Історію героїчного волинянина записала волонтер з Дніропетровська Анна Теряник,- пише «Главред».
– У Португалії було приголомшливо добре,я вже й посвідку на проживання мав. Добра така країна з чудовим кліматом,приємними людьми,багатою історією. В Італію до молодшої сестрички часто їздив,в Ірландію до старшої літав. Вона давно з чоловіком-литовцем туди поїхала. А в 2004-му побачив,що вдома,напевно,все зміниться на краще,приїхав,Майдан перший пройшов,але… Час,мабуть,ще не прийшов,а може люди не виросли. Побув удома з рік,подивився і назад на океан. Жити треба було за щось,дітей вчити,відпочивати,зрештою. На другий Майдан їхав усвідомлено,боротися до кінця збирався,власне так і вийшло. Боровся,поки з кулею не винесли,але вижив і переміг!
П`ятирічний хлопчисько,який цього разу віз поранених разом з батьком,мовчки слухав і не ворушився.
– А потім війна. Я відразу ж добровольцем до армії,потім в аеропорт потрапив і буду захищати його до кінця. Взагалі не розумію навіщо мене в госпіталь забрали,осколки потім можна витягнути,тим більше в руці,а рани самі вже майже затягнулися,аж соромно перед хлопцями. Знаєте,я зазвичай в один і той же час вранці прокидаюся,а в той день на 15 хвилин раніше очі відкрив,встав,відступив на кілька кроків,а тут граната! Уявляєте,впала на мій спальник,прямо де я лежав. Бог зберіг. Нумо зупиніть,зупиніть,будь ласка,знайомий з частини,і знову п`яний! Знаєте,от якщо худобиною на громадянці був,то там,на фронті,ще більшої виявляється,нічого,розберуся з ним по-чоловічому.
– Дядя,я теж військовий,ти знаєш? – Все-таки зважився хлопчисько на питання.
– Знаю,синку. Візьми подарунок.
– Куля! Справжня! Дякуємо! Ось це так!
– Молодець,знаєш толк,хоча як не знати,ти ж військовий!