Вже понад місяць Україна перебуває в особливому режимі – режимі карантину. Закриті розважальні заклади, стоїть транспорт, обмежена торгівля, значна частина малого і середнього бізнесу зупинилася, завмерла в очікуванні невідомого і тривожного майбутнього. Якась частина людей залишилася без роботи і доходу взагалі, хтось працює з дому, а ті, хто задіяні в роботі служб життєзабезпечення міст, прирівняні мало не до героїв. Окрема категорія – це лікарі, адже вони на передовій у боротьбі з коронавірусом, завжди у зоні підвищеного ризику. В сучасному мистецтві, яке вже можна назвати «коронавірусним», лікарів все частіше зображують в образі янголів. Люди цієї професії по всій планеті у якомусь сенсі стали янголами-охоронцями, іноді жертвуючи собою, аби розірвати ланцюг смерті – ланцюг поширення вірусу.  

ВІЙСЬКОВІ, МЕДИКИ, ЖУРНАЛІСТИ: У КОЖНОГО СВІЙ ФРОНТ

Сьогодні кожен має свій фронт, і фронт інформаційної роботи часто не менш важливий, ніж завдання епідеміологічної служби. Від об’єктивності, повноти, достовірності і збалансованості інформації у ЗМІ залежить морально-психологічний стан суспільства. Засоби масової інформації, як четверта влада, можуть перебільшувати і сіяти паніку, можуть навпаки – вселяти злочинну самовпевненість, применшуючи проблему, а можуть висвітлювати реальний стан справ і допомагати суспільству робити правильні висновки у тій ситуації, у якій ми всі опинилися. Відтак для журналістів карантину не буває, ми працюємо в такому ж режимі онлайн 24/7, єдине що не з офісу редакції, а зі своїх домівок.

Часто в бік журналістів можна почути закиди, мовляв, пишемо лише про коронавірус, цією темою забиті стрічки новин, немов більше нічого у світі, Україні та на Волині не відбувається. Ранок кожної родини в Україні сьогодні починається з того, що вмикається телевізор або стрічка новин у телефоні аби почути, побачити, прочитати – скільки за сьогодні… Скільки ще українців захворіли на COVID-19, чи ніхто не помер від цієї хвороби, наскільки близько вона підкралася до нас особисто. Щоденний стрес, страх і напруга викликають вже певний психоз, який у кожного проявляється по своєму – одні миють руки до дірок і навіть по квартирі ходять в масці, інші закриваються від проблеми, намагаючись її ігнорувати, свідомо порушують правила карантину.

На фоні коронавірусу з повістки дня повністю зникла проблема, яка ще місяць тому була темою номер один в усіх новинах. Шість років тому, у 2014 році, кожен українець так само розпочинав день з тривожних новин зі Сходу. Хроніки АТО, звіти про вдалі і провалені наступальні операції, про вбитих, поранених, зниклих безвісти і тих, що потрапили у полон – були тими жахливим новинами, які змушували всю Україну обливатися слізьми. Та з часом звіти із зони бойових дій стали все сухішими, увага ЗМІ та суспільства до подій на Донбасі все меншою, а далі ми, ті, що далеко від фронту, не цінуючи свого мирного способу життя, який можливий тільки завдяки саможертовності наших забутих Героїв, взагалі заявили: «Ми стомилися від війни». Це кажуть ті, хто там ніколи не був, і нам не збагнути, наскільки боляче це чути тим, хто там досі є. Тому, шановні читачі, хочемо вам нагадати, що війна в нашій країні досі триває.

Про перших полеглих Героїв знімали сюжети, документальні і художні фільми, складали про них вірші  і пісні. Імен тих, хто загинув нещодавно, не знає майже ніхто. Але ж вони такі самі Герої, як і їхні оспівані у творчості побратими, що загинули раніше. Сьогодні 13 квітня. Чи кожен знає, скількох забрала війна за ці 13 днів місяця? Хто вони? Звідки? Хто залишився у них на цьому світі? Наприклад, 5 квітня при невідомих обставинах у зоні ООС пішов з життя 42-річний харків’янин Олександр Холошин.  Ще одного 42-річного воїна, дані якого не розголошується, не стало 7 квітня. Через два дні у наслідок ворожого обстрілу села Кримське Новоайдарського району загинув 49-річний Олексій Купріков, у якого на Дніпропетровщині залишилися мати, сестра, цивільна дружина та син. Вчора, 12 квітня, унаслідок обстрілу з РПГ позицій поблизу Кримського загинув Леонід Скакуненко, якому 22 квітня мало б виповнитися 33 роки. У воїна на Дніпропетровщині лишилися сестра, дружина та син. Тому пам’ятаймо: війна зникла з екранів наших телевізорів, але вона не зникла з нашої української землі, і ціна за мирне небо над більшою частиною території України дуже висока – це життя людей, у яких лишаються сім’ї, у яких були свої мрії та плани на майбутнє, які вони принесли в жертву для того, щоб мрії і плани збувалися у нас.

