Микола Кумановський (1951 – 2016) – яскрава постать львівського андерграунду пер. пол. 1970-х років. Ім’я цього художника та зацікавленість його доробком неодмінно зустрічаємо в наукових розвідках, культурологічних дослідженнях про мистецтво Львова даного періоду. Водночас, від 1975-го і аж до 2016-го року Микола Кумановський займав чільне місце в художньому житті Луцька. Сьогодні важко уявити мистецьке середовище міста без цього харизматичного, інколи різкого у слові, провокативного у поведінці чоловіка. Цікава особистість, інтелектуал із виразним лідерським хистом, він протягом чотирьох десятків літ у Луцьку напружено займався творчою діяльністю, додаючи до перебігу культурно-мистецьких процесів обласного центру особливого змісту. Не буде похибкою зазначити, що саме Микола Кумановський став обличчям мистецької Волині на мапі сучасної України.

Тож, хто він був? Якими шляхами прийшов до мистецтва? Поділля, Галичина чи Волинь – духовна батьківщина його творчості?

Микола Іванович Кумановський народився в містечку Сатанів, що на Хмельниччині, 31 серпня 1951 р. в звичайній українській сім’ї. Доля батьків художника була типовою для XX століття. Батько Іван Прокопович Кумановський пережив голодомор 1933 р., був свідком лихоліть Другої світової війни, звідав німецький полон, працю гастарбайтера. Мати Марія Бернардівна Поплавська разом із своїми рідними опісля розкуркулення потрапила у заслання в Казахстан, звідки, по війні, зовсім юним дівчам ледь не пішки повернулась в Україну. Отож історію свого народу художник знав не з підручників радянської школи або газетних публікацій, а із незнищенної родової пам’яті, котра наскрізь позбавлена політичних корекцій та цензури. Цей ранній особистий досвід пізнання вітчизняної історії посилювався інформацією про життєві перипетії сусідів, родичів, знайомих, позначившись не тільки на формуванні світогляду художника, а й на його особистій творчій долі. Він завжди вмів відрізнити правду від брехні, відчуваючи лукавство навіть у найкоштовніших словесних шатах. Він добре знав, хто він, якого роду. І ці переконання ніколи не підлягали ревізії. Все, що створив Микола Кумановський, – від перших самостійних спроб аж донині – наскрізь позбавлене компромісів, кон’юнктурництва комерційного або політичного.

У 1968 році, опісля закінчення Сатанівської середньої школи, за порадою батьків Микола Кумановський пішов навчатися на перукаря у Комбінат побутових послуг. Два роки працював за направленням у місцевій перукарні, готуючись (цього разу за покликом серця) до вступу в спеціальний заклад, «де вчать на художника». Хтозна-звідки й коли у сатанівського хлопчака з’явилась ця пристрасть до малювання. Художник не пригадував якихось виняткових вражень дитинства, які б спонукали взятися за олівець. Але добре пам’ятав, як його самого дивувало власне вміння зображати на папері будь-що: людей, тварин, хмари. Пояснити, як це йому вдається, не вмів. Батьки також не зовсім розуміли, яким особливим талантом обдарована їхня дитина, тому суворо карали за витрачені на папір і фарби гроші. В 1970 році (після невдалої спроби 1969-го) Микола Кумановський вступив до Львівського училища декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Труша – на факультет кераміки.  Провідними вчителями з фаху стали Тарас Драган і Петро Маркович. Строкате мистецьке середовище Львова відіграло важливу роль у формуванні базових принципів Миколи Кумановського як художника і українця.

Великий пієтет у нього, як і у всієї прогресивної молоді Львова того часу, викликали митці старшого покоління, так званого європейського напрямку: Роман та Маргіт Сельські, Карло Звіринський, Данило Довбошинський, Ярослава Музика… Своїми модерністичними пошуками захоплювали Любомир Медвідь та Іван Остафійчук. Однак особливо значний вплив на його становлення справило середовище однолітків львівського андеґраунду. Олесь Звір, брати Іван та Богдан Турецькі, Ярослав Качмар, Микола Цьомик, Володимир Чорнобай, Микола Рябчук, товариство Олександра Аксініна та Ангеліни Бураковської, Олена Бурдаш, богемні відвідувачі Шоколадного бару та кав’ярні на вул. Вірменській… Саме в цих гуртах відточувались мистецькі погляди й переконання художника. Тут знаходили підтримку контраверсійність його перших творів та відверта опозиційність у ставленні до офіційної радянської культури.

