Війна проти України не тільки не припиняється,а навпаки – її масштаби зростають,поповнюючись новими формами. Причому це відображається не лише у вбивчому вогні на лінії протистояння українських збройних структур з російськими окупантами та їхніми найманцями. Триває гібридна війна,коли завдається удар за ударом,використовуючи і фактор історії. Хай поки що здається,начебто не з волі стратегічного ворога України (нерідко,можливо,це й так),однак,звісно ж,на користь Кремля.
 
Чи нагородять у Москві чинного главу Держави Ізраїль,наразі не відомо. Але послугу для Кремля він зробив істотну,виявившись вірним послідовником російської пропаганди. Причому у трагічні дні,які мали б єднати наші нації,нагадувати,до чого призводить потурання імперіалізму. Чи то націонал-соціалістичному німецькому,чи «русскомировському» месіанізму (в тому числі – в червоному,більшовицько-радянському варіанті),чи великопольському шовінізму.
 
Черговий «подарунок» для Москви було зроблено тоді,коли Україна відзначала 75 роковини трагедії Бабиного Яру,в якому під час Другої світової замордували та розстріляли тисячі євреїв,ромів,сотні українських націоналістів і патріотів,а також військовополонених – солдатів і офіцерів Червоної армії. Як зазначила у своєму Facebook Перший заступник голови Верховної Ради Ірина Геращенко,«під час виступу в українському парламенті президент Ізрїілю Реувен Ривлін дозволив собі,на мою думку,певні некоректні і недипломатичні оцінки певних сторінок трагічної української історії,зокрема,ОУН. Мені дуже прикро,що президент Ізраїлю не чув ВСІ попередні виступи,де Праведники,лідери єврейських громад,представники різних релігійних конфесій ,українські патріоти,як то академік Іван Дзюба,що першим голосно підняв тему Бабиного Яру,згадували невинно убієнних і їх спасителів,серед яких було дуже багато простих українців. Які ризикували своім життям і життям своїх дітей ,аби врятувати єврейські родини і єврейських дітей».
 
Так чи інакше,але виступ президента Ізраїлю у Верховній Раді – це не тільки «плювок у душу українцям» і «зневага української нації» (цитую висловлювання у Facebook Богдана Червака,голови ОУН і заступника Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України). Це свідчення того,що українсько-ізраїльські стосунки «переводяться» в іншу площину. Хто від цього виграє? Звісно ж,не Київ і не Єрусалим.
 
На жаль,антиукраїнські настрої отримали чергове,тепер уже,мистецьке «підсилення» і в Польщі (після демонстрації на кінофестивалі у Гданську фільму «Волинь»,який вийде на масові екрани 7 листопада). Верховна Рада,не відповівши на однобокі звинувачення Варшави в начебто геноциді поляків на Волині,тільки де-факто заохотила до подальших дій шовіністичний і правий сектор політикуму нинішньої Речі Посполитої. Вже не так і важко прочитати у діях донедавна нібито дружніх західних сусідів майже не замасковані територіальні претензії. А коли взяти до уваги Білорусь,яку аналітики називають російським «троянським конем»,то доведеться ще раз усвідомити,що «антиукраїнське коло» починає замикатися. Москва б’є по Києву не тільки безпосередньо,а використовуючи владні потуги інших держав.
 
З усвідомленням нових реалій та наявних небезпечних тенденцій спробуймо подумки зупинитися на деяких знакових моментах тижня,що став надбанням історії.
 
«У стані «гібридної» війни»
Політолог Олеся Яхно у розвідці «Київ-Москва. Нова геополітична реальність» нагадує (див. «Главком»),що будь-який «відрив» України від політичних,економічних та суспільних «стандартів» РФ болюче сприймався російською владою. «Незважаючи на перші прояви того,в якому напрямку може рухатися Росія в перспективі,а саме: «мюнхенська промова» Владіміра Путіна у лютому 2007 року та війна РФ з Грузією у серпні 2008 року,Захід недооцінив можливого масштабу розвороту РФ у майбутньому. Як і Україна,де більшість громадян та політиків навряд чи коли-небудь всерйоз допускали реальну військову загрозу з боку Росії. Лише у 2014 році українці зрозуміли реальний зміст тези «Україна – не Росія»,- уточнює вона.
 
