Відлуння тижня (21.01 – 28.01)

Азарт висування кандидатів, які змагатимуться   за президенство в нашій державі, об’єднує  все більшу кількість політичних гравців. Ця компанія,  можливо, сягне з півсотні (якщо не більше). «Ми можемо мати найбільшу кількість кандидатів у президенти за всю історію незалежної України», – констатує  політолог Наталія Білоус (попередній «рекорд» –  27 осіб). Адже  останній день реєстрації кандидатів – 8 лютого. Правда, лише  8 березня 2019 року стане відомий остаточний перелік кандидатів, що братимуть участь у президентських виборах.

А проблем із внеском у 2,5 мільйона гривень тим чи іншим потенційним претендентом  (хай він/вона  навіть пішак пішаком) на роль вітчизняного Месії не існує. Комусь це навіть  здається парадоксом за  реалій, коли значна частина виборців (якщо не більшість) – на соціальному дні. Чи, коли використовувати риторику соціологів,  – за межею бідності.

Іноді  також може здаватися, що кандидати-статисти викидають гроші на вітер. Адже  ЦВК поверне ті 2,5 мільйона лише для двох, яким поталанить «прорватися» у другий тур. Але їхні фінансові спонсори (господарі) дивляться на цю проблематику, безумовно, інакше. Напрацьовані безпрограшні алгоритми, коли «пожертвуване» буде  повернуте сторицею. За чий рахунок? Та того  ж таки електорату.

А наразі триває тотальний спектакль. Хоча реальних  кандидатів  буде від сили як пальців на руці. Пішаки на політичній  шахівниці ніколи  не стануть ферзями. Їхні  завдання та ролі  інакші. Ця компанія мічених 2,5 мільйонами засіває  електоральне поле обіцянками, гнівом,  «збаламучує» (скористаюся  терміном світлої пам’яті Євгена Сверстюка) і так достатньо «збаламучених» людей. Тобто робить свій внесок у хаотизацію ситуації. За сучасних  реалій народна  аксіома «той, хто сіє вітер, пожинає бурю»  навряд чи актуальна для «сівачів». Ця істина передовсім – тривожне «SOS» для самого народу. Адже виборча кампанія вперше після відновлення української державності   ведеться в умовах війни, масштаби якої Кремль не збирається згортати. Безумовно, при цьому стратегічний ворог спробує за допомогою своєї п’ятої колони, що називає капітуляцію миротворчістю, досягти максимуму для зміни політичного курсу України. Як кроку, що має наблизити московський шовіністично-месіанський режим до здійснення  традиційної заповітної мети – ліквідації реальної української державності.

При цьому і суспільні настрої всередині  суспільства можуть «підіграти» окупантові. Як підкреслив політолог Володимир Фесенко, «такої глибини недовіри у нас ніколи не було на жодних виборах». Тож, якщо Україна проігнорує власний історичний досвід, вона сама перекреслить свій шанс на майбутнє. На таких та    інших тривожних моментах упродовж минулого тижня акцентували увагу державні діячі, політики, історики  та політологи.

«Знаряддям для ворога стали українські політики»

Чому Українська революція завершилася  поразкою? Про це сьогодні,  виступаючи з нагоди Дня Соборності України та 100-річчя проголошення Акту Злуки УНР та ЗУНР,  прояснив  Президент України. Нагадуючи про сторіччя проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки, Президент Петро Порошенко підкреслив: «Акт Злуки – це найвища точка української революції і визвольних змагань початку двадцятого століття. Він став результатом величезних всенародних зусиль, праці і боротьби, що тривали століттями» (тут і далі посилаємося на офіційне інтернет-представництво Глави держави»).  На його переконання, «Українська революція продемонструвала наявний на той час колосальний державницький потенціал України. Його творили тисячі і тисячі прославлених і незаслужено забутих літераторів, музикантів, акторів, лікарів, священиків. Їхньою подвижницькою працею державність України з давнього спогаду перетворилася на живу мрію, а мрія стала політичною програмою. Історичні обставини, пов’язані з поразкою імперій у Першій світовій війні, дали Україні унікальну  можливість реалізувати свою державність».