Вже в ранні студентські роки Микола Кумановський багато читає, захоплюється поезією і філософією, розпочинає накопичення власної бібліотеки, в зібранні якої найулюбленішими стають твори Сартра, Кам’ю, Ніцше, Норвіда, Достоєвського, Лесі Українки, Фолкнера, Ібсена, Пшебишевського, Франка. Студент, який жив на стипендію та мізерну допомогу батьків, він усе-таки постійно купував періодику: літературні часописи, прогресивні газети, професійні мистецькі видання із країн соцтабору. Інколи особливо цікаві й актуальні праці виписував по МБК (Міжреспубліканському бібліотечному каталогу).

Двадцятирічний юнак Микола Кумановський вже тоді звертав на себе увагу харизмою, був цікавим співрозмовником, у якому кожен бачив надзвичайно обдаровану особистість з великим творчим потенціалом. Ще у Львові молодий художник Микола Кумановський розпочинає цікаві експерименти в царині графіки. Під впливом Олександра Аксініна захоплюється офортом. Використовуючи традиційну техніку створення екслібрисів, знаходить власні стилістичні прийоми, тематику, образи, які різко відрізнялися від пошуків на цій ниві інших майстрів. Символ, знак, герметично закодований сюжет, складна композиція із численними віртуозно виконаними деталями – характерні ознаки вже ранніх його творів.

В ті студентські роки, як і надалі, Микола Кумановський ніколи не був лояльним до компартійної системи. Не очікуючи від неї якихось преференцій, завжди стояв осторонь соціалістичного реалізму, створював мистецтво, цілком відмінне від його естетики. Із перших кроків на творчому шляху і аж до останнього подиху художник позиціонував себе незалежним митцем, який свідомо і послідовно (хоча без гучних декларацій, пафосу) служить національній культурі. В період навчання в житті Миколи Кумановського з’являється лучанка Наталя Ременяка, студентка факультету художнього розпису Училища декоративно-прикладного мистецтва ім. Івана Труша. Їх поєднали не тільки романтичні почуття, а й спільне прагнення знань, бажання самореалізації, подібність уподобань. Роки, проведені у Львові, стали найяскравішим періодом в житті обох художників – щасливим часом цікавих зустрічей, важливих знайомств, нових відкриттів.

В 1974 році молоді люди одружуються. Через рік після закінчення училища Микола перебирається до Луцька. В молодого подружжя з’являється син, якого названо на честь прабатька всіх художників – святого Луки. Спочатку свого перебування в Луцьку Микола Кумановський працює викладачем скульптури в Луцькій дитячій художній школі. Пізніше, у 1977 році, влаштовується у Художньо-виробничі майстерні Художнього фонду УРСР і одночасно вступає на вечірній факультет художнього шкла до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Закінчивши один курс навчання, пересвідчується, що нічого нового для свого фахового рівня не отримує, отож без вагань залишає цей навчальний заклад.

У 1978 – 1979 рр., перебуваючи студентом інституту, Микола Кумановський працював бутафором Львівського театру ляльок. Набутий тут досвід роботи прислужився йому у Луцьку, коли в 1982 році він працював художником-постановником у Волинському театрі ляльок, а від 1985 до 1987 рр. обіймав посаду головного художника театру. Протягом цього часу з його оформленням на сцені з’явилася ціла низка вистав («Чарівна зернина» М. Медведєвої, «Троє в смужку» В. Капіляна, «Орел-срібнокрилець» М. Томенка, ін.). Одночасно художник співпрацював із Волинським обласним музично-драматичним театром.

1970 – 1980-ті роки – особливий період в творчості художника. Об’ємні серії авторської графіки свідчать про постійний пошук стилістичних прийомів, відточення техніки, осмислення й реалізацію тематичних варіацій. Так з’являються перші листи акварелей, які створювалися під впливом традицій готичної мініатюри з її лінійною домінантою і кольором як допоміжним виражальним засобом. Контрастуючи із популярною тоді технікою акварелі на мокрому папері, ці речі ламали стереотипи, відкриваючи новий простір для пошуку і реалізації ідей. Такими нестандартними експериментами, про які тривали дискусії в середовищі художників, були означені серії творів: «Мелодійний час», «Мапи пілігрима», «Папуга розповість», «Великий марш аутодафе».

