Виринає з пам’яті образок з недалекого минулого. Січень 1991 року. Луцьк,будинок політосвіти (нині історичний факультет СНУ). Тут проходить обласний день депутата. Зібралося понад 500 народних обранців різного рівня. «Час проведення цього заходу співпав з днями жалоби і поховань литовців,яких озброєні до зубів десантники силою багнетів і прикладів,а також «закатуванням» танками і бетеерами в асфальт на площах і вулицях Вільнюса вчили «любить советскую Родину». Під час проведення цього заходу один з моїх колег-депутатів Євген Шимонович (лікар-психіатр,на жаль,вже покійний — від авт..) встав і запропонував вшанувати пам’ять усіх полеглих хвилиною мовчання (серед загиблих виявився також один десантник). Пам’ятаю — на увесь зал із 500 «найдостойніших» нас встало лише чоловік 15-20. «Хвилина мовчання» наповнилась дикими гигиканням,тупотінням,блюзнірськими вигуками,свистом…» — згадував цю подію у своїй книзі,присвяченій 20 -річчю Народного Руху України,один із лідерів Волинського РУХу Ігор Семенюк. Він прокоментував таку поведінку волинян одним реченням: «Приречене суспільство». Хотілося б,щоб він помилявся…
 
Дарма тішилися й сподівалися,що нас омине ця чаша,що тихенько пересидимо лиху годину і якось воно буде. Росія і не збиралася нас випускати зі своїх братніх обіймів. Дякуємо,що не задушили танками у 1991,як душили литовців. Зате надолужили тепер,через двадцять три роки. Кривавий російський чобіт топче українську землю вже не соромлячись. І саме Литва однією з перших простягнула у важку хвилину руку допомоги українцям,забираючи на лікування до себе поранених і покалічених наших солдат,послідовно і найактивніше відстоюючи українські інтереси в ЄС та інших міжнародних організаціях. Бо вона,як ніхто знає ціну «братньої російської любові». У Бога нічого не відбувається просто так. Хай волинянам,яким у 1991 не вистачило чи то мужності чи елементарної клепки в голові ,буде соромно за їхню ницість.
 
Але хтось же запустив цей меседж,що українцям незалежність впала з неба,як манна небесна! Без крові,без війни,без жертв. Комусь явно було вигідно,щоб ми в це повірили. Щоб приспати нашу пильність. Щоб спочили на лаврах і тішилися тихенько своїми вишиванками й шароварами,як тішилися колись. Як тішилися,коли на місці пам’ятника царю Миколі І радянська влада у 1939 році встановила пам’ятник нашому світочеві Тарасу Шевченку у Києві.
 
Навпроти — університет святого Володимира,який теж став носити ім’я Шевченка. «Дуже зворушливо. Чого б ще хотіти кращого? Лишень в тому університеті того імені так мало знайдете Шевченка. В мові,в дусі,в ідеї. Зате там багато Миколи І. Тут повно Шевченка. Сквер його імени,бульвар його імени,район його імени. «Нас тьми і тьми» як казав Блок. Але як мало «нас» на вулицях,де ніхто не говорить мовою того «пісателя». І в цьому вся суть». Цим словам і роздумам відомого письменника Уласа Самчука — понад сім десятків літ. Але вони ніби про нас,сьогоднішніх. Навіть пам’ятники Кобзареві у кожному українському місті не врятували Україну від тотальної русифікації,наслідки якої ми пожинаємо досі. І навіть наш Київ за 25 років Незалежності не став українським містом. Не треба спілкуватися з пересічними киянами,послухайте,як розмовляють українські начебто державні мужі. Як для європейської країни — це сором.
 