А відтак підкреслює,що «третій термін Владіміра Путіна став розворотом від Заходу. Російська політична еліта,яка протягом двох президентських термінів Путіна (2000-2008 рр.) та одного президентського терміну Дмітрія Мєдвєдєва (2008-2012 рр.) інтегрувалася в західні реалії та була активним учасником різних переговорних майданчиків,у 2014 році розірвала неформальний пакт із Заходом,будучи залежною за багатьма позиціями від нього». За таких реалій,на думку політолога,РФ відмовилася від «наздоганяючої стратегії»,сконцентрувавши зусилля на «стратегії зламу». Її суть полягає в тому,аби «в цілому дестабілізувати ситуацію,послабити в цьому хаосі позиції інших суб’єктів геополітики і,в результаті,переглянути підсумки «холодної війни»… звідси «російська весна» (при багатонаціональній РФ),окупація Криму та Донбасу з подальшою фашизацією російського суспільства».
 
Олеся Яхно наголошує,що «до подій 2014 року Україна і Росія як пострадянські держави переживали багато в чому схожі процеси. Сьогодні Україна не має вибору,окрім як здійснювати реформи,боротися з корупцією,займатися енергодиверсифікацією та заміщенням російських ринків,зміцнювати обороноздатність,реалізовувати об’єднавчі доктрини,формувати відповідальний політичний клас – робити все те,що працює на виживання і розвиток держави,перетворення в сучасну європейську країну,відновлення територіальної цілісності в межах 1991 року». На переконанання аналітика,можна констатувати непоєднуваність вимог,які країни висувають одна одній. Зокрема у контексті вимог Росії щодо України – це такі позиції: «Україна не займається поверненням Криму; Україна не вступає в середньостроковій перспективі в НАТО,а також фіксує максимум євроінтеграції на рівні Угоди про Асоціацію з ЄС (замість членства); Україна не форсує ініціативу зі створення єдиної Помісної православної Церкви; Україна переходить до федеративного устрою,тобто такого устрою,який дозволив би Росії поглиблювати/грати на ментальній різниці між окремими регіонами; Україна визнає лідерство РФ на пострадянському просторі і не претендує на цей статус».
 
Своєю чергою,зауважує Яхно,«Україна ніколи чітко не артикулювала позицію щодо того,яка Росія як сусід відповідала б її інтересам,а,скоріше,реагувала на ті чи інші кроки РФ – газові та торгові війни,шантаж щодо вступу в Митний союз тощо». Узагальнено можна так сформулювати підходи щодо того,яка Росія влаштовує Україну: «Росія – не імперія,а сучасна держава,яка переймається,передусім,своїми внутрішніми питаннями; Росія сприймає кордони України,як і інших пострадянських країн,в межах 1991 року. Росія дотримується чинної двосторонньої договірної бази між Україною та Росією,зобов’язань у рамках міжнародного права; Росія не спекулює на культурі та історії,не використовує історичні символи,події,пам’ять як інструмент розколів; Росія – партнер,який мислить категоріями взаємовигідних конкретних проектів у тій чи іншій сфері економіки чи культурі,а не категоріями використання економічного ресурсу чи ресурсу «м’якої сили» (мови,релігії) з метою політичного тиску та шантажу України/інших пострадянських країн». Експерт,висловлюючись про ризики,констатувала,що «Україна та Росія перебувають у стані гібридної війни та об’єктивно віддалятимуться одна від одної».
 
«Це гірко усвідомлювати,але…»
На переконання представника України в підгрупі з безпеки Тристоронньої контактної групи по врегулюванню конфлікту на Донбасі генерала армії Євгена Марчука,«щоб зрозуміти суть мінського переговорного процесу,потрібно розпрощатись з ілюзорним світом» (тут і далі посилаємося на його сторінку у Facebook). Він зазначає: «Мінські угоди дісно недосконалі,і я сам їх неодноразово критикував,особливо Мінськ-2. Але не знаючи всіх обставин,чому саме в такій редакції вони були прийняті,не можна робити остаточні висновки. Бувають критичні ситуації,коли на багато краще мати не ідеальну угоду,ніж не мати ніякої. Особливо,коли протилежна сторона на багато сильніша за тебе».
 
