«Мода  на   українське   проходить». Ця  фраза  в  одному   з  популярних  українських  видань  різонула   по-живому. Автор  бідкається, що  на вулицях стало  значно   менше  жовто-блакитних  кольорів. Продавці   базарні жаліються, що прапорів менше  купують. Та й  взагалі українська символіка, яка  стала  трендом  після   Революції  гідності,  почала виходити  з  моди. А пам ‘ятаємо, з  яким  піднесеням  і  гордістю якихось  три  роки  тому  ми   чіпляли  жовто-блакитні  стрічечки  до  сумок, вплітали  у  коси  дітям,  прикрашали  ними дерева.  Навіть  мости  та забори  вифарбовували  в  національні   кольори!

Напередодні Дня прапора, який ми святкуємо сьогодні, і  я проїхалася центральними вулицями  Луцька, рахуючи  на будинках і державних установах прапори. Треба  сказати,  справді негусто  у  будній  день  із державною  символікою. Не  кажу  про  крамниці, банки  та  інші  комерційно-торговельні  установи, що  з  них питати.  Але  навіть  не на  всіх  школах  прапори   були (може тому, що  канікули   ще  не  закінчилися). І  згадую  2014, коли жовто-блакитні  знамена  розвівалися  біля  кожного  будинку  і  приміщення.  Дуже  часто  тоді  вони  були  приспущені   із   чорними  стрічками:  ми  віддавали  останню  шану своїм  героям, які   полягли на  Сході, захищаючи  цілісність і  незалежність  нашої  держави  від  російського  окупанта. Тепер  чорного  кольору трохи менше, дякувати Богу. А війна неоголошена триває  четвертий  рік. І  ми  втомилися.

Втомилися від невизначеності, від  великої  віри  та  надій, що  не  справджуються так  швидко, як  би  хотілося. Втомилися  від  зрад  і   продажності  «еліти»,  яка на  крові  героїв  вкотре   добігла  до  корита, щоб   примножувати  власні мільйони  та  мільярди. Ця «еліта» любить похизуватися   дорогими   вишиванками,  і  жовто-блакитними  символами, ревно  б’є  поклони   у  церквах і  навіть  розмовляє  українською. «Ти  що, хочеш бути схожий  на  отих  гадів  у  парламенті?  Ніколи не одягну вишиванку, поки вони там сидітимуть  і  обдиратимутьнас як липку!  І тобі не дам» , — заявив  брат  мого  чоловіка, коли   той    хотів  купити   вишиванку   у  Чернівцях.  Бідна  вишиванка,  навіть вона  мимоволі    асоціюється  в українців   із  рідними  українськими   злодіями.

Ми втомилися   від   продажних   люстрованих   суддів,  які   за   космічні  зарплати  з  кишені  держави, за  безплатні  квартири  і  навіть  похорон  державним  коштом,  сміються   усім    в  очі  й    відпускають  на   волю злочинців-корупціонерів.   Від  перевертнів, які  гріють  руки  на  війні.  Ну  як витримати  й  не  розчаруватися,  коли   читаєш  про  капітана  Збройних   сил  України, який  брав  гроші  зі  своїх  солдат  за… відпустки  або  за  «невжиття заходів дисциплінарноговпливу». А хто  відмовлявся платити — того  відправляли  на передову. Назбирав офіцер-хабарник небагато — якихось  бридотних  60 тисяч, але у  скількох солдат убив віру у  честь офірську,  в  українську  армію, в   Україну. Якби це  сталося  на  справжній  війні, а  не на гібридній,  його, напевне,  розстріляли  б.  До речі,  запроданець-капітан  під  час  затримання  був  одягнений  у  футболку   з написом «Згинуть наші вороженьки». Ой, не згинуть, якщо  у  нашому  війську  будуть  такі   офіцери…Ви  помітили,  навіть «Слава  Україні!» ми   стали  менше  говорити, ніби соромимося промовляти  цю  фразу. На  Майдані  і  на  війні  ці два слова  творили  дива, піднімаючи  дух  навіть  у  безвихідних  критичних  ситуаціях.  Нам  соромно, що  знову  не  змогли, знову дозволили  вкрасти  нашу  надію. Героям слава  насправді, але  вони  помирають, на  жаль.  І  помирають  ледь  не  щодня. Помирають  за те, щоб  тут, у   мирному  житті, ми  ставали  іншими, щоб будували  країну, в  якій  не  соромно  буде  жити  дітям нашим  і  онукам.  А  ми? Знов  роз’їхалися  по  світах, бо  треба сім’ю  годувати. Знов  продалися олігархам  за їхні  подачки. Знов будуємо чужу хату, не свою. А ті, хто вкотре перефарбувався, змінивши  костюм  від  «Армані»  на  вишиванку, з  піною  на губах   горланить: «Слава  Україні!», тримаючи   при  цьому  в  кишені  якщо  не мотузку,  то  дулю.