Помешкання Кумановських у Луцьку 1970-х років стає прихистком для небайдужих: художники, поети, лікарі-інтелектуали, музиканти, актори – часті гості цього дому. Тут за чашкою доброго чаю тривали довгі бесіди, обмін літературою (часто-густо забороненим самвидавом), ділилися творчими планами, тут постійно кипіли дискусії на теми культури й історії. Часто-густо в них брали участь не тільки однолітки молодих господарів, а й люди поважного віку (Григорій Чорнокнижний, Юлій Головацький, ін.), яких приваблювало це строкате середовище незаангажованих й ініціативних: поет Кость Шишко, архітектор Євген Ходаківський, художники Володимир Ковальчук, Кость Борисюк, Леонід Сахнюк, Ірина Савко, працівники Театру ляльок – подружжя Столярових, Юрій Кобиць, Олександр та Лєна Збарські й багато інших…

В неповні тридцять років Микола Кумановський змінив уявлення багатьох лучан про фах художника і його місце в суспільстві. Постійно зібраний, підтягнутий, просто, але завжди із художнім смаком вбраний, він любив випити горнятко кави в кав’ярні на вулиці Радянській, майже щодня робив обхід книгарень, полював за цікавою періодикою в знайомих кіоскерок, вражаючи обізнаністю про нові події мистецького життя. Творча майстерня художника дуже швидко набула змісту своєрідного культурно-мистецького центру Луцька. Інколи відвідувачів, які любили вступити туди «на хвилинку», ставало так багато, що на одній із стін навпроти канапи з’явилася табличка із написом «Пам’ятай, ти крадеш мій час», а на вхідних дверях часто-густо можна було прочитати на аркуші паперу «Я працюю!».

Яскравою сторінкою творчого середовища Луцька наприкінці 1970-х років була поява тут Клубу творчої молоді. Ця перша не залежна від КПРС і ВЛКСМ організація об’єднала літераторів, художників, музикантів, акторів і всіх ініціативних молодих людей, які прагнули творити культуру нового формату. Одним із ініціаторів цієї справи став Микола Кумановський. Він був і першим головою об’єднання (1979 – 1981 рр.). В його майстерні обговорювалися активістами статут і напрямки майбутньої діяльності організації. Клуб творчої молоді додав багато нового і цікавого до культурно-мистецького життя доволі провінційного на той час Луцька. Протягом декількох років членами клубу проводилися лекції, концерти, літературні вечори. Під керівництвом Миколи тоді було створено низку опозиційних офіційній культурі виставок, а також видано два номери об’ємного культурологічного часопису «Вулик». Друкуючи тексти на звичайній друкарській машинці, його випускали ентузіасти в одному примірнику. Важливим видом діяльності членів клубу стало проведення спільного інтелектуального дозвілля. Яскраві події цього формату – новорічні вечори: «Ретро-стиль», «Східний базар», «Олімп», які гуртували довкола своїх проектів однодумців, об’єднуючи у єдиний творчий колектив багатьох достоту неподібних людей, спонукаючи їх до самовдосконалення і активних дій. Яскравим заходом в культурно-мистецькій діяльності клубу стала тематична акція «Пам’яті Лесі Українки». Вона відбулася у В’їзній вежі замку Любарта і мала надзвичайно великий резонанс у суспільстві, демонструючи нестандартний підхід до організації подібних проектів. Представлена тут виставка творів молодих художників, виступи акторів, музикантів – все, включаючи оформлення залів, було означене виразними національними рисами, емануючи на глядачів небайдужістю організаторів до вітчизняної культури та історії. Саме ця подія, за проведення якої відповідав Микола Кумановський, ускладнила його і так непрості стосунки із владою.

Від кінця 1980-х років Микола Кумановський переходить виключно на творчу роботу. У 1988 р., поряд із постійними пошуками на ниві малярства, він виконав цікавий проект з оформлення вистави за мотивами В. Бикова «Іти і не повернутись» у Волинському обласному музично-драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. Цього ж 1988 року створив розпис притвору Успенського собору у Володимирі-Волинському, а 1989 року розписав храм с. Кулешовка Азовського району Ростовської області. Незначні кошти, виручені за виконання цих замовлень, надавали митцю відносну фінансову незалежність, а значить можливість жити і працювати не озираючись на посадові зобов’язання.

