Відлуння тижня (22.05 – 29.05)

На фоні першого перебування на Волині Петра Порошенка в іпостасі Глави Української держави зазвичай аналітики згадували про його перше президентське триріччя. При цьому більшість експертів, уявно «зважуючи» успіхи та невдачі, позитиви та негативи, сходилися на оптимістичній тональності. Адже три роки тому Петро Порошенко, здобувши перемогу вже у першому турі (повторив приклад першого всенародно обраного Президента України Леоніда Кравчука), отримав державу, існування якої (без жодного перебільшення) було під загрозою. Попередня тимчасова влада на чолі з Олександром Турчиновим без жодного збройного спротиву, начебто зважаючи і на позицію Заходу, здала Крим. Значна частина українських військовиків, працівників СБУ, МВС, прокуратури  під час анексії Росією півострова перейшла на бік ворога. Кремль, розв’язавши у контексті гібридної війни бойові дії на Донбасі, енергійно втілював у життя стратегію «Новоросії»  з перспективою розчленування України.

Очевидно, обрання Президентом Петра Порошенка засвідчило й рівень громадянської свідомості та волелюбності української політичної нації. Тоді права на помилку не було.  Практично всі розуміли, що нема жодного ідеального кандидата. Але, навіть якщо керуватися теорією вибору меншого зла,  то, як підтвердили три роки президентства Порошенка, вибір був правильним і, за великим рахунком, чинний Глава держави виправдав не тільки довіру значної частини співвітчизників. Він зумів, взявши на свої плечі, здавалося б, непосильний тягар відповідальності, повернути віру в українську перспективу, сконсолідувати українців.  А також стати першим Главою держави, який є направду інтелектуалом, вільно володіє англійською, за якого врешті-решт не соромно перед світовою спільнотою.

До речі, Комітет виборців України  у своєму дослідженні  констатує, що під час роботи Верховної Ради VIII скликання Президент України Петро Порошенко подав на розгляд парламенту 111 проектів законів. Із них стали законами 93 або 84%.У середньому законопроекти Президента підтримували 85% депутатів фракції НФ, 79% – БПП, 74% – «Самопомочі». Також «за» голосували 66% депутатів фракції  «Радикальної партії Олега Ляшка» та 53% – ВО «Батьківщини». Загалом Верховна РадаVІІІ скликання прийняла 93 закони, подані Президентом України Петром Порошенком. При цьому кожен другий законопроект Президента розглядався в Раді позачергово: 55 із 111 проектів законів були подані  Главою держави як невідкладні.

Та наступні два роки першої каденції Петра Порошенка можуть виявитися набагато складнішими. І в контексті соціальної ситуації в Україні, і вірогідності розв’язання РФ масштабної війни як «подарунку» Путіна своєму електорату заради перемоги на президентських виборах у березні 2018-го, і періоду геополітичної невизначеності США на чолі з Дональдом Трампом, і ймовірності чергового поділу світу на зони впливу та здачі Заходом України… Зрештою, перелік цих доленосних викликів можна продовжити, згадавши про те, що в полоні шовінізму, українофобії опинилися  й кілька  сусідніх держав. Ще одним нагадуванням про де-факто гру за правилами Кремля наших начебто стратегічних партнерів стали заява міністра закордонних справ Польщі: «Нам потрібен діалог з Росією» («DieWelt», версія ZIK.UA) після його попередження про вірогідність краху  ЄС.

Тим часом, головні виклики  (як для всієї України, так і її Президента) матимуть внутрідержавну прописку. У цьому сенсі – і промовисте  запитання, оприлюднене Петром Порошенком у Facebook й адресоване парламентарям у контексті мовного питання: «Панове, ви назву країни забули?». Тож спробуймо подумки перегорнути кілька сторінок минулого тижня, аби не впадати як у песимізм, так і в невиправдану оптимістичну ейфорію.

«…якби не стало надто пізно»

Зазначаючи, що Кремль практично безкарно реалізовує свою імперську стратегію, Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров підкреслює (див. «Апостроф»): «Росія має дуже високий ядерний потенціал, вона – одна з найпотужніших ядерних держав світу. До того ж Росія є постійним членом Ради безпеки ООН і здатна блокувати майже всі дипломатичні, правові зусилля цивілізованого світу».