Висловлюючись про стратегічні аспекти війни на Донбасі,Марчук звертає увагу на сьогоднішні реалії війни на Донбасі і мінського переговорного процесу. «Росія,і перш за все особисто сам В. Путін,продовжують на всіх рівнях офіційно заявляти,що російських військових на українському Донбасі немає і ніякої війни проти України Росія не веде,- зазначає він. – А це означає,що ні на яких переговорах будь-якого рівня ніхто із російських представників не визнає,не візьме для розгляду і не підпише ніяких документів,де хоча б згадувалося про російські війська на українському Донбасі. Ніякі докази,очевидні факти,документи і не тільки українського походження,не впливають поки що на позицію В. Путіна,а значить і на всіх російських переговорників,в цьому питанні». А відтак резюмує: «На жаль,це константа. Доти,поки В. Путін буде офіційно стверджувати вказані сентенції,ні один документ Мінських домовленостей,в якому буде навіть згадка про російські війська на Донбасі,російською стороною не буде навіть розглядатися». Але реально,наголошує генерал,«сьогодні Україна воює на Донбасі не з розрізненими бандугрупуваннями місцевих бойовиків чи з козаками,а з регулярними,структурованими,добре підготовленими і жорстко керованими військовими підрозділами,реальними командирами яких є офіцери і генерали російських Збройних Сил».
 
Марчук підкреслює: В. Путін і його близьке оточення знають,що ні НАТО,ні окремо США не направлять в Україну свої військові підрозділи для війни проти Росії. А відтак,запитавши,«чи може Україна один-на-один вистояти проти Росії в воєнному смислі,яка в 2014 році розпочала і до сьогодні продовжує довгострокову різнопланову агресію проти України»,пропонує свою версію відповіді: «Ні,без величезних жертв не зможе. Вистояти зможе тільки при консолідованій міжнародній підтримці країн-членів НАТО і преш за все США,Великобританії,ФРН,деяких інших країн при високій консолідації українського народу та значному посиленні оборонно-безпекового,інформаційного та економічного потенціалів України».
 
Генерал також не сумнівається,що В. Путін в жодному разі не буде виконувати Нормандсько-Мінські угоди,як і будь-які інші домовленості. «Дієвим може бути тільки ефективний міжнародний механізм невоєнного примусу Росії до миру,- пояснює він. – Воювати з Росією за Україну ніхто не буде». Марчук заперечує чутки про сумніви і страхи В. Путіна,оскільки ніхто не піде війною проти Росії і при владі нинішній господар Кремля буде стільки,скільки захоче. Тож,зазначає він,Україні «повернутися хоча б до стану 2012 року скоро уже не вдасться. Це гірко усвідомлювати,але ,на жаль,це також реалія». А відтак резюмує: «Як відомо,війна – це субстанція жорстока,цинічна,безжалісна,де працює не логіка здорового глузду чи якихось домовленостей мирного часу,а логіка сили,обману ворога (свята брехня) всіма способами і сповідується принцип – переможців не судять. Війна гібридна привнесла в цю субстанцію багато вишуканих модернових цинізмів,обманів і жорстокостей. Мінський перговорний процес,який іде паралельно з війною,несе в собі ті ж самі компоненти. Тільки з деякою корекцією і без стрілянини». Він зізнається,що також не може змиритися з процесами,які відбулося в Криму та відбувається зараз на Донбасі. «Але мета будь-яких переговорів – це позитивний результат для твоєї країни. Саме результат,а не тільки ультрапатріотичні промови»,- підсумовує Марчук. На його думку,«потрібне холодне,трохи цинічне (як на війні) скальпельне мислення і погранична настирливість та коняча витривалість. І найголовніше – потрібна абсолютно реалістична оцінка всіх без винятку обставин ситуації ,в якій ти працюєш. Ілюзії,бажанні уявлення,переоцінка своїх духовних і,особливо,матеріальних ресурсів,- це,як правило,найкоротший шлях до програшу. Особливо з Росією».
 
