Сергій телефонує з Херсонської області.
 
—А що ти там робиш? — не приховую подивування.
 
—Відпочиваю у Залізному Порті. Вибралися з товаришем і не пошкодували. Тихо тут,спокійно. Відпочинок — супер!
 
—А чого в Крим не поїхав?Вам же тепер там так добре…— ще більше розбирає цікавість.
 
—Ти ж знаєш,Крим я обожнюю ще зі студентський років. На рік по два-три рази там бував. А тепер з принципу не їду. В Україні є багато цікавих місць для відпочинку,не гірших за Крим. Ось Херсонщина,до прикладу.
 
І це говорить мешканець Москви! Вибір мого однокурсника насправді не подивував. Пам’ятаю,як під час Майдану він виставляв на своїх сторінках у соцмережах українську символіку на знак підтримки України,кидав мені цікаві матеріали про реальне ставлення росіян до наших подій. Хвилювався,співпереживав,підтримував. І це так гріло. Бо він був і залишається українцем. Хай добровільним вигнанцем і вимушеним емігрантом,але українцем. На відміну від деяких українців,які живуть в Україні,мають паспорт її громадянина,але в душі залишаються манкуртами. Вони не уявляють,як можна не поїхати на море до Криму. Вони не розуміють,що поганого в тому,що повезуть свої гроші тепер у країну,яка принесла на нашу землю війну,яка вбиває наших військових і мирних громадян на Донбасі і яка готує ще невідомо що,аби укоськати непокірних хохлів. «Ніякої політики. Тільки відпочинок» — всі їхні пояснення. А як же гордість? Невже і в залишку її не зосталося,щоб їхати до окупанта гріти боки під сонцем у той час,коли кримські хлопці,які не зрадили присяги і вийшли з окупованого Криму в Україну,у ці літні гарячі дні кладуть свої голови на донецькій землі у двобої з російським окупантом.
 
Гордість — не масло,її на бутерброд не намажеш. Заради масла й сьогодні багато українців гарують на петербурзького пана чи московського злодія-чиновника. Про одного такого діяча розповів родич,повернувшись із російських заробітків. Дядечко замахнувся на таку хатинку,що уявити годі: триповерховий палац із безліччю спалень,кількома гаражами,басейном і т. п. Сам він людина малопомітна,тиха,працює на державній посаді,хоч і не на дуже високій. На вихідні приїздив на будову дивитися. Службове авто довозило його до лісу,а далі пан ішов три кілометри пішки. До Москви повертався у такий же спосіб. Боявся,щоб водій не побачив,який він палац будує. Уявіть,як вони крадуть там,біля Путіна! А він дозволяє,поки вони мовчать і готові голосувати за свого Вову стільки,скільки скажуть. А ми раді старатися прислужуватися їм за криваві рублі. І не мучить совість війна,і не лякають танки,яких нагнало х .. ло в окупований Донбас. Кажуть експерти,що там вже 702 танки найсучасніших модифікацій чекають свого часу і команди. Ми далі розбудовуємо Росію. Невже треба,щоб ці танки проїхалися Хрещатиком чи заїхали в кожне наше село,щоб всі українці усвідомили,що в країні йде війна і Росія окупувала частину нашої території? І що сьогодні ніякі ми не сестри-брати,а дві воюючі сторони і одна з них — загарбник. І що працювати на загарбника —аморально. Моральність,аморальність,гордість — все це ілюзії,які давно переможені доларами,євриками,палацами,автівками,дорогими курортами. На Донбасі теж все це було. Люди стягувалися все життя,будувалися,купували,заробляли. Тепер міста й села лежать у руїнах. Не всі ще усвідомили,що ці речі в одну мить можуть стати прахом і піти за вогнем,якщо не навчимося робити вибір між головним і другорядним. Якщо не навчимося бути гордими.
 
Ще один дзвінок. Уже з Києва. Теж однокурсник телефонує. У нього українське прізвище на «юк» і живе він в Україні всі ці роки. Сидячи у своєму заміському будиночку в Боярці,Валерик випадково надибав на старі платівки. Завів свою стару ще радянську машинерію,а там —Булат Окуджава з його ностальгійним «На фоне Пушкина снимается семейство».
 