На жаль, зазначив  Петро Порошенко,  «шанс тоді було втрачено. Головна причина: тогочасним українським політикам забракло єдності. І не знайшлося тоді політиків, які могли б об’єднати народ для протистояння московській навалі.  Втрата незалежності мала наслідком і втрату соборності. Україну знову поділили чужі держави, а над нашим народом нависла ніч бездержавності, в якій проти нього коїлися тяжкі злочини». Але, констатував він,  «продовжувала жити велика надія. І коли наприкінці двадцятого століття випав новий шанс для України здобути державну самостійність,  ми знову згадали про єдність як про головну запоруку незалежності».

Тож в останнє десятиліття ХХ століття «Україна здобула незалежність, але в Кремлі точно з цим не збиралися миритися. І буквально з моменту проголошення нашої незалежності почалися спроби відновлення російської імперії. З висоти теперішнього досвіду ми можемо точно назвати ці спроби початком «гібридної війни» проти України. Знаряддям для ворога стали українські політики, які малювали карту з поділу України, ділили її на російськомовну і українськомовну. І вони байдуже дивилися на те, як розкрадали армію, допомагали зав’язати на шиї економіки «газовий зашморг» кабальних контрактів». Коли ж  у 2014-му Україна твердо ступила на шлях зміцнення своєї свободи, обравши євроатлантичний курс, «щоб змусити нас зректися цього вибору, Москва анексувала Крим і спробувала роздробити нас на частини, аби легко проковтнути. Перед нами знову постала загроза втрати соборності і незалежності». Але, наголосив Президент, «ціною великих жертв, ціною великих зусиль українського народу ця загроза відведена. І у жорсткому протистоянні з терористами, з російськими найманцями і з частинами регулярної російської армії ми з вами зупинили ворога».  Глава держави переконаний: «Жодна імперія нас не зможе більше розділити. Ми йдемо своїм шляхом. І на цьому шляху армія боронить нашу землю, мова боронить наше серце, а віра боронить нашу душу. У нас є підстави впевнено дивитися у майбутнє».

«Досвід поразки Української Революції»

За 100 років від 22 січня 1919 року у світі все змінилося, констатує   Віце-прем’єр-міністр України  В’ячеслав Кириленко. Але, наголошує він у публікації в «Українській правді», не змінилася українофобська сутність Росії. Кириленко нагадує, що «кожна російська влада протягом цих 100 років, безвідносно – Червона чи Біла – була винятково послідовною у ставленні до українців. Репресії, Голодомор, Великий терор, переслідування, вбивства, арешти, економічний тиск, газовий шантаж, словом, ВІЙНА у тій чи іншій формі була єдиним способом стосунків Росії з тією Україною, яка прагнула Незалежності та самостійного життя».
Тим не менше, підкреслює він, «путінська агресія виявилась неочікуваною для багатьох українців, адже проросійська «п’ята колона», яка прямо чи приховано тривалий час керувала в Україні, ретельно культивувала міф про «братні народи». Багато хто і зараз думає, що достатньо замінити Путіна на когось іншого і все зміниться. Утопія! Жоден, скажімо, «умовний демократ Навальний», не змінить політику щодо України. Жоден «умовний Навальний» не наважиться повернути незаконно анексований Крим. Жоден «умовний Навальний» не перестане говорити про «захист рускоязичних», а відтак і про «рускій мір».
В’ячеслав Кириленко  наголошує: «Тому Україна приречена співіснувати з Росією, яка у масі своїй лишатиметься українофобською. 100 років боротьби дали українцям тільки один твердий висновок для державного виживання: потужна армія, дієва проукраїнська міжнародна коаліція та підтримка української національної ідентичності. І цей висновок лише зараз, нарешті, взято до уваги! Саме так ми і повинні рухатися, якщо досвід поразки Української Революції 100 років тому хоч чого-небудь нас навчив».

«Треба бути готовим і до нової прямої військової атаки»

Колишній заступник генерального секретаря НАТО та екс-посол США в РФ  Александр Вершбоу спрогнозував розвиток подій  у контексті російської агресії. Про це він розповів «Апострофу».  Вершбоу припускає, що «Росія намагатиметься застосувати всі свої інструменти, щоб втрутитися в українські президентські та парламентські вибори. Щонайменше, щоб посіяти безладдя та хаос. А як максимум – привести до влади поступливіших лідерів, які можуть бути готові прийняти диктат Росії. Не думаю, що це можливо, але вони можуть вважати, що цього можна досягти. Це означає, що Україну може чекати ескалація насильства, як це було наприкінці минулого року. Водночас Захід відволікається на внутрішні виклики в США та Європі».

