Приміщення,в якому облаштовано склад,у приватній власності і здавалося в оренду волонтерам всього на кілька місяців. Те,що війна затягнеться на рік,- «бізнес» не очікував. Але поки у цю будівлю йдуть і йдуть люди. З п`яти тисяч вимушених «волинських» переселенців,тут побував кожен другий. Тому офіційний день роботи пункту – вівторок – може збентежити тільки новачка. Для тих,хто в курсі,двері тут відчинені,фактично,цілодобово,- пише Слово Волині.

«Абсолютно все,що вони беруть,вони за це дуже вдячні. Завжди приходять з радістю,якщо щось треба допомогти поскладати. Переселенці стараються підтримувати якось цей пункт. Усі,хто приїхав,з дітьми. Вони і заради дітей виїжджали із зони АТО. Їм завжди потрібні будуть речі,взуття…»,- каже волонтер Юлія Вусенко.

90 відсотків гуманітарної допомоги волонтери отримують з-за кордону. Тому речі завжди якісні,майже нові. Несуть і городяни. Мешканка Горлівки Вікторія в Луцьку вже 10 місяців. Але розмаїттю товарного асортименту дивуватися не перестає.

«Нужны такие пункты,нужна эта помощь. Потому что много людей,в которых сложно с вещами. Здесь можно и для ребенка что то найти,и для себя. Естественно они нужны,да. Без них куда нам деваться?»,- задається питанням переселенка Вікторія Моісеєнко.

Але «бізнес» думає інакше. Ще на рік здавати в безоплатну оренду приміщення в 60 квадратів йому просто не вигідно. І патріотизм тут ні до чого.

«Ми домовлялися про те,що цей пункт буде тут місяць. Потім власники сказали: лишайтеся він нам не потрібний поки,але коли буде винаймач,ми вас попередимо,аби ви з’їжджали. Місяць тому нам дзвонили,казали,що буде людина,яка буде знімати,тому ми в підвішеному стані на сьогоднішній день»,- бідкається Юлія Вусенко.

Невеселі перспективи пункту гуманітарної допомоги хвилюють і цю жінку. Переселенка з Донецька Роза за голову хапається: мовляв,якщо ще й за одяг,як і за житло,доведеться платити з пенсії – можна повертатися додому.

«От на літо виїжджають студенти,то хіба не можна на пару місяців житло в гуртожитку дати? Я ж тоді не буду тисячу платити,а 250. Йдеться про ліжко,не треба окрему кімнату. Куди ж мені йти і як: додому не поїдеш,бо треба перепустка?»,- ділиться наболілим 60-річна Роза Горошко.

Про проблему з житлом у луцькій мерії начуті . От тільки вдіяти нічого не можуть. Зайвих квадратних метрів на балансі – немає.

«На жаль,не можу вирішити цієї проблеми: ні я,ні виконком,ні міська рада – це забезпечення житлом. Тимчасовим житлом,гуртожитком… Немає сьогодні в міської ради такого житла . Це є проблема. І я думаю,що її по-любому треба вирішувати на рівні державному. Ми не лишаємо їх без уваги,але,на жаль,не все ми можемо вирішити»,- розповідає Луцький міський голова Микола Романюк.

Усьому іншому Луцький міський голова обіцяє дати раду. Каже,якщо складське приміщення відберуть,мерія обов’язково допоможе з орендою іншого. Знайдеться дах над головою і для громадської організації вимушених переселенців. Але потрібен час.

«Є міжнародні інституції,які хочуть в цьому допомогти. В нас декілька зустрічей було,але я не хочу про це ще говорити,бо зарано. Але ми працюємо. Може з залученням іноземних інвестицій,іноземних благодійних фондів-організацій ми могли б частково вирішити це питання»,- впевнений Микола Романюк.

Та чекати світлого майбутнього,ігноруючи побутові незручності,біженцям з Донбасу і Криму з кожним днем стає все складніше. Такі,як Роза,що розміняли шостий десяток,живуть практично на валізах. Подумують про повернення на батьківщину. Їх «комунальна» війна виявилася таким же випробуванням на міцність,як і справжня.