Постулат,що в Україні градус політичної напруги зростає,з кожним днем отримує нові аргументи. Лозунги стають усе радикальнішими,і за ними вже й не так важко розгледіти справжні наміри тих,чиї мрії озвучують нерідко озброєні,але вже,за великим рахунком,не керовані з Києва «шукачі справедливості,месники і т. д.». До того ж,коли проблема додається до іншої проблеми,а відтак перемножується на незагнуздані негативні емоції,виходить вибухонебезпечна суміш.

Констатацію Михайла Саакашвілі під час наради,яку проводив Президент Петро Порошенко в Одесі,що «люди дуже злі. Люди дуже незадоволені»,по-своєму підтвердили й події в Мукачевому. А додатковою інформацією для далеких від оптимістичного пафосу роздумів став факт безперешкодного руху зі Сходу на крайній Захід озброєних людей.

Навряд чи конфлікт у Мукачевому вміщається в статус суто «розборок» за контроль над криміналізованим бізнесом. Цілком вірогідно,що вже йдеться про своєрідну липневу репетицію внутріукраїнського громадянського протистояння,піком якого може стати осінь-2015. На фоні вмілої спекуляції на невдоволенні,відчаї,безвиході така нібито некерована гайдамаччина стає,на жаль,досить реальною перспективою. Якими б,уточнимо,не були мотиви. Адже,як значиться в народному прислів’ї,благими намірами вистеляється дорога до пекла.

«У Мукачевому ми стали свідкам зіткнення двох злоякісних факторів: новооформленого бандитизму і старої,вкоріненої у владу мафії»,- відверто мовив в ефірі телеканалу «Інтер» лідер парламентської фракції БПП Юрій Луценко. При цьому,поза сумнівом,у цих трагічних і безпрецедентних подіях можна побачити й набагато масштабніші інтереси.

Зрештою,хто не бував автором «мукачівського сценарію»,можна не сумніватися,що йому якщо не аплодують,то справді вдячні у Кремлі. «Це ключовий сценарій Путіна,який він розглядав від початку Майдану: перетворити Україну на вольницю й махновщину,як на початку ХХ століття,- нагадала в ефірі «Радіо Свобода» політолог Вікторія Подгорна. – Такі конфлікти нас наближають до таких сценаріїв».

Не опинитися у путах безпуття (як і путінізму) можна лише за однієї умови. Її чітко окреслив Глава Української держави,Верховний Головнокомандувач Петро Порошенко: «У складні часи агресії проти України ми всі також маємо бути як одна велика,дружня,надійна родина,захищати рідних,оселю та свій край від посягань. Упевнений,що у нашій боротьбі за мир перемога обов’язково буде за нами,адже за нами – правда».

Тож спробуймо подумки перегорнути кілька сторінок по-своєму знакового тижня,аби не сумніватися: найголовніші суворі іспити на наше право мати Українську державу,бути Українським народом,як і загалом бути,- попереду.

«Зараз ми знову наступаємо на ці граблі»

«Для України найбільшою загрозою зараз є популізм. Проблема в тому,що нам потрібні реформи,а популіст їх робити не буде. Адже його цікавить власний рейтинг,а не реальні зміни. Особливо,якщо попереду вибори. А в Україні вибори проходять дуже часто. Подобатися виборцю – головне завдання популіста»,- вважає директор Міжнародного інституту демократій Сергій Таран (див. портал «Главное»). «Після Майдану вже всі зрозуміли: вічної влади не буває. У Януковича були всі можливості,щоб створити диктатуру на роки. І всі бачать,чим це скінчилося. Коли диктатор захоплює владу,всі знають,що це погано. А популіст ллє мед на вуха виборця,приймає політичні рішення,керуючись гіршими інстинктами натовпу,і всі ми думаємо,що все прекрасно. Але країна нікуди не рухається. Україна на Майдані показала,що відбувається,коли владу захоплює любитель страусів – диктатор. Греція показала,до чого призводять популісти при владі,які йдуть за натовпом. Греки ганьби в «колиски демократії»,щоб показати світові до чого призводить недалекоглядність політиків»,- упевнений політолог.

