…Чоловіки на  вулиці  й  досі проводжають її  поглядом, бо  вона йде  як…  королева. Вона  справді носила корони  і віночок Мавки, вишукані  капелюшки   і  просту  українську  хустку, давньогрецьку туніку  й  скромне   ситцеве  платтячко, гетьманський  жупан і вишиванку. Але  в будь-якому образі  залишалася  королевою  сцени, якій служить  вірою, правдою і силою свого таланту  вже  більш  як  півстоліття. Примадонна, народна  артистка України, відома  громадська  діячка — все це вона, Людмила  Приходько. Але є у цьому послужному  списку  актриси  Волинського академічного   обласного  музично-драматичного театру  звання, яким вона дорожить найбільше. Воно неофіційне, але найдорожче —  улюблена актриса. Для  багатьох волинян вона  справді  стала  такою.  І сьогодні   на вулиці  чи на зупинці до  неї підходять люди зі словами: «А ми пам’ятаємо Вас, ви грали Валю в «Іркутській історії». А грала вона  цю роль сорок років тому, коли тільки приїхала на Волинь! 

 Наша передсвяткова  розмова  з Людмилою Іванівною Приходько напередодні жіночого свята, звісно,  була про життя і театр, про любов до сцени і тарілок, про  кохання  і  втрати, які болять.

 «У сучасних жінок  дуже мало приводів для радощів»

— Людмило  Іванівно,  дискусії святкувати  чи не святкувати  8  Березня не стихають.  І наші  державні  мужі   таки   скасують жіноче свято. Та  чи  перестанемо  його  святкувати?

— Я з  цим святом виросла,  як і все моє покоління. Може будь-який уряд сім разів його забороняти,  а ви  подивіться, скільки квітів перед 8 Березням буде  продаватися.  Народ свою думку з цього приводу  має. Наші політики  до  Клари  Цеткін чіпляються, а Клара Цеткін  — з аристократичного німецького роду й  дуже  прогресивна жінка була,  і одна з перших  відстоювала  право  жінок голосувати на виборах.  Бо до того  жінки не мали права голосувати. То що поганого вона зробила? Це  щось на кшталт: «Я не читала книгу Сахарова, але засуджую». Кажуть, у нас є своє свято —  день матері. І добре, що воно є. Але не всі жінки є матерями.  Є сестра, є донька, онучка,  однокласниця, однокурсниця, колега. То чого всі вони не мають почути на свою адресу раз у рік гарні і вдячні слова за те, що вони жінки?  У сучасних жінок  дуже мало приводів для радощів. Тому якщо є таке свято — хай воно буде. Кому воно заважає? Свого  часу  нам  не  рекомендувалося паску святити, а всі ходили до церкви і святили. Так і з 8 березня.  З  жінками  воювати  не  варто.

— У Європі  теж  відзначають,  але  там воно — не червоний день в календарі …

— У  нас  вже  стільки вихідних,  що  нічого страшного,  якщо  жінки заслужать  у держави ще один вихідний. Я багато років займалася та й досі займаюся жіночим рухом  і добре знаю жіночі   проблеми, які й досі ніхто не вирішив. До всіх можновладців і до всіх президентів, крім Порошенка,  я зверталася з пропозицією відновити відділи по роботі  серед жінок. Щоб це були підрозділи, на роботу яких закладалися  б певні кошти в бюджеті.  Мати-одиначка,  багатодітна, мати дитини-інваліда  — до кого їм звернутися у наш  час? І тільки сказати «Ми вам співчуваємо — це ж не робота. Це не примха, а реальна вимога життя. Це вам  і приріст населення, і розвиток  духовності, який починається із сім’ї. А  якщо сім’я неблагополучна,  неповна, а  скільки сімей , де немає ладу, де немає що їсти, що одягнути . Може Бог пошле  нам  колись  таку  владу, яка  розумітиме, як  це  важливо, що це проблеми суспільства і влади, а не лише людей. Не можна  підміняти державну  політику тільки  волонтерськими  речами.

