В умовах війни найстрашнішим є те, що з часом до неї починають звикати і,  як це цинічно не звучало б, забувати про неї. У мирному і далекому від передової Луцьку життя триває у звичному ритмі: діти ходять до школи, дорослі – на роботу, а на вихідних – усі разом в парк, кінотеатр… Але десь тривають бойові дії, хтось по звуку визначає калібр снаряду і кожної хвилини дякує Богу за життя.

У понеділок, 7 травня, студенти-філологи Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки зустрічали у стінах Лесиного вишу гостей із Луганщини. До Луцька завітала делегація викладачів та студентів факультету української філології та соціальних комунікацій із Луганського національного університету імені Тараса Шевченка.

За час свого перебування на Волині студенти-україністи із Луганська встигли познайомитися із древнім Лучеськом, відвідати його визначні місця, побувати в Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки, поспілкуватися з однолітками, завести нові знайомства та навіть закохатися у Луцьк.

У четвер, 10 травня, гості з Луганщини презентували місце свого краю на карті української літератури для волинських спудеїв. Гості під керівництвом свого куратора, доцента кафедри української літератури ЛНУ імені Тараса Шевченка Світлани Негодяєвої підготували для луцької публіки мультимедійну лекцію «Літературна мапа Луганщини», під час якої розповіли слухачам про славних літераторів свого краю: Бориса Грінченка, Володимира Даля, Володимира Сосюру, Григіра Тютюнника, Василя Голобородька, Сергія Жадана, Любов Якимчук та інших.

На завершення лекції, гості з Луганщини показали кліп на пісню «Україна понад усе», написану студентами їхнього університету в 2014 році, коли розпочиналось захоплення Донбасу. Цей кліп викликав у всіх присутніх сильне емоційне зворушення та сльози.

Після заходу, луганчани погодилися поспілкуватися із журналістами інтернет-видання «Волинська правда» і поділитися враженнями від Волині, розповісти, чим Луцьк схожий на їхню малу Батьківщину та чому б вони хотіли лишитися тут жити.

Чим Луцьк схожий на Старобільськ, та чому тут хочеться залишитись

Доцент кафедри української філології та загального мовознавства Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Валентина Лєснова розповіла про мету приїзду луганської делегації на Волинь.

За її словами, така ідея виникла у 2016 році, коли в Луцьку відбувався тренінг Active Citizens в рамках програми Britsh Council, на якому викладачка з Луганська була присутня.

«З Юрієм Васильовичем (деканом факультету філології та журналістики, – прим.авт) ми знайомі давно, оскільки ми обоє – діалектологи. Звісно ж, коли я була в Луцьку, то не могла не зайти до нього в університет. Того року я возила своїх студентів в Чернівці з такою самою програмою, розповідала йому про цю поїздку і так в нас виникла спільна ідея, щоб луганські студенти приїхали в Луцьк», – розповідає Валентина Лєснова.

Студенти луганського вишу таку ініціативу своєї викладачки щодо проходження частини діалектологічної практики в Луцьку підтримали, тому цьогоріч вони вперше відвідали малу батьківщину Лесі Українки.

За словами Валентини Лєснової, після кожного її приїзду до Луцька, це місто відкривало свої нові грані: «В Луцьку я втретє і кожного разу це якась інша ретроспектива. Вперше в Луцьку я була на науковій конференції і тоді це був Луцьк науковий. Вдруге я була в Луцьку на тренінгу Active Citizens і тоді познайомилась з вашою молоддю, Захаром Ткачуком, побачила Луцьк молодіжний, активний, креативний. З приємністю тоді я дізналась, що Кирило Ткачов живе у Луцьку (це колишній наш викладач луганського університету). Тоді  це був такий – свій Луцьк. Цього разу – зовсім інший формат і зараз Луцьк для мене – дружнє коло, дуже тепле, дуже родинне, коли ми згадуємо наші спільні попередні проекти, наші дії. Мабуть, всі асоціюють Луцьк із замком, який на 200-гривневій куп’юрі, а мені затишніше на вулиці Лесі Українки, аніж у замку. Мені такі гарні липові алеї. Для мене Луцьк завжди різний».

