Російська церковна свідомість не готова прийняти автокефалію Української Церкви.  На цьому наголошує  митрополит УПЦ (МП) Олександр Драбинко  у виданні «Лівий берег». Він підкреслює, що Московська Патріархія демонструє  готовність йти у цьому питанні «до кінця» – аж до переривання молитовного спілкування з Константинополем.

Митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр  роздумує, «як нам повернути Українську Церкву до її джерел». При цьому він нагадує, що «автокефалія, безумовно, не є тут панацеєю. І на другий день після видання Томосу про автокефалію Українське православ’я, на жаль, не вирішить всіх своїх численних проблем. Київські духовні школи не перетворяться на «православний Оксфорд». Сільські священики не прокинуться по-європейськи освіченими інтелектуалами. А ділки в рясах не перетворяться на жертовних волонтерів».

Подобається нам це чи ні,  підкреслює владика, «але Українське православ’я сьогодні ще за багатьма параметрами залишається православ’ям пострадянським». На його переконання, «з Церкви пострадянської ми маємо стати Церквою справді євангельською, апостольською. Церквою, яка до кінця усвідомлює свою відповідальність за проповідь в українському суспільстві Благої вісті Христа… У тому числі на історично притаманну Україні традицію колегіальної (соборної) форми церковного управління».

Митрополит  зазначає, що «православна Церква в Україні не може і не повинна будувати «русский мир», не може і не повинна обслуговувати ідеологію Третього Риму і гегемоністські претензії Москви. Але як Церква Христова вона не повинна  -обслуговувати й іншу ізоляціоністську за своєю суттю ідеологію радикальний український націоналізм, який намагається перетворити Церкву на «колективного політрука».Історичне завдання Українського православ’я сьогодні інше. Здобувши свободу від імперського центру і нав’язаної ним ізоляціоністської ідеології, ми маємо зосередити свої зусилля на новому «могилянському» проект».

На його думку,  слід  «по-перше, модернізувати (не виходячи при цьому за межі православної традиції) Українське православ’я. А, по-друге, повернути християнські смисли сучасній європейській культурі. Або, іншими словами, стати Церквою XXI століття, Церквою, яка вийде з культурного гетто «православної» субкультури і ризикне знову, як в епоху Київської Русі або епоху Петра Могили, стати культуроутворюючим інститутом суспільства. Будучи одночасно святою і відкритою суспільству, національною і універсальною, єдиною і достатньою мірою децентралізованою, ієрархічною і соборною, що поєднує вірність традиції з готовністю говорити з нашими сучасниками зрозумілою їм мовою».