Помирати «велике лісове бездонне,як говорили тамтешні люди,озеро» почало вже чимало років тому. Не порахувати нарад і засідань,публікацій у пресі в пошуках шляхів його порятунку. Але,виходить,що насправді нам дуже байдужа наша ж спадщина,інакше б Нечимне таки врятували. Щоразу справа впиралася об якісь чиновницькі перешкоди,а озера,як і люди,один раз народжуються – один раз помирають. Про те,що озеро вже повністю висохло цього літа,і нині на його місці – зарості дикого рису висотою майже в людський зріст,повідомила Ольга Петрівна Бойко,котра завідує музеєм «Лісової пісні»,філіалом Колодяжненського меморіального музею Лесі Українки. Його працівники і створювали тут експозицію.
 
Мешкає Ольга Петрівна у селі Скулин,що за кілька кілометрів від урочища Нечимне. Про екскурсії з нею домовляються по телефону,на роботу вона добирається велосипедом,скутером,а бува,що і пішки. У самому музеї постійно є доглядач. Бойко запрошує приїжджати сюди найперше навесні,бо тоді вся місцина навколо музею вкрита килимом анемонів. Влітку тут свої неповторності,а восени – багато опалого листя,яким дуже люблять гратися діти,вони часто тут бувають на екскурсіях.
 
Цікавляться місцем,де народилася драма-феєрія «Лісова пісня» і поляки,бо скулинці вже багато років дружать з однією польською гміною з-під Хелма. Недавно з Польщі передали у Нечимне два портрети Лесі Українки,виконані місцевими майстрами: один – на полотні,інший – різьба по дереву.
 
Дикий рис на бездонному озері,у якому і не купалися через це,посіяв мешканець також Скулина,аби дикі качки мали де ховатися у заростях. Рис же росте з такою швидкістю,що і озеро погубив. На дні – кількаметрові запаси мулу,сапропелю,цінного добрива. Чистити озеро земснарядом (а іншого варіанту просто нема) забороняли екологи. Ольга Петрівна пригадує,як вони стверджували,що після втручання у природу може зникнути унікальна рослинність навколо озера. Ну тоді зникло озеро…
 
Історія знайомства родини Косачів з Нечимним сягає літа 1884 року,коли Олена Пчілка з сином Михайлом,дочками Лесею і Ольгою гостювали в урочищі на березі озера у дядька Лева скулинського,куди він вибирався на літо пасти худобу. Про ці відвідини залишила спогади молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк. Тут Леся почула про мавок,Того,що греблі рве,водяного та інших осіб з народної творчості,котрих опісля поселила у драмі-феєрії. Нема вже на березі і хати дядька Лева,родичі перенесли її у село,зробивши з неї хлівчик. Про хату нагадує лише знак. Такий,мабуть,поставлять і на місці,де було озеро Нечимне. Ще є 300-літній дуб,описаний у «Лісовій пісні»,криниця тих же часів. І туристи таки їдуть не таблички читати на місці зниклих артефактів,не копії документів у музеї,бо в Колодяжному – меморіальні речі. Туристи їхали б побачити первісну природу,яка надихнулаЛесю на створення шедевру. Чи поїдуть тепер,після зникнення Нечимного,ще питання.