Ми  дуже  втомилися. Хочеться   вірити, що  не від України. Бо  тільки  на  це  сподівається  наш  ворог. Він виношує  нові  й нові  способи  повернення  України  в  «русский  мир». Нещодавно прочитала один  із  них  на  їхньому сайті:  «России все равно придется возвращать Украину. Однако вряд ли введение войск на ее территорию и создание условного «малороссийского федерального округа» является сейчас реалистичным вариантом. Благоприятное время для этого если и было, то уже безнадежно ушло еще летом 2014 года. А раз так, то и выстраивать свою стратегию по отношению к Киеву Москва должна с учетом популярности «самостийных» настроений среди украинцев. К сожалению, идея независимой «самостийной» Украины за прошедшие 25 лет довольно сильно укоренилась в сознании граждан страны. Начавшаяся в 2014 году война усилила эти настроения».  Як бачать  кремлівські  сценаристи  повернення  блудної   доньки-України  в  обійми  матінки-Росії? А  дуже  просто: «Изменить сознание населения возможно, это не является невыполнимой задачей. В конце концов, качественная, продолжительная и четко выстроенная информационная кампания творит чудеса. И начинать возвращение Украины в Русский мир (естественно, после смены власти в Киеве) нужно именно с информационной работы с населением и формирования позитивного имиджа России с непременным акцентом на общее прошлое двух стран». А вже після інформаційної обробки  населення  можна приступати  безпосередньо  до питань державного будівництва: чи буде у майбутньому Україна  частиною федерації з  Росією  чи автономією у її складі, чи будуть  обрані  інші  форми, путінці  ще  не  вирішили.  Збираються  вони використати навіть  досвід  української революції  1918-1920 років: «Исторический опыт универсалов был бы здесь, как нельзя кстати, ведь их идея, с одной стороны, не нарушает концепцию «самостийности» Украины, а с другой, не противоречит идее ее встраивания в Русский мир, поскольку первые три универсала хоть и имели целью сделать Украину более самостоятельной, но все-таки провозглашали ее неотъемлемой частью России».