Тим не менше, на його переконання, «міжнародна спільнота усвідомлює загрозу, яка нависла над світом взагалі. Особливо це відчувають країни, територіально близькі до Росії, які в своїй історії вже мали дуже трагічні етапи взаємовідносин з цією державою. І при тому, що кроки на протидію Росії є недостатніми, вони, разом з тим, утримують агресора від подальших агресивних дій як щодо України, так і щодо, можливо, інших держав». Але при цьому він наголошує, що «світ ще не знайшов такі форми тиску на Росію, щоб змусити її повернутися в рамки міжнародного права, які вона так брутально переступила в лютому 2014 року».

За припущенням Чубарова, якщо вдасться втілити ряд заходів (ембарго на енергоносії, відімкнення від світової банківської системи, повну ізоляція російських політиків), це «змусить частину політикуму Росії вирішувати питання відновлення свого статусу, свого комфорту за рахунок відсторонення Путіна». Хоча наразі, на його думку, ще «не дозріла ситуація, аби запустити хоча б частину цих механізмів. Я іноді дуже гірко жартую і кажу, що нам ще має допомогти Путін, він має щось здійснити – один-два таких дуже відчутних плювки проти гідності світу. Проти людей, проти країн, як він це робив і в попередні роки: і з малайзійським літаком, і з іншими ситуаціями, зі втручанням у вибори вже в багатьох країнах… Це вже майже доведено».

Рефат Чубаров констатує: «З Путіним домовитися не можна. З ним неможливо досягти компромісу, бо Путін той діалог, про який так часто говорить, бачить лише на тих умовах, які існують у нього в голові. Простіше кажучи, Путін не є людиною діалогу, він є людиною війни. І в якийсь момент, я думаю, він перейде ту межу, після якої проти Росії будуть вчинені навіть жорстокі заходи. Але тут є дуже велика загроза, якби та перейдена межа не стала останньою для людства, якби не стало надто пізно».

Загалом же, підкреслює він,  «ми не зможемо з вами переконати російське суспільство в тому, що воно, суспільство, має якісь важелі впливу на російську владу. В умовах тотального зомбування це майже неможливо. Точніше – можливо, але на це пішло би надто багато часу. Тому в нас лишається лише оточення Путіна, особливо, економічне оточення… Вони мають зайти до нього і сказати – іди, бо так не можна. Я не фантазую, в Росії питання з Путіним вирішиться або через заколот внутрішній, або через куди більш трагічні події». На думку Чубарова,  очільник Кремля «себе загнав настільки глибоко під землю,що звідти немає вороття. Він не просто захопив частину української території – Крим, він не просто розпочав війну на Сході України – він перейшов будь-які межі співіснування зі світовим товариством. Таке вже не вибачають. І якщо і буде якийсь тимчасовий поворот, якщо з ним будуть говорити – це буде лише задля того, щоб потім його добити. Путіна будуть добивати політично».

«…несе загрозу не тільки Україні»

Російська Федерація несе загрозу всьому демократичному світові. Про це під час зустрічі з Прем’єр-міністром Баварії Горстом Зеєгофером заявив Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман. «На жаль, Росія несе загрозу не тільки Україні, а всьому демократичному світові – це абсолютно очевидно. Це не наш з вами вибір, це їх вибір», – сказав Гройсман (див. УНН).  Прем’єр зазначив, що коли росіяни увійшли на Донбас, вони вигнали легітимно обрану місцеву владу і окупували частину України.

«Вони підтримують це фінансово, озброєнням і всім іншим», – заявив Гройсман. Він нагадав, що РФ одночасно також почала проти України економічну, енергетичну та інформаційну агресію.«Росія брутально ввела свої війська на територію суверенної України і повірте мені, пане прем’єр-міністр, що в Україні не було жодного внутрішнього конфлікту. Це був російський сценарій, який вони реалізували в Україні», – заявив Гройсман.За його словами, з боку України  «не було жодного кроку, жодного навіть напівкроку для будь-якого натяку на конфлікт з Росією». Гройсман підкреслив, що українські війська боронять не лише Україну, а й кордони ЄС.

