«Зомбоящик» і соцмережі «розриває» від критики Президента, журналісти з острахом очікують ухвалення нового «драконівського» закону про протидію дезінформації, стерта межа між героями і злодіями, химерний мир на Донбасі та складнощі реінтеграції – аналізуємо ключові державотворчі процеси в Україні.   

ПОБІЧНИЙ ЕФЕКТ «ВІРТУАЛЬНОЇ» КАМПАНІЇ ВОЛОДИМИРА ЗЕЛЕНСЬКОГО

В Україні існує дві інформаційні реальності. Одна – дійсний стан речей, де понад 70% з тих, хто прийшов на другий тур виборів президента рік тому, надали мандат довіри Володимиру Зеленському. Це був сміливий і безпрецедентний експеримент для України, адже, з одного боку, актор Володимир Зеленський понад 15 років лише грав політиків, але ніколи не брав участі у справжній політиці, з іншого боку – своє вирішальне слово цього разу сказала зазвичай аполітична молодь, яка майже в єдиному пориві віддала свій голос за нове обличчя, хапаючись за можливість радикальних змін в країні, як за рятівну соломинку. Бо, якщо ні – більшість «сидить на чемоданах», готова в будь-який момент покинути цю країну і будувати своє життя за кордоном.

Безумовно, плюс кампанії Володимира Зеленського в тому, що йому вдалося зробити те, чого ще не вдавалося нікому – мобілізувати на вибори молодь. Але мінус в тому, що молодь як була аполітичною, так і залишилася. Більше того, у молодого покоління стоять власні амбітні цілі на життя, і активні хлопці та дівчата очікували максимального і швидкого соціально-економічного ефекту в результаті перезавантаження влади. Це певною мірою юнацький максималізм, коли хочеться всього й відразу. Звісно, так не буває, і розгребти за півроку-рік ті завали, які лишили після себе «папередніки», не під силу, мабуть, нікому. Потрібен час і важка праця. Втім, саме часу молодь не має, цінуючи кожен день свого життя і маючи бажання прожити його комфортно. Разом з тим далеко не кожен готовий долучатися до політичних процесів, брати на себе відповідальність і долучатися до президентської політичної команди на місцях, аби разом творити зміни.

Пасивність акумульованого електорату – проблема, з якою стикнулася команда президента. Частина з прихильників «Зе» вже перетворилася на противників, а більшість продовжує займати нейтральну, пасивну, байдужу позицію спостерігача. Опертися на такий електорат можна як кулаками на воду. Відтак, «віртуальна» виборча кампанія Володимира Заленського принесла бажаний короткочасний результат – перемогу на виборах, але дуже швидко обернулася і такою ж «віртуальною» підтримкою електорату.

А ось 25% Петра Порошенка – активна меншість. Але настільки активна, що в інформаційному полі в останні місяці вже видається більшістю. Саме звідси й випливає ефект подвійної інформаційної реальності. В дійсності більшість громадян (за останніми соціологічними дослідженнями більше 60%) підтримують політику президента Володимира Зеленського, втім, в інформаційному полі завдяки активній роботі реальних прихильників Петра Порошенка, підсиленою різноманітними «ботофермами» і «темниками» з партійних штабів «Європейської солідарності», складається враження, що ситуація перевернулася з ніг на голову, і це в Петра Порошенка 73% підтримки, а не у Володимира Зеленського.

З перших днів президентства Володимира Зеленського його основний опонент б’є з усіх стволів – підконтрольні Петру Порошенку ЗМІ масово випускають критичні матеріали про Президента, іноді, чесно кажучи, висмоктані з пальця. До прикладу, жорсткій критиці піддалося привітання з новим роком Володимира Путіна. Безумовно, сам факт обурює. Але давайте згадаємо передвиборчі обіцянки Володимира Зеленського – він чітко заявляв, що буде президентом миру і зробить все можливе, аби домовитися з агресором і припинити війну. І він виконує свою обіцянку, адже, аби домовитися – потрібно спілкуватися. Тому можна припустити, що привітання з Новим роком стало лише формальним приводом для здійснення дзвінка.

