Відлуння тижня (23.10 – 30.10)
Чи став час союзником України? Це запитання під завісу минулого тижня виникало не стільки у зв’язку з переведенням стрілок годинників на годину назад, скільки у контексті революційних подій 100-річної давності. Підсумки боротьби за українську державність відомі: вона була втоплена в крові рятівниками російської імперії у формі більшовизму. Відтак за цю поразку нашому народові довелося ще доплатити наслідками організованих Кремлем голодоморів, масштабним безперервним терором. Здавалося б, такі уроки минувшини не могли не бути засвоєними. Однак історія, схоже, знову рухається по замкнутому колу, коли майбутнє –гіпертрофоване дублювання трагічних моментів минулого.
Низка фактів – більш, ніж промовисті. Протестні акції, апофеозом яких має стати 7 листопада, навіть найнепробуднішому політичному забудькові нагадають про «Великий Жовтнень», що став початковою датою торжества ленінізму. Частина українського політикуму (разом із приїжджими особами без громадянства, як Саакашівілі) грає у вкрай небезпечні ігри. І питання не в тому, де геополітичний диригент (у Вашингтоні чи в Москві). Суть у реальності вкрай трагічних наслідків для України, яку можуть знову на догоду власним амбіціям та інтересам спонсорів занурити в хаос і некерованість.
«За чий рахунок банкет?» – запитує у своєму блозі на сайті видання «Українська правда» міністр внутрішній справ Арсен Аваков. А відтак, зазначивши, що «Олійник – депутат-утікач ПР і соратник Януковича повідомив, що фінансує наметове містечко перед ВР», резюмує: «Тепер, сподіваюся, все стало зрозуміло, за чиї гроші банкет, скуплений з провокацій крові людей, розпуску парламенту, Нацгвардіїї, СБУ і дурнуватних ультиматів». А відтак запитує: «Семенченко-Саакашвіли-Соболєв-Дерев’янко – ви ці гроші відпрацьовуєте? Що за товар ви продаєте негідникам, беручи в оплату брудні гроші регіоналів–утікачів зі зграї Януковича?!»
Безумовно, актуальними виявляються не тільки суто ці запитання. Тим паче, що свою версію відповіді на них висловив під час засідання Ради регіонального розвитку чинний Гепрокурор Юрій Луценко (див. «Українські Новини»): «Право на мирний протест не означає підготовку до силового перевороту, яку затіяла невелика групка людей близько 150-200 осіб, які, проголосивши себе єдиними праведниками, вимагають від держави робити тільки те, що вони хочуть. За підтримки фінансів з-за кордону, і у свій час я це доведу».
А тим часом градус соціальної напруги неухильно підвищується. У цьому контексті – й терористичний акт пізно ввечері 25 жовтня у Києві біля офісу телеканалу «Еспресо» (внаслідок вибуху загинули дві особи, поранення отримали народний депутат Ігор Мосійчук і політолог Віталій Бала), й активізація бойовиків на Донбасі, й поява людей у балаклавах біля військової частини ВПС на Одещині, й посилення інформаційного наступу Кремля. На цих небезпечних тенденціях акцентують увагу й аналітики.
«Ми не маємо права дозволити цьому натовпу…»
Аналітик Юрій Костюченко у виданні «День» роздумує про здатність формування політичного консенсусу в українському суспільстві. «Все те ситуативне збіговисько злодійкуватих пройдисвітів, найманців та провокаторів є або відвертим криміналом, або загрузлими у вчорашніх кліше лівими демагогами, які паразитують на фобіях і помилкових прагненнях інфантильної, наляканої і дезорієнтованої частини суспільства», – переконаний він. На думку експерта, нинішні популісти не здатні запропонувати національно орієнтовану платформу для консолідації суспільства, обмежуючись більшовицькими закликами до «експропріації», «націоналізації», «масових страт» та «примусового розподілу награбованого». Тому наразі «ані лівого, ані правого консенсусу в нас не складається (що, до речі, не так вже і погано)».
А відтак Костюченко пояснює, що така логіка розвитку процесів, притаманних нашій ситуації, на яку ми здатні вплинути. «Варто лише пам’ятати, що ми не маємо права дозволяти цьому натовпу приватизувати ім’я українських націоналістів чи патріотів. Варто не забувати, що нація – це не вони, а ми, в усьому своєму різноманітті», – підкреслює він.