«Не конфлікт між державами,а цивілізаційний конфлікт»
На думку Романа Безсмертного (див.«Еспресо»),найслабше місце української зовнішньої політики – тому,що «ми продовжуємо будуватися і стукатися в двері Брюсселя,тим самим замикаєм себе «Париж – Берлін»,а натомість і Лондон,і країни Міжмор’я уже формують зовсім іншу позицію». У той же час,він наголошує,що фактично триває геополітичний розподіл. Екс-посол України в Білорусі також попереджає: «І поведінка зараз Росії в Білорусі показує на те,що все частіше Кремль говорить про якийсь поділ Білорусі». Наголошуючи,що зараз відбувається конфлікт не між державами,а міжцивілізаційний конфлікт,він попереджає,що «білорусам треба готуватися до протистояння. Не просто до протистояння,а до конфлікту з Росією. І те що я зараз бачу,коли західні дві області,Ґродненська і Брестська,подаються як західний світ,бо це католики,а східні – Гомельська,Вітебська,Мінська – як «русскій мир»,і все частіше там з’являються листівки «русского мира» і т. д.».
 
Безсмертний переконий,що «ще гірша ситуація в Казахстані,тому що північні області начебто російськомовні,і конфлікти річної давності лише підтвердили те…Кремль буде намагатися ситуацію збурити. І про це багато вже говорять в самій Білорусі,в Казахстані». Відтак він поснює: «Путіну необхідна нестабільність. От на тлі мобілізації електорату до виборів в Росії розхитування ситуації в Казахстані,Узбекистані,Білорусі і війна в Україні – це піднімає акції Кремля. Кремль стає потрібним сьогодні всім. Я вже не кажу вже про Сирію про Придністров’я,Нагіний Карабах,Туреччина,терористичні акти в Європі,Велике переселення народів північної Африки,яке зараз відбувається». Загалом же,наголошує Безсмертний,«ситуація якраз йде на загострення,і поки що більшість політиків європейських не усвідомлюють всю небезпеку,яку несе в собі Кремль за нинішньої ситуації».
 
Роздумуючи про вітчизняні реалії,аналітик резюмує: «В Україні на сьогоднішній день політики немає,бо якщо ви подивитесь на український політес,то популізм це є – наче продукт первинного етапу розвитку політики. Це по суті обман виборця,обман людей». За нинішньої ситуації,констатує він,«Президент зберігає свій вплив. Так звана неформальна група управління країною зберігає свій вплив. Питання,тоді що таке прем’єр-міністр? Відповідаю: це – розмінна монета,і доля прем’єр-міністра,який на сьогоднішній день абсолютно абстрактно зв’язаний з парламентом – лише до того,коли народ не вийде на вулиці або не крикне серйозно,і після ця фігура злітає». На переконання політика,«при парламентсько-президентській державі нині в Україні ми по факту маємо президентську модель».
 
Роздумуючи про перспективу виборів,Безмертний зазначає: «Я сьогодні схильний до того,щоби з нинішнім політикумом вести діалог і змусити нинішній парламент переформатувати в двопалатний парламент. Так,бо ми чекаємо наступних виборів. І коли я чую про дочасні вибори,так-от поки що я розглядаю головною метою нинішнього Президента – це дотягнути до конституційного терміну».
 
«Відкривається можливість «реінкарнації» прорадянських проектів»
Соціальний психолог і політичний експерт Олег Покальчук нагадує (див.«Лівий берег»),що «за останні півроку в Білорусі запущено кілька досить одіозних інтернет проектів,спрямованих на просування базових тез російської пропаганди:

Агресія Росії проти України і в Сирії виправдана експансіоністською політикою заходу і,перш за все,США,які привласнили собі роль «світового поліцейського».
Конфлікт в Україні – це внутрішній громадянський конфлікт,що підігрівається західною експансією і зростанням націоналістичних і русофобських настроїв всередині країни.
Позиціонування Білорусі як «центральної вітрини» і основного драйвера Євразійського проекту,центром російсько-слов`янської ідентичності,цінностей «радянського братства» народів. Просування кремлівської ідеї «інтеграції інтеграцій» і створення Євразійського союзу».

