Олена Пчілка — публіцист, громадський  діяч, перекладач (знала 5 іноземних мов), редактор  і видавець, етнограф і фольклорист — таким  багатогранним  був талант  цієї   вискоосвіченої жінки.  Що  ми, українці, знали  донедавна  про  неї, окрім того, що вона  була мамою Лесі Українки та сестрою Михайла Драгоманова? Не  так вже  й  багато, бо  дослідженням  її  спадку  всерйоз  мало  хто  займався. Трохи знали ще  як дитячу письменницю. Зате тавро  «буржуазного  націоналізму», поставлене  ще  радянською владою,  досі  робить свою  чорну  справу. І навіть у  незалежній Україні перший і поки  що  єдиний  пам’ятник  Олені  Пчілці  був  встановлений  аж  у  2011 році й зроблено це  було  у  Луцьку у сквері  обласної  наукової бібліотеки, що носить її ім’я.  Виготовлений   він  на  кошти  волинян  за  сприяння покійного губернатора Волині  й земляка Лесі  Українки з  Ковельщини  Бориса  Клімчука. На  рідній  Полтавщині  у  своїх  земляків  матір  Лесі  Українки  пам’ятника  ще  не  заслужила. Зате   бронзовий  російський   імператор   Петро  перший  у  повен   ріст  давно поселився  у  зросійщеній  Полтаві…  

Ольга  Петрівна  Драгоманова-Косач  народилася   29  червня (за  метрикою, а зі  слів   доньки  Ольги  Косач-Кривнюк — 17  червня 1849  року)  в  Гадячі у дворянській  сім’ї. Батько  її  Петро  Якимович  Драгоманов  отримав  правничу освіту  у   престижному  Петербурзькому  університеті  й  служив   юристом  у військовому  міністерстві. Звідки  у  дівчинки, в  жилах  якої  текла  дворянська  кров,  взялося   стільки   України? «Жили  ми  в  дуже  близькім  оточенні  нашої дворової   челяді  і  взагалі  дрібної гадяцької  людності. Можна  сказати, що українська  течія  оточила  нас  могутньо: се  була  українська  пісня, казка, все те, що  створила українська  народна  думка і  чого  держався  тодішній  народний  побут; з  усим  тим  зливалося  й  наше  життя…  А  пісень чули  ми  за  дитячі  літа стільки, що й не злічити!.. Усякі  народні обрядності  не  минали  нашого  двору: колядування,  посипання, запросини  на весілля… Чи  можна  ж  було нам  не  знати українського  слова, коли  воно  було просто  таки  нашою  рідною, притаманною  стихією?..  Але з  українською течією, чи   власне  з  українським словом, починала  боротьбу, з самого ж  таки  нашого  дитинства, течія  московська… Коли  починалося   вчитись  грамоти, тоді  вже  рішуче й  безповоротно  переходилося  на  мову  московську, бо  й  не було  книжки  української   до  вчіння»— згадувала   своє  дитинство  Ольга  Драгоманова-Косач.

Та попри  все  у  домі   Драгоманових  усі   розмовляли   українською.  І  тримала  цей  український  стрижень  головна  берегиня   роду — мама  Олени  Пчілки  Єлизавета, в  якій  навіть  дворянське  походження  не  затьмарило  українське  начало.  «Дітей  доглядала  й  виховувала  мати, вона  знала   безліч  українських  пісень і, маючи прекрасний голос, співала  їх  дітям. «Було  шиє і все  співає.  Казка, приказка, народна  обрядовість  і примовляння — то  все з  перших часів  нашої  свідомості  було   нашим  пожитком. Чи  ж  можна  було  нам  не  знати українського   слова, коли  воно  просто   було  нашою  рідною  притаманною стихією?.. Українська  течія — се  було  наше  природне  оточення».   Недарма  вже  дорослою, ставши   відомою  дитячою   письменницею, народивши  і  виховавши  своїх  6  дітей, Олена  Пчілка  добре  усвідомить, звідки   починається   патріот  своєї  вітчизни:  «Майбутнє  батьківщини  залежатиме  від  того,  чи  дитина виросте  приятелем чи ворогом України, од   того, що  їй  буде  защеплене  в  сім’ї», — писала  вона, ніби  зазираючи  в  наше  майбутнє. Як   же  пророчо  звучать  ці  слова   тепер!