«Повністю змінять правила гри»
Політолог Володимир Цибулько у виданні «Політека» нагадує, що за умов нинішньої агресії Росії «в нашій ситуації будь-які протести, які виходять за межі Конституції, дуже нагадують повстання арсенальців проти українського уряду в 1918 році». А відтак уточнює: «Те, що протестувальники обмежились кількома гаслами – зміна виборчого законодавства, зняття недоторканності та Антикорупційний суд, – це сегмент внутрішньополітичних розбірок. Це протистояння одного крила політичного класу з іншим. Це не дуже зачіпає інтереси простої людини».
Він також висловився про про якість парламенту. «Протести під Радою дуже мобілізують депутатський корпус. Він починає рухатись – починає працювати інстинкт самозбереження, – зазначає аналітик. – Восьме скликання ВР є настільки ж революційним, як і перше скликання, яке проголосило незалежність». У той же час, наголошує він, «гарно підготовлена вулиця з правильними гаслами дуже стимулює політичний клас до активності. Інакше йде заглиблення у внутрішні війни, які державі нічого доброго не дають».
На думку Цибулька, «головний мотив виходу на вулицю тепер зовсім не пов’язаний зі зміною виборчого законодавства або депутатської недоторканності. Справжній мотив – початок стратегічного планування президентської кампанії. Ставки дуже високі. Оскільки виконавча влада зосереджена в руках Прем’єра, і це значно більше влади, ніж у руках Президента». Він переконаний, що «основний мотив оцих протестних акції – вивчити електоральний ґрунт на предмет виведення в другий тур якоїсь ваговитої політичної фігури». Політолог зазначає, що «за цим протестом проглядається тінь Ігоря Коломойського. Напередодні протестів він зустрівся з паном Онищенком, який напряму пов’язаний із «Батьківщиною» і Тимошенко в газових оборудках. Можна сказати, що нинішній протест – це спроба створити ширший фронт на користь Тимошенко для виведення її в другий тур».
При цьому Цибулько припускає, що «зараз іще є певний період часу для того, щоб почалась більша поляризація, активніше перегрупування сил. Справжнім приводом для цього буде завершення адміністративної реформи». На його думку, коли «сформуються територіальні громади – і буде більш чітко видно, яка кількість цих громад буде жорстко підтримувати Петра Порошенка і владу. Бо частина цих громад успішно розвивається і боїться, що прийде хтось, хто змінить правила гри». Відтак політолог узагальнює: «Тому можна сказати, що завершення адміністративної реформи і перше півріччя наступного року повністю змінять правила гри і для виборчої системи. Адже вплив і вага лідерів місцевих громад будуть значно вищими, ніж райадміністрацій, поліції. Бо був час, коли міліція на місцях була найефективнішим політтехнологом».
«…розпалювати вогонь політичної кризи»
Західні партнери України будуть і надалі переконувати владу й протестувальників знайти компроміс у конфліктних питаннях. На цьому наголошує у публікації «Жовта картка для Саакашвілі» на сайті nv.ua політолог Володимир Фесенко, директор Центру політичних досліджень «Пента». При цьому він пояснює, що депортація Міхеїла Саакашвілі може статися, «якщо екс-глава Одеської обладміністрації продовжить у що б то не стало розпалювати вогонь політичної кризи і намагатися здійснити новий Майдан».
Політолог зазначає, що «за деякими даними, західні партнери стурбовані діями Саакашвілі, що мають місце зараз біля Верховної Ради. Вихід з політичної акції поміркованої частини опозиції, тобто тих, хто організував акцію 17 жовтня, багато в чому відбувся під впливом саме західної позиції. Це не було спонтанним рішенням різних людей – від Мустафи Найєма до громадських активістів. Наскільки я розумію, були м’які, але наполегливі поради не робити будь-яких надміру радикальних або авантюрних кроків. Не виключаю, що поради були й на адресу Міхеїла Саакашвілі».
А відтак наголошує: «Потрібно шукати компроміс, а Саакашвілі, я вже не кажу про Семенченка, взяли курс на революцію, що створює конфліктну ситуацію, відволікає від багатьох проблем і створює потенційні ризики для воюючої країни».
«Єдина Україна не може народитися з регіональних консенсусів»
Філософ і політолог Сергій Дацюк у своїй статті «Донецький консенсус», опублікованій на сайті «Української правди», звертає увагу на парадоксальне явище. Воно, на його думку, полягає в тому, що «нинішня влада як система і водночас будь-яка до неї системна опозиція мають таку ж саму проблему – вони визнають зовнішнє управління Заходу». Аналітик зазначає, що суть так званого «консенсусу зовнішнього управління» можна сформулювати так: «Нехай США розберуться з Росією, чия буде Україна, а ми почекаємо, головне втратити поменше людських життів та зберегти щонайбільше економічний потенціал». На його думку, йдеться про позицію «хитрого українця, який не хоче брати на себе жодну цивілізаційну чи навіть просто геополітичну суб’єктність».
