Україна пережила вибори до органів місцевого самоврядування, відтак можна підбити їх перші підсумки, адже результати дають розуміння того, в який бік рухаються суспільно-політичні процеси в нашій державі, і нічого хорошого це не віщує.

За рівнем фінансування місцеві вибори 2020 чи не найдорожчі в історії України місцеві вибори. Громадська мережа «Опора» опублікувала відповідну статистику, з якої випливає, що найбільше на рекламу потратилася партія «За майбутнє», лідером якої є волинянин Ігор Палиця, однак, яку напряму пов’язують із олігархом Ігорем Коломойським. «За майбутнє» витратила на політичну рекламу лише у Фейсбуці 377 063$. На другому місці партія «Наш край», можна сказати, одна із правонаступниць Партії Регіонів – 152 688$. Президентська партія «Слуга народу» витратила 148 263$. «Європейська Солідарність» Петра Порошенка – понад 80 тисяч «зелених», «Голос», яку пов’язують із так званими «соросятами», – понад 58, далі – маловідома  «Пропозиція» Бориса Філатова – понад 48 тисяч, «Перемога Пальчевскього» – 41, ОПЗЖ – 28, «Батьківщина» – 20 та ще один уламок Партії Регіонів – «Довіра», витратила понад 16 тисяч доларів. І це лише на рекламу у Фейсбуці, не рахуючи білбордів, агітаційної продукції, проплачених матеріалів у ЗМІ та на Ютубі тощо. Тому можна припустити, що загалом на виборчу кампанію партії витратили мільйони і  десятки мільйонів доларів.

Звідки у партій такі гроші? Сьогодні закон зобов’язує політичні партії оприлюднювати джерела свого фінансування і кожен може подивитися «білу» бухгалтерію будь-якої з них. Зокрема, таку інформацію можна побачити у розділі «Золото партій» на сайті Руху «Чесно» або ж на офіційному сайті НАЗК. На разі офіційні звіти за 2020 рік ще не оприлюднені, однак, за 2019 рік звіти партій можна переглянути з поіменними списками основних донорів. Тому кожен бажаючий, витративши кілька годин свого вільного часу, може переконатися, що ті чи інші партії фінансують люди, наближені до тих чи інших бізнесових і фінансово-промислових груп. Іншими словами – до тих чи інших олігархів. Політична партія – це інструмент, за допомогою якого можна прийти до влади і впливати на важливі суспільно-політичні й соціально-економічні рішення, однак, для олігархів – це інвестиція, яка повинна принести більше, аніж у неї було вкладено. В цьому вся біда сучасної української політики, адже пересічні українці на кожних виборах фактично стоять перед вибором між представниками тих чи інших олігархічних груп, які мають виключно власні інтереси і цілі, задля досягнення яких і фінансують власні політичні партії. Ці місцеві вибори стали такими дорогими для олігархів, ймовірно, тому, що саме у компетенції органів місцевого самоврядування лишається право розпоряджатися земельними ділянками, а розпродаж землі в Україні от от розпочнеться.

На Волині партія Коломойського-Палиці «За майбутнє» здобула впевнену перемогу. Хоч і в обласному центрі виграти в першому турі не вдалося нікому, у протистоянні другого туру зійшлися кандидат від «За майбутнє» Ігор Поліщук та самовисуванець Богдан Шиба. Ігор Поліщук останні чотири роки, будучи радником міського голови, фактично відігравав провідну роль у прийняті рішень міською радою, будучи таким собі «дерижером» для виконуючого обов’язки Григорія Пустовіта. Режим такого «ручного управління» у Луцькій міській раді неодноразово ставав приводом для мемів серед волинських журналістів. Але так було не завжди, у 2015 році тоді ще партія «УКРОП» Ігоря Палиці була в опозиції у Луцькій міській раді, яку очолив нині покійний Микола Романюк, як кандидат, який на той час задовольняв всіх великих гравців у Луцьку. Однак, після смерті міського голови відбулася подія, яку сьогодні окремі політики і активісти називають «переворотом». Формально Луцьк чотири роки лишався без міського голови, фактично ж його обов’язки виконував Григорій Пустовіт у піддиктовку Ігоря Поліщука. Відповідно до закону вибори міського голови Луцька мала б призначити Верховна Рада України. Тоді у парламенті більшість становили депутати двох фракцій – Блоку Петра Порошенка та «Народного фронту», однак, впродовж чотирьох років Рада так і не призначила вибори мера у Луцьку.

Тодішній Президент України Петро Порошенко міг наполягати на призначенні цих виборів, але в той час його опора на Волині – Степан Івахів, схоже, не мав гідної кандидатури. На відміну від свого запеклого опонента Ігоря Палиці, який вже тоді розглядав Ігоря Поліщука як майбутнього міського голову Луцька.

Сьогодні ситуація повернулася таким чином, що Степану Івахіву після поразки Петра Порошенка довелося йти з поклоном до Ігоря Палиці і проситися в його команду, яка, варто визнати, у Ігоря Петровича на Волині справді вийшла потужною, про що свідчать результати виборів. У Луцьку Ігорю Поліщуку не було конкурентів. Ніхто не міг зробити серйозної заявки на перемогу. Ніхто, окрім Богдана Шиби, який єдиний, хто дав бій команді «За майбутнє». Він програв, але варто визнати – програв з честю. Лучани, які все ж прийшли на вибори, зробили свій вибір на користь Ігоря Поліщука, якому доручили управління містом на наступні п’ять років.

