«Коли почався котел,то він не з генералами був,а прийшов до наших хлопців у бліндаж»
 
Доля полковника Пивоваренка,напевне,чи не найбільше цікавила волинян,бо у 51 бригаді з Володимира – Волинського служило багато вихідців нашого краю. І доля багатьох хлопців тривалий час теж залишалася невідомою у той час,коли їхні тіла та останки зберігалися у моргах Запоріжжя і Дніпропетровська,очікуючи експертизи ДНК. Якби всіх загиблих відразу привезли на Волинь — важко уявити,що було б. Про виконання наступних етапів мобілізації можна було б забути. І в цьому сенсі таке рішення керівництва має хоч якесь виправдання. Про те,що пережили за довгі місяці очікування в безнадійній надії на диво повернення батьки,дружини і діти загиблих — про це не йдеться. Але то вже питання моральності влади. Влада просто мовчала. Про Павла Пивоваренка теж. Не спростовувала чутки про його зраду й не підтверджувала. Питання щодо місця його знаходження намагались порушувати народні депутати у своєму зверненні до військової прокуратури. І теж ніякої ясності.
 
— Скільки я не спілкувався з нашими хлопцями,які виходили через так звані зелені коридори,які були фактично тирами,де розстрілювали,то вони всі бачили його востаннє,коли він роздавав їм пляшки із запалювальною сумішшю,щоб наші хлопці спалювали ними машини. Як зник,де зник – не знаю. Я питав про Пивоваренка у штабі АТО — ніхто нічого не знає,нічого не відповіли,— розповідав звільнений з полону майор Сергій Фураєв у вересні 2015 року,тобто більш як через рік після Іловайської трагедії. — Я був на прийомі у начальника Генштабу Муженка — теж нічого. Інформація,швидше за все,закрита. Не знають де він. Судити людину,поки доля її невідома,не можу. Але з того,що я чув від солдатів… Відомо,що моральний дух військовослужбовців тоді був не з найкращих. Хлопці просилися у відпустки,на ротацію. А від Пивоваренка постійно чули одну фразу: «Ви всі «двохсоті» і поїдете додому у цинкових трунах». І те,що після того,як він їхав з бойових позицій,через 20 хвилин їх починали обстрілювати — теж факт.
 
Його інформацію на цій же прес-конференції доповнила Наталя Боярина,волонтер,координатор Ковельського центру допомоги 51 бригаді,яка продовж року постійно цікавилася долею Пивоваренка:
 
— Пивоваренко досі не поданий у розшук. Тіла його немає,як загиблого його ніхто не ідентифікував і у розшук не подавав.
 
Як волонтер,яка займалася звільненням полонених бійців,вона сказала,що на 80 відсотків впевнена: Пивоваренку треба «подякувати» за Іловайськ. Бо доля його вини в Іловайській трагедії є,як і всього генштабу. А ось що розповідав звільнений з полону Олександр Дяк з села Машів Любомльського району: «Казали,що він здає інформацію ворогові,але один мій друг зовсім інше розповідає. Пивоваренко – не зрадник. Нібито він до останнього був з військовими. Навіть коли почався котел,то він не з генералами був,а прийшов до наших хлопців в бліндаж і дві доби провів там з ними. І якби він не виставив оборону,то всі загинули б. Потім казали,ніби його поранили,і він загинув. Коли ми повернулися з полону,СБУ допитувала про нього. Але ніхто не знає,куди він подівся».
 
