Відлуння тижня (28.08 – 04.09)

У війни різні обличчя. Означені неземною скорботою, і відчуттям безсилля перед смертоносною стихією, й  дивом порятунку, дев’ятим валом  найцинічнішої брехні. Та нинішня війна Росії проти України, активна збройна фаза якої вже триває четвертий рік, має  тисячі несподіваних масок. Окупанти,  вбиваючи, переконують, що  вони – за  мир. Владика московської церкви в Україні не встає, коли  було запропоновано вшанувати вбитих росіянами  українців, бо він начебто  «хоче миру».  Улюбленець шовіністично зазамбованого населення РФ повторює, що росіяни та українці «в общем-то один народ», направляючи  найсучаснішу військову техніку та найдосвідченіших фахівців, аби вбивати, загарбати Крим, перетворити у полігон Донбас,  спробувати створити за допомогою своїх найманців  то Новоросію, то Малоросію. При цьому кремлівські «баскетболісти», не моргнувши оком,  заявляють, що їхніх солдатів в Україні немає.

Але ці парадоксальні метаморфози війни стосуються й політикуму та й суспільства загалом нашої країни. Наслідки системної інформаційної війни не заставляють себе чекати. Відчуття непевності, нестабільності, постійне розхитування ситуації… Так, у цьому передовсім зацікавлений Кремль. Але ще одне «так»: ці мрії споконвічного ворога №1 допомагають втілювати в життя, матеріалізовувати українські політичні структури. Причому не тільки ті, що експлуатують почуття ностальгії за імперським минулим (зокрема – й  радянському інваріанті), але й  ті, що прикриваються ура-патріотичними гаслами. Та й нерідко, на жаль, не залишаються осторонь, потрапивши в стан екстазу  під час боротьби за ресурси,  владні структури.

Водночас, зважаючи на зовнішньополітичну кон’юнктуру (після випробування водневої бомби у КНДР  алгоритм ядерної війни  перестав бути суто теоретичною ймовірністю;  дається взнаки «нестиковка» глобальних інтересів США та РФ), фактично загострюється  боротьба за Україну як поле «майбутньої неминучої битви гігантів». Правда, у цьому контексті не все так однозначно (даються взнаки наслідки гібридної методології). Навряд чи випадковою (фактично у  день набуття чинності  Угоди про асоціацію України з ЄС) стала заява президента Єврокомісії Жана-Клода Юнкера.  Він під час  щорічної  конференції послів ЄС у Брюсселі минулого тижня, коментуючи слова  «свого друга Порошенка», не погодився з тим, що Україна близька до членства в ЄС і НАТО. «На даний час це ні те, ні інше; і всі мають знати це», – заявив Юнкер.

Своєрідним холодним душем (під завісу літа) на голови тих, хто переконаний, нібито Захід став проукраїнським, виявилася  й невипадкова заява  міністра закордонних справ Німеччини Зігмара Габріеля  після зустрічі з главою Державного департаменту США Рексом Тіллерсоном. Він фактично засудив введення нових антиросійських санкцій США: «Не повинно бути нового льодовикового періоду між Росією та Заходом». Більше того, не варто залишати поза увагою й зізнання американського президента Дональда  Трампа  (після зустрічі з президентом Фінляндії Саулі Ніїністе в Білому домі): «Росія поважає Фінляндію, Фінляндія має добрі відносини з Росією, і США теж будуть якоїсь миті мати добрі відносини з Росією».

А тим часом Кремль фактично підготувався, стягнувши потужні чисельні ЗС, до перетворення значної частини  Європи в новітній Армагеддон. А Старий Світ, майже традиційно, перед перспективою спільної  смертельної загрози  виявився далеко не монолітним.  Це, зокрема,  промовисто ілюструє і новітній курс чинної польської влади щодо України.

Утім,  спробуймо  почути думки аналітиків щодо подій і тенденцій, запрограмованих на майбутнє минулим тижнем. При цьому пам’ятаючи  мудру констатацію Президент Європейської ради Дональда Туска(про це він написав у Twitter):  «1 вересня ми святкуємо повне набуття чинності Угоди про aсоціацію між ЄС та Україною. #СильнішіРазом».