З 1989 по 1993 рр. Микола Кумановський – художник-постановник Всеукраїнського телевізійного фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг». В рамках п’ятого фестивалю (1993 р.) він став автором літературно-мистецького проекту «Лабіринт». На початку 1994-го року за сприяння Віктора Федосюка у поліграфічній студії «Ініціал» здійснюється авторське видання художника – книжки-перекрутки «Книга кострубізмів. Казка для Маркіяна: до страшного місця. Дон Едуардо – лицар» з його власними текстами та малюнками. Книга декілька разів перевидавалась, востаннє – у 2010 році.

1994 р. на запрошення Стейт-коледжу штату Пенсільванія здійснює творчу мандрівку до США, де успішно, майже півроку, проводить заняття на факультеті графіки.

Після повернення із Америки Микола Кумановський завершує проект пам’ятника борцям за волю України «Стріляючий ліс», який вразив сучасників сміливими ідеями, несподіваним стилістично-пластичним вирішенням, однак не був виконаний в матеріалі. Водночас він створює обширну серію малярства та графіки, об’єднавши їх у виставковому проекті «Темна українська ніч», який був презентований в приміщенні волинського відділення «ПриватБанку» (1995). Ця акція стала не тільки етапною подією в біографії художника, а й важливим фактом мистецького життя України. В другій половині 1990-их років художник виконує ряд ілюстрацій для літературного часопису «Всесвіт», а на замовлення поліграфічної студії «Ініціал» працює над оформленням книг волинських письменників. Справжнім шедевром в царині української книжкової графіки стали його ілюстрації до збірника поезій київської поетеси Наталки Білоцерківець «Алергія» (1999 р.).

Озираючись на увесь творчий доробок художника, вражаємось його численністю та різноманітністю. Це об’ємні цикли друкованої та авторської графіки, величезний пласт станкового малярства, скульптура, інсталяції, колажі. Все створене художником в цей час означене бездоганним естетичним смаком, високим рівнем технічного виконання, вмінням смакувати красою деталей, а головне – спроможністю захопити глядача, передавши йому настроєвий лейтмотив сюжету, доторкнувшись найчутливіших струн душі, спонукати до мислення і співпереживання. «Мистецтво художника будить сонні душі сучасників», – написав у книзі відгуків один прихильник його таланту. Вочевидь саме за цю якість Микола Кумановський в радянські часи вважався неблагонадійним, а твори, ним виконані, – не бажаними на виставках. Однак, зрідка потрапляючи в експозиції обласних та міських вернісажів, ці речі ставали їхньою окрасою, знаходили своїх поціновувачів. І все ж не стільки виставкова діяльність сприяла зросту популярності Миколи Кумановського, скільки його безперервна і наполеглива праця, вміння незаангажовано бачити  світ, експериментувати, шукати, іронізувати, дивуючи своїми інколи аж надто відвертими, а подеколи ризикованими дотепами. Компартійна верхівка області розуміла, кого бачить в особі цього незалежного митця. Відтак боялась і не любила його творчості, але… не рахуватись із ним не могла. Він був надто відомим і шанованим співвітчизниками.

Окрасою доволі монотонного художнього життя Луцька 1970 – 1980-их років були численні екслібриси, поштівки, створені Миколою Кумановським в техніці офорту й віддруковані невеликими тиражами. Несподіваний ракурс бачення, віртуозність виконання, саркастично-глузлива тональність закодованого змісту – ті чинники, які забезпечували велику популярність таких маленьких шедеврів. Вони ставали чудовими подарунками автора своїм друзям. Їх прагнули замовити, придбати. Їх охоче колекціонували.