Студенти Луганського національного університету залишилися задоволеними відвідинами Волині та розповіли про свої враження від поїздки.

Так, майбутній філолог-україніст Юлія Дибка розповідає, що перед приїздом до Луцька в неї не було жодних побоювань, навіяних стереотипами.

 

«Стереотипів жодних не було – це однозначно. Було дуже цікаво побувати в Луцьку. Тут я вперше. Раніше була у Львові, але це зовсім інше. Луцьк – це таке маленьке, затишне містечко. Дуже сподобалося спілкуватися зі студентами, вони надзвичайно файні. Скажімо так: в нас був конект, бо ми гуляли, спілкувалися, весело провели час. Щодо самого міста, то воно мені дуже сподобалося. Особливо Старе місто. Сподобався будинок з химерами. Замок Любарта – це окрема історія, бо це така велична споруда, яка взагалі перевертає свідомість».

А її одногрупниця Анастасія Горбань навіть порівняла Луцьк зі своїм рідним містом на Луганщині: «Знаєте, ми нещодавно завели таку розмову про те, де краще жити. Наприклад, в Києві чи в Луцьку, бо ми були в Києві один день, коли їхали до Луцька. Я сказала, що я не хотіла б жити в Києві, бо там багато людей, а я не люблю такого. Є такі речі, як своє – не своє. Коли ми тільки-но заїхали до Луцька і я побачила цей залізничний вокзал, то я сказала: «Це – моє». Далі ми проїхалися і я побачила цю стару архітектуру, ландшафти. І сказала собі, що Луцьк – це такий великий і крутий Старобільськ. Він здався мені рідним, своїм, близьким».

Також дівчат, які виявилися фанатками гурту «Скрябін», дуже зацікавив той факт, що у Луцьку є перший пам’ятник Андрієві Кузьменку, який встановили ще у 2015 році.

Доля хлопця у дівчачому колективі, або До чого потрібно звикнути, навчаючись із філологинями

Серед звичного дівоцтва на філфаках можна зустріти і мужнє чоловіче плече. Не стала винятком і ця група філологів-другокурсників з Луганська. Тут разом з дівчатами опановують фах любителя слова двоє хлопців. Як виявилось пізніше – однокласників, які згодом стали одногрупниками.

За словами Сергія Теряєва, він обрав філологію не заплановано, бо спочатку хотів стати істориком.

«Взагалі, я подавав документи на філологічний і на історичний. В принципі і там, і там я міг би навчатися. Спочатку я думав, що буду класним істориком, але потім вирішив, що ці цифри, дати – не для мене», – розповідає хлопець.

«Я відкрив душу для філології і після того, як ми познайомилися. Перші два-три місяці не розумів, що я і де. Але потім почали контактувати, разом щось робити, були перші сварки, перші приємні моменти. Це було круто. Тепер я можу сказати, що кращої спеціальності, ніж філологія, зараз не бачу», – запевняє Сергій.

 

Після запитання про те, чи комфортно хлопцям у дівочому царстві, до розмови підключається товариш Сергія Владислав Заїченко: «В нас просто в школі було 12 дівчат і тільки два хлопці, тому нам не довелося звикати і виходити із зони комфорту. Все було звично».

Сергій, у свою чергу, розповідає, що вчитися у колективі, де переважають представниці прекрасної статі навіть весело.

«Навчатися з дівчатами – це коли ти йдеш з ними по вулиці і постійно чуєш розмови про знижки в магазинах, про те, що цей лак кращий за інший, бо він на якійсь особливій воді чи ще щось. Тобто незвичним може видатися лише це, але ми до цього звикли. Дівчата тягнуться до нас і з нами спілкуються, а ми тягнемось до них. Кожен щось вчиться один в одного і нам все вдається, – каже юнак.