Ореол таємничості довкола загибелі чи зради полковника Пивоваренка лише посилювала підозри. Його імені не було ані у списках загиблих,ані полонених,ані серед зниклих безвістіи. Ніби людина взагалі не існувала. Проте в 2015 в одному з інтерв’ю військовий прокурор Анатолій Матіос обережно сказав,що «на сьогодні ми маємо об’єктивну складову — відсутність даних,які б підтвердили загибель комбрига і про відсутність самої людини. Допускаємо,на жаль,що командир 51 бригади загинув. Після загибелі командира — це абсолютно об’єктивно — могла статися часткова втрата керованості підрозділом». Ще не інформація,лише припущення,але вже щось. Залишки бригади втратили керованість,командира немає,чому на нього не списати провину за невдалий вихід з Іловайського котла й масову загибель наших військових? Мертвим все одно. А тут суспільство і парламент тиснуть,хочуть знати правду…
 

51-ша бригада у перші дні війни
 
А це повідомлення українських пошуковиків,які працювали на місці боїв,датоване 19 квітня 2015 : «Передусім,швидше за все загинув виконувач обов`язків командира 51-ї окремої механізованої бригади полковник Павло Пивоваренко вочевидь склав голову на висоті,де українськими частинами було знищено два російських танки Т-72. Є дані,що його тіло було понівечене,а відтак опізнати полковника не було можливості. Попередня експертиза ДНК показала,що рештки героя спочивають на Кушугумському цвинтарі під Запоріжжям. Він похований,як невідомий солдат…».
 
Чому Пивоваренка ніхто не опізнав?
 
Нещодавно видання «Тиждень» надрукувало статтю «Комбриг не вийшов із бою» (номер від 13 травня 2016 року),яка врешті-решт пролила світло на загадкове зникнення Павла Пивоваренка. Співставте цю інформацію зі словами військового прокурора…
 
«Свідків,які б бачили на власні очі смерть полковника П. Пивоваренка,на жаль,немає. Бо вони,швидше за все,всі загинули. Судячи з усього,БМП,на якій проривався комбриг – це та сама бойова машина,яка залишилась на одинці серед ворогів на дорозі поміж хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка,та до останнього відбивалась від них. Це саме та БМП,в якій 14-го вересня 2014 року пошуковцями групи «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») було вилучено рештки 3-х бійців. Двоє з них – військовослужбовці 2-го взводу 7-ї роти 3-го батальйону Ігор Кушнір та В`ячеслав Іонов. Ім`я третього теж вдалось попередньо встановити. Але,на жаль,доки що він вважається таким,що буцімто перебуває в полоні.
 
За деякими даними,безпосередньо на броні цієї БМП з Іловайського котла проривалось троє військовослужбовців. Їх тіла,що лежали поруч з палаючим БМП,з дозволу росіян забрала група полковника Палагнюка 30-го серпня 2014 року. Разом із тілами ще 87 загиблих,які були доставлені до моргу м. Запоріжжя. Дістатись до решток тих,хто згорів у БМП,у ту мить не було ніякої змоги: бойова машина була розпечена,як піч.
 
Серед тих,кого тоді,30-го серпня,привезли на подвір`я запорізького обласного відділу судово-медичної експертизи,був і Павло Пивоваренко. Він був абсолютно впізнаваємий,у своїй мультикамівській формі,яку придбала дружина,з оригінальною розгрузкою для автоматних ріжків,що у кількох десятках екземплярів зробили кустарні умільці,та навіть – каскою. Бронежилет був акуратно знятий,так само,як і кобура з пістолетом,що завжди висіла у комбрига на портупеї. Причому,той хто знімав кобуру,потім дбайливо застібнув портупею назад (правда,помилився на одну дірочку). Правда,полковничий погон на грудях був відсутній: перед проривом комбриг наказав зняти всі знаки розпізнання. Медичне обслідування показало,що полковник мав поранення в ногу,дістав ушкодження в спину та загинув внаслідок потрапляння осколку в голову.
 
У морзі працювали представники військової прокуратури та Збройних Сил України. Кажуть,начебто у ті дні там також був головний військовий прокурор Анатолій Матіос. Але чомусь Пивоваренка ніхто не «опізнав». Попри те,що один з офіцерів,які збирали загиблих 30-го серпня,чітко чув по рації овідомлення колеги: «Я підняв Пивоваренка!». Попри те,що на подвір`ї були три представники 51-ї бригади (правда,кажуть,вони не насмілились підійти до загиблих). Попри те,що,швидше за все,у кишенях форми комбрига було… «Посвідчення офіцера».
 