Він також пояснив, чи можлива повномасштабна війна Росії проти України. «Думаю, пряме зіткнення можливе. Хоч, може, це й не дуже ймовірно, адже росіяни можуть досягти багатьох своїх цілей заплутанішими формами агресії: кібератаками, дезінформацією, розпалюванням сепаратизму, корупцією та іншими засобами створення нестабільності в Україні. Однак треба бути готовим і до нової прямої військової атаки – чи то знову в Азовському морі, чи щоб загарбати території вздовж узбережжя Азовського моря», – підкреслив  Вершбоу. Відтак він наголосив: «Росія, звісно, є найбільшою загрозою, бо намагається підірвати стабільність України та дискредитувати її порядок денний євроатлантичної інтеграції. Але поза тим Україні потрібно знайти спосіб знизити градус напруги у відносинах з Угорщиною. На жаль, ця напруга принаймні трохи впливає на відносини України з НАТО та її здатність співпрацювати з НАТО на повну».

Крім цього,  переконаний Вершбоу, «основні виклики, думаю, внутрішні…Незалежно від того, хто переможе на виборах, ефективність антикорупційних інституцій буде вирішальною для України. Але ці вибори – шанс об’єднати сили, які підтримують реформи, та не дати Росії можливості зірвати євроатлантичну інтеграцію України».

«Україна, Білорусь і Казахстан – це програма мінімум»

Активність Кремля – прямий наслідок надміру «акуратної» європейської політики у сфері безпеки. Так стверджує академік НАН України Володимир Горбулін. Про це йдеться у його публікації на сайті «Главкому».  Горбулін наголошує, що «загроза війни (котра може початися як акт повномасштабної військової агресії проти України, але не зупиниться на цьому й піде значно далі) стає дедалі відчутнішою…Суворі реалії кінця 2018 р. засвідчили: загроза набирає чітких контурів, а Росія проводить по-справжньому широкі мобілізаційні заходи… Нинішнє завдання президента РФ – демонструвати світові, що він готовий до будь-якого розвитку подій і, якщо знадобиться, піде до кінця».

Він прогнозує, що зараз ««русский мир» готується до походу на Білорусь. На думку аналітика, «активний розвиток ситуації ми побачимо значно раніше — у 2019—2020 рр. Є чинники, здатні підштовхнути Путіна до активніших дій. Схоже, Лукашенко не цілком упевнений у власних силових структурах (КДБ, армії), у зв’язку з чим періодично проводить там кадрові ротації. Не виключено, що ці дії порушують (або вже порушили) відповідні російські заготовки, і Москві довелося задіяти нові схеми… 2014-й вніс радикальні корективи: вітрина більше не потрібна (тим паче така, — Олександр Григорович надміру норовливий і провокативний для сателіта). Високі ставки у грі потребують повного контролю».

Експерт попереджає, що «під ударом можуть опинитися не тільки Білорусь, а й інші держави колишнього СРСР. Уся Середня Азія й Казахстан, зокрема, — все ще сфера активного інтересу Москви. Свого часу Казахстан переніс свою столицю подалі від кордону з Китаєм, вважаючи його сусідство трохи небезпечним. Не довелося б переносити столицю ще раз, — як сказав Путін, «кордони Росії ніде не закінчуються».  При цьому «Україна, Білорусь і Казахстан – це програма мінімум. Програма максимум – це не тільки контроль над країнами Балтії, створення зон нестабільності у Польщі, Румунії, Болгарії, Греції, а й формування таких самих зон у Німеччині, Франції, центральних та південних країнах ЄС».  А відтак уточнює: «Підготовка до цього йде повним ходом. І це не лише підігрів протестних акцій по всій Європі, а й створення воєнізованих формувань. Росія зайнята організацією підпільних вербувальних і військово-освітніх проросійських центрів на всьому континенті (наприклад, Міжнародний центр бойової і спеціальної підготовки «Волк», філіали якого працюють у багатьох європейських країнах). Розгорнута проросійська мережа є великою і серйозною».