«Цієї війни не могло не бути»

Голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович нагадує в «Народній Правді»,  що політика чинної  польської влади де-факто  антиукраїнська, підіграє  «різним радикальним групам в Польщі. За два роки ми мали 14 випадків руйнування українських пам’ятників на цвинтарях та поза ними, були напади на українські процесії, заборона в’їзду гурту «OT VINTA» тощо». На його думку,  є спокуса того, що «Україна у війні, вона слабка, тому їй легко накинути свою волю… Для польської ментальності притаманна віктимність – уявлення про себе як про жертву. Це дуже зручний образ, який дозволяє уникнути відповідальності… В контексті цього з’являється й українська тематика. Тема польсько-українського конфлікту трактується лише як геноцид проти поляків. Вона абсолютно відкидає той факт, що як українці вибивали поляків, так і поляки вибивали українців».

На переконання В’ятровича, «резолюція польського Сейму недоречна з юридичної точки зору. Бо вона не відповідає визначенню геноциду, яке було ухвалено в резолюції ООН 1948 року. Вона не відповідає історії, бо не було однобокості в польсько-українському конфлікті, жертв і катів не можна поділити за національною ознакою. Вона теж є шкідливою з політичної точки зору, адже вже стала причиною загострення стосунків з Україною». Але  при цьому  рейтинг партії «Право і справедливість» спонукає її нарощувати ці дивні кроки в історичній політиці.  У тому числі  – й  пропозиція щодо паспортів, де планують розмістити  зображення польського військового поховання у Львові. А «цвинтар орлят – військовий меморіал воякам, які воювали проти України. Піднесення цього символу в такому контексті не може не містити антиукраїнського значення. Цей меморіал свого часу став символом компромісу, він навіть почав ставати символом примирення, бо 1 листопада кожного року українська і польська громада ставили квіти і свічки на цьому меморіалі і меморіалі Української Галицької Армії. Зараз цей меморіал знову може стати символом розбрату», – підкреслює український історик. Він не виключає того, що це все може привести до територіальних претензій Польщі, зокрема – щодо Львова. «Ще одна ініціатива – «Музей кресів східних» в Любліні. Ми прекрасно розуміємо, що від підігрівання ностальгійних настроїв про втрачені землі досить близько до їх конвертування в політичні вимоги, реваншизм», – підкреслює  В’ятрович. Тому  не випадково «дуже багато українців зараз повторюють фразу про поляків: «Вони такі самі, як москалі» – це дуже тривожно. Українці починають очікувати загрозу від Польщі».

Історик також висловився про різницю між польською та українською інтерпретацією подій на Волині. – Питання про Волинь.  На його  думку, «не  правильно  фокусувати увагу тільки на Волині і тільки на 1943 році. Бо це висмикування не дозволяє нам зрозуміти, що відбулось. Мені здається, що треба говорити про ширший контекст стосунків українців з поляками: можна говорити про кінець ХІХ – початок ХХ століття, можна чіткіше – говорити про події Другої світової війни і перші повоєнні роки. Я, наприклад, в своїх дослідженнях говорю про Другу україно-польську війну 1942 -1947 років. Бо я вважаю, що перші спалахи конфлікту, які привели до вбивства цивільного населення, почалися в 1942 році і не на Волині, а на Холмщині. В 1943 році це вже було на Волині і Галичині, але в 1943 році це протистояння не закінчилось. Був 1944 рік, коли був пік війни. До конфлікту були втягнуті Холмщина, Галичина, Волинь, Надсяння. Якщо ми говоримо про цю ширшу перспективу, то ми краще бачимо характер конфлікту. Бачимо, що дійові особи цього конфлікту, – збройні підпілля обох народів: з українського боку – ОУН і УПА, з польського боку – АК, Народові сили збройні, Батальйони Хлопські».