За таких реалій, переконаний аналітик, «Україна опиняється в розтяжці». А відтак уточнює – між «галицьким консенсусом» (мовно-культурницька проблематика) та «донецьким консенсусом» (бізнесові інтереси). Він узагальнює: «Це разом з «донбаським синдромом» прирікає Україну на подальшу соціальну депресію та неспроможність до активних революційних дій під страхом «Путін нападе». Обидва ці консенсуси є сепаратними і регіональними. Обидва ці консенсуси не спрямовані на побудову України як єдиної політичної нації і єдиного економічного суб’єкта. Обидва консенсуси є несуб’єктними і нестратегічними».
На переконання Дацюка, «єдина Україна не може народитися з регіональних консенсусів. Єдина Україна може народитися з солідарної української громади на основі таких принципів – політична нація, незалежний від Росії український бізнес, деолігархізація та подолання пов’язаної з нею корупції, незалежний від МВФ держбюджет, наявність власних українських інновацій, зрештою наявність власної української стратегічної перспективи».
«Після того, як українське суспільство сконсолідується навколо національної ідеї…»
Своїми міркування про формування української націїна сайті видання «Новое время» поділилася економіст, демограф і соціолог Елла Лібанова. Вона зазначає, що «національна ідея – це не дещо застигле, раз і назавжди викристалізоване, а те, що об’єднує людей в так звану громадянську націю». На думку Лібанової, «зараз українською національною ідеєю є незалежність у всіх її проявах – політичному, економічному, мовному, конфесійному». При цьому, уточнює аналітик, «жодне суспільство, жодна країна, жодна економіка не можуть бути повністю незалежними в сучасному глобалізованому світі — ми постійно беремо участь у глобальному поділі праці, в глобальних фінансових і інформаційних потоках, мовна незалежність передбачає широке і вільне використання іноземних мов, що забезпечують можливості спілкування. Тому, можливо, правильніше було б говорити про суверенітет. Але сам термін незалежність має суспільне розуміння і громадську підтримку, тому варто використовувати саме його».
Відтак Лібанова нагадує, що «не всі верстви населення в однаковій мірі підтримують незалежність». Вона пояснює, що «політична чи економічна незалежність, очевидно, мають більшу підтримку, ніж незалежність мовна або конфесійна. Більш того, паства УПЦ МП скоріше проти утворення єдиної православної української церкви, а люди, які в побуті використовують не українську мову (російську, угорську, румунську, болгарську тощо), ймовірно, не поділяють ідею українізації інформаційного середовища». Аналітик зазначає, що навіть економічна незалежність підтримується не всіма через побоювання втрати ринків збуту, економічного спаду і безробіття у зв’язку зі звуженням економічних контактів з Російською Федерацією.
Тим не менше, резюмує Лібанова, «всі ці відмінності і обмеження тільки відображають складний процес кристалізації української національної ідеї та формування української громадянської нації. Після того, як українське суспільство сконсолідується навколо національної ідеї, почнеться формування нової мети і нової ідеї. І саме це забезпечує прогрес».
«Нічого не залишилося позаду»
«Суспільство позлішало», – констатує аналітик Тарас Сидоржевський у своїй публікації в УНІАН. А відтак пояснює: «Незважаючи на проведення «рішучих реформ», життя щодня демонструє простому громадянину недостатність їх впливу на доволі сувору реальність». На його думку, «курс представників еліт українського сьогодення вже став очевидним, адже обмани спливають назовні – рано чи пізно». При цьому, підкреслює аналітик, «сумно, що ми починаємо забувати – нічого не залишилося позаду. Хеппіенду – ще й натяку не видно. У Путіна, між іншим, невдовзі вибори, йому, за традицією, знадобиться зовнішній ворог для впевненої перемоги. Як гадаєте, де він його шукатиме передусім?»
Тому, переконаний він, «нам не можна бути слабкими. Владі не можна давати приводів для протесту». Аналітик констатує, що «гра з народом в наперстки знову поступово стала звичною справою. Але велике питання, хто в цій грі завідомо у програші – влада чи народ». А відтак риторує: «Можливо, все ж таки, і ті, і інші?»