«Іншої альтернативної сили немає»

Рано чи пізно Російська Федерація спробує захопити Україну: РФ лише дочекається, коли внутрішня ситуація в країні досягне критичного рівня. На цьому наголошує  волонтер і блогер Роман  Сініцин (див. «Апостроф»). Він  попереджає, що  «є цілком імовірний сценарій розвалу країни рано чи пізно». На думку Сініцина, «москалі ж грають в довгу. Вони можуть чекати і рік, і два, і три – й розхитувати тут ситуацію зсередини. І те, що буде якийсь реванш (чи широкий, чи неширокий) оцих от регіоналів і прочої п**доти, це зрозуміло».

Блогер зазначає, що «навіть на цих виборах в ОТГ, об’єднані територіальні громади, до 50% і більше понабирали  «Опоблок», плюс «Наш край». Рейтинг що «Народного фронту», що БПП – нижче плінтуса. А якоїсь іншої альтернативної сили немає. Хіба Саакашвілі, але я дивлюся на них – вони настільки популістичні, настільки перегинають палицю, що я починаю сумніватися в тому, що це – альтернатива».  За його даними, вірогідний реванш українофобів.  «Там Медведчук активізувався, Клименко (колишній голова Міністерства доходів і зборів України Олександр Клименко, –  «Апостроф») активізувався, комуняки активізувалися. Вони проводять там свої  «акції». Хотіли провести ходу з портретами загиблих в Будинку профспілок в Одесі – під червоними прапорами. Але як тільки вони почали діставати свої прапори – їх почали просто бити. І я вважаю, це правильно!», – наголошує він.

Сініцин констатує, що «сепарів скрізь вистачає. І в Києві є  «ідейні». І у Львові можна знайти людей, які за Путіна топлять. Інфекція  «русского мира» може будь-кого заразити. І вони ж вливають купу бабла – і в пропаганду, і в інформаційні диверсії, і в роботу з тими ж ветеранськими організаціями… І якщо в нас зараз будуть якісь перевибори, вони набагато більше людей заведуть в парламент. Навіть не через  «Опозиційний блок», а через партії типу якогось  «Відродження»  чи «Нашого краю». Реально, кажуть, Мураєв з Рабиновичем вже проходять… Ну, це ж треш!»

Якщо тільки почнеться якась нестабільність,  підкреслює  аналітик, росіяни «посунуть далі. Вони ж формують армії, батальйонні групи… Створюють нові армії у нас на кордоні. Постійно якісь навчання планують… Вони ж грають в довгу. Вони можуть чекати. І рік, і три. Так вже історично склалося, що вони завжди нас хотіли завоювати. І вони від цього не відступляться».

Він підкреслює, що «кожному умовному меру якогось райцентру хочеться мати свою «палицю». Я не знаю, чим вони будуть займатися. Запобігати незаконній торгівлі? Ти ж прекрасно розумієш, чим насправді вони будуть займатися. Вони просто будуть бабло збирати – і все».

«Вигравати вибори за рахунок відсутності  сильного конкурента»