Здавалося б, якщо проєвропейський  табір Петра Порошенка захлинається від люті по відношенню до політики Володимира Зеленського, то протилежний, проросійський, мав би сходити з розуму від радощів. Але з каналів, підконтрольних Віктору Медведчуку і Ко ми чуємо не менш гостру критику, ніж зі ЗМІ, наближених до Петра Порошенка. Не почути нічого позитивного про роботу гаранта і його команди і з телеканалів, належних групі Пінчука-Сороса. Більше того, «Волинь.Правда» вже писала про загострення стосунків «кварталівців» з «приватівцями», особливо навколо питання про земельну реформу та прослуховування і злив інформації в мережу з наради прем’єр-міністра Олексія Гончарука, після чого на телеканалі «1+1» Ігоря Коломойського СБУ провела обшуки. Таким чином Володимир Зеленський опинився в абсолютно ворожому інформаційному полі в Україні і на разі може розраховувати на підтримку хіба що з боку державного телебачення. Це при тому, що в реальному житті Президента підтримує понад 60% українців. Ось і побічний ефект «віртуальної» виборчої кампанії. Майстри пропаганди кажуть: «Повторіть людині сто разів, що вона свиня, і на сто перший раз вона захрюкає». Саме така бомба уповільненої дії зараз закладена під рейтинги Володимира Зеленського, яка по-тихеньку розтоплює їх, наче свічка лід.

Дістається на горіхи не тільки Президенту України, а й першій леді: не те вдягнула, не так подивилась, не так сказала, не так подумала… Здається, тут політтехнологи спільно з психологами вдало використали ефект горезвісної великої жирної української «жаби», яка душить за горло тих, в кого в житті трохи не склалося, і кому здається, що у дворі сусіда трава зеленіша і сонце світить яскравіше.

Олена Зеленська – досить витончена й інтелігентна леді, якій не бракне ні розуму ні краси, аби з честю носити звання першої леді України, яка чудово знає, як себе вести і на світських раутах у компанії світових лідерів, і у спілкуванні з пересічними українцями. Вона відчуває, що сказати, як сказати, а коли краще промовчати. Вона по-своєму успішна і щаслива жінка, тож, закономірно, має безліч заздрісників серед жіночої аудиторії, чим успішно й користуються політтехнологи з команд опонентів Володимира Зеленського.

Чорним «піарникам» важко працювати проти першої леді з бездоганною репутацією. Інша справа – типова радянська жінка Людмила Янукович з її «наколотими апельсинами». Ось ця, прости Господи, «леді», самим своїм існуванням шкодила репутації як тодішньої влади, так і України загалом. Команда Віктора Януковича тоді це вчасно зрозуміла, і її почали ховати від суспільства. Володимир Зеленський навпаки може сміливо демонструвати свою другу половинку світку, адже наразі вона абсолютно непробивна для будь-якої критики.

БЕЗ КРИТИКИ НЕ ІСНУЄ ПОЛІТИКИ, А БЕЗ СВОБОДИ СЛОВА – ДЕМОКАТІЇ

А ось самому Володимиру Зеленському варто було б навчитися бути більш толерантним до критики. Всі розуміють, що він все життя провів на сцені, де купався у променях всенародної слави і звик отримувати від вдячної аудиторії тільки оплески, посмішки, квіти і крики «На біс!». Але він сам обрав для себе інший шлях, політика – не сцена, і тут не буває так, щоб тільки хвалили. Критика в політиці – це нормально, брудні технології – не чесно, але, на жаль, вже теж нормально. І перед тим, як йти в політику, треба виробити до цього певний імунітет, а то й власне здоров’я можна підірвати, боляче реагуючи на кожен інформаційний вкид проти себе. Тим більше, як відомо, Володимир Зеленський особисто перечитує коментарі людей під дописами у Фейсбуці.