Таким чином,резюмує він,«Білорусь просувається як «вітрина» євразійського проекту Кремля. Постійне бравування високою якістю білоруських доріг,успіхами білоруської «радянської» економіки,«успіхами» багатовекторної зовнішньої політики Лукашенко»,виступає базовими аргументами для впливу на «ватяну» аудиторію в балтійських країнах. Просування «вітрини» викликає зростання напруженості і активності «прорадянської» аудиторії в балтійських країнах,розхитує діючі сьогодні там політичні режими». При цьому експерт констатує,що також значно зросла активність білоруського експертного пулу на заходах в зонах потенційних конфліктів (Придністров`я,Гагаузія,Осетія,країни Середньої Азії). Неодноразово піднімаються теми долі громадян колишньої НДР і цілком ймовірно розігрування карти «радянської ідентичності» на виборах в Німеччині. А відтак він попереджає: «Відкривається можливість реінкарнації «прорадянських» проектів в Україні з євразійської риторикою,за інформаційної підтримки Мінська і під контролем Кремля». Таким чином,вважає Покальчук,«Білорусь стає «троянським конем» і майданчиком для інформаційної експансії росіян на весь пострадянський простір». Він пояснює,що для Білорусі «Україна – негативний приклад і досвід спроби країни вийти з російської зони впливу і перебудувати внутрішню систему управління».
 
Аналітик зазначає: «Очікувати позитивних меседжів з приводу України і підтримки нашої позиції щодо вирішення конфлікту на Донбасі в Білорусі не доводиться. Отже,Україна має всі підстави почати коригування своєї інформаційної політики щодо Білорусі,готуючись до посилення інформаційного тиску з північного заходу».
 
«Для чого сучасній Польщі так потрібно мусувати тему Волині?»
Польському глядачеві ще 23 вересня на 41-му кінофестивалі художніх фільмів у Гдині було офіційно презентовано «Волинь». А 7 листопада має відбутися світова прем’єра цього фільму. Як зазначає у виданні «Український тиждень,культуролог і мистецтвознавець Юлія Олійник,«оцінку «Волині» польською кінокритикою доволі точно відображає огляд Лукаша Мушинського,опублікований на сайті кінофоруму: «Фестиваль підтвердив,що сучасне польське кіно не має собі рівних у песимізмі,виведенні глядача з рівноваги та псуванні гарного настрою. Це ж не штука врізати комусь із ноги,а потім дивитися,чи рівно впаде. Відкрити рану,щоб мати змогу остаточно її залікувати,- оце вже вищий пілотаж,який опанував мало хто… «Волинь» — це холодний,жорстокий фільм,націлений передусім на завдавання болю». А відтак вона подивовується,чи справді «суспільство має такі сильні комплекси,що повсякчас потребує історичного допінгу величі».
 
Юлія Олійник також риторує: «Для чого сьогоднішній Польщі так потрібно мусувати тему Волині? Чи варто полякам так перейматися тим,хто є «першим хлопцем на селі»? Країна має достатньо проблем і загроз,а Україна,далебі,не є супротивником,щоб напружуватись у польському самоутвердженні на українських етнічних теренах. Чи,можливо,проблема в тому,що частина польського політикуму не вважає Волинь етнічною українською територією і бачить вплив Польщі щонайменше в кордонах Другої Речі Посполитої?»
 
