9 березня 110  років тому  у  мальовничому  селі  Бистричі, що розкинулося  на березі  Случа (Березнівський  район Рівненщини) у  багатодітній поліській   родині  народився хлопчик, якому судилося увійти  в  українську історію і який навіть через стільки  літ продовжує сварити  між  собою українців вже у незалежній державі. Навіть щодо його справжнього імені одностайності  немає: одні історики вважають,  що він Тарас, інші  пишуть  Максим. Як би там не було, а яскрава постать  засновника УПА (і довкола цього теж тривають дебати понині!) Тараса  Дмитровича  Боровця  на  псевдо  Бульба бентежить  українське  історичне  середовище  дотепер. В оцінках його діяльності  непросто  знайти виважений погляд, бо переважають здебільшого  або  чорні, або  білі тони. Одні його люто ненавидять, інші з такою ж наснагою  та послідовністю підносять на п’єдестал. Створити ж  правдивий портрет повстанського ватажка заважають здебільшого  історичні  міфи й привиди  радянського минулого, а ще одвічна українська  жаба.

Ворог  мого  ворога — мій  друг?

Так  хто ж  він, Бульба-Боровець? Особисто  я  вперше слово «бульбаші»  чула ще в дитинстві, у 60-их роках. Довгими зимовими вечорами в стару  хатину  мого дідуся сходилися на вечорниці  його ровесники-сусіди, такі ж самі сільські дядьки. Часто згадували  війну, як хто вижив у тій м’ясорубці. І слово «бульбаші» з їхніх вуст злітало частенько.  «Чого бульбаші? — думала я. — Напевне тому, що бульби багато їли». «Е, ні дитино, то такі хлопці ходили. Вони за Україну були» — пояснював мені дідусь, який і сам, напевне, не знав, чого тих  хлопців  бульбашами  називали.   Вже  коли Україна стало незалежною, на початку 90-их  знайомий дав  почитати  книгу «Армія  без  держави» авторства Бульби-Боровця. Ось тоді  вперше відкрила для себе головного отамана «Поліської січі».  Його послідовники, виявляється, були не лише на рівненському Поліссі, а й у поліській глибинці Волині, і в  моєму Камені–Каширському теж. А бульбашами  мої земляки називали всіх, хто був «за Україну».  Незалежно від їх політичної приналежності.  Слів «УПА» чи «ОУН»  старші  люди у розмовах не вживали. Вони точно  не були посвячені у тонкощі  і трагедію українського  національно-визвольного  руху. А  формування  Бульби-Боровця  були  першими,  хто  прийшов  на  ці землі  з ідеєю побудови  самостійної України. Тому й залишилися у пам’яті  поліщуків  «бульбашами».

А згодом,  чого тільки  не  доводилося  читати  про поліського отамана!  Що він колаборант і  прислужник німців, що  агент німецького абверу, закинутий  ще  до війни в  Україну для  шпіонажу проти  СРСР. І що ніякої армії у нього не було, а так, купка бійців, яка не завдавала великого клопоту німцям, але воювала з ЧА та радянськими партизанами. З року в рік із архівів виринають на світ Божий нові документи, що проливають  нове світло  на суперечливу постать  Бульби-Боровця та його роль у боротьбі українців за незалежність. Та попри  це багатьом науковцям важко залишатися неупередженими у  своїх висновках. Дивно читати, що  дотепер у нас  є  історики «пробандерівські» і  «пробульбівські». А, може, треба вже  перестати дивитися і на Бандеру,  і на Боровця  очима колишнього громадянина  СРСР, тобто країни, ворогами  якої  були вони обидва і цього ніколи не приховували? І   відмовитися, врешті,   від бажання судити чи засуджувати, чіпляючи  ярлики та виносячи  історичні  вироки.  Не ми жили в  ті страшні  часи. Не  нам  і  судити. Нам  би  зі своєю епохою  розібратися…