Трохи пізніше дружині Павла Васильовича Світлані зателефонували з управління Сухопутних військ Збройних Сил України та «дбайливо» порадили заїхати – забрати речі чоловіка. Це був віщовий мішок,який Пивоваренко залишив у базовому таборі бригади в с. Оленівка перед тим,як прориватись на допомогу своїм під Іловайськом. Зовсім окремо,через знайомого офіцера,дружині передали це саме «Посвідчення». У документі залишилась одна специфічна ознака,по якій можна досить впевнено стверджувати – він був при загиблому!
 
… Ніхто не опізнав,або зробив вигляд,що не опізнав,командира бригади,під керівництвом якого було звільнено Северодонецьк,Лисичанськ,Попасну,Мар’їнку та ще близько 20 населених пунктів,захоплено до полону російських десантників. Його поховали на Кушугумському кладовищі у Запоріжжі,як не ідентифікованого № 3191».
 
Потім на державному рівні почалось цькування і зниклого безвісти комбрига,і всієї 51-ї бригади. Полковника неофіційно оголосили зрадником,бо в нього,мовляв,батьки (які померли) – у Москві,брат (якого ніколи не було) начебто служить у російській армії,і навіть буцімто його бачили у Донецьку у формі сепаратистів. Та не просто бачили,а стверджували,що він особисто радив сепаратистам: кого з наших солдатів звільняти,а кого – залишати. Автор цих строк опитав чимало хлопців,що вийшли з полону,передусім – з 51-ї бригади,і жоден з них не підтвердив ці дані. Більше того,ті офіцери,які були у найбільшій конфронтації з комбригом,заперечували,що він був здатний на зраду».
 
«Вірю,що чоловік повернеться. Живим чи мертвим. І честь його я захищу»
 
У своєму листі в газету «Факти» (рубрика «Допоможіть знайти») дружина П. Пивоваренка Світлана писала: «Після того,як Павла не виявилося ні серед живих,ні серед мертвих,його недоброзичливці (а у чесного,суворого командира їх завжди вистачає) почали звалювати на нього всю провину за великі втрати бригади,стали писати в Інтернеті всяку гидоту,поширювати чутки,що спиралися начебто на показах психологів,які працювали з солдатами,які вижили в тому побоїщі. Наприклад,що полковник ніби зробив кар’єру завдяки своєму тестю,який живе в Москві,а під час Іловайська і сам перейшов на бік сепаратистів і разом із сім’єю знаходиться в Росії. Я дуже співчуваю рідним загиблих солдат і офіцерів нашої бригади. Сама теж залишилася без чоловіка і не знаю,чи побачу його коли-небудь живим. А злорадникам хочу сказати: «високопоставлений» тесть полковника Пивоваренка,тобто мій тато,був простим колгоспником з маленького містечка Радомишль Житомирської області. Дружина полковника,тобто я,служить в одній з військових частин Києва у солдатському званні єфрейтора,живе з двома дітьми 17 і 4 років у гуртожитку.
 
Колеги чоловіка розповідали,що коли Павлу Васильовичу доручили командувати бригадою,він побачив,що багато хто з мобілізованих,дорослі чоловіки,пиячать безбожно,споюють молодих солдат і уникають бойової підготовки. Полковник почав наводити порядок. П’яниці його зненавиділи: «Ми не знаємо,чи повернемося живими,а ти…». Паша казав їм: «Всі статути,вимоги дисципліни кров’ю написані. Хочеш жити — виконуй!». Він сам все життя був чесним,добросовісним,принциповим. За що нерідко і страждав. А тепер його намагаються призначити винним.
 
