Перед Днем перемоги над нацизмом, який в Україні цього року востаннє припадає на 9 травня, журналісти РБК-Україна зустрілися з учасниками Другої світової та поговорили про дві наймасштабніші війни останнього століття. Про те, що їм довелося пережити та що вони думають про російсько-українську війну, – нижче у матеріалі РБК-Україна.

Росія, розпочавши війну проти України, змусила багатьох провести паралелі та звернутися до історії. Сьогоднішнє протистояння називають найбільшим на європейському континенті з часів Другої світової війни.

Декілька поколінь після 40-х років виросли на історіях про жорстоку, довгу, трагічну війну. Мільйони людей отримали своєрідну “вакцину” від різних проявів расової та національної переваги, зробивши пріоритетом своїх держав мир та безпеку.

Країни-переможці щороку святкували День перемоги над фашизмом та нацизмом, тужили за загиблими та сподівалися, що “ніколи знову”. Після розпаду СРСР Кремль оголосив себе спадкоємцем “страны советов”, привласнивши все, у тому числі перемогу над фашизмом.

Поступово росіяни, згадуючи Другу світову війну (і називаючи її Великою вітчизняною), перейшли від побажань “аби не було війни” до погроз “можемо повторити”. Молоді люди, які знають, що таке війна хіба що з бойовиків, на День перемоги обіцяли обов’язково дійти до Берліна. День скорботи та пам’яті перетворили на “победобесие”.

24 лютого 2022 року, через 77 років після найкривавішої та найжорстокішої війни в Європі, росіяни все ж таки вирішили “повторити” і вдарили ракетами по десятках українських міст, розпочавши повномасштабне вторгнення. Виправдовуючи напад, Кремль називає українців фашистами, використовуючи давно знайомий російському народу тригер.

Тим часом в Україні все ще живуть люди, які пережили жахи Другої світової та знають ціну, яку українська нація заплатила, щоб покінчити зі справжнім фашизмом та нацизмом у Європі.

З Харкова до Сталінграда

Юлії Дружковій, до якої ми йдемо в гості, восени має виповнитись 100 років. Вона народилася у жовтні 1923 року в Харківській області та війну застала молодою дівчиною. Нас до неї веде Галина Виговська – довгий час жінка працювала у соціальній службі, але пішовши на пенсію, справу вирішила не кидати.

– Куди вони без мене? Ось Юлія Афіногенівна – вона ж чудова, але її ніхто не доглядає. Вона майже нічого не чує та не бачить. Як я її кину?

Галина Виговська (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

Юлія Афіногенівна живе на Подолі у старому будинку з високим склепінням. Поки ми піднімаємося широкими сходами, Галина Виговська зазначає, що будинок збудований полоненими німцями. Тепер у ньому живе ветеран. Перед нами відчиняють великі дерев’яні двері, в коридорі лунає дзвінкий голос. Юлія Афіногенівна зустрічає нас посмішкою і одразу кличе Галину, простягаючи у порожнечу руку.

– Я поки вас чекала, втратила ходунки, – каже жінка і сміється.

Ми заходимо у квартиру, знаходимо ходунки, відносимо на кухню продукти та знайомимося. Почувши наші імена, жінка сідає на ліжко і просить назвати по-батькові. “Ну, що ж, Віталію Володимировичу (звертаючись до фотокореспондента), сідайте, будь ласка”, – додає вона і вказує рукою на крісло поруч із ліжком. Їй треба, щоб люди були поряд, так легше говорити, – пояснює нам Галина. Ми запитуємо про перші дні тієї війни.

Юлія Дружкова (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Коли почалася війна, ми ж тільки школу закінчили, збиралися вступити до вишів. Вступила до механіко-машинобудівного, але й дня не займалася. Нас одразу в окопи у Зміїв – місто біля Харкова. Ми там собі окопалися.

1941 року молоду Юлію Дружкову не довго тримали у Харкові. Коли місто почали бомбити, людей вирішили евакуювати і стали відправляти до Сталінграда (тепер Волгоград, місто в РФ – ред.) звичайними товарняками. Говорячи про ситуацію в Харкові на той час, жінка додає, що сьогодні її “важко уявити”. Ми переглядаємося – можливо, і на краще, що Юлія Афіногенівна не до кінця розуміє масштаби сьогоднішньої війни і той факт, що уявити вже зовсім не важко.

– Ми довго діставалися Сталінграда товарняком. Тільки вивантажилися з цього ешелону, як раптом наліт – бомбардування. З вогню та в полум’я. Ми так перелякалися. Ми думали, що у Сталінграді спокійно. Так і почалося.

Тато Юлії Дружкової служив на фронті, а мати працювала на заводі з виготовлення патронів. А саму дівчину відправили на прискорені курси медсестер. Вдень – навчання, увечері – практика.