— Таке враження, що тепер  держава  все переклала  на плечі волонтерів. Гроші  на операцію  хворій  дитині  збирають  волонтери,  неблагополучні  сім’ї рятують  волонтери. Це при  тому, що  є  маса державних структур, які мали б цим займатися   і  чиновники отримують за це зарплату…

—Та  що тут казати. Он ми збирали акторці нашого театру гроші на операцію із заміни суглоба. Сто тисяч гривень  коштує операція. Так   усім  світом  збирали.  Університет  технічний, до речі, дуже допоміг, дуже вдячні  його ректору Петру Савчуку. Він депутат  обласної ради,   колег  своїх підключив  і велику   суму зібрали. Але це не вирішення питання. Таких людей незахищених, які  потребують допомоги, в Україні  дуже багато, переважна більшість.  Це люди, які жили  і  працювали  чесно, не  крали і тепер залишилися  голі-босі. Я розумію це дуже добре, бо сама стала вдовою у 31 рік, залишилася  із малою дитиною на руках, хворою на астму. Дитину лікувала, працювала  і  кар’єру робила, і громадською роботою займалася,   дала  синові  вищу освіту.  Тобто на  собі   все  перенесла. Тому  мені  болить  біль  інших жінок. Бо вся несправедливість,  яка   відбувається в  суспільстві, лягає на  плечі жінок у першу чергу. Їх перших  «скорочували»  на роботі. Вони  перші  взяли «кравчучки»  і  пішли  торгувати на базар. Першими  поїхали за кордон . Тобто  весь  тягар  економічних  негараздів в  Україні   ліг  на  плечі  жінки.

— У найтяжчі  для  українців часи  на закордонні заробітки в  усі  попередні  хвилі  еміграції  їхали  чоловіки. І  вже в незалежній  Україні, щоб   врятувати  родини  від нужденності, у світи  почали  їхати   жінки. Чому  так  сталося?  Може  це  і є наслідком  омріяної  рівності   із  чоловіками?

—Щодо  рівності, то  все  це   досі  на рівні  гасел, якщо навіть у демократичній Європі вашим  колегам-журналістам  платять менші зарплати за ту саму роботу, ніж  чоловікам. Чи  може  є  квоти для  жінок у  Верховній  Раді? Або взяти  наші обласну, міську, районні ради. Там  багато  жінок? Одиниці. Чому жінки поїхали?  Спрацював материнський інстинкт, напевне. Кожна мама хоче кращого для своїх  дітей.

— Пам’ятаєте  якийсь  особливий  подарунок, зроблений  Вам 8 Березня?

— Різні  подарунки були. Були  вірші  гарні. Дуже  дорого  було, коли син підростав  і  робив  щось  своїми  руками. Я  росла  в  родині редактора  газети  і  вчительки,  тому  у   нашій сім’ї завжди  шанували  книгу.  І тато якось подарував  мені казки Андерсена, дуже  гарне  видання. Я про таку книгу  тільки мріяла.  Мамі,  пам’ятаю,  подарував  парфуми «Лісова конвалія», досі   їхній  запах  чую… Є речі, які  не забуваються. Колись  я виступала у товаристві  людей із проблемами зору, й після завершення виступу підійшов керівник товариства, подякував  і сказав: «Людмило Іванівно, ми вас не бачимо, але по голосу чуємо,  яка  ви красива». Почути таке від незрячої людини —  погодьтеся, це  найдорожчий  подарунок.

«Для мене  Крим  — ще це  й велика особиста втрата»

— На  полицях   біля вашого  каміна  стоять  чудові  книги. Теж   подаровані  шанувальниками?   

— І друзі, і шанувальники дарують.  Видання  про  Сальвадора  Далі  подарував  Богдан  Шиба, колишній  міський голова і великий шанувальник театру. А ось  це   красиве   видання   донецьких  художників. Вони виграли  грант  «Дні  Лесі Українки в Донецьку» і  я возила волинську делегацію в  Донецьк, коли  ми ще  їздили  туди, як  додому. Грали  сцену з  вистави про Лесю Українку,  і  цю книгу з автографом мені    подарували автори.  А тут  альбом про  Крим. Моя  подруга  Марина Слєсарєва  була  заступником міністра курортів  та  туризму  Криму  і  видала   альбом  «Крим  очима  любові».