Він підкреслює, що «коли влітку 1943 року польсько-українське протистояння на Волині досягло піку, почались вбивства цивільного населення, почалась масова втеча цивільного населення, то польський еміграційній уряд звернувся до населення з вимогою лишатись на своїх місцях, а ті хто покине своє поселення будуть трактуватись як зрадники. Тому що без їхньої присутності, на думку уряду, ця територія перестане бути Польщею. Фактично, польський уряд робив цих людей заручниками своєї політики: хочемо відновити кордон 1939 року, вас вбивають – терпіть, бо без вас тут не буде Польщі. Така логіка. З українського боку так само розуміли, що чим більше буде польського населення, тим сильнішим буде польське підпілля. Такі самі акції проводила Армія Крайова проти українців на Холмщині весною 1944 та в рамках акції «Буря», яка мала на меті захопити Львів. По дорозі винищувались українські села, особливо села довкола Львова. Саме тому це дає мені підставу говорити, що це була війна з обопільними воєнними злочинами». Загалом, констатує В’ятрович,«це був конфлікт за території. Поляки хотіли відновити державу з кордонами 1939 року, а українці претендували на свою державу, зокрема на територіях, на які претендували поляки. Цієї війни не могло не бути, бо жодна сторона не могла позбутись своїх засадничих принципів. Для поляків відмовитись від кордонів 1939 року означало делегітимізацію закордонного уряду, українці теж не могли відмовитися від цих територій, бо, по-перше, на них домінували саме українці, а по-друге, ці терени мали стали плацдармом для звільнення всієї України. Попри те, що війни не могло не бути, але вона могла бути не такою жорстокою. Чому вона була вкрай жорстокою? Бо вона розвивалась в рамках іншої війни… Друга світова дуже бруталізувала методи ведення війни».

«Що ж  може бути на Волині…»

Політолог та історик Ігор Лосєв переконаний, що для  України «бурштинова загроза»  небезпечніша  за російсько-білоруські навчання «Захід-2017».  Про це він пише на сайті видання «Тиждень». Зокрема Лосєв, запитавши,  «що ми маємо на півночі, в Житомирській, Рівненській і Волинській областях», констатує: «Ми маємо там наразі  відкрито не проголошені «бурштинові республіки», де місцева мафія створила свої озброєні загони, що охороняють бурштиновий «клондайк», куди не завжди можуть потрапити українські правоохоронці. Завтра завдання бойових «бурштинових загонів» можуть суттєво змінитися». А відтак попереджає, що «як показав досвід останніх десятиліть (в Україні, Молдові, Грузії, країнах Балтії), кримінальні кола є дуже привабливим об’єктом для вербування, для створення всіляких потрібних Кремлю «рухів», де кримінальне важко відділити від політичного».

Відтак Ігор Лосєв зазначає: «Що ж може бути на Волині (мається на увазі не нинішня адміністративна одиниця, а вся ця історична область України) під цим кутом зору? Звісно,у випадку російського вторгнення,в цих регіонах у відносинах з бурштиновою мафією буде широко використовуватися підкуп, як грошовий,так і політичний (у вигляді пропозицій «бурштинової автономії» під прапором вільного «народного» видобування сонячного каменю і невтручання в цей цікавий процес «київської бюрократії»). Можливе використання бойових бурштинових загонів проти ЗСУ і правоохоронних органів України. Не виключається і формальне проголошення «ВНР»,» РНР» і « ЖНР». І ясна річ,не забаряться російські танки на прохання «змученого катуваннями київської хунти» бурштинного люду».

На його думку, «за таких умов Україні буде надзвичайно важко організувати територіальну оборону прикордонної смуги з Білоруссю. Якщо сьогодні  (а це, на жаль, факт) в мирній ситуації Україна практично не контролює прикордоння на півночі, то що може статися, якщо там з’являться російські війська? Бойові підрозділи російських спецслужб? Почнеться потужна сфокусована і цілеспрямована, зорієнтована саме на цей регіон спецпропаганда? Крим показав, що особливо багато людей для підтримки Росії не треба, досить лише кількох відсотків для телекартинки, решту зроблять штатні й кадрові російські фахівці… Чи розуміють всі ці обставини і загрози у вищому військово-політичному керівництві України чи наївно сподіваються на «гарантії» Лукашенка?»

Ігор Лосєв попереджає, що «крім того,організувавши заколоти на Волині з допомогою бурштинової мафії, РФ може відрізати нас від нашого західного кордону,єдиного, що наразі не заблокований російською армією». А відтак резюмує: «Поки що важко сказати, чим закінчиться бурштинова епопея в Рівненській, Волинській, Житомирській областях за безвідповідальності і безініціативності офіційного Києва і за агресивних прагнень Російської Федерації. Однак час ще є, якщо діяти не в звичайному (себто максимально неповороткому) стилі київської бюрократії, а екстраординарно, в умовах де-факто воєнного стану і навіть стану облоги, нехтуючи бюрократичним етикетом і не боячись кримінальних справ з боку генерала Матіоса. На такі жертви і такий ризик треба йти, якщо ми не хочемо прокинутися в чужій країні,небезпека якої для нас є цілком реальною і близькою».