Малярство художника також вирізняється індивідуальними й оригінальними рисами з-поміж мистецької продукції як 1970 – 1980-х рр., так і до сьогоднішніх днів. Стилістична манера ранніх полотен художника пов’язана із прийомами так званого графічного малярства, що було притаманне традиціям раннього Відродження. «Присвята Брейгелю», «З любов’ю», «Портрет Наталки», «Луцька кав’ярня», «Портрет Валентина Вокалюка», «Портрет Ігоря Валеги», «Галя», «Портрет архітектора Анатолія Чайкіна», «Пейзаж у старому місті» – в цих та інших творах особливо відчутний вплив класиків: Ієроніма Босха, Пітера Брейгеля Старшого, Альбрехта Дюрера, яких сам художник вважав за своїх вчителів. Він завжди захоплювався творчими пошуками майстів початку XX століття (Пікассо, Матіса, Далі). Однак по-справжньому близьким по духу вважав польського художника Єжи Дуду-Грача (1941 – 2004) із притаманними його мистецтву сарказмом, іронією, відточеною сюрреалістичністю деталей. Захоплений образами митця, які побачив у репродукціях польського часопису «Sztuka», Микола Кумановський в 1979 році відвідав його майстерню в місті Катовіце. Заприятелювавши, українець і поляк активно листувалися аж до трагічної загибелі останнього. «Спілкування із цією непересічною людиною позначилось неоціненним досвідом на моїх пошуках», – говорив Микола Кумановський. Запозичивши у Дуди-Грача деякі технічні прийоми, а надто вміння балансувати на межі недозволеного, Микола Кумановський додає до цих виражальних засобів власного змісту. Глибоко філософські роздуми, хвилі вишуканої поезії буквально струменять із кожної деталі, кожної композиції. Виразний ліричний лейтмотив ніби спонукає глядача поглянути із сумом та співпереживанням на, часто-густо, відразливих персонажів його полотен, котрі впиваються алкоголем, крадуть, байдикують, роблять негідні вчинки.., але, як зазначав сам автор, «…вони також є Божими дітьми, і вони часом співають, а інколи виють від болю й з надією вдивляються в небеса…».

Переплетення іронії з метафорою в сюжетній комбінаториці творів наштовхнуло художника сформулювати напрямок свого мистецтва як метафоричний реалізм. Термін дуже глибоко й об’єктивно відображає суть естетики митця.

З часом у творах з’являються риси, співзвучні українському бароко (серія «Їх імена», «Клейноди України», «Сон», ін.), а поступово саме вони (привнесення в композицію полотен орнаментального тла із використанням золота, що нагадує тло українських ікон; розміщення на полотні текстової частини, літери якої часто-густо асоціюються зі старим українським шрифтом) набувають визначального звучання (серія «Темна українська ніч», «Чарівниці»). Ці полотна демонструють широкі інтелектуальні горизонти, вміння художника бачити і тонко відчувати красу, його ґрунтовні знання в царині історії, культури. Характерною особливістю творів Миколи Кумановського є небайдужість автора до драматичної долі власного народу (серія «Умовні українці», «Це шарудить надламане стебло»). Кожен твір із цих великих серій, не залежно від жанрового визначення, – це суто чоловіча розмо­ва із глядачем. Розмова в тембрі власного, далеко не артистичного голосу, без солодкавості шаблонних фраз, без ефектності театральних жестів, манірності поклонів. Це, зрештою, відчайдушна спроба талановитої людини, професіонала у повному смислі терміну проти­ставити звичайній фальші сентимента­льно-мрійливих бана­льностей оповідь про­стого смертного і, вочевидь, зем­ного й недосконалого чоловіка із плоті та крові, котрий, поза тим, не спокушений дешевою оманливістю сучасної поп-культури.

Поєднуючи у візу­альній пластиці свого мистецтва реальне і нереальне, свідомість і підсвідомість, художник натхненно і невтомно витворював образ своєї Батьківщини, землі правічної, страдницької і благословенної водночас.