— Символічно  стоять ці  книги поруч  — Крим,  Донецьк. Тяжка  тема…

—По-живому  порізано. Все   було ніби  так  недавно.  Нас  тоді   прекрасно  Донецьк приймав. Людей  була повна  зала.  Я  тоді  вперше  побачила  Святогірський  монастир. І  такої краси на донецькій землі, скажу чесно,  не уявляла.  Ми  знали  тільки  про шахти, терикони, а  те, що  Донецьк  в  часи СРСР  був  містом  троянд — про  це  ніхто  вже  не  згадує. Ми  так  були зворушені  прийомом донеччан. І уявити, що  це  будуть  наші  вороги… Це комусь  треба  було. Таку  карту  треба було розіграти. Я вам так скажу: і  у  нас  в  місті  є  люди, які мають  свою, трохи іншу  думку, і  не  всі  захоплені  українцями  й  нашими чеснотами. Моя  мама  колись  казала: « У кожному   народі, дитино,  є  різні люди. Я думаю, що є росіяни і  кацапи, є  українці  і  хохли, євреї і жиди». Проста жінка це розуміла. Це ж Франко  писав: «Ніхто мене  так  не  ображав і не зраджував, як брати-українці».  Думаю, що це великий гріх  тих  людей, які  були  при  владі.  Треба було  більше  уваги  приділяти і  Криму, і  Донецьку. Для мене  Крим  — ще це  й велика особиста втрата.    Мій  свекор, заслужений діяч  мистецтв Григорій  Іванович  Стефурак, який  був  директором Коломийського  і Івано-Франківського театрів,  з  нуля  збудував   у  Сімферополі  український  театр і трупу зробив.   А тепер  це все втрачено, зараз називається   Кримський музичний  театр,  і слова «Україна» там  немає.  Я вже не кажу, що просто люблю Крим, що друзів у мене там багато.  Пам’ятаю, приїхали  наші  депутати  в Крим й причепилися до першокласника, чому він українською мовою не розмовляє. Обзивали його яничаром, а в Криму не було жодної української школи!  Іван  Дзюба казав, що мова — дуже витончена  річ і до  неї треба ставитися так, як  до щепи дерева. Тобто треба  прищепити любов до мови. І це правильно, бо насильно  милий  не  будеш. А для цього треба, щоб програми були на радіо, телебаченні, щоб люди читали українські газети, книги.  Тепер, коли  вже таку  дорогу ціну платимо за ці помилки, будемо це помилками називати, треба розумні  висновки робити.  Хто знає, а може в Криму треба було і три мови дозволити?  Це  було  б  невеликою  платою за те, щоб Крим залишався українським. Нам потрібна  мудра  мовна політика .  Бачимо, що тепер в  Закарпатті  діється. Це дуже делікатні речі  й  не можна робити все  наскоком і  шаблями  розмахувати. Це  як  і  в  коханні.

Секрет  її   молодості:  прощати  людям  і намагатися  їх  розуміти

— За  півстоліття  акторської  кар’єри  ви  прожили  на сцені  життя   понад  150  своїх  героїнь: жінок  різного віку, різних епох і різних національностей.  Ваші героїні кохали, страждали, боролися.  Важко грати  кохання?

— Якось  ми  говорили із Федором Стригуном  (головний  режисер  Львівського театру  імені  Франка) і прийшли до висновку,   що найважче  на сцені  грати  саме  кохання. Бо це почуття неповторне і в кожної  людини своє, і  відчуття свої. Тому це дуже складно.  Щоб  бути  неповторним  у   кожній ролі, треба  багато працювати. Колись  я  грала  Валю  в «Іркутській історії», ще в Тернопільському театрі.  Грала  її,  поки був ще  живий мій  чоловік  Микола Стефурак, який   працював  режисером у цьому  театрі. І  грала  після  того,  як  його  не  стало.  Це були геть різні Валі, бо моя героїня теж втратила чоловіка ,  і я  відчула її  біль  на  собі.  Мій партнер по сцені відразу помітив  цю  разючу  зміну. Справжнє кохання — дуже велика праця.  Це уміння  йти  на  компроміс, вміння  промовчати. Це  багато-багато   речей і  тоді  з  усього  виростає  золоте  весілля.  Цього не  можна запрограмувати, це  треба  усвідомлювати. Як   Леся Українка  писала: «Але не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись». Тобто навіть  якщо  є  в  тобі духовне начало, треба над  цим все одно  працювати. А якщо немає, то «навіщо  ті  невістки, свекрухи, не розумію, у лісі в нас нема свекрух ніяких». Леся все  написала про вічну боротьбу духовного  і побуту. Якщо не домінує  духовне життя, то  побутові речі розбивають  кохання.  Його не стане, воно розтане,  як сніг.