– Ми цілодобово, тижнями не виходили на повітря. Чотириповерхова школа (у ній розмістили шпиталь – ред.), двоярусні ліжка, уявляєте, скільки там? 800 людей поранені, відділення. І ти одна чергова, і лікар черговий. Світломаскування. На столі лікаря стояла лампа. А кругом темно, і ми як кошенята. А вночі крики: “Сестра! Лікар!”. Ми бігаємо, кидаємося.

На той час Сталінград палахкотів. Поки на хиткій лінії фронту, більше схожій на місиво, точилася битва, місто нещадно бомбили. Жінка, притуливши руки до вух і округливши очі, згадує трасуючі кулі і свистячий звук, який вони по собі залишають. Жодного дня не проходило, щоб нацисти не скинули бомби, руйнуючи будинки та забираючи життя людей. Молоді медсестри та лікарі після чергових нальотів ходили по завалах та власноруч евакуювали поранених.

– Під час бомбардувань багато хто гинув. Ми підбирали їх із ношами. А такий лежить солдат – а ви хто? Ми говоримо – ми вас зараз заберемо. “Ви? Мене? Чоловіка! Та ви дівчатка, вам ще народжувати, а ви тягати! Ні на які ноші я не ляжу!”. А йти йому не можна, у нього в стегновій частині (рана – ред.). І як це витягти, треба ж його доставити. Такою була наша служба.

Розповідаючи про війну, Юлія Афіногенівна періодично шукає руки співрозмовника. Їй важливо відчувати, як її зараз слухають. Говорячи про свою роль, вона постійно підкреслює, що була дитиною і нічого не розуміла – жила без довгострокових планів, не знаючи, коли закінчиться війна. “Ми знали, що йде страшна війна. А що з нами, як ми, що буде далі – ми не знали”. Ще одна надто явна паралель, яку ми про себе проводимо.

До Києва Юлію Дружкову, її родину та колег вивезли після звільнення столиці від нацистів – у листопаді 1943 року. Війна ще йшла на повну силу, але деокупація Києва давала надію і піднімала бойовий дух. Спочатку ешелон медсестер планували возити за фронтом, що зміщується, але пізніше прийняли рішення залишити їх у Києві. Як пройшов День перемоги, Юлія Афіногенівна не дуже пам’ятає, але чітко описує свої відчуття – радість та полегшення від того, що більше не треба боятися та можна жити.

Друга половина ХХ століття для жінки пройшла досить бурхливо – Юлія Дружкова встигла попрацювати під керівництвом Миколи Стражеска, на честь якого у Києві назвали кардіологічний інститут. Ще один яскравий спогад – академік Борис Патон.

– Я прийшла працювати до училища, де зараз Київська могилянка, до відділу спецробіт і начальник мій пішов у відпустку. Я залишилася, відділ був великий, і я стаю начальником. Мене представили Патону. Там відділ замикався на ньому і виходить, єдиним моїм начальником став Борис Патон.

За своє життя Юлія Дружкова обіймала високі партійні посади, у тому числі ті, на яких вона робила різні “таємні справи”, як сама їх називає. Про нинішню війну жінка знає небагато – дається взнаки вік і фактична відсутність зв’язків із зовнішнім світом. У будинку у ветерана немає ані телевізора, ані комп’ютера. Питання, як вона ставиться до того, що росіяни напали на Україну, Юлія Афіногенівна, як здалося спочатку, не зрозуміла. Але пізніше, посміхнувшись, процитувала рядки з комедії Олександра Грибоєдова “Лихо з розуму”.

– Пам’ятаєте монолог у Чацького? “Французик з Бордо” розповідав, як збирався в дорогу до Росії, до варварів “зі страхом та сльозами”. Коли це було, а їх уже називали варварами…

Перед тим як йти ми дякуємо жінці за розмову, а вона розводить руками і каже, що мало чим може бути корисною. “Медсестри навіть не отримували жодних нагород, я ж не фронтовичка”, – каже Юлія Афіногенівна, спираючись на ходунки.

Голод, війна та фотографія

Ветеран Володимир Костянтинів також живе на Подолі, ми йдемо до нього пішки. Дорогою Галина Виговська, яка супроводжує нас, ділиться своїм минулим. Жінка народилася 1948 року, її батько служив на фронті аж до вуличних боїв у Берліні. Своїх дітей він насамперед навчав історії.

– Чому я цим живу, не можу їх лишити? Тато пройшов усе це, а він сам – історик. Його дід збирав велику бібліотеку та навчав дітей історії. Мій батько знав – історія змінюється. Я хочу її зберегти.

Ветеранів залишилося мало, багато хто помер від коронавірусу. За якихось кілька років із тисячі у Києві їх залишилася сотня. Друга світова незабаром остаточно перетвориться на історію, яка більше не має свідків.

Володимир Костянтинів живе в такому ж будинку з широкими сходами та високими стелями. Біля дверей нас зустрічає усміхнений чоловік у костюмі української олімпійської команди. Все життя Володимир Опанасович присвятив фізкультурі. 94-річному чоловікові не даси його вік.

На стінах квартири висять чорно-білі фотографії, на одній із них ми одразу впізнаємо молодого Володимира Опанасовича. “Так, це я”, – гордо вимовляє чоловік і випрямляє спину.