Співвітчизник  у  його очах – від­чужений, заглиблений у внутріш­ній світ бранець духовних тер­зань, особистість у герметичному полоні по­вної самотності. Пригніченого не­переборною фатальністю обста­вин, його усе ж ні в якому разі не можна назвати невинним ангелом. Не пасує цим дивним персо­нажам у білому вбранні й глузливо-анекдотичний образ кругловидої «довбні» з мискою варе­ників. Обличчя «умовних україн­ців» на композиціях Миколи Кумановського асоціюються з іконописними ликами. Вони грішні й святі водночас. Їхні руки зазвичай написано з особливою виразністю. Вочевидь вони вміють три­мати не тільки плуг, а й добре знають холодний ефес гайдамацької шаблі. За тужливими поглядами їхніх очей криються не тільки відчай та журба, а й нестримна спраглість активних рішень. І хоча художник відверто кепкує над їхньою покірністю, знущається з їхньої бездіяльності, він сам жодною мірою не намагається стати осторонь, вирватись із ланцюга поколінь своїх братів по крові. Йому не чужі запахи поту і ріллі, цим потом орошеної. Йому не бай­дужі страшні помилки та гіркі розчарування свого народу. Йому болять духовні рани української нації. Він один із тих, хто успадкував трагічний тягар предків. А відтак «Той, що годує птахів», і «Той, що іде на прощу», і «Той, якого тільки смерть спасе» – це образи, пов’язані з деякими загально­національними реаліями й, водночас, напрочуд особистісні, навіть ав­тобіографічні. Без тіні лицемірства  митець розповідає у них про свою правду і про себе самого – виснаженого, роздратованого, запального і мрійливого, а втім справді живого чоловіка, який, незважаючи ні на що, не звертає з обраної дороги життя.

Якось Микола Кумановський сказав про власну творчість: «…мене цікавлять теми універсальні й загальнолюдські. Життя та смерть, любов і ненависть, мрія, радість, журба – все, що стосується людини й людської душі. Проте я Українець, в мене конкретне місце народження, конкретна група крові… Крізь призму цих факторів я бачу світ, а отже мистецтво моє виростає із землі, яка мене породила…». Ця фраза нині звучить по-особливому, саме вона є своєрідним ключем до всього, що створив цей достоту незвичайний митець із Луцька.

В 1997 році відбуваються серйозні зміни в особистому житті художника. Він вдруге одружується. Віра Майструк стає його надійною супутницею аж до кінця життя. Поява на світ в 1998 році доньки Іванни додала художнику нових імпульсів в житті та творчості.

2001 року Микола Кумановський стає лауреатом обласної премії ім. Йова Кондзелевича.

В 2004 році у видавництві «Волинська обласна друкарня» видано збірку верлібрів із власними ілюстраціями художника «Слід у слід». Вона завершується воістину знаковим текстом:

Підіймаючись сходинками

Гнилого коридору,

Зауважив

Біля своїх дверей

Букет хризантем.

Які досконалі китайці у висловах

Про цю тугу,

За дверима починалась могила.

Драматична тональність, що притаманна всій творчості Миколи Кумановського, в середині 2000-х років набуває ознак великого загострення і навіть трагічного звучання. Переживаючи глибоку емоційну кризу, художник невтомно звертається до своїх сучасників у композиціях нових і нових творів або ж рядками простих, невибагливих, але пророчих літературних текстів. «Він ще живий, та равлик по нозі повзе…», «Як хороше на рідній землі дивитись на небо, співати… і вити», «До смерті швидко чи повільно усі приходять вчасно…», «Твій час – лезо ножа, в нас крає межі життя».

Якесь метафізичне відчуття невдоволеності, смутку й нудьги струменить із полотен цього періоду. Роздуми про трагічність людського існування спонукають художника створювати образи, глибоко співзвучні власному душевному стану. На площині творів автор разом із своїми героями ніби намагається осмислити сенс буття, вирвавшись за межі якогось зачарованого кола, таки відшукати втрачену гармонію. Неможливість самореалізуватися та виявити своє божественне призначення в абсурдному світі штовхає героїв Миколи Кумановського на дивні, позбавлені логіки вчинки, навіює відчуття непотрібності й самоти. Неначе корозія, їхні душі роз’їдає незбагненний смуток. Переживаючи подібні відчуття, художник в цей час поводиться надмірно зухвало, ніби приховуючи за епатажністю вразливу душу.

В 2003 – 2006 рр. Микола Кумановський працює art-директором видавництва «Ініціал».

Продовжуючи розбудовувати серію «Умовні українці», він знову звертається до скульптури. У 2010 році художник створює меморіальну дошку, присвячену гетьману України Івану Виговському (бл. 1608 – 1664). За ініціативи громадськості її, відлиту в бронзі, встановлюють на стіні Художнього музею м. Луцька у Замку Любарта. Дещо пізніше, відгукнувшись на ініціативу колективу Художнього музею про вшанування пам’яті Данила Братковського (? – 1702), Микола Кумановський створив макет меморіальної дошки цього поета-лицаря. Твір ще очікує свого завершення в матеріалі.