Демократію можна зруйнувати двома способами: згори – диктатурою,знизу – популізмом,нагадав він. «З диктатурою ми вже впоралися,а от з популізмом складніше. У нас немає досвіду боротьби з цим. У 2005 році саме це явище «з`їло» демократів,які прийшли до влади. Вони пересварилися один з одним у боротьбі за рейтинг,а не реформи. Зараз ми знову наступаємо на ці граблі. І для українського виборця на місцевих виборах буде величезним викликом підкуп ковбасою і «солодкими» обіцянками. Звичайно,багато залежить від коаліції і зовнішніх загроз. Але ще більше від того,чи готові ми відмовитися від «ковбаси» і боротися з гучними безглуздими обіцянками»,- переконаний експерт.

«Можливий наступ противника»

Роздумуючи щодо можливості повернення окупованих територій силовим шляхом,генерал армії,екс-голова Донецької ОДА Олександр Кіхтенко пояснює: для цього «треба мати перевагу в силах і засобах. Треба розуміти,що ми воюємо не з «ДНР». Проти нас стоїть країна-агресор – Росія,що має більш серйозний військовий потенціал,ніж Україна. Є ряд інших способів,якими можна вирішити це питання… Потрібен сценарій,спрямований на повернення Донбасу до складу України» (див. «Главком»). На його думку,Путін не може «злити» свій «проект» («ДНР»,«ЛНР»,«Новоросія»),оскільки «це буде розцінено як поразка. Він буде домагатися тих цілей,які переслідував з самого початку. Основне – повернути Україну під свій вплив,яким чином – все одно».

Кіхтенко висловив свою версію вірогідної наступальної операції російських військ. Зважаючи на те,що «йде накопичення техніки,особливо танків,систем залпового вогню,артилерійських систем,посилюється поведінка повітряної розвідки,це все свідчить,що можливий наступ противника,це канони військової науки». При цьому,на його думку,«у нас сьогодні ведеться незрозуміла,позиційна війна. Такі війни ніколи не вигравали,і це веде тільки до розкладання армії. Сьогодні треба чітко прораховувати,де,звідки,як. Повинна бути піднята роль розвідки,ми повинні передбачати ймовірний характер противника,діяти на випередження».

«…для подолання агресії Кремля»

Архієпископ Євстратій (Зоря),речник Київської Патріархії,для назви своїх роздумів про сучасну релігійну ситуацію в Україні використовує цитату «Единство Церкви – это очень важный фактор,в том числе для стабильности государства» з інтерв`ю головного дипломата Моспатріархії митрополита Іларіона (Алфєєва) італійській газеті. А відтак на своїй сторінці у Фейсбук зазначає,що російський владика,«як колись первосвященик Кайафа,сказав правду під натхненням Божим,хоч сам мав на увазі зовсім інше». Архієпископ Євстратій у своїх висновках зазначає,що «українська держвлада поруч з російською винна в тому,що дозволила розколоти на т.зв. Харківському соборі єдину УПЦ,а потім всіляко плекала філію Московського Патріархату в Україні,особливо в тих регіонах,які згодом виявилися найбільш небезпечними з точки зору сепаратизму і агресії «руссмира»: у Криму,на Донбасі,на Одещині,Закарпатті,Буковині,Харківщині. Без всебічної підтримки державної і місцевої влади,особливо в часи президентів Л.Кучми та В.Януковича,а також систематичної протидії Київському Патріархату,МПвУ не мав би того впливу в цих регіонах і в цілому в Україні,який є зараз».

На його думку,«без цього владного впливу і численних демонстрацій «поддержки руссмира»,особливо у формі візитів п. Кирила (Гундяєва),у Москві не склалася би думка,що Україну можна швидко підкорити і поділити,адже тут,нібито,майже всі лише чекають знову злитися «в союз нерушимый». Ті,хто укладав плани створення «Новороссии,одним з її стовпів бачили саме структури та вплив МПвУ,доказом чого є задіювання в проекті Малофєєва,Нусенкіса та інших «православних олігархів».

Архієпископ також висловлюється щодо позиції Ватикану. Він вважає,що «Моспатріархія туманними обіцянками можливої зустрічі п. Кирила з Папою спрямовує позицію Ватикану щодо України в потрібне Кремлю русло. На жаль,Ватикан в цю зустріч вірить,а у Москві сподівається мати союзника в протистоянні агресивному секуляризмові. Як колись вірив,що фашисти,як «християни»,є принагідне знаряддя у боротьбі з безбожними більшовиками. Велика помилка». Владика Євстратій нагадує давно відоме: «Моспатріархія не просто залежить від Кремля – вона є частиною держапарату Росії та виконує відповідні функції з просування інтересів Кремля і в самій РФ,і закордоном. Цьому є безліч доказів,включно зі свідченнями самого м. Іларіона перед послом США,відкритими через публікації Вікілікс». Відтак він пояснює,що цитата,винесена у заголовок – «істина,яку добре мають усвідомити всі в Україні. Єдність УПЦ з Москвою – інструмент підпорядкування Україні Кремлю й стабільності його автократичної системи. Церковна єдність в Україні без залежності від МП – один з наріжних каменів для подолання агресії Кремля і для внутрішньої української консолідації». Розставляючи крапки над «і»,архієпископ робить висновок: « Хто виступає проти єдності та/або проти незалежності Церкви від Москви – свідомо чи ні працює на подальші спроби «руссмира» розвалити і поневолити Україну».