Його кімната більше схожа на майстерню – на полицях стоять дерев’яні фігури чоловіків та жінок, на стінах висять картини. Сільська хата з солом’яним дахом, церква на березі річки, діти. Сюжетів багато і всі вони дуже теплі, наче читаєш шкільну збірку української поезії. Ми сідаємо і на руки до пенсіонера застрибує велика сіра кішка Димка.

– Я народився у селі Київської області, село Витачів – історичне село Обухівського району. 1928 року. Почався Голодомор. У селі почали вмирати. Мої родичі по мамі всі померли з голоду.

Чоловік говорить легко, плавно жестикулює, наче малює. Війна застала 13-річного Володимира Опанасовича на Трухановому острові, де вони на той час мешкали.

– Ми того дня вранці купалися з пацанами у Дніпрі. Раптом ми побачили повітряний бій – це Messerschmitt і наш такий тупорилий винищувач. Був бій, ми купаємося, а уламки летять у воду.

Київ почали бомбити і місцева влада виселила людей з Труханового острова. Сім’я чоловіка оселилася на Подолі, навпроти Фунікулера. Нацистів він бачив на власні очі.

– На Сагайдачного на той час були суцільні магазини. На початку війни люди стали їх обносити. Я любив малювати, а в канцелярській крамниці були акварельні фарби. Я побіг на Контрактову, там на вулиці була черга за хлібом, і німці кинули в них бомбу. Усі загинули.

Окупацію Києва німцями неможливо не порівняти із тим, що переживають захоплені українські території сьогодні. Нацисти їздили містом на транспорті зі свастикою, магазини працювали погано або ж закривалися зовсім. Кафе та ресторани були відкриті лише для німців, їх же обслуговували у лікарнях. У місті працювали своєрідні концтабори.

Такі ж історії ми сьогодні чуємо про Маріуполь, Мелітополь, Донецьк і Луганськ. Росіяни мало чим відрізняються від тих, проти яких колись боролися. Називаючи українців фашистами, окупанти точно слідують методичкам Третього Рейху, не забуваючи додати трохи російського імперіалістського пафосу.

– Тато потрапив у полон. Тут був концтабір на одній із вулиць. Мама отримала записку, Параска її звали: “Паша, принеси поїсти”. Ми приходимо, там пустир такий, паркан, убиті люди біля паркану, дротяні огорожі, полонені. Сидить німець із танковим кулеметом на розі і хтось за паркан – стріляє. І раптом побачили тата. Я побачив його і поповз, а німець на мене направив кулемет. Усі полонені, що там були, кинулися на німця, накрили його. Я татові передав цей кошик.

Тримаючи місто в окупації, німці намагалися переконати населення, що вони таким чином його звільняють. Для цього по Києву розвісили плакати з Гітлером і підписали їх “Гітлер визволитель!”. На їхньому тлі особливо цинічно виглядали повішені.

Ми питаємо, як українці ставилися до німців на той час. Володимир Опанасович морщиться, а потім каже, що й серед них були люди.

– Мій тато натрапив на німця якось, коли йшов додому. Йде і бачить його з автоматом наперевіс. Згадав слово “kinder” (дитина німецькою – ред.), кричить “У мене kinder!”. А німець виймає портмоне і каже – ось у мене теж діти. І він провів його до самого дому, цей німець.

Описуючи цей епізод, чоловік починає плакати. Ми заспокоюємо його і ставимо питання про паралелі. Він розуміюче киває.

– Це злочинний напад, це дурість. Це злочин, я вважаю. Такого не має бути. Вони називають нас фашистами, а самі – рашисти. Те, що показують наші, – це успіх, це перемога. Росія позбавлена всього, зганьблений Путін, всі від нього відмовилися. У нас українська ідентичність, ми – міцна держава.

 Ми обговорюємо риторику росіян, які приватизували перемогу у Другій світовій війні, а тепер бомбардують міста, де мешкають ті, хто цю перемогу кував. Володимир Опанасович зазначає, що здебільшого тяжкість війни впала на українців. Окупація, бомбардування, мільйони загиблих, сотні українських батальйонів.

– Це дурість, яке визволення? Я мрію про перемогу. Мій тато завжди перший тост вимовляв: “Щоб не було війни”. А вони хочуть “повторити”. Що повторити?

Ми дякуємо Володимиру Опанасовичу, нагадуючи йому розібрати продукти, які залишили на кухні. Він усміхається і каже, що поділить їх із сусідом – так у них заведено.

Не минуло й сотні років, як у світі знову триває велика війна. Знову бомбять міста, знову окупують, знову вбивають. Ставши однією з країн-переможниць, Росія вирішила, що має право диктувати умови та світовий порядок, ділити території та переписувати історію. Як і 80 років тому, українці борються із ворогом. Як і сотні років тому, ворог той самий. Залишається сподіватися, що це остання битва і росіяни більше ніколи не зможуть повторити.