РЯТУВАТИ ЖИТТЯ, ЛИШАЮЧИСЬ ВДОМА

Коли все починалося, у далекому 2014 році, фронту бракувало всього – від харчів до одягу і взуття, від обладнання до транспорту. Армії на передовій потрібна була допомога і цю нішу заповнили волонтери. Сьогодні, на новому, на другому фронті, на фронті війни з біологічною загрозою, в передовиках не солдати в бронежилетах і касках, а медики у респіраторах і костюмах біозахисту. І їм також потрібна допомога. Але для того, щоб їм допомогти, не потрібно їхати під обстріли і ризикувати своїм життям, намагаючись не натрапити на ворожий блокпост по дорозі. Не кожен це зміг би. Сьогодні, щоб допомогти медикам, потрібно навпаки – не виходити з дому. І ця місія під силу кожному. Та, на жаль, не всі це розуміють.

Українці звикли жити за принципом «Моя хата з краю», тож допоки я особисто не захворів – мене це не стосується. Можна вірити у власне везіння, можна вірити у силу власного імунітету, можна вірити у статистику, яка, в принципі, в Україні поки що свідчить про те, що у нас шанси побороти вірус 50 на 50, оскільки станом на 13 квітня із 3102 виявлених випадків вже 93, на жаль, виявилися смертельними, однак 97 змогли вилікуватися. Можна вірити в те, що нам пощастить потрапити в позитивну статистику і нехтувати правилами карантину на свій страх і ризик. Однак варто пам’ятати, що ви, після необов’язкових прогулянок, приходите додому, де в когось із вас є старенькі дідусі і бабусі, чи, навпаки, маленькі діти, чи інші члені сім’ї, імунітет яких може виявитися слабшим вашого. Чи усвідомлюєте ви ризик того, що через власну самовпевненість можете стати причиною смерті тих, кого ви любите? Це не спроба навіяти паніку, це заклик подивитися на карантинні обмеження під іншим кутом – це не обмеження вашої свободи, це не «домашній арешт» і не «диктатура». Це прості правила, які можуть врятувати життя.

Для того, аби все це не звучало як суха статистика, поглянемо на деякі із цих 93 летальних випадків, адже, як і у ситуації з полеглими бійцями, за кожною цифрою стоять поламані долі українських родин. Наприклад, на Волині від цієї хвороби померло вже троє людей. Найтяжча ситуація виникла у Нововолинську. Загалом у місті зареєстровано 12 випадків захворювання, один з яких, на жаль, летальний. Чоловікові було 72 роки, на жаль, тести двох його рідних також показали позитивний результат. Окрім того на коронавірус заразилася медсестра лікарні, де перебував хворий. Це велика біда для всіх.

Не так давно жінці із Чернівецької області, яка, порушивши правила самоізоляції, заразила чималу кількість людей, погрожували спалити будинок. Страх і ненависть можуть затьмарити розум українців у ситуації, коли епідемія прогресує у геометричній прогресії. Зупинити це можна лише дотримуючись правил карантину та самоізоляції. Ми не безсмертні і ми не розумніші за інших. Папа Римський у неділю, 12 квітня, у католицький Великдень проводив богослужіння на одинці, розуміючи, яку серйозну небезпеку несе в собі масове скупчення людей. В Україні ж деякі настоятелі церков налаштовані проводити святкові богослужіння разом з прихожанами. Безумовно, Україна і світ потребують молитви, однак, це саме той випадок, коли важливо об’єднуватися духовно, спільною молитвою зі своїх домівок, а не фізичною присутністю у храмі.

ПОПУЛІЗМ ТА ГРА «ПОГАНИЙ І ХОРОШИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ»: ЯКІ РЕЦЕПТИ ПРОТИ КОРОНАВІРУСУ В УКРАЇНСЬКОЇ ВЛАДИ

Якби не хотілось нам у світле християнське свято піти до церкви чи собору, аби наповнитися світлою енергетикою у молитві, потрібно адекватно оцінювати реальність і розуміти, що ліків від коронавірусу немає ніде у світі. І Україна не виняток. Між іншим, Президент України Володимир Зеленський пообіцяв виплатити один мільйон доларів тому, хто винайде такі ліки. При всій повазі до президента, звучить ця заява як піар хід. Можливо, розрахований більше на прихильників кіношного Василя Голобородька, ніж на виборців реального Володимира Зеленського. Нагадаємо, що над вакциною від коронавірусу працюють кращі вірусологи в кращих лабораторіях світу, на фінансування яких виділялися космічні суми. На жаль, поки що нікому з них не вдалося винайти вакцину. Як уявляє наш гарант, що українські науковці, серед яких, безумовно, є неперевершені фахівці з вірусології, зможуть винайти ліки в тих матеріально-технічних умовах, до яких нашу медичну науку довели за останні тридцять років правління? Владі замість того, щоб робити популістичні заяви, варто було б задуматися над конкретними кроками виходу з кризи і подолання її наслідків.

