Читаю молитву,вдивляюся в очі цих хлопчиків і чоловіків,душі яких відлетіли у кращі світи,де немає ні смерті,ні болю,ні зрад. Дивитися в ці очі неймовірно боляче і соромно. Соромно за те,що за два роки ми так і не змогли змінити нашу країну. І за те,що все більше людей проходить повз цих портретів,навіть не зупиняючись. Ніби їх це не стосується. Лиш два роки пройшло,а ми вже забули. Ми вже простили…
Влітку у Камені-Каширському біля будинку райдержадміністрації побачила стенд з портретами героїв Небесної сотні,який стояв під стіною «білого» дому,внизу біля східців. Ніхто його там не бачив,ніхто біля нього не зупинявся. Поцікавилася: чому вибрали таке непомітне місце? Вітер,виявляється,весь час скидав із східців,от і спустили донизу. А знайти інше,достойніше місце,не спромоглися. «Пройде кілька років і ніхто їх не згадає,крім нас»,— із гіркотою в голосі казав батько одного із загиблих хлопців. Зате влада буде піаритися на їхніх іменах,на їхньому подвигові,однією рукою хрестячи лоба,а іншою — безсоромно руйнуючи країну,за яку помирали хлопці з Луцька і Харкова,зі Львова і Кіровограда,Тернополя і Донецька. Вони йшли під снайперські кулі,беззбройні,з дерев’яними палицями і щитами заради того,щоб ми стали іншими.
Феномен українського Майдану ще будуть вивчати психологи й соціологи. Бо він показав такі зразки відваги,жертовності,самозречення,про які вже давно забули. Ще й дотепер багато хто не може зрозуміти: що змусило навіть тих українців,які мали і соціальний статус певний,і гроші,і роботу,вийти на Майдан? Чим пояснити вчинок пані у дорогій шубі,яка на височенних підборах несла з багажника свого дорогого авто шини на барикади,пробираючись крізь завали? Що давало сили витримувати неймовірну напругу,випробування морозами,безсонними ночами,коли люди засинали на барикадах стоячи,але не здавалися? Про це запитала в Олени Звєрєвої,лікаря з Луцька,яка бачила Майдан зсередини не лише очима його безпосереднього учасника,а ще й психолога. Вона рятувала поранених у найгарячіші дні 19 — 20 лютого,працюючи у складі скальпельної сотні,що діяла в КМДА.
— Тільки ідея. Щоб не говорили,ніякі наркотичні,ніякі тонізуючі засоби не здатні так мобілізувати організм. Так,дехто пив адреналін з ампули,щоб не спати,але він діє буквально сорок хвилин. Тримала ідея. Це ще описав Віктор Франко,коли в концтаборах у жахливих умовах виживали ті,хто мав ідею і віру. А ті,хто був фізично міцним і сильним,як наш «Беркут»,ламалися й гинули. До речі,цікаво,що хлопці з добровольчих батальйонів поверталися з війни більш збереженими,менш травмованими,бо ними рухали ідея,віра й відчуття спільноти. Люди,які не мають цього відчуття,дуже швидко ламаються. А що рухало хлопцями-добровольцями,які рік сиділи в Пісках,які забули,що спати можна на простирадлах і роздягнутими,бо вони спали в руїнах по троє-четверо в одному спальнику,коли на вулиці було мінус двадцять і шкіра на руках від морозу тріскала? Якщо не патріотизм,що тримало їх там цілу зиму? Без зарплати,без грошей,ми їм висилали гроші,щоб мали за що приїхати на ротацію.
Знаєте,коли тільки все починалося,заступник начальника волинської міліції попросив мене,психолога,написати психологічне заключення на наших волинських активістів. Проти них вже були порушені кримінальні справи і міліції хотілося ще почути точку зору психолога,що рухає цими людьми? Він був переконаний,що ця кобіта в норковій шубі не може бути з Майданом заодно. Я написала,і в цьому висновку були такі фрази: «дозволити виявляти соціальну активність»,«виявляти високі моральні цінності в суспільстві». Він зателефонував мені,сказав,що зараз в Києві,а коли приїде,то ми зустрінемося з ним за шампанським чи кавою,щоб я йому це розтлумачила. Добре,кажу,але я теж зараз у Києві. «Справді? А де?». «Майдан,профспілки,третій поверх. Заходьте,розтлумачу». У відповідь почула нецензурну лексику,він кинув трубку. Потім розповідав своїм знайомим,що в мене поїхав дах.