«Війна ж змінила усе» EPA/UPG

Політолог Сергій Постоловський нагадує (див.«Лівий берег»): «Здобувши незалежність у далекому 1991 році, впродовж більше ніж двох десятиліть українці пишалися тим, що наша незалежність далась нам мирно. Проте, історія вчить, що незалежність національної держави ніколи не дається просто так. За свободу та право самому вирішувати власну долю завжди доводиться боротися. Здебільшого, зі зброєю у руках».

Трагедія України, на його думку, полягає в тому, що «впродовж століть ми були частиною різних імперій. І кожна з цих імперій намагалася знищити нашу національну свідомість, викорчувати історичну пам’ять, заборонити культуру, мову, традиції. Саме тому у різних регіонах України були і різні герої. Саме тому нас завжди тягнуло у різні сторони – когось до Європи, когось до Росії. І тільки одиниці задавалися питанням, чому ми не можемо будувати Україну в Україні і для українців. З початком російської агресії ситуація змінилась кардинально».

Постоловський зазначає, що «війна ж змінила усе. Перше за все, це стосується армії. Сьогодні Україна її має, а українці навчилися воювати. До країни повертається престиж професії військового. Діти вже не хочуть бути подібними на бандитів з 90-х. У них сьогодні інші герої». Таким чином, резюмує він, «російська агресія переломила українську свідомість, створивши спільних героїв та формуючи одну єдину для усіх історичну пам’ять. В свою чергу, наявність історичної пам’яті народжує націю. Свідому, вільну та цілеспрямовану. Сьогодні українці розуміють, ким ми є і ким ніколи не хочемо бути і вже ніколи не станемо».

Він також звертає увагу на феномен  громадянського  суспільства. «Парадокс сучасної України полягає в тому, що свідомість та патріотизм простих громадян на щаблі перевищує свідомість і відповідальність політичних еліт, – наголошує Постоловський. – Якщо еліти розглядають нашу країну виключно у категоріях індивідуальної політичної та економічної вигоди, то населення держави дивиться на Україну як на батьківщину, на країну, де жити усім нам та прийдешнім поколінням».

Він переконаний: «Війна дала нам розуміння, що назад дороги вже просто не існує. Ми ніколи не повернемося до тієї імперії, в яку нас силоміць затягували зброєю, наказами та жорстокими витівками тиранії. Війна прокричала нам, що ми хочемо бути вільними. І ми будемо вільними, чого б нам це вартувало і скільки б на це не пішло часу».

«Не виключено захоплення бойовиками нових територій»

Приватна американська розвідувально-аналітична компанія Stratfor прогнозує, що після вірогідного надання Сполученими Штатами  Україні летальної  зброї контрольовані РФ бойовики перейдуть у наступ і спробують розширити окуповану територію. Цей  документ  є в розпорядженні «Апострофа».

«У Вашингтоні вже кілька місяців циркулюють розмови про потенційну допомогу Києву летальною зброєю. Повідомлення вказують, що і Пентагон, і Державний департамент схвалили такі поставки, в той час як представники адміністрації президента – міністр оборони Джеймс Меттіс і спеціальний представник Держдепу щодо України Курт Волкер, як вважається, також підтримують подібні заходи», – йдеться в  аналітиці Stratfor.

Однак, відтак  наголошують експерти компанії, «остаточне рішення – за президентом США Дональдом Трампом, а враховуючи його сприяння поліпшенню відносин з Росією, малоймовірно, що він підпише такий документ. (Навіть колишній президент США Барак Обама утримався від надання летальної зброї Україні, очікуючи, що це призведе до серйозної відповіді Росії). Але американський Конгрес обмежив право Трампа впливати на політичні рішення щодо РФ, і нещодавно американський президент підписав законопроект, що розширює санкції проти Росії, незважаючи на те, що виступав проти нього».

Якщо  США нададуть Україні летальну зброю, наприклад, протитанкові ракетні комплекси Javelin,  то, наголошують у Stratfor,  « то від Росії можна буде очікувати швидкої відповіді, можливо, шляхом ескалації конфлікту на Сході України – не виключено захоплення бойовиками нових територій в гарячих точках, наприклад, в Авдіївці».