Куратор групи Світлана Негодяєва теж каже, що задоволена своїми підопічними, а зокрема хлопцями: «Щодо хлопців-філологів теж є певні стереотипи, наприклад, про те, що такі хлопці інколи бувають фемінними, а жіночий колектив їх псує ще більше. Познайомившись з цими хлопцями і потім працюючи з ними, я сказала: «Слава Богу, що Господь мене почув і дав мені нормальних чоловіків у групу. В нас немає гендерного непорозуміння і в цьому плані я пишаюсь дівчатами, що вони не дають їм розслабитись і чоловіки у нас поважно ставляться до моїх дівчаток».

Після лекції про літераторів луганського краю, напрошувалось запитання: «А чи знають ці молоді люди волинських митців?». І всі вони запевнили, що їхнім улюбленцем серед сучасного письменницького товариства є волинянин Володимир Лис.

«Тут безперечно, коли говорити про Волинь, то не можна не згадати Володимира Лиса. Напевно, всі знайомі з його творами «Соло для Соломії», екранізований роман «Століття Якова». Тому ми прекрасно його знаємо читаємо, любимо, обмінюємося його книгами. А якщо брати до уваги не лише сучасників, то зрозуміло, що першість у нашому ТОПі посідає Леся Українка. Як ми без неї і як можемо її не вчити і не читати? Це мисткиня, яка творила в прекрасну епоху модернізму, сформувала неординарне ставлення до мистецтва слова і зруйнувала канони реалізму», – каже Світлана Негодяєва.

Всі луганські студенти перед від’їздом додому кажуть, що вже сумують за Луцьком, адже місто невимовно їм сподобалося. Дівчата та хлопці зізнаються, що хотіли б повертатися у місто, спілкуватися з волинськими студентами, мати нові знайомства. Також гості зі сходу планують підтримувати зв’язки зі своїми волинськими колегами та запрошують їх зробити гостьовий візит у відповідь до міста Старобільськ.

Нелегка доля вишу після «коректив війни»

Альма-матер луганчан, яка колись налічувала понад 30 тисяч студентів зараз переживає не найкращі свої часи. Свої корективи внесла війна і наразі ЛНУ «розірваний» між чотирма містами: Старобільськ, Кремінна, Рубіжне та Полтава.

«У вас на Волині кажуть: «За перших совєтів, за других совєтів», а в нас такий часовий вимір: «До війни і після війни». Ми не називаємо це АТО чи якимось іншими новомодними словами. Для нас це – війна, бо це вибухи, смерть, руйнування, полишення рідних домівок. Так от, до війни наш університет був дуже великим. Ми дійсний член Європейської асоціації університетів, ми перші в Україні пройшли процедуру незалежної  європейської акредитації університетів і в нас навчалося дуже багато іноземців. Ми мали дуже потужний інститут Конфуція – найкращий в Україні, центр Гете – центр вивчення німецької мови, ми офіційні представники в Туреччині з організації студентських практик».

Коли настала війна, цей навчальний заклад втратив контингент іноземних студентів, бо їх не впускали до Луганська, у їхні посольства, консульства, тому адміністрація університету була змушена шукати шляхи для виходу з такої ситуації і «переселити» два найбільш «іноземні» структурні підрозділи: факультет іноземних мов та інститут культури і мистецтв до більш безпечної Полтави.

Окрім того, студенти шести факультетів навчаються в Старобільську, а ще двох у Кремінній та Рубіжному. Станом на 1 січня, у цьому виші можна нарахувати трішки більше 6 тисяч студентів, серед яких багато військових, але це переважно студенти-заочники. Левову частку студентів становлять вихідці із Донецької та Луганської областей, при чому як з підконтрольних, так і з непідконтрольних Україні територій. Ці студенти вступають до ЛНУ імені Тараса Шевченка за програмою «Донбас – Україна».