Аналітики  Роман Кравець і Марія Жартовська нагадують, що трохи менше року тому Ігор Гринів, колишній голова фракції БПП, політтехнолог і один із найближчих президентських соратників, у невимушеній атмосфері львівського AlfaJazzFest сказав, що  Петро Порошенко братиме участь в президентській кампанії 2019 року:  «Президент піде на другий термін і це страшна і велика відповідальність» (тут і далі посилаємося на  «Українську  правду»). Начебто згадуваний політтехнолог  уже «написав для Порошенка стратегію з порадами для перемоги на президентських виборах. Про її зміст в оточенні Президента говорять неохоче – на власні очі цей документ бачили небагато людей. Але, за інформацією «УП», Гринів теж порадив Порошенкові ухвалити зміни до Конституції, передавши частину повноважень парламенту. Гринів пропонує віддати депутатам можливість призначення голів ОДА, але вплив на силовий блок і МЗС лишити за собою. Також колишній лідер фракції БПП пропонує зробити парламент двопалатним. За його ідеєю, верхня палата повинна налічувати 150 обранців-мажоритарників. Саме ці депутати можуть працювати з Президентом і призначати голів ОДА. Натомість нижня палата складатиметься з 300 списочників, які формуватимуть склад уряду і співпрацюватимуть з Кабміном». За даними, що заслуговують на довіру, «Гринів зумів продати свою концепцію і Петро на неї погодився. Хоча за два роки Президент може все поміняти і зробить так, як зручно йому».  При цьому «УП»  вдалося ознайомитися з деякими  соціологічними даними.  За Петра Порошенка проголосували б 13,2% виборців серед тих, хто визначився з кандидатом і планує взяти участь у виборах. На другому місці з мінімальним відривом в рамках похибки  – лідерка  «Батьківщини» Юлія Тимошенко з 12,9%, а закриває трійку лідерів співак, лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук з результатом в 12,3%.Четвертим і  п’ятим у  списку зазначені лідер партії  «Громадянська позиція» Анатолій Гриценко та «Радикальної партії»  Олег Ляшко – приблизно з однаковою підтримкою в 10%. У спину їм дихає один із лідерів  «Опозиційного блоку»  Юрій Бойко з близько 8% підтримки та лідер партії «За життя!» Вадим Рабінович з трохи більше 7%. Одного з колишніх лідерів електоральної симпатії мера Львова і лідера партії  «Самопоміч» Андрія Садового в березні підтримували приблизно 6% тих, хто визначився з кандидатом і планує взяти участь у виборах. За словами одного з учасників нарад, який також знайомий з результатами опитувань, за умови виходу у другий тур  Юлії Тимошенко, вона виграє у діючого Президента з перевагою в 5% голосів. Зате з такою ж перевагою Петро Порошенко може виграти у Юрія Бойко.

«Тому зараз працюють над ще однією стратегією – шукають зручного кандидата в другий тур», –  цитують експерти одного владних політтехнологів.  Роман Кравець і  Марія Жартовська наголошують: «Розрахунок Порошенка, говорять в його близькому оточенні, вигравати вибори завдяки відсутності сильного конкурента».

«А в останній момент може з’явитися…»

Доктор політичних наук Максим Розумний,  завідувач  відділу розвитку політичної системи Національного інституту стратегічних досліджень, пояснює  (див.УНІАН ), чому виборці знову готові голосувати за «старі обличчя».  На його думку, це зумовлене тим, що «медійний простір в Україні контролюється, а публічність — це капітал, який формується не випадково і не на порожньому місці. Технологічних, інформаційних і суспільних передумов для появи нових лідерів і їх зміцнення на сьогоднішній день в Україні, очевидно, не існує. От і вся розгадка».

За версією експерта, «основна тенденція зараз – це кризовий стан суспільної комунікації, суспільних очікувань, суспільної довіри до політиків. Тому що навіть ті цифри, про які йдеться в результатах даного дослідження, доволі низькі. І це свідчить про те, що в суспільстві домінує недовіра, песимізм і негативні політичні конотації з більшістю персон та явищ в українській політиці. Тобто це кризовий стан, з якого суспільство шукає вихід. За великим рахунком, коли такий не пропонується, суспільство погоджується на певний стабілізаційний сценарій, щоб не було гірше, тому воно й повертається до знайомих облич та знайомих прізвищ».

Максим Розумний висловлює  припущення, що «команда Петра Порошенка шукає варіанти, аби він переміг на наступних виборах президента і залишився на другий термін. І основна тактика буде полягати в тому, щоб не допустити сильних конкурентів».  Але при цьому він наголошує: «Хоча, звісно, до 2019 року, ще довго. І багато що може змінитися. Наприклад, поява, зростання популярності та згодом перемога ЕмануеляМакрона у Франції, якого взагалі не брали в розрахунок напередодні виборів, свідчать про те, що розрахунки можуть робитися, все може дуже послідовно реалізовуватися, а в останній момент може з’явитися несподівана альтернатива, яка поламає всі політичні карти. В Україні – так само».