В 2014 році митець став учасником конкурсу на спорудження пам’ятника поету Костянтину Шишку (1940 – 2002). Однак ця робота, як і проект пам’ятника художникові Олександру Валенті (1944 – 1997), також залишилися лише в стані макета.

Двотисячні роки у творчій біографії Миколи Кумановського означені активною виставковою діяльністю. Напередодні власного 60-річчя художник, за сприяння друзів, зорганізовує своєрідний тур містами України, демонструючи розширений виставковий проект «Умовні українці», який вмістив об’ємну колекцію друкованої графіки та малярства. Розпочавшись у 2009 році в Арт-галереї Волинської обласної організації НСХУ, виставка побувала в Києві (2010 р.; галерея «Коло»), Хмельницькому художньому музеї, Тернопільському художньому музеї, Чернівецькому художньому музеї, в меморіальному музеї Андрея Шептицького у Львові. Підсумковою презентацією в Художньому музеї м. Луцька проект завершився 2011 року. Ця подія, за словами Миколи Кумановського, була для нього достатньо символічною, оскільки саме тут, в старих стінах Шляхетського будинку, де знаходиться музей, відбулась його перша персональна виставка.

Цього ж 2011 року відбулось знайомство Миколи Кумановського із Віктором та Лесею Корсаками. Ця подія внесла важливі корективи до творчого життя художника, яскраво позначившись на долі самого подружжя. Вражені твором «Явління» із серії «На водах», який отримали в подарунок, вони почали систематично купувати у митця новітні твори малярства, друкованої графіки, акварелі. З часом до цієї збірки долучились речі, особливо дорогі художнику: начерки, ескізи, авторська графіка. Під час кожної зустрічі із художником й тривалих бесід у його робітні перед подружжям Корсаків світ сучасного українського мистецтва повертався незнаними гранями, приголомшуючи строкатістю біографій, нестримністю духовних поривань, якоюсь майже містичною приреченістю, що нею означені особисті долі та творчі спадщини вітчизняних художників багатьох поколінь. Як наслідок такого спілкування у Віктора Корсака з’явилася ідея започаткувати у Луцьку галерею сучасного мистецтва України. Себто створити інституцію яка б стала на захист українських митців, стимулювала б розвиток їхньої творчості, дбаючи про збереження творчих спадщин, захищала їх від руйнації та забуття.

Так з’явилася у Луцьку в 2014 році Галерея сучасного мистецтва  України «Аrt-кафедра». Підґрунтям до її створення стала колекція творів Миколи Кумановського із 308 одиниць. Це основний фонд галереї. В його обсязі малярство займає 71 позицію, друкована графіка – 28, авторська графіка – 177, акварель – 31 позицію. Все загалом, враховуючи низку останніх полотен, стало початком першої приватної колекції у Луцьку, яка так цілісно й послідовно відображає творчий шлях митця.

Низкою творів із цього переліку було прикрашено перший виставковий проект нової галереї «Творчість на перетині епох». А незабаром в просторі двох виставкових залів розгорнулась величезна експозиція персональної ретроспективної виставки Миколи Кумановського «Творчість як філософський текст», що вмістила не тільки малярство, а й друковану та авторську графіку, ранні акварелі художника. Співпраця «Арт-кафедри» із мистцем не призупинялась аж до останніх його днів. Тут в 2014 році Микола Кумановський провів тематичний майстер-клас «Передчуття громадянської війни», а в 2015 році представив тимчасову міні-виставку «До Дня Незалежності України», демонструючи ще раз власну небайдужість до долі своєї Батьківщини.

В 2016 році, вже тяжко хворим, художник взяв участь в новому виставковому проекті Галереї «Аrt-кафедра» «Контрасти метафор. Виставка творів українських художників». Низка робіт, що була представлена в цій експозиції, не залишила байдужим жодного глядача, вражаючи глибиною мислення, витонченістю метафор, справжньою пророчістю передчуттів митця.

В серпні 2016 року перестало битись небайдуже серце Миколи Кумановського. Його творчість – це невпинний пошук істини і прагнення донести її до свого співрозмовника-глядача. Чи готові до такої розмови ми сьогоднішні? Мистецтво вміє чекати…

Зоя Навроцька, мистецвознавець