Володимир Горбулін торкається і виборчої проблематики. «В обоймах кандидатів на пальцях однієї руки можна перелічити людей, здатних мислити і прораховувати ситуацію хоча б на два кроки вперед. Небезпека в тому, що серед потенційних здобувачів президентського звання і майбутніх кандидатів у депутати — явні або латентні агенти впливу Росії, яким вона намагається створити необхідні умови для перемоги, – підкреслює він. – Втручання Москви в перебіг виборчих кампаній загрожує бути безпрецедентним. На кону стоїть занадто багато. Невипадково деякі наші західні партнери не ризикують формувати плани двосторонньої співпраці до завершення виборів».  Аналітик наголошує: «2019-й може виявитися для країни таким самим складним, як і 2004-й (хоча, ймовірно, і не таким, як 2014-й)…Головне завдання, яке стоїть перед новими президентом, парламентом і урядом, — консолідація професіоналів для повноцінного відновлення «хребта» держави, необхідного для розробки та втілення повновагих проектів майбутнього, з урахуванням усіх викликів і загроз. Саме це може ліквідувати дефіцит довіри громадян до влади, мобілізувати найбільш затребуваний ресурс — єдність і згуртованість. Такий необхідний на тлі дедалі агресивнішої Росії і дедалі більш розгубленої Європи».

«Про мир за будь-яку ціну»

Однією з головних тез, якими Росія намагатиметься вплинути на вибори в Україні, буде «мир за будь-яку ціну». Так вважає  політолог Євген Магда. Про це він сказав, повідомляє   «Прямий», під час  круглого столу «Втручання РФ у вибори у Європі та світі: виклики для України». Зокрема директор Інституту світової політики Євген Магда підкреслив: «Росія звикла втручатися в українські вибори. Починаючи з 1994 року,  практично на кожних загальнонаціональних виборах включно до 2013 року у неї були ледь не унікальні можливості це робити. Шляхом надсилання політтехнологів, використання грошей, інформаційного впливу. Вибори 2014 року стали виключенням не тому, що Росія не хотіла втручатися в них. Я думаю, що в 2014 на порядку денному у російського керівництва стояло завдання Україні гібридної поразки і розчленування України. Росія не наважилась і не зосередилась на тому, щоб вплинути на українську ситуацію через вибори».

Він  висловися і щодо того, яким буде  сучасний інструментарій  впливу  Кремля.  «Насамперед – це поширення інформації через різноманітні медіа, в першу чергу –  через соціальні мережі. Не секрет, що є певний рівень десакралізації влади в Україні, чим ми з одного боку відрізняємося від РФ, з іншого чим ми серйозно підставляємось під удар, бо, фактично, ті впливи, які існують, суттєво зменшують українські можливості для опору», – заявив політолог.

За його словами, Росія вкидатиме тезу про мир за будь-яку ціну. «Буде теза, яка наразі існує, про мир за будь-яку ціну. Я думаю, ви її бачите у різноманітних інтерпретаціях, коли з однієї руки говорять «нам потрібен мир» (і багато людей навіть підсвідомо підтримують це, бо суспільство втомилося від війни). З іншого боку, рука, в якій має бути ціна цього миру, вона зараз не піднімається. Її піднімуть чи ні, це буде залежати від кожного з нас, як виборця, восени 2019 року вже за певного результату парламентських виборів», – підкреслив Магда.

«Аваков стає  таким собі третім учасником другого туру»

Які процеси відбуваються в «Народному  фронті»? На думку  аналітика та журналіста «Української  правди» Романа Романюка,   зараз  «фронтовики» сперечаються в основному не так про майбутнє свого лідера, як про те, кого краще підтримати – Порошенка чи Тимошенко? Тихо і непомітно партія Арсенія Петровича ділиться на два табори». Він підкреслює: «Партія Яценюка мусить обрати один із кількох варіантів подальших дій, і це буде вибір між поганим і ще гіршим. Найбільш очевидним варіантом для «фронтовиків» було б висування свого кандидата. Зрозуміло, що зараз Яценюк не має жодного шансу виграти президентські вибори. Але нагадати виборцю, що його партія існує, лідери нікуди не поділись і присутні в актуальній політичній грі, для НФ могло би бути корисним». А відтак нагадує, що «за останні роки НФ перетворився на партію-фантом: політсила має потужне представництво у всіх гілках влади, але в той самий час її кандидатів годі шукати у топах соціологічних опитувань».