Та, здається, критики більше боїться навіть не сам президент, якого ніколи не критикували раніше, а його оточення, частина з якого навіть самі були в минулому журналістами і критикували владу попередників. Наприклад, відома блогерка, а нині народна депутатка від «Слуги народу» Єлизавета Богутська, чи той же колишній гендиректор «1+1» Олександр Ткаченко. Власне, останній є головою профільного комітету, який розглядатиме законопроєкт про запобігання дезінформації в Україні, якого наша журналістська спільнота назвала «драконівським», а ОБСЄ жорстко розкритикувала. Варто акцентувати увагу на найбільш важливих пунктах цього законопроєкту. Зокрема, за поширення дезінформації журналістів пропонують саджати у тюрму на 7 років, а видання штрафувати на мільйони гривень. Слідкувати за цим має «уповноважений по боротьбі з дезінформацією».

Претензії до цього законопроєкту висловили навіть у Європейській Федерації журналістів. Критики законопроє

кту справедливо наголошують, що джерелом дезінформації часто стають самі політики. Пригадати хоча б фейкову заяву про звільнення Андрія Богдана на самому початку його політичної кар’єри, яку поширив він сам. Виходить, відповідальність за поширення недостовірної інформації політиками і посадовцями ляже на плечі журналістів. А ось коли дійшла справа до справжнього звільнення – колишній глава Офісу президента не надто спішив ділитися такою новиною, незадовго до того він взагалі на деякий час зник з інформаційного простору. Кажуть, справжньою причиною звільнення стали постійні конфлікти з людьми з команди президента Володимира Зеленського.

Ні для кого не секрет, що Андрій Богдан – пряма людина Ігоря Коломойського, а про непрості стосунки олігарха з президентом «Волинь.Правда» писала неодноразово, відтак, не можна сказати, що факт звільнення Богдана став для когось великою несподіванкою. Разом з тим розійшлися Зеленський і Богдан ніби-то з миром, щонайменше, нині у ЗМІ можна знайти переважно позитивні оцінки роботі Андрія Богдана на посаді глави Офісу президента. Мовляв, дочасні вибори до парламенту організував, з випадкових людей, набраних у «Зе-команду» похапцем, життєздатну управлінську структуру створив, перезавантажив ЦВК, включив турборежим у новій Раді і не дав розпастися монобільшості на дрібні «кишенькові» групи окремих впливових осіб.

Можливо, Володимир Зеленський колись у своїх мемуарах і напише, що постійно шептав йому на вухо Андрій Богдан, але поки, здається, хтось з парламентарів занадто творчо підійшов до інтерпретації одного із завдань гаранта.  У Президента України була благородна мета – почистити інформаційний простір України від елементів російської пропаганди, для чого – ввести певні стандарти новин. В умовах гібридної інформаційної війни це правильно. Але, схоже, законотворці занадто вільно інтерпретували завдання від президента і вирішили «закрутити гайки» журналістам на стільки, щоб уберегти себе, улюблених, від будь-яких проявів критики. Журналістські розслідування, результатів яких вперто не бачать правоохоронні органи роками, оціночні суб’єктивні судження блогерів, суб’єктивні висновки експертів-політологів – все це теж можна подати як «дезінформацію» і притягнути видання до відповідальності за її поширення згідно з цим законопроектом?

Деякі пункти іншого закону, так званого «Інформаційного кодексу», взагалі комічні. Так, зокрема, експерти наголошують, що, відповідно до нього, не можна буде висвітлювати у позитивному контексті першого Президента України Леоніда Кравчука, адже діятиме заборона на формування позитивного іміджу партійних вождів комуністичної партії, а Леонід Кравчук свого часу був секретарем ЦК КПУ. Законопроєкти «сирі», мають певні прогалини і колізії, і їх прийняття у такому вигляді може відкрити можливості для застосування принципу вибіркового правосуддя по відношенню до тих чи інших неугодних засобів масової інформації. Навряд Президент Володимир Зеленський переслідує саме цю мету, але поки, на жаль, складається саме так.