Скоро після зникнення Паші зателефонував знайомий військовий: «Ваш чоловік загинув. Прийміть співчуття..». Я не витримала,побігла до його начальства: «Покажіть документи,що він загинув! Віддайте мені тіло!». Нічого не знайшли. Потім записали у зниклі безвісти. І посипалися наклепи…
 
Було кілька дзвінків. Мовляв,ми знаємо,що ваш чоловік знаходиться в полоні. Перекажіть кошти — допоможемо звільнити. Один аферист представився сепаратистом і сказав,що Паша сидить у них в підвалі у Дебальцевому. Вимагав 14 тисяч гривень,але з чоловіком поговорити не дав. Незабаром виявилося,що в день цього дзвінка в Дебальцевому ще стояли українські військові.
 
Нещодавно ніби співпав тест ДНК. Але серце підказує,що він живий. Сниться мені,що живий і обіцяє повернутися! Буду добиватися повторної експертизи. Я вірю,що чоловік повернеться. Живим чи мертвим. І честь його я захищу».
 
«Наприкінці 2014 року ДНК-експертиза показала,що загиблий № 3191 – це Павло Васильович Пивоваренко. Але потрібно було ще 8 місяців (хоч це займає кілька днів),аби підтвердити ці дані. Слідчий МВС закрив справу,про що і повідомив родині. Запропонувати дружині та сестрі подивитись фото загиблого № 3191,пояснити – коли та й де його знайшли,слідчі органи не вважали за потрібне. Так само байдуже до свого зниклого товариша та членів його родини поставились у Генеральному штабі Збройних Сил України.
 
Подивитись фотографії загиблого та остаточно опізнати загиблого родина змогла лише завдяки стороннім людям,не байдужим до героїв своєї країни». (Тиждень.ua. 13 травня 2016р).
 
«Так,Волинь багато зробила,щоб очорнити мого чоловіка…»
 
Більш,ніж дивне ставлення до долі зниклого командира бригади. Якщо тіло комбрига так довго ідентифікували,що казати про простих солдат? Імена двох загиблих членів екіпажу БМП,на якому їхав Пивоваренко,були відомі — це військовослужбовці 2-го взводу 7-ї роти 3-го батальйону волиняни В’ячеслав Іонов та Ігор Кушнір. Про це казали пошуковці ,які ще у вересні 2014 знайшли цю згорілу машину. З мамою Іонова я розмовляла у жовтні 2014 напередодні парламентських виборів,коли в Луцький військовий госпіталь приїздила у ролі кандидата в нардепи відома Ольга Богомолець. Група згорьованих солдатських матерів,які нічого не знали про долі своїх синів,чекали на зустріч з нею,щоб почути бодай якусь обнадійливу вісточку. Надія Юхимівна розповідала,як футболять її звідусіль,куди не звертається: «Військкомат каже,що вони ні при чому,що вони тільки повістки давали. Звертайтеся у Володимир-Волинський. Командир роти мене обматюкав: «Я вашого сина не призивав». Замполіт батальйону пообіцяв відразу повідомити,якщо буде щось відомо. СБУ відповіла,що шукають». Розшукову справу по Іонову порушили 3 жовтня,взявши матеріали для експертизи ДНК. На руках матері вже було дві папки відписок.
 
— Молюся цілий день,щоб Бог йому хоч хлібчика і водички послав… У нас є все,а він може немає що з’їсти. Дивлюся на тих хлопців,чиїсь діти ходять,хай поранені,покалічені,але живі. А наші може голодні,холодні. А якщо десь валяються в полі не поховані? Я вже в село переїхала жити,бо в квартирі,де все нагадує сина,більше знаходитися не можу,— плакала стиха мама В’ячеслава. — Їх п’ятеро було в тому БМП. Петро Білець,кажуть,у полоні. Ніби бачили його в Сніжному. Просив батькам передати. Ігор Кушнір точно в полоні. Про мого сина,Сергія Жука та Андрія Саксіна поки що ніяких даних. Є надія,що вони теж у полоні…
 