Попри гіркі уроки історії,попри сотні змарнованих років невже ми щиро продовжували вірити,що по-сусідству у нас — старший брат,який ніколи не покине у біді й підставить своє сильне плече? Ми ж ніби з ним одної крові,одної віри? У нас спільне минуле і ми так довго жили в одній країні? Після всього,що цей «брат» творив на українських землях,після моря крові та сліз,якими заливав нашу землю,вважаючи ,що тільки він має одноосібне право розпоряджатися життям «братів-малоросів» ,«дурних хахлов»,які не вартують того,щоб мати свою мову,свою державу,невже нам геть засліпило,заціпило,замакітрилося,що нас вкотре приспали? І замість плеча ми отримали ніж у спину. У найважчу хвилину,в найнесподіванішу. Тепер ніхто не скаже,що цього разу свою незалежність свою ми не скропили кров’ю. Скроплюємо щодня,як скропили молдовани,чечени,грузини. Хто зна,хто в цьому списку із пострадянських народів стане наступним…
 

 
Тому саме час українцям замість традиційного «Будьмо!» увести до свого лексикону інший клич — «Не забудьмо!». Не забудьмо,про що казали й попереджали мудрі люди,які жили в далекому від нас часі,але які бачили ймовірний розвиток нинішніх подій,ніби мали дар передбачення. «А щодо нас — ніяка холера нас ще не здушила і не здушить. Ми плем’я хоч і м’яке,але глевке і нас так легко не проковтнеш. Розуміється,що після цього прочухана і цієї,вибач,побєди,кацапня задере носа,але час нам шепче,що скоро й на неї прийде амінь. Часи колоніяльности «форбай». А ми їм з Божої ласки також поможемо. І я чомусь все ще вірю. Уяви собі,навіть я вірю,що та дурна Європа одного разу отямиться. Що вона ще не з’їхала з глузду остаточно,як це сталося з богоносним фюрером німців. А наше діло поки що шляпа. Партизани поможуть ще на певну кількість панахид,але пам’ятай! Наша справа ще не програна! Ми ще повернемося! Це пам’ятай ! Ми тут забули свою люльку. Вони сюди прийдуть. Це факт. Наставлять своїм героям і нашим холуям пам’ятників. А ми повернемося за люлькою і всі ті пам’ятники зметем на смітник. Це станеться». Ці слова належать відомому письменнику,автору «Холодного яру» Юрію Горліс-Горському,а сказав він їх ще в 1943,коли стало ясно,що Гітлер програє війну Сталіну й ні про яку вільну Україну більше не мріялося. Але як же треба було любити свою землю,щоб навіть в тих умовах суцільної безнадії так вірити в її! А цей геополітичний прогноз,зроблений його побратимом Уласом Самчуком,мають брати до уваги політики й керівники Європи,особливо ті,кому не терпиться зняти санкції з Росії,принісши вкотре у жертву Україну: «Український народ,як і всі народи нашого континенту,має свою гордість,свої життєві потреби. І горе тим,які хочуть це так чи інакше заперечити. Це приносило лишень одно: довготривалі кризи,жертви,безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових. Ті,було,переконали себе,що Україна — це тільки Малоросія. Помилились. Україна — жива діюча дійсність,яка домагалася свого права і яке їй по глупості насильників завжди відмовлялося. А без такого права не може бути здоровою не лишень Україна,а й ціла Європа. Все одно,як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було,так є і так буде». «Ніхто не скаже,що ми щось боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю і ми тепер ,чуючи кожним атомом душі нашої її запах — ми любимо,ми горимо,ми хочемо. Любимо землю наших предків,горимо бажанням для неї жити,хочемо для неї працювати. Це не наша химера. Це є зов крови,наказ тієї вищої і мудрої сили,яка всім на землі сказала: «Будьте!»
 
…Їм не судилося повернутися по свою люльку. Уже внуки і правнуки підхопили її і тримають сьогодні на своїх мужніх плечах. Солдати — на сході України,б’ючись із російським окупантом,а ми — кожен на своєму місці. Будьте! І не забудьте…
 
Фото: Ось як ми платимо за свою незалежність сьогодні.
Ніна РОМАНЮК