 «Це війна проти російського вторгнення»

Міжнародний кореспондент The  Daily  Signal Нолан Петерсон, колишній льотчик ВПС США і ветеран війн в Іраку та Афганістані, констатує в «НВ»: «Війна в Україні – це не громадянський конфлікт. Такого немає, і ніколи не було. Це війна проти російського вторгнення в Україну».  А відтак він цитує  старшого наукового  співробітника Atlantic Council Агнію Грігас, яке зазначає, що «кінцева мета гри Путіна полягає в тому, щоб дестабілізувати Україну і вплинути на зовнішню політику, зокрема рішення приєднатися до ЄС або НАТО».  Петерсон нагадує, що  Метісс заявив у Києві: «Ми знаємо, що Росія прагне насильно перекроїти міжнародні кордони, підриваючи суверенітет вільних європейських народів». Але не факт, що США все-таки нададуть зброю для України.

Петерсон підкреслює, що «незважаючи на схвалення Конгресом США рішення про відправку зброї в Україну, колишній президент Барак Обама відмовився його підписати. За інформацією прес-служби адміністрації Обами, відправка зброї Україні могла б загострити війну і ще більше спровокувати військову агресію Росії в Україні і в усій Східній Європі».

 «До цього варто заздалегідь готуватися»

За останні три роки в країнах Європи здійснено більше 500 терактів. Руслан Старовойтенко, експерт Українського інституту дослідження екстремізму,  констатує у виданні «Лівий  берег», що «загострення соціально-економічної та політичної ситуації в Європі внаслідок подальшого зростання кількості терактів та проявів екстремізму матиме негативні наслідки для України. Зменшиться підтримка України, нові радикальні політичні сили можуть бути більш лояльні до Росії, набагато важче буде розраховувати на фінансову підтримку чи інвестиції».

На його думку, «закриття кордонів для мігрантів, яке поступово стає реальністю, може, у недалекому майбутньому, зробити Україну наступною ціллю для нелегалів. До цього варто заздалегідь готуватися прикордонникам та спецслужбам України, враховуючи недоліки і помилки наших західних партнерів». Для України, переконаний Старовойтенко, «також небезпечно і неприйнятно брати участь в заходах військового втручання у справи будь-якої країни. В першу чергу, тому, що наша країна століттями зазнавала нищівного впливу ззовні так званих «друзів та братів». Ми прагнемо незалежності і маємо дозволити іншим країнам самим вирішувати власну долю».

«Ще раз – не війна, а самооборона»

Проект закону про реінтеграцію Донбасу законодавчо дозволить визнати РФ країною-агресором. Про це в ефірі «5 каналу» розповіла депутат Ірина Луценко. «Найважливіше, що введено, які новели введені в цьому проекті закону? В першу чергу, перший раз на законодавчому рівні буде введено поняття, що РФ є країною-агресором. Це важливо для нас і для наших партнерів. Ми вперше з цим визначилися, і це не означає, що ми оголошуємо війну Росії, що у нас іде війна, ні. Це країна-агресор. Тут чітко визначені міжнародні пункти, що дають нам можливість формулювати це», – говорить  народний депутат.

Крім цього, на підставі положень документа про реінтеграцію Донбасу наша країна зможе посилатися на ст. 51 Статуту ООН щодо самооборони. «Це означає, що Україна має право самооборонятися. Ще раз – не війна, а самооборона. Це для того, щоб МВФ давав нам кошти, це для інвесторів», – додала Луценко.

«Політична ізоляція України від Заходу та загострення війни з Росією»

Філософ  і політолог Сергій Дацюк в  аналітичній статті «Передчуття осені-2017», опублікованій «Українською правдою»,  наголошує, що в Україні «гострота кризи зумовлена тим, що, з одного боку, збільшується недовіра громадян до влади».  Констатуючи, що «Президент Порошенко націлився на новий політичний строк перебування при владі», він  резюмує: «Отже щонайперше Президенту доведеться заручитися підтримкою Заходу, щоб взагалі вести мову про другий термін. Буде зроблено спробу покращити зіпсовані стосунки українського Президента з США, зокрема не тільки з Трампом, але і з американським істеблішментом  (на той випадок, якщо Трампу зроблять імпічмент)».