Вона нагадує голові комітету польського Сейму зі зв’язків з поляками за кордоном Міхалу Дворчику,що він у може одержати у відповідь довгий перелік українських історичних претензій,хоча й зараз фактично «ігнорує той факт,що Україна перебуває нині у фактичному стані війни з Росією і що найбільшим бенефіціаром від «історичних бадань» пана Дворчика буде саме Кремль». Олійник піклесоює: « В Україні немає наївних,які повірять у несвідомість діянь лобістів «волинської різанини»,тому запитання про політичну відповідальність за руйнацію польсько-українських відносин Міхалові Дворчику і К° явно не уникнути».
 
На думку аналітика,«висмикувати сьогодні питання Волинської трагедії 1943 року зі складного контексту воєнних подій на території українсько-польських контактів означає не лише намагатися досягти короткочасного внутрішньополітичного виграшу за допомогою сумнівних засобів,а й тримати курс на використання історії та історичних міфів для промивання мізків політично активному населенню й відволікання від актуальних політичних викликів». У той же час,вона наголошує: «Сьогодні Україна,попри видиму і статистичну роздвоєність,цілком ясно окреслила свій курс на незалежність і захист національних інтересів. Так,її суспільство,а ще більше влада досі тягнуть за собою довгий хвіст совкової та напівсовкової ментальності. Претенденти на звання вітчизняної еліти не вважають конче необхідним розмовляти українською,послуговуються мовою агресора й мають великі комплекси та проблеми зі своєю ідентичністю. Так,українські урядовці офф-рекордз не соромляться казати,що «эта война никому не нужна»,що «война закончится,а великая Россия останется» і що «надо дружить,это выгодно нам всем» (ключовим словом у цій програмі дій є «выгодно»). Проте сьогодні є й інша — сучасна і молода Україна. Та,яка не боїться воювати на фронті,яка вчиться воювати в урядових кабінетах,для якої героями є не лише Бандера та Шухевич,а й герої російсько-української війни під назвою АТО,для якої слово «нація» – не лайка про нацизм,а слово «батьківщина» — не політичний бренд і не пафосна демагогія».
 
Юлія Олійник зазначає,що українська спільнота змінилася за останні кілька років і змінюється далі,а «тому не потребуємо вступати в довгі й марудні дискусії з польською стороною в питанні,хто більш винний у Волинській трагедії,у «пацифікації»,в операціях «Буря» і «Вісла». А відтак наголошує: «Перед українським суспільством багато роботи. Насамперед збудувати успішну,сильну Українську державу – дійсно незалежну й дійсно проукраїнську. Знищити корупцію і позбутися малоросійства. І ще виписати нарешті свою національну історію,без котрої будь-яка нація є неповноцінною і вразливою. Для нас це не теоретичні питання,а практичні,від них залежить виживання України як такої,а не досягнення чиїхось короткоплинних внутрішньополітичних цілей і можливостей промивати мізки населенню. Якщо ми станемо сильними й успішними,питання українсько-польських відносин перейде на інший рівень,де точно не буде спекуляцій на трагедіях».
 
«Щоб вижити…»
Професор Олександр Мотиль,американський історик і політолог,українського походження,у розвідці «Наступні 25 років для України: виклики і цілі» зазначає,що наступні 25 років для України будуть ще набагато важливішими та складнішими за попереднє чверть століття (див. «Газету по-українськи»). «Щоб вижити,Україна має робити більше,ніж безладна біганина»,- підкреслює він. А відтак констатує: «Водночас путінська Росія – це крихкий режим в агонії майбутньої загибелі…Режим,настільки залежний від такого мінливого розсуду старіючого лідера,вельми схильний до стратегічних помилок,які раніше чи пізніше можуть втягнути його у дестабілізуючі авантюри всередині країни та за кордоном. Вторгнення Путіна в Україну в 2014-му,наприклад,відчужило не тільки Київ,а й країни близького зарубіжжя та Заходу. При цьому воно не принесло Росії нічого,окрім того,що й так було під її фактичним контролем – проросійські Крим та Донбас». Правда,поки європейці поринають в свої проблеми,а проросійські політичні сили приходять до влади,здатність ЄС підтримувати єдиний фронт проти Путіна буде знижуватися. «Незалежно від того,до чого призведуть ці тенденції,скоріше за все,певна комбінація з них означить геополітичне сусідство України на наступні 5-10 років,- прогнозує Мотиль. – Найгірший сценарій для України настане з розсіяними своїми проблемами та зовнішніми провалами Сполученими Штатами,слабкій Європі та при сильній,агресивній чи дезінтегрованій Росії».
 