—Пам’ятаєш,що це за пісня?— натхненно кричить у слухавку Валерик.
 
Пам’ятаю. Цією піснею Булата Шавловича завершувався наш випускний капусник у далекому 1983. І ми поставили на голову наш червоний корпус Київського університету,бо такого капусника жоден курс не видав на гора! Поговорили,позгадували. Намагалися не починати тему,від якої всі втомилися. Про війну не хотілося згадувати. Але саме в ті дні в зоні АТО загинув від кулі снайпера відомий в Європі оперний співак Василь Сліпак,який покинув Францію,паризьку оперу і поїхав захищати Україну на сході. Так що мимоволі заговорили про війну. У Валерія теж є син,тому він не хоче навіть думати про події на Донбасі.
 
—Ти розумієш і я розумію,що ми своїх дітей ні за які гроші туди не відпустимо,— каже Валерій.
 
—Але ж хтось там мусить стояти…
 
—Єдине: треба кланятися в ноги й цілувати руки тим,хто йде туди. Особливо таким,як Сліпак,добровольцям. У мене слів бракує про це говорити. Але свого сина я на війну не відпущу!
 
—А якщо вони дійдуть,не доведи Боже,аж сюди,до Дніпра,що тоді?
 
—Тоді й будемо думати. Не псуй мені настрою. Так кльово день почався. Пийнув винця трохи,музику молодості послухав,тобі подзвонив. А ти все іспортіла!
 
Ось так поговорили. Про все і ні про що. Коли гримне — тоді й перехрестимося. А поки що гуляємо,відпочиваємо. Хто в Туреччині,хто в Криму,а депутати наші дорогі жити не можуть без Європи. У відпустки подалися до самого вересня. Комусь кортить згадати медовий місяць в Іспанії. Хтось поїхав на щуку в Фінляндію. Нікому не хочеться в окопи під Авдіївку чи в Широкіне. А якщо раптом щось трапиться,чи піде ворог у наступ і треба буде терміново зібрати засідання Верховної Ради? Обіцяють,що встигнуть долетіти,доїхати зі своїх курортів народні обранці. Згадується страшний 2014,коли під Іловайськом у котлі оточувалися українські підрозділи й розстрілювалися як мішені у тирі,наші можновладці тоді теж відпочивали.
 
Цими днями перечитувала Уласа Самчука. І у книзі його споминів «На білому коні» знайшла чудовий епізод про гордість,якої нам так бракує. Це розповідь про те,як не киянка,а петербуржанка,яка виросла в Петербурзі,яка насичувалася Петром І,Катериною великою і культурою російської імперії,главою якої був Олександр Сергійович Пушкін,в одну мить стала українкою. І сталося це через гордість. Ось як розповідала про це сама Олена Теліга,українська письменниця,розстріляна у 1942 році німцями разом з іншими українськими патріотами в Бабиному Яру: «Сталося це дуже несподівано і швидко. Це,можливо,була одна секунда. ..Це було на великому балю. У залях Народного дому на Виноградах (Чехія — від авт.) ,що його улаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карма Крамажа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів,ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку»,«собачій язик»,«мордопісня! Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мене дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження,миттю встала,вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: « Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хоч знати!»Я круто повернулася і,не оглядаючись вийшла. І більше до них не вернулася».
 
«Коли б замість політики «собачої мови» та обрали політику розуму,гідності,як своєї,так і всіх біля себе. Тож російська імперія весь час колеться і розсипається,як розсохла бочка не тому,що вона різномовна,а тому,що вперто хоче бути одномовною. Що вона силує до сполуки елементи,які не сполучаються,— казала Олена Теліга Уласу Самчуку,роздумуючи над причинами неминучості краху російського імперсько-радянського режиму. — Насилувана правда,зневажена гордість помститься в поколіннях. По-доброму можна зробити багато,по-злому — нічого. Тут не допоможе НКВД. Для тупих,для дурних,для хворих — так. Але не для мене,не для вас…О,змусити! Це можливо. Хвилево. Але не вирішити,не перемогти. Не здамся ганьбі ніколи і нізащо!».
 
Шкода,що нинішній російський цар не читав Телігу…