Нам би хотілося, звичайно, мати такого собі стерильно чистого національного героя, який боровся за Україну у білих рукавичках. Але звідки у тих умовах він міг узятися? Не тільки Бульба, а й інші українські сили, що чекали свого часу  довгі роки в еміграції,  покладали великі сподівання, що війна Німеччини з СРСР допоможе українцям збудувати самостійну державу, за що згодом і поплатилися. І не лише українці  цими  ілюзіями грішили. Поляки на  Волині, до  речі,   теж не гребували брати у німців зброю і  служити у німецькій  поліції,  знищуючи  цією  зброєю  українські  села. То чому полякам чи угорцям можна, а українцям — зась, відразу «зрадники». «Українці були «зрадниками», бо збройно виступали проти «благочестивих богопомазаників» —  російських царів та польських королів. Про те ж, що ті «богопомазаники» вічно грабували нашу землю, а українців садовили на палі, дерли з них паси, колесували, роздирали кіньми… — ані слова, —писав  Боровець у своїй повоєнній   праці «Коли нас зрозуміють?» — Цей «цивілізований»  світ докотився в своїй «справедливості» до того, що давно визнав право на своє самовизначення таких країн, як Нігерія, Албанія, та Люксембург. А у найбільшої східноєвропейської  нашої  нації такого права як не було, так і немає».

Історики досі  не  дійшли згоди щодо чисельності  армії, яку створив  фактично з нуля на теренах історичної Волині  Тарас   Боровець. «Існують суперечливі дані щодо чисельності бульбівських загонів. Найбільша цифра за матеріалами абверу, 20 000 чоловік. Нам видається реальною цифра у 6-7 тисяч чоловік» — вважав  Юрій Киричук, львівський історик, який одним  з перших ще на  зорі української незалежності   взявся  досліджувати цю суперечливу  постать визвольного українського  руху в історичному есе «Тарас Бульба–Боровець: його друзі і вороги», виданому у 1997 році (до речі, він  земляк  Боровця із Рівненщини, на  жаль,   загинув  в  автопригоді у 2002 році). Він  писав:  «Був Боровець агентом абверу чи ні? Безумовно був. Він погодився співпрацювати із-за страху чи шантажу? Англійське прислів’я у таких випадках  говорить: «Коня можна підвести до води, але його не можна заставити пити». Боровець був примітивний шпигун, який працював тільки заради грошей чи можливо ні? Тарас Боровець погодився на співробітництво з німецькою розвідкою, в першу чергу, з ідейних мотивів. Давайте, ми з вами, спробуємо зрозуміти логіку українських патріотів того часу. Найбільшими ворогами української державності вважались у 30-х роках російський і польський імперіалізми. У цьому плані провідники українського національно-визвольного руху шукали на міжнародній арені прихильників, які були б готові надати матеріальну і моральну підтримку українському народові і його визвольній боротьбі. У тодішній Європі тільки гітлерівська Німеччина відкрито готувалася до війни з Польщею і СРСР. Сподіваючись війни, українські політичні чинники, (спочатку ОУН, а після 1 вересня 1939 року і петлюрівці) прагнули використати її виключно для того, щоб відбудувати самостійну державу. Принцип був такий – ворог мого ворога – мій друг. Ці ілюзії дещо зменшились, але остаточно не розвіялись навіть після загибелі Карпатської України і пакту Молотова-Ріббентропа».