Здобувши  вдома  початкову  освіту, подальшу  освіту  Ольга  здобувала в найпрестижнішому   у  Києві   пансіоні  шляхетних  дівиць. Тут її  брат  Михайло Драгоманов  залучив до  культурно-просвітницького життя, познайомив   з  яскравими   представниками  української   інтелігенції. Невдовзі  вона познайомиться    зі  студентом  права  Київського  університету  Петром  Косачем, з  яким  пов’яже  своє  життя: молодята  обвінчаються   22 липня  1868 року  в  Хрестовоздвиженській  церкві  в  Пироговому, що   біля  Києва. А  далі  своє  життя   високоосвічена  молода  жінка  присвятить  цілковито  родині: поїде  за  чоловіком  у Новоград-Волинський, потім  на  Волинь, народить шестеро  дітей.  І при   всьому  цьому  встигатиме  провадити  активну  літературну  й   громадську  діяльність.

«Олена  Пчілка  була  не   тільки  талановитою  письменницею  і  громадською  діячкою, а  й  також  талановитим  педагогом, винятковою   вихователькою  власних  дітей, а  їх  було шестеро і  з  усіх  вийшли  люди. Це  тепер навіть важко уявити, особливо  нам, міщукам. Виховати  шістьох, не  будучи  лише  хатньою  господаркою, беручи  активну участь  у  громадському і літературному  житті, не маючи  особливих  статків та  й охоти  для  утримання  бонн, гувернерів  тощо! Знаємо, що  старших  дітей Михайла  і  Лесю  Ольга  Петрівна навчала  сама, вдома, — поки  могла  дати  їм необхідні  знання. Чим це  було викликано? Ситуацією  русифікованого  міста, якими  були  Звягель,  Луцьк,  Київ. Серед  інтелігенції  Києва  вживали  українську  мову  лише  кілька  родин: Лисенки, Старицькі, Косачі, ще дві-три сім’ї. У найпрогресивнішій  на той час київській жіночій  гімназії Людмили Ващенко-Захарченко, куди  ходили  доньки  Михайла Старицького, викладали історію  французької  революції, та ні слова – про  декабристів  або  народників, не  кажучи вже  про історію  рідного  краю. Мова і  література – російська, іноземні,   античні, – крім української. На  уроках  рукоділля – ні слова про українську народну  вишивку, в  якій так  кохалася Ольга  Петрівна, що видала про  неї  цілу книжку  під  назвою «Український  орнамент», а згодом – «Українські  узори».  Отож, мати   мусила  протистояти  навалі  русифікації, оберігати свою  культуру, давати   її  початки   своїм  дітям. Що і зробила  вельми   успішно» (Юрій  Хорунжий «Олена Пчілка: Горда жіноча  душа»).