«Найбільшою драмою Європи…»

«Чи не здається вам дивним,що російська економіка падає,а росіяни стають дедалі спокійнішими?»,- запитує чеський аналітик Ярослав Пешек («День»). А відтак зазначає: «Можливо,це могли б пояснити слова великого російського поета Михайла Лермонтова: «Російська людина за своєю природою раб,але гордий раб. Дивиться на свого пана і готовий йому все пробачити. Суворість і підступність. Лише одного пробачити не може. Слабкості». Немає жодних сумнівів,що процитована фраза досі актуальна. «Путінізм» – це спроба побудови імперії,яка не визнає,що має якісь кордони. «Путінізація»,насправді,означає зомбування громадян,що веде до морального і духовного падіння всього російського суспільства».

На його переконання,нині Європа перебуває під загрозою з боку Росії. Аналітик наголошує,що «найбільшою проблемою,як з’ясувалося,є роз’єднаність Європейського Союзу і неготовність НАТО адекватно і,головне,ефективно реагувати на актуальну небезпеку». Відтак Пешек посилається на американського політолога Джорджа Фрідмана,який говорить про необхідність створення «буферної зони» навколо Росії. Подібний проект,названий «Інтермаріум»,пропонував польський маршал Йозеф Пілсудський вже після Першої Світової війни. Йшлося про федерацію середньоєвропейських і східноєвропейських держав. Країни,що народилися після воєнних жахів на рештках Габсбурзької монархії,мали основні стратегічні проблеми – збереження свого суверенітету перед Німеччиною та Росією. Однак,зважаючи на реалії,Пешек виступає скептиком. Він зазначає: «Найбільшою драмою сучасної Європи також є і зростаючий націоналізм. Стара Європа повертається знову туди,де вже була. Примхлива,роз’єднана,не здатна домовитися про речі,пов’язані з власним виживанням». А наостанок,зазначивши,що «це виклик для європейської молодої генерації»,Пешек запитує: «Або все ж таки переможе Путін?».

«…нас не перемогти»

Історія містить відповіді практично на всі запитання,які ми ставимо собі,вдивляючись у розпливчасту картину майбутнього. Все,що намагаємося там розгледіти,вже колись було,причому не раз і не два. На думку аналітика Валерія Примоста (див. «Український тиждень»),український досвід дає нам кілька таких цінних уроків. Він наголошує,що «урок перший: разом ми непереможні. Ніколи українці не зазнавали поразок,якщо стояли пліч-о-пліч. На війні перед об’єднаною силою наших воїнів не могли встояти ні половці,ні могутня Річ Посполита,ні московські полчища. Наше військо перемагало ординців під Луцьком і на Синіх Водах,брало гору над німецькими лицарями під Дорогичином,над угорцями – під Ярославом,над поляками – на Жовтих Водах,під Корсунем,Пилявцями й Батогом,над турками – у Варні,Синопі й Кафі,під Хотином і на Босфорі,над московитами – під час Смути,у Московському поході,під Смоленськом і біля Конотопа. Головне було триматися разом,і тоді перемога була наша».