Родини намагалися в ті страшні місяці чекання триматися разом. Так було легше цей жах переживати. Якраз при мені подзвонила невістка Надії Юхимівни,дружина В’ячеслава. Хтось їздив до гадалки і та сказала,що живий. Та,на жаль,дива не сталося: всі члени екіпажу загинули,за винятком одного. Тільки додому поверталися хлопці довго. Першим похоронили Петра Більця,того самого,що бачили у полоні в Сніжному: він був похований на Рівненщині ще 25 вересня 2014 року. В’ячеслава Іонова ідентифікували й поховали у Луцьку 18 лютого 2015. Шлях додому його побратима Ігоря Кушніра,якого знайшли у вересні 2014 у згорілому БМП разом із В’ячеславом,був ще довшим: хлопця поховали у селі Великий Омеляник під Луцьком аж 20 травня 2015. Андрія Саксіна ідентифікували найдовше і він повернувся на рідну Львівщину в домовині 4 листопада цього ж року. Лише доля Сергія Жука залишається невідомою. Принаймні навесні цього року мама нововолинця все ще чекала на сина…
 
«Як можна принижувати тих,хто зробив неоціненний внесок у нашу боротьбу? Нагадаємо,що командир 51-ї механізованої бригади Павло Пивоваренко зник безвісти в бою під час прориву з Іловайська. Його тіло досі не знайдене,його немає у списках полонених чи загиблих. Це єдиний командир української військової частини,чия доля невідома. Загинули й зникли безвісти багато інших військовослужбовців 51-ї бригади,які,за дивною волею командування АТО,були розкидані різними підрозділами по всьому фронту й діяли в різних секторах АТО. Розформування 51-ї бригади та спроба зробити “стрілочниками” батальйон “Прикарпаття” — просто недостойна маніпуляція фактами. Доки не буде дано оцінку кожному,хто брав участь і планував операції в секторі “Д” і в секторі “Б”,доки не отримають своїх оцінок усі рішення,всі дії та бездіяльність кожного,не можна ганьбити пам`ять героїв,котрі віддали свої життя. Це святе,тут не можна брехати. Тільки правда і вічна пам`ять упокоять душі тих,хто заплатив найвищу ціну в страшній битві…». Це написав головний редактор сайту «Цензор. Нет» Юрій Бутусов 10 жовтня 2014.Додати немає чого…
 
Майже через два роки,коли пристрасті довкола Іловайської трагедії,на думку наших можновладців,потроху стихли,можна вже зі «зрадників» і героїв робити. Павла Пивоваренка Президент орденом нагородив,справедливість восторжествувала. Я зателефонувала дружині комбрига Світлані за номером,який вона дала у «Фактах». Жінка відповіла на дзвінок. Коли почула,що я з Волині,де інтерес до долі її чоловіка особливий,вона промовила:
 
— Так,Волинь багато зробила,щоб очорнити мого чоловіка….
 
— Пробачте нас. Але не всі це робили.
 
— Звичайно,я розумію… Як бачите,я не в Росії,а в Києві. І діти мої тут.
 
Я поцікавилася,коли похоронять чоловіка на Лук’янівському кладовищі Києва,як про це повідомлялося у пресі. Пані Світлана спочатку насторожено сприйняла це питання,але дату похорону назвала: 22 липня. Говорити про те,чому так вчинили з її чоловіком,полковником,який до кінця виконав свій громадянський і військовий обов’язок,жінка не захотіла…
 
Історія знає немало прикладів,коли геройські лаври присвоювали тим,хто до них був не причетний. Було й таке,коли герої ставали зрадниками. Всяке бувало. Війна все спише. Вона і справді списує все. І приклад Павла Пивоваренка — яскраве тому свідчення.
 
Автор публікації – Ніна РОМАНЮК
 
На заголовному фото – Павло Пивоваренко. Єдине фото,зроблене в зоні АТО.