На його думку,найперше за таких тенденцій «Київ має зробити власне виживання в якості незалежної демократичної держави найважливішим стратегічним пріоритетом. Всі інші проблеми мають відійти на другий план. Це означає насамперед переключення уваги з Криму та окупованого Донбасу на розбудову нації та держави на вільній території України». По-друге,вважає експерт,«Україна має зрозуміти,що тільки вона сама відповідає за своє виживання. Незважаючи на те,що Європі та Сполученим Штатам варто визнати,що путінська Росія стала екзистенційною загрозою,жодна з Західних країн не готова відмовитися від сподівання зблизитися з Росією та битися з нею за Україну. Це може змінитися,особливо якщо Путін завдасть нового удару,але не в найближчому майбутньому». По-третє,переконий Мотиль,«виживання України стоїть на чотирьох взаємопов`язаних стовпах: сильна армія,сильна економіка,сильна демократія і патріотичне виховання». По-четверте,наголошує він,«Україна має зробити все,щоб викоренити корупцію,шлях до швидкого та сталого економічного зростання – це малий та середній бізнес».
 
Аналітик зазначає: «За перші 25 років незалежності Україна вижила головним чином тому,що ніхто не посягав на її існування. Зміни прийшли на краще,і Україна має навчитися жити поряд з постійною загрозою з боку Росії та імовірним зростанням байдужості Заходу. Перш за все,Україна має стати економічним тигром Східної Європи. Якщо цього не станеться,вона може не дожити до своєї 50-ї річниці незалежності».
 
«Все залежить від українського народу!»
Відомий письменник,колишній радянський розвідник Віктор Суворов (Володимир Різун) зазначає (див.«Апостроф»),що сама ідея європейської єдності правильна,але вона потихеньку пішла по іншому руслу. На його думку,держави-члени ЄС стали заручниками «дикої бюрократії»,коли «у Брюсселі посадили комісарів,яких ніхто не обирав… Це ж жахлива бюрократія. Сидять абсолютно безвідповідальні люди,які витрачають величезні кошти і штампують дивні закони». У той же час,наголошує Суворов,«Україні слід прагнути до Європи,щоб мати вільне переміщення капіталів і людей. Щоб люди могли спокійно поїхати в Рим чи Париж. Однак під ярмо брюссельської бюрократії лізти не варто». На його думку,у Євросоюзу «немає майбутнього. Успішні люди звідси тікають».
 
Віктор Суворов переконаний,що Україні не варто розраховувати на допомогу Євросоюзу в нинішньому форматі: «Україна – це велика країна. Її можна зробити найпотужнішою країною Європи,принаймні,настільки ж потужною,як Великобританія,Франція і Німеччина. І Україна. Ось він – наш рівень. Все залежить від українського народу. На чужого дядька нам розраховувати ні в якому разі не можна. Нами керують,нам ставлять якісь умови – ми вас приймемо,ми вас не приймемо… Так забити на все це! Сказати: «Хлопці,ми піднімемося самі». Давайте знову згадаємо Західну Німеччину після війни. Зруйнована,принижена розграбована країна. Мільйони загиблих мужиків,мільйони калік. Товариш Сталін ще мільйони мужиків в полоні протримав. І на її території знаходилися окупаційні війська – США,Британії і Франції. Але ця країна без всякого Євросоюзу сама встала на ноги і стала європейською наддержавою. Невже ми не зможемо піднятися без якоїсь допомоги?» Історик і письменник зауважує,що європейці «розуміють,які талановиті люди живуть в Україні,які є можливості в Україні і які там землі. Ці бюрократи бояться України і будуть робити все для того,щоб зупинити її розвиток».
 