— Хтось  із  знаменитих  сказав, що неможливо  поєднати  дві  любові — до сцени і тарілок. Тобто  актриса  не повинна   стояти на кухні  і  витрачати себе на повсякденний побут. Ви ж геть випадаєте з цього правила, бо всі  знають, яка  Ви  чудова господиня. І український борщ у  народної артистки —  супер! А    фарширована риба —  на майстер-клас  можна  приходити.  Як  вам це вдається?

— Колись  один режисер казав: «Коли я побачив  у місті, як ви йшли у капелюшку, довгому пальті, думав, що ця артистка вміє  тільки відкрити  консерву!» Я дійсно все вмію. І завдячую цим  своїй  мамі. Вона  навчила  мене все: пекти, смажити, прибирати.  Із 13 років я  вже готувала обід для всієї сім’ї. Тому тепер своїй 15-річній  внучці   кажу: «Давай-но потроху вчитися,  бо туди-не сюди заміж вийдеш і  нічого не  вмітимеш».  Зварити їсти, а  особливо  в  молодості —  це  жартуючи робила. І сьогодні люблю готувати, особливо для друзів і рідних.  І роблю це  з  любов’ю. Я не тільки вмію добре готувати, ще й компанію вмію тримати, щоб було весело, змістовно, бо  нецікаво ж  просто їсти-пити.  Важче   стверджуватися  було   на  сцені, ніж  на  кухні.

Людмила Приходько у ролі Мавки

— Ваша професія красива і жорстока водночас. І ваш шлях  до сцени  був устелений не лише трояндами…

— Хтось із режисерів видатних розповідав, як йому на ювілеї почали розказувати,  який він талановитий.  «Я  такий  здивований, бо якби  всі ці слова  ви казали мені раніше, настільки легшим  було б моє життя», — жартував він. Як   актриса  я відбулася  не  стільки  завдяки, як  всупереч, коли  мене  принижували, ображали, недооцінювали. Тому кажу, що  мене не можна  зіпсувати похвалою. У  5 років я вперше сама помила підлогу,  звичайну, нефарбовану. Ну як дитина могла її  помити? Мама бачила  всі  розводи, але  сказала: «Боже, яка  дитина  золота! Як  вона помила!». І в  моїй  душі виросли крила,  я ладна була ще раз ту підлогу помити. Я   дуже сувора до себе, і сама знаю, що мені  вдалося, а що не  дуже.  Професією завжди  займалася  дуже  серйозно й відповідально. Жодного разу не запізнилася  на репетицію, не кажучи вже  про виставу.   І  уявіть  собі, сидить  три чоловіки-начальники і кажуть:  «Шукайте собі  інший театр,  бо ми вас виставимо на конкурс як профнепридатну».  «Це у мене один червоний диплом у театрі  і ви з мене почнете? — кажу  їм  у   відповідь. Але треба було і це пережити. І коли  отримала перше звання, і  коли  народною  артисткою стала,  і ордени одержувала, журналісти  часто казали, що давайте напишемо  про  це. Ні, кажу, не  треба. Вже багатьох із тих людей немає  в живих. Я  простила усім, хто хотів зробити мені боляче.   Нащо  про  це  говорити? Життя  саме  все  довело. Дякую  долі, що в моєму житті було  набагато більше  шанувальників і друзів, ніж  недоброзичливців. І досі, коли отримую нову роль, маю єдиний страх — щоб  не розчарувати  своїх  шанувальників.  Щоб глядачі отримали задоволення  і  щоб   душа їхня  відкрилася  на мою гру. Це все  так просто. І  так важко.

— Ви справді сильна жінка. Що може змусити вас плакати?

— Тільки вияв  доброти. Якийсь добрий вчинок доводить до сліз.  Бо від  жорстокості  ми  вже   втомилися. І від суспільства, в якому живемо. Дуже болить незабезпечена старість, не охоплена повагою і турботою держави. В усьому світі  визначається рівень життя по ставленню до дітей і до людей похилого віку. Особливо  жінок  наших шкода.  Квитанції за комуналку, ціни, які щодня змінюються — як ми ще витримуємо  все  це,  не знаю?  Але всьому є межа. І терпець народу теж може  урватися.  Не можна  так із  народом, який все своє  життя трудиться. Це ж не якась ледача маса,   яка нічого не робить і тільки насіння лузає. Щороку їжджу на рідну Канівщину  після Великодня провідати могили своїх рідних і п’ять областей проїжджаю.  І милуюся: скрізь все посаджено, посіяно, прибрано, все  як лялечка. А життя достойного люди не мають. І що це таке?  Ну чому з нами так відбувається? Та  все одно не  повинні впадати у відчай. Треба  знаходити  позитив  у  кожному прожитому дні.  Дитина принесла зі школи гарну оцінку, хтось зробив подарунок, приємні слова сказав,  або ти допоміг комусь, хто поруч, хто  потребує  допомоги.    Інакше збожеволіти  можна  від  негативу.