 «Вибори у нас – справжній аукціон обіцянок»

Роздумуючи при нинішні політичні реалії, директор фонду «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва Ірина Бекешкіна наголошує (див. «РБК-Україна»): « Ми – нація крайнощів. У нас же якщо не «перемога», то «зрада». Українці погано сприймають проміжні етапи і заходи. Їм треба все і відразу, або нехай хтось інший все і відразу. У нас же на всіх виборах – і парламентських, і президентських – перемагала опозиція, за винятком 1999 року, коли Леонід Кучма пішов на другий термін президентства». А відтак нагадує, що «вибори у нас – справжній аукціон обіцянок – все і відразу. Але не вийшло – значить, інших виберемо. У цих не вийшло – третіх виберемо».

Зараз, за даними Бекешкіної, в Україні, не зважаючи на військові  дії на Донбасі та анексію Криму, ще є значна кількість проросійськи налаштованих громадян. «Близько 15 – 20% у нас залишається досі. У східних і південних регіонах таких може бути до 30%, але не більшість, – зазначає вона. – До війни і анексії Криму симпатія до Росії у нас була у більшості населення. Навіть у західних регіонах у нас більшість до неї ставилися нейтрально. Як кажуть, без любові, але і без ворожнечі. Але все це обвалилося в 2014 році, весь східний вектор «впав». Я б це навіть сформулювала так – Путін придбав Крим, але втратив Україну. До всіх цих подій і Путіна високо цінували в Україні. За даними опитування Інституту соціології, Путіну українці ставили оцінку «6» за 10-бальною шкалою , іноді навіть  «7». Це були оцінки набагато вище, ніж в українських президентів».

На переконання  соціолога й політолога блокування російських соцмереж – «ще один крок відриву від Росії, болючого відриву… Якщо раніше цей відрив йшов повільно, то зараз він проходить інтенсивно. Нам треба десь ще покоління пережити, щоб Україна перестала орієнтуватися на Росію».  При цьому  однозначно підкреслює: «Те, що нас віддаляє від  «русского мира» і наближає до європейського – так, на користь».

«Підставою для проведення виборів може стати будь-який конфлікт»

Політолог, директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко зазначає (див. видання  «ГОРДОН»), що Шувалова, одного з найрозумніших і найголовніших гравців в інформаційно-пропагандистському  комплексі Кремля, видворили з України тільки зараз не випадково. Це сталося тому, на його думку, що «ми йдемо до дострокових президентських чи парламентських виборів, або наближається якась політична криза».

За версією  політолога, «підставою для проведення виборів може стати будь-який конфлікт: між Верховною Радою і Президентом, між Прем’єр-міністром і головою якогось відомства тощо. Ось із цим і пов’язана діяльність влади, нібито спрямована на те, щоб дати відсіч Росії… Але ж насправді всі ці рішення між собою не узгоджені, і їх координують різні відомства».

Небоженко вважає, що «у нас міністри діють окремо, Кабмін окремо, СБУ окремо – усі самі по собі. Це пов’язано або з прийдешньою політичною кризою, або з проведенням некерованих перевиборів, які загрожують усьому. Адже коли рішення про вибори ухвалюють колективно, усі гравці приблизно знають, які посади обіймуть. А от коли це відбувається неконтрольовано, унаслідок конфлікту олігархів, то тут з’являється елемент непередбачуваності».

За його словами, «усі дії української влади, які ми бачимо останнім часом, не мають нічого спільного зі стратегією наступу на Росію. Це не результат консолідованих рішень. Хоча це потрібно було робити ще три роки тому. Я кажу і про церкву, і про соцмережі, і про вислання з України деяких осіб. Тобто, коли почалося АТО, потрібно було синхронно ухвалювати ці закони. Але цього не було зроблено. А зараз кожен тягне ковдру на себе, відомства не взаємодіють одне з одним. На жаль, поки це все нагадує стрілянину в різні боки».