НЕПРОСТІ СУДОВІ СПРАВИ: ПРАВООХОРОННА СИСТЕМА УКРАЇНИ ЗАГНАЛА СЕБЕ В ПАТОВУ СИТУАЦІЮ

Між іншим, перший випадок, коли дві публічні діячки майже наговорили собі на реальний тюремний термін в Україні вже є. Мова йде про військових волонтерок Марусю Звіробій і Софію Федину, яким інкримінують висловлення погроз у бік Президента України. Так, на жаль, в Україні є певний відсоток людей, який радикалізувався до крайнощів. Цих радикалів породила війна, на якій багато з них втратили рідних і близьких. І для них це не абстрактний збройний конфлікт, а особиста боротьба, яка поділила життя на «до» і «після». Тому особисто мені важко засуджувати радикальні настрої таких людей, у яких виробилася критична нетерпимість до будь-якої несправедливості.

Маруся Звіробій і Софія Федина висловили публічно те, про що, мабуть, потайком на кухні говорять чимало українців. Як то кажуть – накипіло. Чи були підстави вважати загрози реальними? Швидше за все – ні. З іншого боку президент будь-якої країни завжди персона особливої важливості, відтак завжди перебуває у зоні підвищеного ризику і цілодобово знаходиться під пильною державною охороною. Превентивні заходи – одна зі складових у роботі цієї охорони. Відтак реакція на різкі висловлювання дівчат-волонтерок, безумовно, мала би бути, але чи варто було робити її аж настільки публічною? Можливо, доречніше було би обійтися у цій делікатній ситуації без особливого суспільного резонансу, якщо, звісно, у когось не стоїть на меті свідомо створити для Марусі Звіробій образ «героїні-мучениці». На останній варіант, до речі, натякала одна із фігуранток справи про вбивство Павла Шеремета у одній із записаних і опублікованих телефонній розмові.

Сама справа про вбивство журналіста, до слова, також викликає чимало запитань у суспільстві, адже поки що достатніх доказів вини підозрюваних слідство так і не оприлюднило. В будь-якому разі справа Павла Шеремета для Володимира Зеленського може стати аналогом справ Георгія Гонгадзе для Віктора Ющенка та розстрілу Небесної Сотні для Петра Порошенка. Дві останні, будучи «справами честі» для президентів, так і не були розкриті і з кожним роком суспільству лишається все менше шансів дізнатися правду. Цілком ймовірно, що і справу Павла Шеремета вирішать «злити», і це буде не найкращим варіантом для нинішньої політичної команди. Втім, куди більше ймовірно, що підозрювані таки отримають реальні терміни, а вслід за ними за грати може відправитись і Маруся Звіробій. Безумовно, опозиція розцінить це як початок переслідування патріотів, добровольців і волонтерів, незалежно від того, якими будуть докази їхньої вини. Ситуація, яку створили наші правоохоронні органи, вкрай складна, адже, з одного боку, закон має бути один для всіх, з іншого – обвинувальні вироки у таких справах можуть призвести до остаточної втрати моральних орієнтирів суспільства, зникнення межі між добром і злом, між своїми і чужими, між героями і злодіями. Адже у разі доведення вини, окремі волонтери і добровольці, які за роки війни стали беззаперечними моральними лідерами і авторитетами, в один момент перетворяться у злочинців, що, безумовно, призведе до певної деморалізації і ціннісної дезорієнтації суспільства. В той же час виправдувальний вирок у цих справах поставить «штамп профнепридатності» на всій правоохоронній системі, адже це означатиме, що у СІЗО закрили ні в чому невинних шанованих в країні людей. У будь-якому разі ситуація для влади програшна.