«Яка мама відпустить вчитися свою дитину з іншої області туди, де йде війна? Тому така ситуація. Студенти з Волині на нашому факультеті ніколи не вчилися. Кожного року в нас були представники із Західної України, а з Луцька не було. Були з Львівщини, були з Франківщини, з Тернопільщини, але це безперечно був невеликий відсоток», – розповідає Валентина Лєснова.

За словами викладачки, зараз факультет української філології, на жаль, не такий великий, як був свого часу. Наразі тут отримують знання близько 300 студентів.

Задовго до війни, це був спільний філологічний факультет, на якому навчалося 43 академічні групи, а це близько 900 студентів, а власне перед війною на факультеті було близько 600 студентів.

Думка про те, що Луганщина – російськомовна – МІФ

В суспільстві побутує таке твердження, що на Луганщині – левова частка населення є російськомовною. Викладач-діалектолог Валентина Лєснова заперечує цей факт.

«Це хибна думка. Наша Луганщина поділяється річкою Сіверський Донець на дві частини і найбільше російськомовного населення на півдні Луганщини, в промисловому регіоні, де розташовані «молоді» промислові міста. А північ Луганщини, те, що вище Сіверського Донця, – абсолютно україномовні села. Населення Слобожанщини принципово не асоціює себе з Донбасом. Я все життя записую діалектні тексти в селах і вони мені говорять: «От коли ми поїхали на заробітки на Донбас», «Коли наші були на Донбасі». Тобто все, що вище Сіверського Донця – це Слобожанщина і вона –україномовна», – пояснює жінка.

Науковиця погоджується з тим, що є російськомовні села, є поселення, де частина людей розмовляє російською, а інша частина – українською: «Але це не є левова частка російськомовних у північній Луганщині».

Щодо того, як на Луганщині формувати та готувати спеціаліста-україніста, то Валентина Володимирівна запевняє, що жодних проблем тут не виникає.

«Я 30 років працюю на факультеті і ніколи не мала проблем з тим, що приходять студенти з російськомовних сімей. В нас, особливо в Луганську, спілкування в сім’ї переважно російською, але навіть зараз студенти, які спілкуються в сім’ях російською, не відчувають жодного дискомфорту через перехід на українську. Їм це не заважає говорити українською. В нас є дівчата із Станично-Луганського району, абсолютно російськомовного, але це їм теж не заважає», – переконує викладачка.

Звичайно, Луцьк не зрівняється з іншими містами за україномовністю, бо ж порівняно зі Львовом, Києвом, Полтавою тут набагато менше російської, але я навіть не встигла потішитися з цього, як майже відразу ж вперше почула російську мову в Луцьку.

«Я не повинна забути свого батька тільки через те, що він не говорив українською»

На запитання, як на її думку потрібно чинити з підтримкою мови: приділяти увагу мовам нацменшин, чи все-таки робити основну ставку на українську, філолог відповіла так: «Безперечно потрібно розвивати українську. В «Українській правді» днями була непогана думка в блозі Павла Казаріна про те, що ми констатуємо і що ми бажаємо, бо є констатація і ефект бажаності. Як називати мешканців Донбасу? Вони винуватці війни чи заручники війни? Так само щодо мови. Я не є прибічником таких кардинальних номінацій. І коли говорити. Що війна на сході лише тому, що схід – російськомовний, то я категорично проти того. Війна на Сході тому, що це кордон з москалями, з Росією. Якби кордон був у Львові, то війна була б там. Війна почалася не від мови і війна почалася не в 2014 році. Політика заселення Криму, Донбасу, політика поширення «русского мира» почалася не в 2014 році. І наша держава, на жаль, зробила багато, щоб це відбулося і зараз робить дуже мало, щоб ситуація змінилася».

Також викладачка з Луганська вважає, що переходити на українську потрібно не з «низів», а з «верхів».