Перші  виступи  бульбівських  груп  датують  весною 1941, тобто  ще до того, як Україну окупували гітлерівці. Вони були малочисельні і спрямовані, звісно, на диверсії проти  радянської адміністрації. У перші місця війни німці дозволи Бульбі сформувати «Поліську січ» для боротьби з червоними партизанами й диверсантами. І цим шансом отаман скористався сповна задля  досягнення  головної мети — розбудови  українського війська. Саме для цього очільники УНР і відправили його до України незадовго до початку  війни. Вже у серпні 1941 Боровець   створив  так  звану Олевську республіку, столицею якої було містечко Олевськ і яка  була фактично прообразом Колківської республіки (створена на лині  у 1943 році, тобто майже через два  роки).   Та вже  у  листопаді  цього ж року німці ліквідували «Поліську січ» бо зрозуміли, яку небезпеку становить  це воєнізоване українське  угруповання  в тилу. «Бульба всіляко затягував процес ліквідації «ПС». Виграш часу дозволив основній частині козаків піти додому із зброєю в руках. Коли німці 16 листопада 1941 року розпустили «ПС» то склали зброю лише кілька сотень чоловік.  Одна частина людей роз’їхалась  по домівках, а друга відразу почала працювати над планами організаційної зміни армії та нової підпільно-бойової акції. Першим наказом нового штабу в грудні 1941 року знято з назви організації дописку «Поліська Січ». Територіальний принцип після втрати  Олевська  відпав. Організація почала виступати тільки під назвою «Українська Повстанська Армія», — вказав фактичну дату появи  абревіатури  «УПА»  Юрій  Киричук. У травні  1943 року бульбівці повністю контролювали Костопільський, Степанський, Березнівський, Рокитнянський райони Рівненщини.

Ніхто  не  хотів  поступатись…

У травні 1943  відбулося  таке  довгоочікуване об’єднання  із військовими формуваннями  ОУН (б), які перейшли від тактики вичікування до  партизанської боротьби, яку донедавна  не схвалювали. Навіть  вдалося підписати  угоду про підпорядкування всіх окремих військових загонів  єдиній УПА і Бульбі  запропонували посаду командувача. Але за умови, що він  вступить в ОУН. Отаман  відмовився, бо  не  поділяв ідейних засад ОУН, хоча формально він ніби залишився  головнокомандуючим УПА. Та  через трохи владу в УПА у свої руки перебрали одноосібно   бандерівці. Коритися цьому  Бульба  не  хотів. Наказом від 20 липня 1943 року він  відмовляється від назви УПА й перейменовує свої відділи в УНРА — Українську Народно-Революційну Армію. «Тому перед нами тільки одна дорога, дорога боротьби за  нашу державу. Перемогу в цій боротьбі осягнемо тільки тоді, коли змобілізуємо весь український народ під одним прапором, під прапором об’єднання і завзятої боротьби. Для мобілізації всіх сил  народу мусимо ліквідувати існуючі угруповання. Або підпорядкувати їх одні другим, вони можуть далі провадити без шкоди для загального добра свою організаційно-політичну  роботу, але в збройній боротьбі з зовнішнім ворогом вони мусять порозумітися і створити одну всенародну армію, одне командування і один всеобіймаючий штаб, зложений з представників усіх діючих революційних осередків, які в різній  кількості увійшли б до його складу. Інакше в Україні знов запанує анархія, поллються ріки крові, а в результаті вороги всіх знищать. Тому геть з усякими особистими  та партійними амбіціями і забобонами, що стоять  на  перешкоді  до  нашого Великого  діла, діла  відбудови  Української Незалежної  Держави!Хай живе єдиний революційний фронт українського народу! — закликав  Боровець  у  передовій статті «За єдиний революційний фронт» у  першому та  єдиному номері  газети  «Оборона  України, що вийшла друком  1 серпня 1943 року.