Змінити  свідомість  частини  українців  для  російської  пропаганди —завдання куди   легше, ніж війна. Дивилася днями  на  одному  з  телеканалів інтерв’юз  народною  артисткою України Ніною  Матвієнко, спів  і  голос  якої  обожнюю. Вона — символ  України,  її душа, на питання «Як ви ставитеся до українських артистів, які  гастролюють в Росії?», відповіла: «То їхні проблеми».  І взялася  захищати Ані Лорак, яка  виступала у Петербурзі  на   320-річчі   військово-морського  флоту  РФ, мовляв, хай робить, що хоче. І взагалі, співаку  потрібна територія. Так, співаку потрібна територія.  А Батьківщина  йому  не  потрібна? Важко  уявити, щоб   зараз  народний  артист  Росії  заспівав  для  українських  військових у Києві чи на Донбасі. Вони стрибають  на сцені тільки в  Донецьку перед «апалченцами.  Мовчу про те,  як ставилася «гуманна»  радянська влада до  тих своїх  громадян, які жили  і не дай Боже працювали на окупованій німцями   території. Десятьох дівчат із прилуцького села Крупа  засудили на 10 років каторги тільки за те,  що вони співали  в церковному хорі під час  окупації. Треба було не співати, виявляється, а  в  червоні  партизани  йти.  Ще  пані  Ніна  в пух і прах розбила українських патріотів, які  ходять  у  вишиванках, мовляв, це все гра, клоунада,  а не патріотизм. У чомусь з нею погоджуюся. А де патріотизм  влади? Влада —   то інше питання. Мова  про  громадян. Ким  вони себе почувають? Якщо  українцями, то навряд чи співатимуть на московській сцені, коли українську землю знищують  і  спопеляють  російські «Гради», танки, гармати, коли на російських  мінах   підриваються  не  лише військові, а й мирні жителі Донбасу, діти. Якщо Ані Лорак і  їй подібним не печуть сльози тисяч осиротілих українських дітей, матерів, дружин  по  обидва боки  лінії російсько-української  війни — їх  уже  ніщо  не  вилікує. Таких  безнадійних  вистачає і в Україні, і в Росії.  Під час відпустки поспілкувалася  в селі зі своєю односельчанкою, майже ровесницею, яка все життя прожила в Норильську. Але щороку вона   приїжджає у батьківську хату, їздить на  українські  курорти. Коли по  телевізору  співала  Тіна  Кароль, вона  запитала: «А кто єто?» І  «95 квартал» став  для  неї  відкриттям. Виявляється, навіть приїжджаючи на рідне Полісся, вона дивиться тільки російські канали. Щоб не бути  зазомбованою «украинским  телевидением». І  наших  артистів, які  в Росії не гастролюють, вона не знає.  Невже не цікаво побачити й  почути,  чим живе  твоя країна, якщо ти називаєш себе  українкою? Не цікаво. Як нецікаво почитати іншу українську історію,  написану не в  Москві.  Ця людина, до речі, й  інтернетом  користується. Коли копнули тему війну —  я   вночі  заснути  не  могла, так  знервувалася. У  мізках моєї співрозмовниці —  повний  зомбоящик.  А що  казати  про  корінних росіян, які  не мають можливості  почитати  хоч  щось  у  всесвітній  павутині, а  лише  свято вірять тому, що сказав  Кісельов  і  компанія? Ми  їх  не  вилікуємо, це  точно.  А ось  вони нас  інфікувати можуть.

Журналістську спільноту (і не тільки) цього тижня збурила авторська  колонка головного редактора  газети «Дзеркало  тижня» Юлії   Мостової  «Не отрекаются  любя». Її обговорюють у соцмережах, погоджуються з авторкою  і  ні.  Перерахувавши всі українські біди й недоліки, розповівши, чому вона хоче поїхати  геть  з  країни, пані  Юлія  закінчила свій допис  словами, під якими  готові  підписатися  мільйони  небайдужих   українців (мовою  оригіналу): « Я не уеду от тех, кто не сдался. Кто мужает, умнеет, крепчает. Кто учится на своих ошибках. От тех, кто будет готов, а не думает, что уже готов, когда Украине выпадет очередной шанс стать другой. Я хочу застать этот день. Я хочу вэтом участвовать. Я хочу наконец-то обрадоваться тому, что получилось.

Я знаю, что все прекрасно справятся без меня. Но я не уеду. Мне некого там любить. Не в кого верить. Не за кого рвать сердце. Пусть оно порвется здесь».

Ми  дуже  втомилися. Але  не  маємо  права  впасти. Онуки   нам  цього  не пробачать…

Ніна  РОМАНЮК