Я пам’ятаю дуже,як Марко,українець з Америки з позивним Франко,який пізніше загинув у Луганській області,прийшов до нас в КМДА. Його дружина Уляна була з нами у скальпельній сотні. Він обняв її,обоє плакали,бо хлопці загинули. Він казав,що у них всі посли зібралися й казали,що то є Спарта. Історія повторюється фактично один до одного. Нас не змогли перемогти на Майдані,ми вистояли. Вони не думали,що той народ на таке сподобиться. Думали полякати трохи,а далі пішло не за їхнім сценарієм. Тепер нас просто нищать зсередини. Прийшли такі самі з набитими кишенями,для яких Богом є тільки гроші. І ціна питання —життя героїв. Знаєте,коли повернулася з Києва додому,я довго не могла плакати. Казала,що ми не маємо піддаватися смутку,маємо продовжувати те,за що віддала життя наша Небесна сотня. Це наші воїни,наші янголи. Це справді були найкращі сини нашого народу. Ми хотіли змінити нашу країну…
Майдан приніс нам війну. Так багато хто тепер вважає. Відомий український письменник навіть написав таке: «Чи думала людина,яка першою кинула коктейль Молотова в міліцію,що вона розв’язала третю світову війну?».
— А де він був у цей час? Якби він був там,то знав би,що думала й відчувала ця людина. Щоб так говорити,треба як мінімум бути серед цих людей. Або поспілкуватися з ними принаймні,а не сидіти на дивані й по-філософськи пукати. Від цього вже просто вивертає,— не стримувала емоці й пані Олена. — Відірвіть свій зад від стільця чи дивана і зробіть хоча б одну хорошу справу в день. Одягніть бійця,купіть шкарпетки,пачку макаронів киньте у возик для потреб АТО. Після цього зникне бажання інтелектуально бульки пускати й повчати,як нам треба жити. Ще у 2012 році був план анексії Криму. А події в Україні Путін планував ще з 2005 року. Майдан тільки пришвидшив розвиток подій,але сталося не так,як думав Путін. Навіть якби ми не вигнали Януковича,якби Майдан розійшовся і ми діждалися виборів восени,нічого не змінилося б. Бо олігархи не мають бути при владі. Це аксіома. Бізнес і політика не можуть об’єднуватися.
На Донбасі іде війна,гинуть люди,мільйон біженців,а півкраїни живе так,ніби нічого цього немає. Кажуть,раб завжди когось ненавидить,але найбільше він ненавидить чиюсь свободу. Саме тому росіяни так ненавидять нашу свободу,бо вони були і залишаються ментальними рабами. Та чи звільнилися українці від цього рабства?
— На жаль маємо ще багато своїх рабів,які кажуть: «Аби тільки не було війни,робіть з нами що хочете. Грабуйте,ми будемо нагинати голови». Такими людьми легко маніпулювати. Тому що не можна людину,яка має власне почуття гідності,купити за гречку,і за двісті гривень вона не піде тримати чужий прапор. Проблема в тому,що у нас мало ще вільних людей.. Ось вони повертаються з війни,їм можна довіряти насправді. Але з них роблять ледь не дебілів і вар’ятів. І списують на те,що ти контужений,неврівноважений і т. п. У нас тільки формується ця еліта. Багатьох таких хлопців,які пішли з Майдану на війну,на жаль,вже немає в живих.
…Два роки минуло,а ніби пройшла вічність. Два роки — і ніхто не покараний за масові цинічні розстріли у центрі Києва. Ніхто не покараний навіть за те,що каретам «швидкої» не дозволяли їхати на Майдан під час розстрілів,коли хлопці помирали від втрати крові,від больового шоку,пневмотораксу. Скількох можна було б врятувати,якби… Коли підпалили Будинок профспілок,там згорів цілий склад медикаментів. Жінці,яка виносила сумку з врятованими ліками,«Беркут» переламав обидві руки. Ніхто не покараний за те,що привозили на Антимайдан вихованців інтернатів,15-річних пацанів,яких керівники груп кидали напризволяще холодних,голодних,не заплативши обіцяні горе-гривні. Активісти білоруської сотні привели у Будинок профспілок цю групу замерзлих підлітків,які ледве трималися на ногах. Серед них був хлопчик-інвалід,у якого пряма кишка була виведена назовні. Як можна таке пробачати?
«Не прощати,не через злобу чи ненависть,а тільки для того,щоб це більше не повторилося. Холодно і прагматично не прощати. Нічого не забувайте. Коли ті,хто вчора поливав мою і вашу країну брудом,раптом почнуть клястися у вічній любові,не забувайте. Наших дітей,які витрясають копійки зі своїх копилок. Жінок,які віддають останнє на пунктах збору допомоги. Безруких і безногих двадцятирічних хлопців у госпіталях. Інакше коли-небудь нашій країні доведеться втретє боротися з фашизмом». Під кожним словом цього посту невідомого автора можна підписатися . Не забуваймо і не прощаймо…