Як  матір, Олена Пчілка  зуміла  виховати  своїх  дітей справжніми  українцями. Але  її душа  боліла   не  лише  про  своїх, а й про всіх  дітей, які  не  мали  змоги  вчитися в українських школах, читати свої, українські книжки.  І  її  талановите перо  працювало на виховання й  освіту маленьких  українців. Вона  однією з перших  серед  письменників   стала  писати  саме  для  дітей. Тексти  багатьох   стародавніх   колядок  збереглися  і  дійшли до  наших  днів  завдячуючи  саме  Олені  Пчілці. Палка  прихильниця  української  старовини, вона  була  вражена  розмаїттям  і  неповторністю  волинських   колядок. Письменниця  не  лінувалася  їздити  по  селах і  записувати  їх  зі  слів  старших  людей.  Результатом  цієї  титанічної  роботи  стала  ґрунтовна  етнографічна   наукова   праця  «Українські  колядки: волинський текст» , яка  побачила  світ  у  1903 році  у  журналі  «Киевская старина», якою  і досі  послуговуються  дослідники.  Вся  родина Косачів  і  їхні гості, серед  яких  були  відомі  письменники, композитори, любила  гостювати  у  селі  Запруддя  Камінь-Каширського  району, де  було    родове  помістя  їхніх родичів Тесленків-Приходьків (чоловіка  тітки Лесі Українки по батьковій лінії). У цьому селі Олена Пчілка записала  12  поліських  колядок.   Як  згадували  старожили   Колодяжного, де  жила  родина Косачів, Різдво   там  було  не  лише  родинним  святом. На  ялинку  у їхню  садибу  сходилася  вся  сільська  дітвора.    Зазвичай   ставили    дві  ялинки,  придумували  розважальну  програму  для  запрошених, обдаровували   їх   подарунками.  Запрошували  й  хористів  місцевого  храму,  вертеп, інсценізували   виставу «Збентежена  вечеря»  за   однойменним  твором  Олени  Пчілки, на  яку  кликали   місцевих  мешканців.   Натхненником й організатором  цього  дивовижного   духу  Різдва, яким   не   могли   не   поділитися  з  ближнім,  була   господиня   дому  Олена   Пчілка.  А по-іншому бути не могло, бо  сама вона  виросла  в  родині, де  шанували  українські  традиції  понад  усе.

У своїй  стійкості до  тотальної  русифікації  ця  мужня  жінка  сьогодні  може  і повинна  стати  прикладом  для  всіх наших  «малоросів», які  плачуться, що їм  важко  перебудуватися  й  розмовляти  українською.  Як  свідчать  сучасники,  з  Оленою  Пчілкою  навіть  поліцейські  у Києві розмовляли  українською. А  у  1993  році  на  відкритті  пам’ятника  І. Котляревському  у  Полтаві  вона  офіційну промову  виголосила  українською. І  була  єдиною, хто  це  зробив…   За цю  непримиренність і категоричність  її  називали  націоналісткою, шовіністкою, антисеміткою, цькували  й ганьбили. Її  ненавиділи  всі, хто  молився  на  «ліберальну»   Росію.    Не   пробачила  Олені  Пчілці  її  українського  духу  і  радянська  влада. Та  й письменниця  до  нової   влади  не  палала великою   любов’ю.  За  виступ  на  селянській конференції у Гадячі в 1920 році  її  заарештували  і  чекіст вів  вже немолоду  жінку на  допит, прив’язавши  мотузкою  до  коня.  Дивом  вдалося  тоді  вирвати  письменницю  із чекістської тюрми, але її родину   каральна  машина Дзержинського   у  спокої  вже  не  залишила.  У  серпні  1929 р. у  київський дім, де мешкали  дочки  Олени  Пчілки    Ольга  та  Ізидора, з  якими жила  мати,   прийшли  з  обшуком.  Від  чергового  арешту  письменницю   врятував  її  вік —  Олені  Пчілці  було  вже  за  вісімдесят і  вона  була  прикута до ліжка.   У жовтні 1930  мати  Лесі  Українки  відійшла у  вічність.  А сестрам  Лесі  ще  довелося  настраждатися.  Після тюрем і залякувань    їм  лише у  1943 році   вдасться  виїхати  на  Захід. Дуже  високу ціну заплатила ця  талановита родина за свою любов до України.  І ми   у великому боргу  перед  цією  гордою  і   мужньою  жінкою.  Не  тільки тому, що  вона  подарувала  світові    геніальну  Лесю  Українку.

Ніна  РОМАНЮК