Він також висловися з привожу того,чи слід Україні відновити ядерну зброю. «Ситуація з виконанням Будапештського меморандуму в якійсь мірі протверезила не тільки Україну. Вона протверезила весь світ. Зараз жодна країна,яка володіє ядерною зброєю,не повірить ніяким гарантіям»,- зазначив Суворов. А відтак зробив екскурс в історію,нагадавши,що «Голда Меїр (ізраїльський політичний діяч,- «Апостроф»). Одного разу вона сказала,що в Ізраїлю ядерної зброї немає… Але якщо на нас нападуть – ми її застосуємо. Сховати можна все,що завгодно. Бував я в Ізраїлі. До мужиків їздив у гості. Свинину вони там їдять,горілку з перцем п`ють… Так- от,країна маленька зовсім. І народу мало. Але коли постало питання: вижити або померти – примудрилися якось хлопці. І ні в якій Євросоюз вони не вступали,самі піднялися. У них діаспора по всьому світу. Але Україна теж має діаспору. У США,Канаді. В Росії українська діаспора теж є. Так що ядерної зброї у нас немає,але якщо треба – ми її застосуємо».
 
Наостанок Віктор Суворов сказав: «Бажаю моїй Україні процвітання. На чужу допомогу сподіватися можна,але і самим сидіти,склавши руки не варто. Попереду відкриваються великі горизонти. Слава Україні!»
 
Не можна не погодитися з тами аналітиками,які нагадують і для українців про сумну істину: порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих. Реально нам ніхто не допоможе. Хіба що відстоюючи свої,нерідко далекі від українських,інтереси.
 
При цьому дамокловим мечем над Україною зависають не тільки зовнішні виклики,а й внутрішні проблеми. Роздумуючи в «Українській правді» над тим,«чи може бути так,що влада раптом одумається,переживе катарсис,переродиться і стане здійснювати нові стратегії і ставитиме нові цілі»,філософ Сергій Дацюк резюмує: «Якщо би навіть якийсь з владних політиків захотів особисто змінитися,йому не дозволять монополісти,корупційні зобов`язання перед якими він узяв,йому не дозволять олігархи,на задоволення інтересів яких спрямована політика всієї нинішньої влади». На його думку,нинішня ситуація – це глухий кут,оскільки «нинішні реформи не мають принципового значення,всі найпотужніші стратегії не спрацюють,якщо загальна орієнтація політики не спрямована на зростання якості життя громади та на посилення середнього класу».
 
Про нинішні реалії та тенденції подальших метаморфоз намагалися висловитися в міру своїх можливостей і ЗМІ: «Коли буде розкрита найбільша політична таємниця України?» («Обозреватель»),«Війна з єврооптимістами продовжується» («СТРАНА.ua»),«Марчук про Мінські угоди: Набагато краще мати неідеальну угоду,ніж не мати ніякої» (УНІАН),«Сигнал Росії: що робив бойовий літак США біля берегів Криму» («Факти»),«Угорщина кидає виклик Євросоюзу: міграційна суперечка,здатна розірвати ЄC» («ЄП»),«Україна опустилася на 85 місце в рейтингу глобальної конкурентоспроможності» («РБК-Україна»),«Шоковий терапевт» Лєшєк Бальцерович: Це останній рік,коли ще є час на реформи» («ЕП»),«Два злочини Бабиного Яру» (ТСН),«Кавказ – 2016»: Російський сценарій війни з Україною і з НАТО» (Укрінформ)…
 
У міру наближення до перманентної виборчої кампанії на Заході (після США – у Німеччині та Франції),очевидно,проблема української геополітичної самотності стане ще актуальнішою. Як і чергова спроба «відкупитися» Києвом від Москви,вкотре розігравши українську карту.
 
За таких тенденцій українській політичній нації доводиться покладатися винятково на себе. Попри обіцянки (у тому числі – безвізового режиму з країнами ЄС) стає аксіомою,що,як нагадував генерал армії Євген Марчук,воювати за нас ніхто не збирається. А проти? Відповідь не це питання давно зрозуміла.
 
Але знання правди (навіть найсуворішої) – це і зброя майбутньої (неминучої) перемоги. Будьмо!
Віктор Вербич