«Коли я слухаю, що наша пані міністерка освіти зобов’язує директорів шкіл говорити українською, то я страшно хочу спитати: «Шановна Ліліє Михайлівно, коли ви зобов’яжете Міністерство освіти і науки України говорити українською мовою?». Я завідувач навчального відділу університету, і тому буваю в міністерстві дуже часто. Крім міністра і його заступників до мене всі говорять російською і ще й питають: «Ой, а вам по украински проще?». А це Міністерство освіти і науки України. Про що ще говорити?» – обурюється луганчанка.

На її думку, не варто насильницькими та радикальними методами забороняти російську, бо зараз в окопах є дуже багато російськомовних солдатів, причому не тільки з Донбасу, а й з інших регіонів.

«Ви чули патріотичну пісню наших студентів, там половина пісні українською, а половина російською. І це не змінило їхню позицію. Ми говорили колись з Юрієм Васильовичем, коли проголошували, наприклад, рік англійської мови в Україні, то, може, варто проголосити врешті-решт рік української мови в Україні? Беззаперечно, такі адміністративні заходи мають бути.

Як приклад, викладачка наводить Грузію після конфлікту на території цієї країни. Увагу там привертає те, що на вулицях міст немає жодної вивіски на установах російською мовою, лише грузинська та інколи англійська.

За словами Валентин Лєснової, мови нацменшин мають право на існування, але не на державному рівні, а лише на рівні побутового спілкування.

«Колись була на виставі відомої акторки, волонтерки Ади Роговцевої, то вона говорила, що коли вона згадує про свою рідню (а вона з російськомовної сім’ї), то при згадках про бабусю, вона не може її згадувати українською мовою, бо бабуся говорила російською. І я не бачу в цьому нічого страшного», – розповідає пані Валентина.

І веде далі: «Моя мама родом з історичної Волині, з Рівненської області, а батько з глибинки Росії. Коли я її згадую, то у мене в голові завжди фраза: « А чо сьо ти з матирею спориш?». Мама все життя прожила в російськомовному Алчевську, але говорила українською».

«А в тата уявити українську фразу не можу, бо він ніколи не говорив українською. І не повинна його забути через те, що він не говорив українською. Побутова мова може бути різною, але має бути мова освіти, мова адміністрування, яка має бути тільки одна – українська», – підсумовує Валентина Лєснова.

«Програми обмінів студентами роблять нас єдиною країною»

Вона вважає, що потрібно частіше робити такі поїздки студентів у різні куточки країни, бо це зв’язує людей між собою, передбачає нові знайомства, спілкування студентів із різних куточків України.

«Програми обмінів і такі гостьові візити – класні. Це саме те,що робить нас єдиною країною. Адже вони дають можливість студентам побути не 2-3 дні, а більше часу у чужому місті і вжитися в це середовища. Тому потрібно їздити і переймати досвід один в одного», – ділиться своїми міркуваннями Валентина Володимирівна.

Напевно, приїзд студентів та викладачів з Луганщини не залишив байдужим нікого, хто з ними встиг поспілкуватися з ними хоча б кілька хвилин. Такі зустрічі змушують прокинутися від сну байдужості тих, кого не зачепила ця війна. Допомагають зрозуміти, що там, на сході України, є люди, яким вона не байдужа і які її сильно люблять. Люблять так, що просто не можуть стримати сліз, коли в Луцьку чують вже добре знайому пісню своїх земляків «Україна понад усе». Люблять такою любов’ю, якої багатьом з нас просто не зрозуміти, адже усвідомлення всієї важливості чогось приходить після того, як щось втрачаєш.

Дуже влучними були слова декана факультету філології та журналістики Юрія Громика, які він сказав після завершення мультимедійної лекції «Літературна мапа Луганщини»: «Завдяки вам ми руйнуємо стереотипи. Ми перестанемо Донецьк і Луганськ асоціювати з шахтами і териконами. Ми будемо знати, що там живуть такі світлі люди. Хочу побажати щасливого повернення додому і настання миру. Хай Луганщина, яка першою в Україні зустрічає світанки і заходи сонця, зустріне мир і поширить його по всій Україні».

Розмовляв Андрій ПЕТРУШКО

Фотографував Андрій МОШКУН