— Попри все  Вас  ніколи не можна побачити на вулиці  не причесаною, так-сяк одягнутою, і коли  йдете, багато хто проводжає вас поглядом — ось вона, справжня жінка… Це звання народної артистки зобов’язує ?

— Народною артисткою я відчувала себе ще  у другому класі, коли читала вірші на табуретці. А на випускному вечорі в школі хронічна відмінниця Люся самонадіяно заявила, що  буде актрисою і народною артисткою. Сміливо, а   куди  було діватися? Я  завжди ходила по місту з гордо піднятою головою, на якій завжди був капелюшок. Їх  у мене ціла колекція. Привозили подруги з усього світу. Ще колекцію хусток українських маю, дуже вишуканих.  Я   відчувала:  ось так  має  ходити  народна  артистка,  так  сідати, так  кланятися.  Із віком,  на жаль, дають про себе  знати   і  болячки, тому ходити  так, як раніше, поки  що  не можу, але будемо сподіватися.   У мене  було  бідне  повоєнне  дитинство, найбільшими  ласощами в  якому   був  шматок хліба  з  цукром.  За всі  шкільні роки  я зносила два пальта. Уявляєте, як  я  їх ненавиділа? Особливо  останнє, яке  носила в старших класах, драпове, на ваті. І я дала собі слово: стану актрисою, зароблятиму свої гроші і  купуватиму  красиві речі.  Правда,  думки про акторську зарплату виявилися  трохи утопічними, але  капелюшки і рукавички я собі могла  дозволити завжди.  У мене  завжди  була  своя кравчиня і  перукарка. Тому  одягалася  елегантно, бо було  кому шити, і причесана , бо  було  кому  причесати.

— Ваш секрет молодості? Бо виглядаєте  нівроку…

— Треба прощати людям  і намагатися  їх розуміти. І тоді легше живеться.  А коли немає каменя ні за душею, ні в печінці — тоді й виглядаєш гарно.  Я не заздрісна, а ще  люблю людей. Як казав мій тато, щодня  треба якусь добру і корисну справу   зробити.  Інакше день прожитий  дарма. От  сьогодні вихідний день, а ми  працюємо  над  інтерв’ю.  І  вже  добре!

Як Миколайчук купав куму у шампанському…

—Вам випало  спілкуватися з багатьма відомими людьми.  А з  Іваном Миколайчуком  ви  ледве не  куми. Це  правда?

— Чому  ледве? Іван  хрестив  мого  Славка. Ми  познайомилися, коли  були  студентами Київського театрального  інституту. Навчалися з Іваном  на різних факультетах, але наш  курс і  кінофакультет  вчилися  у  корпусі, що розташований був у Києво-Печерській  Лаврі, так що пересікалися постійно.  Микола  Стефурак, мій  майбутній  чоловік, з Іваном  були  земляками: Іванова  Чортория  і  Миколине  Залуччя  Горішнє розділяє  лише  Черемош.  Іван   жартував  над Миколою: «От  якби  Люся жила у  твоєму чи  моєму селі —  я б її у тебе відбив!». Бо хлопці з їхніх сіл часто за дівчат билися.  Миколайчук  дивовижно  ставився до мене. «Ти ж Богом обрана. У тебе нема недоліків!»— казав він. Він так вважав!  Студентство  наше  було  цікавим.  Жили  ми  в  гуртожитку.   Ніла  Крюкова,  моя  однокурсниця,  майбутня народна артистка, зустрічалася  тоді  з Григором Тютюнником, який  приходив у гуртожиток,   читав нам   свої новели,   ми  коментували.  Дивилися  роботи  одне одного, уривки з вистав, спілкувалися. Та хіба  тоді усвідомлювали, що поруч з нами  генії?! Це  з’ясувалося  вже  з  роками.  На превеликий жаль,  і Іван, і Григір  лише посмертно стали Шевченківськими лауреатами.  Як кажуть в Україні,  нікого в  нас так  не  люблять , як  небіжчиків. Марійка, дружина  Миколайчука, теж жила в тому гуртожитку, вона  була  солісткою хору імені Верьовки. Це  Іван Миколайчук  підштовхнув  її,  Ніну Матвієнко  й  Валю Ковальську  до створення їхнього знаменитого  тріо. Він  сказав: «Дівки , вам  співати  треба утрьох !» Вони  правда  співали  шикарно, бо українську пісню  з молоком матері всотали.  І всі мали  абсолютний  слух.  Коли ми з Миколою  одружилися і в нас народився  син, Іван  став  його  хрещеним  батьком.  У  домашньому альбомі   зберігаємо  його  фотопортрет,  зроблений  на  зйомках «Захара  Беркута» із  словами, написаними  Івановою  рукою: «Моїм кумам, моєму хрещенику! На Добро! Перед  снігом. 1971 р.» Чому  перед  снігом?  У  цьому — весь   Іван.