Демократія так працює – необхідно поважати вибір більшості. Тож заради об’єктивності на разі не будемо давати жодних оцінок Ігорю Поліщуку, адже поки він себе ще ніяк не проявив на посаді міського голови. Однак активні противники його кандидатури сьогодні кивають на низьку явку, мовляв, десять відсотків лучан обрали свого мера для решти дев’яноста. Так, явка на місцевих виборах була рекордно низька, і на те мають бути свої причини. Складається враження, що українці просто зневірилися. І якщо на Волині перемогла хоча б «За майбутнє», яка, що не кажи, має проукраїнське спрямування, то більшість Східної України захлинули відверто проросійські сили, які активно готують реванш і повернення у велику політику для розвороту України в бік Росії. На жаль, не маючи жодної неолігархічної партії, українці вкотре постали перед вибором «меншого зла». Шкода, що на місцевих виборах одіозні олігархи відбілюють свою репутацію за рахунок професійних і порядних кандидатів, яких знають і поважають на місцях. Які професійними лишаються до кінця каденції, але, на жаль, лишатися порядними, будучи «шурупом» олігархічної  структури, стає дедалі важче, зрештою, в підсумку їх замінюють підростаючим поколінням, і на кожних наступних виборах, голосуючи за «нові обличчя» у гарних обгортках, українці вибирають все тих же олігархів.

ПОСТАВТЕ КОМУ В ПРАВИЛЬНОМ МІСЦІ: БОРОТИСЯ НЕ МОЖНА ЗДАТИСЯ

З кожним разом надія на краще майбутнє все менша й менша. У 1991 році, як тільки Україна отримала незалежність, політична активність у нашій державі була чи не найвищою у Європі. Спалахнула вона і в 2005, коли Майдан виступив проти фальсифікації виборів і таки відстояв демократичного президента і проєвропейський вектор розвитку. У 2014 під час Революції Гідності Небесна Сотня навіть віддала свої життя для того, щоб змінити систему і дати Україні можливість для нормального розвитку. Та, на жаль, революцію роблять романтики, а користуються нею…

Після другого Майдану Україна зробила значний ривок у бік Європи, ми розпочали ряд важливих реформ, в тому числі – антикорупційних. Однак, одну з основних проблем побороти не вдалося – це олігархат. Не вдалося тому, що в 2014 влада від одних олігархічних груп перейшла до інших, які займалися лише імітацією реформ. Олігархам не потрібна сильна Україна, їм байдуже, який життєвий рівень громадян цієї країни. Їх цікавить тільки одне – гроші, відтак, Україна для них – не Батьківщина, а інструмент для ведення бізнесу, з якого намагаються витиснути всі соки, не заважаючи на наслідки.

Вони мають подвійне, а то й потрійне громадянство, у них нерухомість за кордоном, рахунки також не в українських банках, їхні діти навчаються не в Україні, лікуються вони теж не в наших клініках, вони не їздять по нашому бездоріжжю, не відпочивають на наших морях і в горах. З Україною їх не пов’язує нічого, окрім корупційних зв’язків. Їм не потрібні тут ні таланти, ні професіонали, ні дрібні підприємці, ні, тим більше, економічно пасивне населення – діти, пенсіонери, інші непрацездатні особи. А ще більше не потрібні войовничі патріоти, герої. Все, що їм потрібно, це обслуговуючий персонал для їхніх бізнесів, прикормлені політики і чиновники, ручні журналісти, різного роду «силовики», здатні захистити їх від народного гніву, і ручні судді, готові узаконити будь-яке рішення на їхню користь. А всіх решту, які вимагають для себе кращого життя, вони залюбки відправили б за кордон, що, в принципі, успішно роблять впродовж останніх років. Мільйони українців поневіряються на важких роботах у сусідніх і далеких країнах аби хоч якось прогодувати дітей, яких не бачать роками.

Низька явка на виборах свідчить про те, що ми зневірилися і, мабуть, більшість суспільства вже змирилося з цією системою і тим, що нічого не зміниш. На жаль, ми поділилися на три групи: невеличка група тих, хто все ще бореться, більшість – ті, хто вже здався, і, або виїхав за кордон, або змирився із тим рівнем життя, який нині є в Україні, і ті, хто правдами-неправдами пристосувався до схем і правил гри, нав’язаних олігархами.

Українці, це ж трагедія. Ми втрачаємо державу, а разом з нею – власну гідність, власне право на достойне життя на своїй землі. Якщо ми остаточно опустимо руки і віддамо Україну олігархам – приречемо себе і своїх дітей на бідність і безправ’я. У націоналістів було гасло: «Україна понад усе», і сьогодні ми розуміємо, що це дійсно так, адже втрачаючи нашу Україну, втрачаючи можливість на достойну працю чи справедливі умови ведення бізнесу, ми, зрештою, втрачаємо все, втрачаємо себе самого, розмінюємо своє життя на виживання. Слід завжди пам’ятати, що  ми – браття козацького роду, яким генетично ближче прожити один день, як лев, аніж існувати сто років, як вівця.

Роман Колюхов займы без отказа