Аналітик звертає увагу й на «окремий напрямок проблем України – погіршення стосунків з країнами Євросоюзу, зокрема з Польщею, Францією та Італією. Санкції щодо Росії будуть все більше критикуватися в Європі. Тут потрібно пам’ятати, що санкції найбільш ефективні, коли вони тимчасові. Якщо санкції стають більш-менш тривалими, до них пристосовуються та навчаються їх обходити. Тому зняття санкцій з Росії це лише питання часу». Тому, наголошує він, «можна говорити не просто про охолодження стосунків України з Заходом, а про поступову західну ізоляцію української влади в політичному плані та водночас про продовження млявої економічної підтримки з боку Заходу».

При цьому, зазначає Дацюк, «президентські вибори в Росії зумовлюють посилення активності Росії щодо України. Путіну потрібні нові свідчення хаотизації в Україні та нові символічні форми наступу на Україну…

Тобто міжнародний контекст осені – політична ізоляція України від Заходу та загострення війни з Росією. Це посилює запит та авторитаризм та диктатуру в Україні». Торкається він і проблематики з ситуацією довкола України. «Помилкою було надання Саакашвілі громадянства, але ще більшою помилкою з боку Президента було позбавлення його громадянства, – зазначає Дацюк. – На тлі цього скандалу зроблено ще один крок до встановлення диктатури – Ілля Кивапублічно заявив про намір розстрілювати народних депутатів, які поїдуть зустрічати Саакашвілі на кордоні. Судячи з того, що правової реакції Генпрокуратури, Міністра МВС та Президента нема, дискурс про розстріл народних депутатів не просто легітимізується, а набуває легалізації. Тож ми на порозі вже кривавої диктатури».  Відтак він підкреслює: Тепле літо скінчилося. Ласкаво прошу до холодної осені».

 «Сам народ України не має чіткого розуміння  своєї країни»

Ірина Мицак, голова Світової комісії з відзначення 50-ліття заснування СКУ та голова Світової ради засобів масової інформації при СКУ (Канада), під час  дискусії «Просування іміджу нової України у світі» у рамках Днів української діаспори у Львові,наголосила: «Міжнародна спільнота визнала і визнає масштаби і вплив інформаційної російської тактики щодо України та європейських народів з особливим акцентом на пострадянські країни. Хоча маємо докази, що цей вплив торкає і США. Втручання у внутрішні справи України, незаконна агресія у Криму і військове вторгнення в Східну Україну змусило лідерів країн світу та осіб, які приймають рішення, взяти до відома складну природу маніпуляції інформацією і, що більш важливо, ефект цієї маніпуляції на основні демократичні цінності європейського співтовариства і західної цивілізації»(див. версією ІА ZIK). За її даними, «80% гібридної війни РФ проти України полягає в інформаційній діяльності».

Водночас Мицак констатує, що «практично неможливо зупинити або протистояти потужній пропагандистській машині, на яку витрачають мільярди доларів, однак міжнародне співтовариство усвідомлює масштаби інформаційної війни. Міжнародні ЗМІ недостатньо знають про Україну та її народ, щоб представити незалежну державу чи незалежну картину. Європейське співтовариство не має чіткого розуміння країни, яка прагне приєднатися до нього. І сам народ України не має чіткого розуміння своєї країни сьогодні та її кроків завтра».

Звісно, навіть найобізнаніші експерти не здатні  бути об’єктивними. Тому їхні «вердикти», м’яко кажучи, тенденційні. Однак, коли звучать закиди на адресу українського народу (а точніше – української політичної нації), то мусимо не забувати: вітчизняні політичні еліти поки що не зуміли дорости до цього таки, даруйте за повтор,  народу.

І цьому контексті не втрачає актуальності й тривожно-запитальне: чи встигнуть вони дорости  на фоні фактично неминучого майбутнього російського вторгнення.

Тим часом, минулого тижня військовики України та Польщі перед перспективою загрози з боку РФ навіть зуміли  не Львів в місто міжнаціонального розбрату, а в плацдарм для сконсолідованих   ухвал. Начальники Генеральних штабів Збройних сил України та Війська Польського  Віктор Муженко і  Лешек Суравські у Львові на базі Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного напрацьовували конкретику певних  об’єднаних зусиль  для  відбиття  ймовірного наступу  РФ.