Звичайно, доля істини є багатьох критичних інвективах. Пригадаймо, що з  приводу нашої здатності до сконсолідованості донедавна побутувала максима, начебто українці спроможні  об’єднатися хіба за кілька хвилин (годин, днів) перед розстрілом. Однак жертовний чин кращих із кращих, тих, хто зі зброєю в  руках вже четвертий рік відстоює Україну, цілком заперечив це твердження.

До того ж, як зазначає Альона Гетьманчук, директор Інституту світової політики (Institute of World Policy), після «Євробачення-2017» і для європейців «головною асоціацією з Україною стала «гостинність, чудові позитивні люди». Тим не менше, ми живемо в умовах війни, обсяги якої ворог, схоже, тільки нарощує. І сподіватися на мир без перемоги нема жодного шансу.

Та, на жаль, суттєві корективи можуть внести розбалансованість владних важелів, нездатність відносно  проукраїнських  політичних еліт знайти спільну мову. На цьому також акцентували увагу і ЗМІ:  «Проблема не з полiтичною волею» («УП»), «Буде колотнеча: військовий розгадав план Путіна перед виборами в Росії» («Обозреватель»), «Рада ввела 75-відсоткову квоту на українську мову в телеефірах» («ЦН»),  «ЄС офіційно підтверджує: безвіз запрацює в ніч на 11 червня» («ЄП»), «Визначна роль пані Меркель» (УНІАН), «Тимошенко скаржиться, що її не пускають в телевізор» («УП»),  «У БПП натякають, що Гройсман ще не скоро звітуватиме в Раді» («Главком»), «Журналісти презентують масштабне розслідування  «Мільярди Луценка» («Інформатор»),  «Навіть у колишній Партії регіонів не було такої єдності українофобів, як в Опозиційному блоці» («Гордон»),  «Навіщо  «куряча мафія»  раптом почала Шевченком перейматися?» («Обозреватель»),  «Біль поза строком давності» («День»), «Переломний момент: що буде з Україною через три роки» («УП»)…

А тим часом добігає до свого завершення травень-2017.   Вже 11 червня запрацює механізм безвізу з країнами ЄС. Хоча, схоже, далеко не всі в  так званому Старому світі раді факту повернення України в Європу. Зокрема в Європейському Союзі планують затвердити нові автономні преференції для України до кінця червня, щоб встигнути до саміту Україна-ЄС, який відбудеться в середині літа. Але  низка країн – проти. Найбільшими противниками преференцій для України виявилися Угорщина і Польща, вважаючи їх загрозою для своїх агровиробників.

Також супротивником (хай не настільки різким) запропонованого обсягу преференцій є Франція, новобраний президент якої в останній понеділок травня запросив до Парижа господаря Кремля. Причому ці перемовини відбуваються під промовистим  знаком 300-річчя перебування у столиці Франції  Петра І – улюбленця Путіна, його попередника в реалізації  курсу «собирания земель».

На початку червня Україна має шанс (ілюзорно-гіпотетичний), що принаймні вдасться досягти елементарного порозуміння з Польщею щодо війни пам’ятників. Про це написав у Facebook керівник Інституту національної пам’яті України Володимир В’ятрович за результатом розмови з головою польського Інституту національної пам’яті Ярославом Шареком.

Однак загалом попереду градус політичної температури тільки підвищуватиметься. Адже  важко не погодитися з народним депутатом Вікторією Сюмар, яка припускає, що як у близькій, так і віддаленій перспективі «Росія постійно нагнітатиме ситуацію. Путін не дарма призначив президентські вибори на річницю анексії Криму (відбудуться 11 березня 2018 року, – ред.). Українська карта в російській політиці буде однією з ключових. Він мобілізуватиме електорат довкола українського питання. У світу забагато спокус забути про Україну та віддати її в сферу впливу Російської Федерації».

Тож мусимо покладатися винятково на себе. А політичним елітам (звичайно, проукраїнським)  варто було б і пригадати езопівську притчу про Лебедя, Рака та Щуку. Будьмо!

Віктор Вербич