На жаль, ці  красиві  слова   залишилися лише порожніми   гаслами. Політичні опоненти  знищували своїх конкурентів усіма можливими способами. Ніхто  не  хотів поступатись.  «Бандерівці в одному із звернень писали: «Самозваний отаман, анархіст Тарас Боровець, що голосно назвав себе Бульбою й підшивається всюди під дії УПА, з якою ніколи не мав нічого спільного…». Бульба, у свою чергу, аби не залишитись у боргу, друкує ряд антибандерівських памфлетів «Революція чи анархічна отаманія», «Зозулине яйце», «До проводу ОУН» тощо» (Юрій Киричук).   «Україна йшла в підпілля. Бульбівці, мельниківці, бандерівці… Підпілля не є місцем політичної мудрості, це є місце лобне, місце відчаю, розпачу, гніву…Десь там бандерівці напали на бульбівців і були жертви в людях. Трохи згодом ті ж бандерівці напали на мельниківців і знов були жертви. Йшлося про підпорядкування  всіх тих формацій під одне командування з назвою Української  Повстанської  Армії. Але як це зробити з людьми, зараженими такою кількістю  «ідеологій»? Не було й мови про демократичну більшість голосів. Залишалося  «право сильніших». І ним користалися» — так описував  ті  страшні часи розбрату  письменник Улас Самчук  у своїй книзі «На коні вороному». — … Я був переконаний, що всі ті, з нашої  інтелігенції, що пішли туди, назад  звідти живими не вернуться. Їх знищать як  не  свої  міжпартійні чвари, то ворожа чужа агентура, якої там  не бракує». «Бандерівцям вдалося  створити централізовану і дисципліновану, справжню військову структуру. У багатьох випадках, саме тому УПА змогла настільки довго протриматись проти радянських регулярних військ і загонів МДБ. Але викликають несприйняття бандерівської форми і методи роботи по об’єднанню різношерстих повстанських загонів в єдину армію. Навіщо лити братню кров? Невже було вичерпано всі мирні засоби для розв’язування конфлікту? Адже Бульба не розпочав відносно бандерівців вендети, — резонно  запитував  Юрій  Киричук.

18 серпня  1943 бандерівці напали на штаб Бульби  на хуторі  біля села Хмелівка (Костопільський район),  захопивши  у полон понад сто вояків, а також  дружину отамана Анну Опоченську.  Та навіть це Бульбу не  зламало. Він  відмовився  підкоритися бандерівському керівництву, хоча все  ще сподівався на  якийсь компроміс. Та  його не було знайдено. «Анну Опоченську було розстріляно. Офіційно бандерівці заперечували свою участь у ліквідації дружини Бульби. Пізніше бандерівський історик П. Мірчук запустив у хід фальшиву версію, буцім Анна Опоченська сама втекла від Бульби до радянського партизана О. Лукіна???, вийшла за нього заміж і проживала в Москві» (Юрій Киричук).  Після нищівної поразки  Бульба  вкотре  намагався використати німців для  реваншу, вступивши з ними у перемовини. Задля  цього шлях отамана  знову  проліг на Захід.  Закінчилося  все  концтабором, як і для  Степана Бандери, Андрія Мельника та інших українських політиків, які  мріяли відродити незалежну Україну. У грудні 1943 Боровець стає в’язнем Заксенхаузена, а розрізнені й покинуті напризволяще  групи  його  вояків  протрималися ще  до лютого 1944 і  стали  здобиччю  червоних  партизан. Після поразки німців у війні всі  мрії на визволення України з-під влади Сталіна  рухнули.

Тарас Боровець з дружиною Анною

Вірус   отаманії   невиліковний?

У серпні  1945 роцку Боровця союзники  арештували за звинуваченнями начебто у причетності до розстрілу євреїв та поляків. «Тому його півроку тримали у спеціальній в’язниці із офіцерами СС. Велося детальне слідство, за участю заінтересованих у цій справі польських чинників. Судовий процес мав носити характер «шемякиного» суду із заздалегідь визначеним фіналом. Борючись за власне життя, Бульба-Боровець домігся переслуховування понад 1000 свідків (серед них чимало євреїв, поляків, білорусів, росіян, німців). Це схилило шальку терезів Феміди на його користь. Під час процесу, який тривав 8 місяців (з квітня по листопад 1946 року) Бульба–Боровець захищався як поранений звір, виявив себе чудовим оратором. Врешті-решт його було виправдано, звільнено з-під варти і він отримав дозвіл жити у будь-якій країні світу»  (Юрій Киричук).