Романюк пояснює суть «тихого розколу «Фронту». При цьому цитує, не називаючи прізвища,  одного із впливових соратників Яценюка: «Приходить Коля (Мартиненко, – УП) і починає загинати пальці з пред’явами Порошенку. Пальці закінчуються, а пред’яви – ні. Та сама історія з Аваковим. Вони Петра хронічно не переносять». Та є й інший табір. «З іншого боку у нас Парубій. Він не може терпіти Юлю. Ти йому кажеш: Андрію, заспокойся, видихни, можна у Неї виторгувати, наприклад, спікерство. А він вибухає: «Я не можу, це Путін, це газові контракти, це смішочки у Москві, коли танки ішли на Тбілісі. Не просіть мене». І ти його не зрушиш», – пояснює співрозмовник із «Народного Фронту». До того ж, уточнює журналіст, «ще одним незрушним антиюлівцем став її колишній найближчий соратник – секретар РНБО Олександр Турчинов». А після цього резюмує: «Фактично, партія Яценюка розділилась не так із симпатій до Порошенка чи Тимошенка, як із ненависті до них».

Чи може бути формула єдності? Неназваний  нардеп пояснив Романюку: «Щоб не пересваритись між собою, ми вирішили, що будемо працювати на те, щоб у другому турі зійшлися Тимошенко і Порошенко. І там уже хай виборець сам вирішує. Нам головне, щоб ніякі клоуни типу Зеленського не пролізли. От вони – реальна небезпека, у цьому всі наші єдині». Тим часом, нагадує аналітик,  «глава МВС останні місяці не гаяв часу. Він підписав «меморандум з ЦВК»… Тепер картинка виглядає більш ніж серйозно – Аваков зав’язав на себе усі структури, які забезпечують контроль за виборами: від виявлення помилок на дільницях до підписання остаточних протоколів у Києві. Крім того, він контролює силове відомство, яке єдине має право заходити на дільниці, перевозити бюлетені, розганяти чи ні «тітушок» тощо, тощо. Фактично, Аваков стає таким собі третім учасником другого туру, від рішень і позиції якого залежить дуже багато».

«Закрыть украинский вопрос» у 2019 році»

Голова Служби зовнішньої розвідки Єгор Божок для «Укрінформу» розповів, що у Кремлі напрацьовано три сценарії розв’язання   українського питання. «Перед усіма російськими спецслужбами стоїть конкретне завдання «закрыть украинский вопрос» у 2019 році. «Закрыть» – означає повернути Україну в орбіту впливу Російської Федерації. І зробити це настільки надійно, щоб «никаких цветных революций» в Україні більше ніколи не відбулося», – зазначив він. А відтак уточнив, що «для цього у Кремлі базуються на трьох сценаріях розвитку подій в Україні. Перший – це реванш проросійських сил за підсумками президентських або парламентських виборів».

За його інформацією, «у разі провалу проросійських або тих, що влаштовують Росію, сил на президентських виборах, буде застосовуватися другий сценарій, а саме – внутрішня дестабілізація чи т.зв. «контрольований хаос», щоб силою змусити Україну прийняти умови, які висуває Кремль». І, нарешті, наголосив Божок, запрограмований і «третій сценарій – це військова операція. У разі неможливості застосування перших двох сценаріїв, у Кремлі не виключають відкритої військової агресії проти України».  Голова СЗР підкреслив: «Вірогідність реалізації 2 чи 3 сценаріїв є дуже високою. Які плани у Путіна, не знає ніхто, крім самого Путіна».