«…є боротьбою мільйонерів проти мільярдерів»
За версією аналітиків видання УНН, зараз «діючі політичні партії та представники нових політпроектів спішно проводять консультації і пошук додаткових джерел фінансування. А це означає, що боротьба за розум і гроші незабаром проявиться у всій своїй красі: починаючи від вуличних демонстрацій, закінчуючи парламентськими світопредставленнями». Вони припускають, що «період передвиборних баталій в Україні обіцяє бути спекотним. Особливо на підготовчому етапі, коли багато політичних сил будуть заражені «вірусом» політичних маніпуляцій і шантажу… Поведінка «заражених» політиків в якійсь мірі схожа з рекетом часів СРСР. Технологія одна: змусити клієнта платити гроші або ж зробити так, щоб його життя, а головне бізнес – стали неможливими. Об’єктами такого шантажу, як правило, ставали великі фінансово-промислові корпорації, для яких дестабілізація роботи компанії і втрата репутації на міжнародній арені подібні до смерті. «Слуги народу» це прекрасно розуміють, тому й тиснуть на хворе, вдаючись до всіляких політичних провокацій».
Про майбутню політичну конкуренцію, методи політичного шантажу і потенційні джерела фінансування передвиборних кампаній в УНН поговорила з політологами-експертами. «Навіть ті партії, які зараз представлені в парламенті і формально отримують гроші з бюджету, вони теж будуть шукати додаткові джерела фінансування. Адже більшість партій фінансується не громадянами, які роблять свої внески, а окремими грошовими мішками, які за ними стоять», – зазначив експерт Олексій Якубін.
При цьому, як сказав політолог Володимир Фесенко, «в Україні антиолігархічні настрої. Не популярний великий бізнес, не популярні олігархи. Їх звинувачують, критикують. І це вигідно використовувати і це використовується вже більше 15 років, не менше. Все для того, щоб виборцю сподобатися». Він не виключає, що це «спроба шантажу заради грошей. Спосіб впливу з метою отримання додаткового фінансування».
На думку Володимира Цибулька, вся ця загальнонаціональна кампанія «Геть олігархів від влади» насправді зводитися до банальної боротьби різних типів економіки. Він підкреслює: «Будь-які нові політичні проекти, в тому числі вибори, є боротьбою мільйонерів проти мільярдерів. І можна сказати, що ця формула боротьби триватиме і в ході парламентських, і в ході президентських виборів».
Експерт Олександра Рашмеділова уточнює, що «один і той же олігарх може вкладати в діаметрально протилежні політичні сили. І таким чином розкладати яйця в різні кошики, щоб мати своїх лобістів і депутатів. Адже, сьогодні більш популярним механізмом є співпраця не з доброї волі, а з примусу, коли тиснуть навіть на, здавалося б, своїх політичних компаньйонів. Джентльменський кодекс в політиці – це рідкісне явище сьогодні. Більше – це шантаж. Тобто, все сірі і чорні технології будуть в дії».
Натомість експерт Олексій Голобуцький пояснює, що «поки влада буде синонімом грошей – до тих пір великий бізнес буде зацікавлений мати справу з політичними партіями. І поки в Україні не запрацює інститут політичного лобізму, всі перераховані вище технології політичного шантажу і маніпуляцій будуть присутні. Я, наприклад, виступаю за закон про лобізм: щоб бізнес платив гроші лобістам, які б вирішували його питання в ВР. Це нормальна практика в Америці. Але швидше за все найближчим часом цього не буде, а буде тіньова діяльність».
«…є вже загрозливою»
Нагадуючи, що «історія ніколи не повторюється в примітивний спосіб – методом буквального, трафаретного копіювання тріумфів, поразок, революції або реакції», аналітик Ігор Сюндюков роздумує у виданні «День» про сьогодення й 100-річчя Жовтневого перевороту (донедавна офіційно іменованого «Жовтневою революцією») та ювілею тісно пов’язаної з ним безліччю причинно-наслідкових зв’язків Української революції 1917—1921 рр.».
Він підкреслює, що достатньо глибоке розуміння драм минулого дозволяє збагнути, що з нами відбувається тут і зараз. А відтак посилається на Миколу Бердяєва («Истоки и смысл русского коммунизма», 1937 р.): «Більшовизм виявився найменш утопічним і найреалістичнішим, найвідповіднішим тій ситуації, яка склалася в Росії 1917 року, й найвірнішим деяким споконвічним російським традиціям і російським методам управління та владарювання насиллям».
При цьому Ігор Сюндюков наголошує, що після трьох агресивних вторгнень в Україну більшовикам вдалося її захопити і, за висловом Михайла Грушевського, «потягнути нас через кров, через руїни, через огонь». Відтак він акцентує увагу на наслідках подій 100-річної давності. «1) криваве придушення Української революції; 2) терор проти українського селянства у 1918—1921 рр. та «військовий комунізм»; 3) знищення української інтелігенції у 20-х — 30-х роках та уярмлення тих, хто прагнув зберегти життя; 4) голодомори 1921, 1932—1933 та 1946—1947 рр.; 5) масовий терор проти пересічних громадян у 1930-ті роки; 6) вбивства провідних діячів української еміграції (Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета й багатьох інших), що є проявом міжнародного тероризму… І це — лише дещиця злодіянь. Але й за переліченим — десятки мільйонів наших життів», – констатує Сюндюков.