У Німеччині, Канаді, США Бульба  варився в емігрантському котлі, де продовжувалися  такі ж самі чвари, взаємопоборювання, звинувачення одних і  героїзація інших. Боровець загорався новими  ідеями, створював якісь партії, поки остаточно не розчарувався в політиці й не зайнявся літературною працею. Перечитуючи його  сатиричні памфлети, публіцистику, політичні огляди,  написані у післявоєнний емігрантський період життя, важко повірити, що ця людина, яка так володіє пером, не могла  похвалитися  високою освітою, здобутою в університетах чи інших закладах, що за її  плечима   було лише  кілька класів початкової  школи. А свої  університети він проходив у   Клесівських гранітних кар’єрах, де почав працювати ще підлітком.  Потім була «школа» Рівненської  тюрми і Берези Картузької, еміграція, війна, знову еміграція.  Та попри все із його праць  проглядається високоосвічена  людина,  чудовий  аналітик, політолог, який  вболівав не лише за долю України, а й реально бачив  недалеке  майбутнє   світового  устрою. І в своїх прогнозах майже не помилився. Особливо щодо суті російського імперіалізму: «Підсвідомо чи свідомо, в мозку кожного російського імперіаліста постійно жила ідея єдиного неподільного світу, керованого  його «передовою нацією», і загроза остаточного здійснення й утілення цієї ідеї зависла сьогодні над земною кулею реальніше, ніж будь-коли.  Що можна цьому протиставити? Чим виповнити ту порожнечу, яка неминуче постане в світі внаслідок збройного зудару, на випадок, якщо ця «остання імперіяльна  нація» буде  розгромлена? Ми не маємо жодного сумніву, що до збройного конфлікту повинно рано чи пізно прийти. Бо так, як усяка імперія будується не  намовлянням, а мечем, так і зруйнувати її можна лише силою зброї, і який же росіянин у «краю» чи за кордоном  добровільно відмовиться від п’ятсотлітніх здобутків своїх духовних предків… Слово «русский» давно вже в нас, а по останній світовій війні і на Заході, стало синонімом брутальности, здирства, грабіжництва й поламання усіх людських прав. Якщо російська нація хоче, щоб ця загальна ненависть  почала відрізняти народ від режиму, вона повинна знайти інші форми для своєї власної національної державности — без імперіалізму, без деспотії, без брутального насильства над іншими народами». Росіяни,  читайте   отамана  Бульбу–Боровця!

Земний шлях  Тараса  Дмитровича Боровця завершився у 1981 році. Його поховано  на меморіальному кладовищі Бавдн-Брук неподалік Нью-Йорка. «Ми не можемо звинувачувати Бульбу-Боровця в нелюбові до України та її народу, —писав  історик Юрій Киричук. —  Він був українським патріотом до мізка кісток. Але Бульба-Боровець вважав вірним тільки свій ідеал України, у майбутній державі бачив себе на вершині державної піраміди.… Але скільки Бульбу-Боровця не обілюй, не перетворюй на ангела, крила в нього все одно не виростуть. Головне полягає в іншому: Бульбу-Боровця з української історії не викинеш. Так само, як не позбудешся, хочемо ми того чи не хочемо, діяльності в історії України Сталіна і Гітлера, Петлюри і Винниченка, Петра І і Мазепи, Катерини ІІ і Потьомкіна, Леніна і Скрипника. Тарас Бульба-Боровець – яскравий представник такого типового українського явища, як отаманія. Короста Отаманії і тепер точить молодий стовбур української державності. Всі українці люблять співати «Боже, нам єдності дай», а насправді поділились на східняків і західників, православних і греко-католиків, рухівців і республіканців, більшість партійних вождів спить і бачить себе на київському Олімпі». На жаль, ця  хвороба прогресує і  тепер. Невже  це  в  українців  невиліковне?

Ніна РОМАНЮК