Божок висловився щодо  вірогідного  використання Росією наслідків виборів-2019. «У Кремлі розраховують, що будь-яке перезавантаження влади в Україні потягне за собою певний параліч державного механізму, доки вибудується нова владна вертикаль. Ця пауза торкнеться всіх сфер життя, у тому числі й військової організації, що дасть Росії вікно можливостей у кілька місяців для того, щоб безболісно окупувати Україну так, як вона намагалась це зробити в 2014 році. Для цього біля наших кордонів уже перебувають майже 50 тисяч російських військових з усім озброєнням і технікою. Ступінь їх готовності варіюється від 24 до 72 годин», – зазначив він.

Зрештою, як наголошували у Службі зовнішньої розвідки, й події в акваторії Азовського моря  могли, за планами путінського режиму, стати  повторенням грузинського  сценарію-2008. Приводом для початку повномасштабної  воєнної операції мав стати збройний спротив  принаймні одного з трьох українських кораблів.

До речі, минулого тижня Парламентська асамблея Ради Європи ухвалила резолюцію  («за» -103 депутати,  «проти» – 3,  «утрималися» –  16) із закликом звільнити українських моряків, яких Росія захопила поблизу Керченської протоки наприкінці листопада 2018 року. При цьому ПАРЄ, фактично заграючи з РФ,  не вважає, що українські невільники мають статус військовополонених. Тому, на думку дипломата, експерта  «Майдану закордонних справ» Олександра Хари, ця резолюція в  деяких питаннях -навіть на руку Росії. «На жаль, українська делегація не змогла переконати ПАРЄ і зафіксувати в резолюції те, що насправді відбулося в Керченській протоці. Що це відкрита збройна агресія з боку Росії і нашій військові моряки є військовополоненими. З іншого боку, це зрозуміло, оскільки юридичною мовою конфлікт України і Росії не визначений, як збройна агресія. Є поодинокі резолюції з цього приводу в різних міжнародних організаціях, але за великим рахунком світ не сприймає це, як збройну агресію», – зауважив він.

На тому, що доленосних викликів стане суттєво більше, акцентували минулого тижня увагу і  ЗМІ: «100 років Соборності України: об’єднана держава опинилася у стані війни на два фронти» («Радіо Свобода»), «Путін не збирається вмирати: експерт оцінив імовірність ядерної війни» (УНІАН), «Володимир Зеленський: 1 квітня – офігенний день для перемоги клоуна» («УП»), «Україна не змінить свій статус на федерацію» («ДТ»), «Прощавай, Воле? Що чекає на дітище Ігоря Єремеєва» («УП»), «Транзит через Україну буде, або Європа відмовиться від російського газу. Переговори відклали до травня» («Громадське»), «НАЗК розподілило 565 млн грн між шістьма партіями» (УНН), «За що Януковича засудили до 13 років ув’язнення і як його повернути до України?» («Радіо Свобода»), «Що таке #ВибориБезБрехні, і як ми перевіряємо політиків» («Громадське»), «Єгор Божок: «У РФ є рішення остаточно «закрити українське питання» в 2019-му» («ЛБ»)

Зважаючи на фактично одностайну підтримку  російським електоратом позиції Кремля щодо України, розміщення  наступальних ЗС неподалік від кордону з нашою державою, нема  жодного сумніву  щодо вірогідності силового варіанту.  Чи для цього будуть створювати якийсь привід? Чи буде достатньо дослухатися  «голосу народу» і «русского воинства в рясах»?   Як розповів для видання «День» аналітик  Юрій Райхель, під час мітингу в Москві «протоієрей Всеволод Чаплін закликав до захоплення Києва. У публічний простір вводиться не просто побажання, а нагальна необхідність походу проти України».  Експерт  попередив: «Протягом всього 2019 року спостерігатиметься посилення політики погроз і дестабілізуючих дій з боку Москви».

Про останній фактор повинні  б не забувати як кандидати у Президенти (принаймні  ті, які не позиціонуються себе «представниками  південного сходу»), так і виборці. Якими б суперечливими не були вітчизняні реалії, вони кардинально  не такі, які запрограмовує для нашої держави (та й для всього  так званого пострадянського простору, з країнами Балтії включно) московський окупант.

Звісно, попереду – не лише наші спільні перемоги. Тим не менше, як свого часу  наголошував Павло Скоропадський, Гетьман Української Держави, «Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш ріку текти назад, так само і з народом, його не змусиш зректися ідеалів». Будьмо!

Віктор Вербич