Портрет з автографом Івана Миколайчука

— Чула  у  вашій компанії  розповідь, як  Миколайчук  купав  вас у  шампанському… 

— Було таке(сміється).  Я  вже  працювала  у  Полтавському  театрі,   а  Микола  мій   навчався  в Києві на режисера й  ми три  роки  жили  між  двома  містами. Чотиримісячного  Славка   залишила  мамі  у Каневі, бо  декретних відпусток, як зараз, не було.  Якось  приїжджаю  до  Києва, а  Миколайчук  якраз  отримав  премію Ленінського  комсомолу  імені Островського, була колись  і  така. Ми  завжди  зупинялися  у  Миколайчуків, бо вони   недалеко від  вокзалу  жили. От  приїжджаю, а  він  каже: «Кума,  я  премію  одержав! Я зроблю для тебе ванну з шампанського ». Думала,  жартує. А він справді  послав  за  двома ящиками шампанського. Налили  ванну і   мене туди  опустили! (Сміється).   Пройшло  стільки  літ, а  я  досі  пам’ятаю його посмішку,  його потиск руки, його неймовірне ставлення до жінки!  Де і хто його  цьому  вчив —  не знаю.  Він був  хоч  і сільським  хлопцем, але був  інтелігентом. Я нещодавно прочитала  визначення, як  давньогрецькі  філософи  трактували  значення слова  «інтелігент» і означає  воно «той, що розуміє». Не той, хто отримав освіту чи книжок багато прочитав, а  людина, яка може розуміти інших людей. І Іван такою  людиною  був. У нього була  велика сім’я. Ми часом приїздили, а Іван  удень спить.  Зморений, були нічні зйомки. А ми проїздом, нам  треба  побачитися. Сестра каже: «Не будіть! Бо  буде,   як недоспана  дитина  вередувати».  Рідні  ставилася до нього дуже тепло. Бували  анекдотичні  випадки. Іван  приїхав додому, а  мама  каже:  «Іване, я  читала  в журналі, що ти образи ліпиш. То може якого образа нам  додому привези».  Слово «образ» в  українській  мові  має три значення, то чому ж  ікону  не  привезти, якщо  син  сам  їх  ліпить? Ще   один   випадок, теж   Миколайчуки  розказували. Дзвінок  у двері  — стоїть  вуйко: «Добрий день, Іване! Ну  що, зазнавсі? Зазнавсі, зазнавсі». Іван  питає  в  Марійки, чи  то  її знайомий.  Та ні.  Запросили  гостя  до  столу, кавою  пригостили, сто  грамів  налили. І в ході довгої розмови  з’ясовується, що Іван  був  десь  у  селі на  зустрічі  з  глядачами  і  казав: «Заходьте, приїжджайте  до Києва».  От  чоловік  взяв і приїхав!  Я щаслива, що доля  подарувала  мені  зустріч  з такою  людиною, як Іван. Все  це  в  душі, у  споминах і досі.

— Ваше  побажання нашим жінкам у святковий день?

—Часом буває не спиться вночі й  кажу собі: «Нема чого лежати.  Вставай  щось  робити!». Не можна здаватися. І щось робіть. Для своїх рідних, друзів, країни.

—Дякую Вам, Людмило Іванівно,  за цікаву   розмову. Зі святом весни Вас!

 Розмовляла  Ніна  РОМАНЮК