«ВІЙНА СВІТІВ»: РЕІНТЕГРАЦІЯ ДОНБАСУ

Масла у вогонь підлила і Мюнхенська конференція. Зокрема, для реалізації мінських домовленостей Володимир Зеленський виступив з новою ініціативою – проводити спільне патрулювання на окупованих територіях силами українських військових, представників ОРДЛО та ОБСЄ та відновити контроль над державним кордоном України у зоні АТО-ООС. На що у Росії пообіцяли подумати, а в Україні поки, здається, не дуже зрозуміли суть такої ідеї: як це, вночі стріляти один в одного, а вдень – спільно патрулювати?

Тим не менше у Києві чітко налаштовані у жовтні 2020 року провести місцеві вибори на всій території України, включно з ОРДЛО і виключно згідно з українським законодавством та міжнародними стандартами. На думку перших осіб держави, це має стати істотним кроком до встановлення миру на Донбасі та реінтеграції тимчасово окупованих територій. В теорії все звучить оптимістично і правильно, втім, як цей план втілити на практиці, здається, не знає ніхто у світі.

Подивимось правді у очі, навіть на звільнених від терористів територіях на виборах до парламенту перемогли, або ж, у гіршому випадку, посіли друге місце проросійські сили, зокрема, Опозиційна платформа «За життя». На окупованих територіях пропаганда ворога в рази сильніша, там за шість років війни підросло ціле покоління. Уявіть собі, що коли розпочалися бойові дії, деяким дітям було по 10 років, які мало що розуміли, сьогодні це фактично дорослі люди, яким по 16, можливо, деякі вже вступили на службу до так званих «збройних сил» самопроголошених республік.

Ідеологічна обробка підростаючого покоління на окупованих територіях дуже сильна. Вона заснована на ненависті до України і всього українського, сприйняття України як зовнішнього ворога, відсутності критичного мислення і на сформованих химерних радянсько-російських морально-ідеологічні цінностях, які йдуть урозріз з українською історією, культурою та менталітетом. Саме це особисто мені видаються непереборною перешкодою, яка робить повноцінну реінтеграцію, навіть у разі наявності політичної волі лідерів всіх сторін конфлікту, абсолютно неможливою.

Важко уявити, як ми зможемо жити в одній країні з особами, які різали живцем наших полонених, піддавали нелюдським тортурам старих і малих, чоловіків і жінок тільки за українську мову і українського прапора, які ті посміли носити на українській землі Донбасу. Ще більше страшно усвідомлювати, що ці особи, від яких нас сьогодні захищає лінія фронту, отримають можливість безперешкодно потрапити на територію вільної України, несучи з собою «русскій мір» в найбільш збочених його формах і найбільш агресивних проявах. Чи є гарантії того, що мирну територію України не затопить хвиля терору? Чи є гарантії того, що ця «ракова пухлина», яка поки що ізольована, не прорве, і що її метастази не отруять все тіло нашої України?

Всі ми хочемо миру шляхом перемоги, українського миру. Але українського миру на окупованих територіях немає, там є «руській мір», який може повільно заповзати вглиб території України. То чи готові ми до такої реінтеграції? Адже ефективного плану просування українського миру на окупований Донбас наразі немає, або ж про цей план нічого не відомо широкій громадськості. У гонитві за миром будь-якою ціною ми ризикуємо відкрити «скриньку Пандори», яку вдалося законсервувати у 2014 році, втім, якщо «Джин» вдруге вирветься з «лампи», загнати його назад може виявитися набагато складніше. Лишається сподіватися, що у вищих ешелонах влади розуміють всі ризики своїх дій і мають запасні варіанти на випадок зриву ситуації. Найкращий спосіб реінтегрувати Донбас мирно – створити такі умови життя у вільній Україні, аби жителі окупованих територій, не дивлячись на пропаганду, самостійно змели самопроголошені «уряди» псевдореспублік і відновили суверенітет України на тимчасово окупованих територіях.

Роман Колюхов