До прикладу, як писала «Волинь.Правда» раніше, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков пропонував власні кроки виходу країни із карантину. У кожного може бути своє суб’єктивне ставлення до Арсена Авакова, але, здається, на разі це єдиний політик в Україні, який має хоча б якийсь план дій. Наприклад, запровадити соціальні виплати на період вимушеного безробіття. На його думку, це має бути 2500-3000 гривень щомісяця. Це необхідний крок, аби уникнути «голодних бунтів» і сплеску криміналу. За місяць карантину ми у своєму тихому і затишному Луцьку вже маємо приклад зухвалого грабіжного нападу на продуктовий магазин. А що робиться у великих містах і що може бути далі, якщо не вжити жодних заходів – страшно уявити. Арсен Аваков, як міністр внутрішніх справ, мабуть, розуміє це краще всіх. Окрім того міністр пропонує запровадити пільги у розмірі 50-75% на комунальні платежі на час карантину, а також заборонити банкам нараховувати відсотки по кредитам. Окрім того він пропонує призупинити всі виконавчі провадження. Міністр переконаний, що Міжнародний валютний фонд повинен надати Україні підтримку, адже програма підтримки через пандемію коронавірусу вже в дії.

Однак, якщо міністр внутрішніх справ подібними заявами позиціонує себе вже, як мінімум, майбутнім главою Уряду, то нинішній глава Уряду разом із парламентською більшістю думають в іншій площині. Захмарні штрафи за порушення карантину від 17 тисяч гривень – це не те, що може простимулювати відповідальність громадян. Таке враження, що Арсен Аваков та Денис Шмигаль розігрують перед українцями «хорошого і поганого поліцейського», один пропонує соціальні виплати і пільги, другий – штрафи й інші покарання. Не важко здогадатися який із цих політиків отримає більшу симпатію українців.

А, між іншим, політичні вподобання українців досить сильно змінилися в порівнянні з минулим роком. Ще рік тому в єдиному пориві 73% виборців віддали свої голоси за нові обличчя, потім, на парламентських виборах, більшість підтвердила свій вибір на користь «Зе-команди». Однак сьогодні все більше українців починають розуміти, що такої слабкої і безпорадної влади в Україні ще ніколи не було. При всій повазі до молодих облич, значна частина з яких дійсно йшла в політику з благими намірами, сьогодні ми мусимо визнати, влада, в загальному, не готова справлятися з тими викликами, які постали перед нашою країною. У влади немає відповіді на питання, які українці ставлять вже сьогодні. А це критичні питання, питання виживання. Влада займається політичними «розбірками», інтригами, кадровими перестановками, а деякі активісти вже відкрито заявляють й про «переписування історії». Як би нам, народу, який наляканий, який дезорієнтований,  донести до своїх «слуг», що не на часі зараз займатися політиканством і переділом сфер впливу.

«Війна», яку почали між собою команда «кварталівців» з групою «Приват» Ігоря Коломойського, в яку втрутилася група мільярдерів Сороса-Пінчука, де свої інтереси мають олігархи Ринат Ахметов та Петро Порошенко, насправді не на часі. Ми й так ослаблені війною з Росією, економіка обвалилася у 2014 році і за 6 років ми досі не наздогнали показники 2013. Епідемія коронавірусу взагалі загрожує нам тотальним колапсом, Росія розхитує ситуацію. Ми зараз як на «Титаніку», який малого того, що напоровся на айсберг, його ще й торпедує військовий корабель, а члени екіпажу, замість того, щоб латати пробоїну, борються між собою за місце біля штурвалу.

На початку ХХ століття, коли Польща боролася за незалежність, поляки, які мали різні погляди на майбутнє своєї держави, об’єдналися під єдиним гаслом: «Спочатку незалежна Польща, а потім подивимося яка». Сьогодні не на часі сперечатися про те, якою буде Україна і хто кому скільки винен. Сьогодні, на жаль, питання стоїть вже по-іншому – чи буде Україна. На разі ніхто не знає, до якого часу протриває цей період і навіть якщо карантин скасують чи послаблять у травні, цілком ймовірно, що по завершені літа нас знову чекатиме така ситуація.

Прості українці вистояли проти сильного ворога у 2014 році. У 2020 ж ми стикаємося з такими викликами, проти яких самотужки вистояти не зможемо. Однак потенціал України, зосереджений в руках різних фінансово-промислових груп і політичних еліт, цілком ймовірно, міг би допомогти державі пережити кризу, вижити. Тож сьогодні від вміння наших еліт домовлятися і відкладати свої амбіції на потім в прямому сенсі залежить збереження нашої державності. А що залежить від нас – то це усвідомлене ставлення до проблеми, дотримання правил карантину і готовність адаптувати себе до нової, посткоронавірусної реальності.

Василь Онищук