Валерій Примост переконаний: «І сьогодні,якщо ми боротимемося всі разом,жодному путіну нас не перемогти». Водночас експерт попереджає,що «урок другий: розділимося – загинемо. А перемагали нас саме тоді,коли вдавалося нас розділити. Монголи завоювали раніше могутню Русь лише тому,що імперія вже розкололася на окремі князівства. Московія та Польща змогли підім’яти Козацьку Україну тільки тому,що вона розділилася на Правобережну й Лівобережну. Більшовики перемогли УНР лише тому,що Петлюра,Махно,галичани й отамани так і не об`єдналися. А вічні чвари між гетьманами й Січчю? А ворожнеча між мельниківцями й бандерівцями? І теперішня війна прийшла в Україну й триває досі тільки тому,що ворогові вдалося вбити клин між Донбасом і рештою країни». Відтак він підкреслює,що ніхто,крім нас,ці авгієві стайні,звані «русскім міром»,розгрібати не буде. Адже,зазначає Примост,«урок третій: «моя хата скраю» – шлях до поразки. Щоразу,коли ми розраховували відсидітися («може,пронесе» і таке інше) або коли,уникаючи відкритого бою,намагалися домовитися і грати в поступки,все закінчувалося поразкою. І в часи Данила Галицького,коли зносили перед Бурундаєм укріплення своїх міст,і в епоху Хмельницького,коли зупинилися під Замостям або під Зборовом та спробували миритися з поляками,і пізніше,коли без бою здавали росіянам Січ,сподіваючись на «православне милосердя»,і вже у ХХ столітті,коли намагалися домовитися з більшовиками або вірили Хрущову з його амністією бандерівцям… Щоразу все це закінчувалося ганьбою і пеклом на довгі десятиліття». Тому він висловлює свою версію виходу з «зачарованого кола». Адже навіть просто захист був для нас небезпечним. На думку аналітика,«урок четвертий: найкращий захист – рішучий наступ».

«Мова йде не тільки про Україну»

Грузинський політолог Гела Васадзе в своєму есеї «Остання надія Путіна» («ТСН») зазначає,посилаючись на ізраїльського політичного аналітика Авраама Шмулевича,що «Путін розраховує на виснаження ресурсів України». Він підкреслює: «Що стосується фінансових та економічних ресурсів,то,звичайно,Україна перебуває у складному становищі. Але,по-перше,у неї є резерви,по-друге,потонути їй точно не дадуть. Більше того,у стані війни економічні труднощі дуже часто бувають додатковим мобілізаційним ресурсом суспільства. І хоча ризики тут набагато вищі,ніж у випадку з військової складової,Путін і його оточення чудово розуміють – немає жодних шансів на те,що економічні труднощі змусять Україну визнати анексію Криму і легітимність Гіві з Моторолою». Однак політолог звертає увагу й на фактор «п`ятої колони,яка є в розпорядженні Путіна і в Україні,і на Заході». При цьому,вважає він,«українські патріоти вже навчилися досить ефективно нейтралізувати цю саму п`яту колону,по-друге,її сили значно підірвані завдяки політиці самого ж Путіна,який поводиться щодо України як слон в посудній лавці,причому почав він практикувати цю політику задовго до Євромайдану. По суті,ця політика і стала каталізатором Революції Гідності,так що це явно не той випадок,коли подібне лікується подібним».

Васадзе переконаний,що «кожен успіх України вбиває новий цвях у труну системи Путіна… У цій боротьбі вже стерті всі національні і державні кордони,ця боротьба стала боротьбою старого і нового,минулого і майбутнього». На думку політолога,зараз «мова йде не тільки про Україну. Від результату цієї війни залежить майбутнє всіх країн пострадянського простору,включаючи Росію. Сьогодні весь «постсовок» завмер в очікуванні. Одні,і їх,безсумнівно,більшість,дивляться на події в Україні з надією,інші,які не бажають змін,- з тривогою. Але,факт залишається фактом – у разі перемоги України ні в кого,за винятком,мабуть,країн Центральної Азії,не залишиться іншого вибору,окрім як йти шляхом модернізації та реформ. Саме існування системи Путіна гарантує правлячим елітам країн колишнього СРСР можливість не займатися цим важким справою,а продовжувати консервувати 90-ті».

«…два десятиліття стагнації»

Україна повинна протистояти не тільки Путіну,але й західній партії боягузтва і байдужості. Так вважає Віталій Портников у контексті пропозиції Генерального секретаря Ради Європи Торбйорна Ягланда в інтерв`ю «Deutsche Wellе» закріпити «особливий статус» Донбасу в Конституції України. Аналітик висловлює сподівання,що «для української політичної еліти і суспільства ця заява Ягланда не стане вказівкою до дії,а залишиться лише ілюстрацією політичної боягузтва,притаманною для частини представників західного істеблішменту» (тут і далі посилаємося на «ЛігаБізнесІнформ»). На його думку,«така заява є прямим закликом до порушення Мінських угод». Аналітик нагадує,що «децентралізація «з урахуванням особливостей – це зовсім не закріплення в українській Конституції особливого статусу для клаптика окупованої Росією території Донбасу…А саме такий підхід і намагається нам нав`язати пан Ягланд. І не він один». Експерт також зазначає: «Пан Ягланд – член партії Путіна. Він – член партії боягузтва і байдужості. Така партія вже один раз здобула перемогу – при вирішенні питання про умиротворення в Боснії і Герцеговині. Саме це й потрібно Путіну». А відтак він ставить риторичне запитання: « Так навіщо ж нам ставати Боснією? Щоб пан Ягланд спав спокійно і забув про те,що ми існуємо?» Після цього висловлює переконання,що «Україна не повинна перетворитися на Боснію,як би це не нав`язували нам наші вороги з Росії і наші західні доброзичливці. Тому що замість двох десятиліть реформ і змін – може бути,важких,але необхідних – нас чекатимуть два десятиліття стагнації,злиднів,розчарувань і конфронтації».