Тому він резюмує: «Можна перелічувати дуже багато спільного між «тоді» та «зараз», зауважимо лише про: а) війну; б) революцію (та «відкладену революцію» тепер); в) безвідповідальність еліти й чималої частини народу (і перед собою, й перед законом) зараз, в році 2017-му, що є вже загрозливою».
Дамоклів меч над українською державністю – вкрай небезпечна загроза. Навіть аналітики, які не палають любов’ю до чинної владної еліти, буквально волають: «Панове владоможці, не дайте провокаторам розв’язати громадянську війну!» Автор цього заклику – вище цитований філософ і політолог Сергій Дацюк («УП»).
Чи почують таке та інші суворі попередження не лише владці, а й пересічні українці (ті, хто відчуває себе приналежним до української політичної нації)? Хочеться вірити – так.
Тим паче, що, як зауважує Прем’єр Володимир Гройсман, «у нас розпочалося економічне зростання. Наступного року ми очікуємо зростання ВВП на 3%. А це означає, що Україна зможе виробити додатково товарів та послуг на 400 мільярдів гривень…Ми можемо стати однією з найбільших економік на континенті. Для цього нам треба забезпечити зростання у 5%-7% щороку».
На вірогідності домінування як позитивних, так і негативних тенденцій зауважували й ЗМІ: «По ту сторону «зради і перемоги» (« УП»), «Інспекція агресором: чому Росія може перевіряти українські військові частини» (УНІАН),«Українців вже дратує буйство популізму» («Радіо Свобода»), «Терор хаосу» («ЛБ»), «У Держспецзв’язку заявили про початок нової хвилі кібератак в Україні» («Радіо Свобода»), «Віхи тижня. «Реформа» і реформи, бюджетні передчуття і кримінальні прояви» (УНІАН), «Вакарчук головний суперник Порошенка? Ще один рейтинг «намалював» шалену підтримку лідеру «Океану Ельзи» («Главком»), «Нові варвари в Україні» («НВ»), «Для чого Банковій битва «рейтингів»?» («УП»), «Кримська місія Собчак» («ЛБ»), «Ескалація на Донбасі неминуча – Хуг» («Інтерфакс – Україна»)…
Тим часом, як наголошують аналітики, Росія готується до агресії на материковій Україні, перекидаючи до окупованого Криму новітню військову техніку. Зокрема генерал-лейтенант, екс-заступник начальника Генштабу Ігор Романенко в ефірі «Радіо «Крим.Реалії» зазначив: «Наскільки я знаю, у Феодосію до кінця року планують завести ще один дивізіон комплексів ППО С-400. Застарілі літаки Су-24 і Су-25 змінюють на Су-30, на Чорноморський флот також переводять більш досконалі судна. Характер навчань, які росіяни проводять на морі і на півночі Криму, говорять про те, що накопичене озброєння вони готують саме як засіб агресії проти України».
У випадку цього наступу чи допоможе хтось Україні? «Не можна від нас очікувати всього», – пояснила у «Цензор. НЕТ» посла США і Марі Йованович. Майже у синхроні з цією заяву Угорщина заблокувала проведення грудневого саміту Україна-НАТО. Ще раніше Польща створила музей «східних кресів». Схоже, західні сусіди не залишаться осторонь після ймовірного загострення ситуації на сході , півдні та півночі України. Вони у вигляді відстоювання своїх національних інтересів, швидше за все, підіграють Кремлю.
Чи стане стартом поглиблення агресії, за умови розхитування ситуації в Україні, російське національне свято народного єднання, що відзначається 4 листопада, коли вшановується Казанська ікона Богоматері? Чи активізація процесу «обустройства» відкладеться з волі «царя» на 7 листопада? Або все-таки головні «подарунки» від Москви варто очікувати в березні наступного року, коли Путін святкуватиме чергову свою виборчу перемогу?
Навряд чи хтось спроможний однозначно й безпомилково відповісти на ці проблематичні запитання. При цьому, напевне, мало хто із вітчизняних проукраїнських політиків і політологів сумнівається, що де-факто Москва зупинить реалізацію свої багатосотлітньої українофобської стратегії. Тож головні виклики попереду. Будьмо!
Віктор Вербич
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook