молодого міста, демократичні громадяни якого колись обрали на виборах не Кравчука, а його – Чорновола – собі за Президента. Певний, що В’ячеслав Чорновіл був би щасливим з нами у той день, розділивши спільну радість – відкриття на головному майдані міста пам’ятника великому синові України – Тарасу Шевченку.