Віталій Портников нагадує,що Донбас вже зараз перетворюється на нашу «Республіку Сербську»,де триває політична «чистка»,жителям нав’язується «людиноненависницька ідеологія сусідньої Росії,та ще й в бандитсько-сталінському варіанті». На його переконання,«якщо Донбас стане квазідержавою в межах нашої країни,він так і буде російською колонією з правом вето на принципові рішення України…. І поруч в одній країні виявляться орієнтована на Європу держава і республіка шовіністів,сталіністів та бандитів. Нам потрібне таке життя? А Путіну саме таке наше життя й потрібне».

«Але знову не вийшло»

Російський військовий оглядач Павло Фельгенгауер вважає,що найближчим часом слід чекати удару російської армії і сепаратистів на Донбасі. При цьому він наголошує в «Українській правді»,що ставка робить не стільки на силу удару,скільки на слабкість опору. А відтак нагадує,що в Кремлі вважали,ніби «Україна і зиму не переживе. Але вона пережила. Взагалі велика несподіванка,що Україна досі чинить опір».

Фельгенгауер також зізнається: «Навесні 2014 року,коли я говорив нашим військовим,що чим глибше ми будемо входити в Україні,тим сильніше буде опір,мене ввічливо піднімали на сміх. Відповідали,що «там є кілька підготовлених спецназівців,але коли їх витратять,там нічого не залишиться». І зараз деякі наші військові оглядачі стверджують,що це залишки української армії і там взагалі тепер нічого немає. При цьому економічно Україна повинна розвалитися,фінансово,ще трошки штовхнути,разочок – і все розвалиться,впевнені в Москві».

Експерт,відображаючи прокремлівські настрої,стверджує,що в серпні 2014 року російські окупанти могли безпроблемно захопити Маріуполь,але зупинилися,«підписали досить швидко Мінськ-1 в надії,що вдасться домовитися з Порошенком… Кремль хотів глобально домовитися з Порошенком,зробити з нього другого Кучму,як не раз уже з українськими президентами домовлялися. Взагалі весь Мінськ-1 перестали виконувати саме після виборів в Раду,коли очікування,що Порошенко і його партія переможуть,він стане контролювати всі гілки влади,і тоді з ним можна буде домовлятися як з одноосібним господарем. У нас же люблять домовлятися з однією людиною».

Коли ж завершилися вибори до ВР й було підписано коаліційну угоду,для Москви цей план уже став абсолютно неприйнятним,і тоді стали готувати зимову військову кампанію. «Нинішня коаліція в Києві для Кремля,очевидно,є абсолютно неприйнятною,- наголошує Фкльгенгауер. – Не раз вже говорили,що там партія війни – Яценюк,Аваков,Турчинов. Мовляв,всі «вони лиходії,їх треба усунути,і в ідеалі поставити прем`єром Медведчука,але президентом може бути і Порошенко». Але знову не вийшло».

«…буде чинитися дуже сильний політичний тиск»

Російський політолог Лілія Шевцова вважає,що РФ нарощуватиме тиск на Україну. На її думку,«осінь – переломний момент. До кінця року,як це припускають угоди Мінськ-2,проблему Донбасу потрібно якимось чином вирішити. Якщо до того часу конфлікт врегульовано не буде,Мінськ-2 фактично буде похований. Тим більше зараз вже сепаратисти почали пускати пробні кулі з приводу проведення своїх так званих нових виборів у жовтні» (див. «Апостроф»). Експерт наголошує,що «Москва надала Києву червону межу – жовтень-місяць. І якщо до цього часу Україна не піде на поступки,вони проведуть свої вибори. Що означає «свої»,до кінця також незрозуміло. Але сам факт проведення таких виборів свідчить про те,що Росія може формально й офіційно скинути Мінськ-2. А це відкриє чорну порожнечу. Тому Захід цього не хоче».