На вірогідності реалізації  російських імперських планів  (зокрема  –  під час  навчань  «Захід-2017») акцентували увагу і ЗМІ:«У Трампа вважають, що Росія своїм вторгненням створила «прозахідну націоналістичну Україну» («Експрес»),  «ОБСЄ: у Мінських угодах немає жодного положення, яке б дозволяло вести вогонь у відповідь» (УНІАН), «США зрозуміли, що робити з Кримом і Донбасом, але є проблеми в Україні» («Апостроф»), «Яременко: Україні складно витримувати навантаження, якого завдає війна – ми розсиплемося раніше, ніж Росія» («ГОРДОН»), «Гра на межі ворожнечі: як Угорщина радикалізує суспільство для перемоги чинної влади» («УП»), «КНДР звинувачує США в провокаціях та попереджає про «катастрофічні наслідки» ( «Главком»),  «Президент збирається представити кандидатуру на голову НБУ до кінця вересня» (УНН),  «Недооцінена пропаганда» («Тиждень»), «Волкер, Сурков і зброя: метаморфози мирного процесу щодо Донбасу» («DW»), «Європа не в змозі ввібрати таку країну»: Валенса пояснив, чому Україну не беруть у ЄС» («Обозреватель»), «Зеркаль: Білорусь на словах веде себе як партнер, а дії зовсім  по-іншому» («5 канал»), «Навчання  «Захід-2017»: нова небезпека, яка загрожує Україні» («Народна правда»)…

Тож, зовсім не згущуючи фарб, навряд чи варто закривати очі на виклики війни. У цьому контексті процитуймо вище згадуваного Президент Єврокомісії Жана-Клода Юнкера: «На даний момент ми маємо 60 воєн у світі, і жодна з них не в Європі, якщо не брати Україну».

Водночас аналітики    попереджають, що і нерозв’язані  внутріукраїнські проблеми можуть  мати не менш суворі наслідки,  ніж зовнішні виклики. нагадує, що «розкол суспільства майже завжди закінчується розколом держави», – нагадує (посилаємося на версію УНІАНу) директор Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України Елла Лібанова.

Але не будемо песимістичними фаталістами. Попереду – по-своєму «гаряча» політична осінь. 5 вересня – урочисте відкриття сьомої сесії Верховної Ради України VIII скликання  у вівторок. За версією аналітиків видання «Обозреватель», «найближчі місяці стануть квінтесенцією перетворень останніх років». У цьому контексті – й «битви» за пенсійну, освітню, медичну, земельну реформи. Під час сьомої сесії, вірогідно, ВР визначиться і щодо проведення виборів Луцького міського голови.

А загалом подій, які  можуть тільки підвищити градус соціальної напруги, – більш, ніж предостатньо. У цьому контексті – й вірогідний приїзд в Україну Михайла Саакашвілі (10 вересня), й старт із 14 вересня  біля українського кордону  навчань «Запад-2017». Але, які б суворими не виявилися випробування, ми, перефразовуючи слова Ліни Костенко, не маємо права на поразку.  Будьмо!

Наступне «Відлуння», у зв’язку з перебування автора у відрядженні, – 18 вересня.

Віктор Вербич

Окрім вище зазначеного, Кабмін  сподівається, що до завершення 2017-го  Рада прийме ще й закон про приватизацію (зараз в Україні близько 3,5 тисячі держпідприємств, з яких лише близько чотирьохсот прибуткові). У Міністерстві агрополітики вважають, що восени нардепи розглянуть і відкладуть як мінімум до зими-весни.

«ВП» також нагадує, що

Світ живе у динамічному двадцять першому столітті. Він розвивається за новими технологічними принципами і законами, які вже не залежать від волі купки олігархів чи чиновників будь-якого, хай і найвищого рівня. Четверта промислова революція, увірвавшись у наше життя, творить майбутнє, не питаючи нашої думки. В цьому вбачається перспектива майбутнього, як і водночас і загроза для його існування. Це, мабуть, найважливіша проблема людства на сьогодні.

Для того, щоб світле майбутнє настало, нинішній цивілізаційний вимір безпеки, що за спільною згодою країн світу називається Організація Об’єднаних Націй, має знайти мужність називати існуючі речі своїми іменами.

 Микола Голомша , Голова політичної партії “Патріот”  («ЛБ»)