Вона не виключає,що «РФ буде пресингувати Україну… Можливо,у Кремля є надія,що Україна і Захід погодяться на певний компроміс. Не виключено також,що Москва змусить Захід вмовляти Порошенка піти на компроміс з «ЛНР» і «ДНР» і проводити вибори з урахуванням інтересів створеної там сепаратисткою еліти. Саме тому цього літа на Київ буде чинитися дуже сильний тиск».

Навряд чи підлягає сумніву версія,що вірогідність розвитку подій у контексті посилення безпосередніх бойових дій з боку російських окупантів і зовнішнє стимулювання внутріукраїнського протистояння,- аксіома. Окрім вище названих складових,не можна й забувати про ймовірність відкриття Кремлем і західного фронту коштом «своїх» людей у ЄС.

Політичні експерти,згадуючи,що Угоду про асоціацію (УА) України та Євросоюзу вже ратифікувала 21 країна Союзу,звертають увагу на не випадковість специфічної позиції Чехії,Італії,Греції та Кіпру. Зокрема Володимир Фесенко відверто наголошує: ситуація,що склалася з ратифікацією Чехією та Італією,пов`язана з тиском Росії і з позицією проросійських депутатів у парламентах цих країн.

Однак чи не найістотніші виклики,з якими не розминутися Україні,матимуть,очевидно,внутріукраїнську «прописку». На цьому,в міру своїх можливостей,намагалися акцентувати увагу й ЗМІ: «Бабченко: наступна стадія війни в Україні буде з застосуванням авіації» («Обозреватель»),«Ще раз про «п`яту колону» («УП»),«У Кабміні підтримали ліквідацію «Автомобільних доріг України» (УНІАН),«До чого призведе корупційний скандал у Генпрокуратурі?» («Гордон»),«СБУ оголосила Табачника в розшук» («УП»),«Світ про Україну: Щоб уникнути долі греків,українцям слід боротись з популістами у владі» («Тиждень»),«Яценюк хоче створити нафтовий гігант з Приватом» («ЛігаБізнесІнформ»),«Із ГПУ масово вивозять цінні речі,як із «Межигір`я» – нардеп («Газета по-українськи»),«Генсек Ради Європи: Особливий статус Донбасу треба закріпити в законі» («День»),«Джемілєв: Ядерна зброя,доставлена Росією в Крим,буде спрямована в бік Туреччини» (zik.ua) ,«Пастка для України» («Газета. Ру»),«Петро Порошенко: «Якщо політичного духу у Верховної Ради не вистачить – я захищу Україну» («ВП»)…

А ще фактор майбутніх місцевих виборів вносить суттєві корективи в плани як політичних сил,так і їхніх власників. Коли зараз наразі відбувається розвідка боєм,та вже готуються плацдарми для тотальних політичних баталій. При цьому вкрай важливо,доленосно нам усім,хто відчуває себе приналежним до української політичної нації,на стати бранцями чужої гри,зуміти залитися собою.

У цьому ракурсі,можливо,варто нагадати фрагмент виступу російського економіста і письменника Альфреда Коха на DYB клубу у Львові: «Україна не перестає викликати у мене острах від подиву. З одного боку – якась зовсім фантастична пасіонарність нації,яка у росіян,нічого,крім заздрощів,викликати не може. А з іншого – повний інфантилізм і дитячість на виборах,категоричне невміння вибрати гідних людей,які будуть працювати на благо країни».

Однак наскільки б вишуканими не виявилися політичні технологічні «заготовки»,до виборів ще треба дожити. А вже після цього можна докласти всіх зусиль,аби вибір було зроблено представниками поколінь,які зорієнтовані на майбутнє,а не зациклені на ідеологемах учорашнього. На переконання історика й політолога Олега Постернака,зважаючи на те,що зараз електоральне ядро – ті,кому 35-45,Україні та більшості тих,хто у ній сущий,не вдасться розминутися з «періодом інфляційного колапсу,історичного плюралізму,українізації,подолання державного патерналізму,вироблення вміння покладатись лише на себе,надмірної критичності до політиків».

Проте,схоже,вже права на помилку нам не дано. Тож і по-своєму промовистий заклик Президента,який він 8 липня імпровізовано висловив наприкінці наради в Одесі: «Не мовчіть. Друзі,в бій! І слава Україні». Очевидно,він мав на увазі не тільки владну еліту,силовиків,а й активну частину українського суспільства. Будьмо!