Кохання… У кожного це слово викликає якісь особливі відчуття. Кожен відшукає у своїй пам`яті якісь особливі моменти. Хтось згадає свої перші юнацькі почуття, які не забути ніколи, хтось згадає стосунки в більш зрілому віці, але в кожного спогади про кохання викликають здебільшого світлі емоції.

Як не крути, але кохання – важлива складова нашого життя, сповненого неприємностей, труднощів, різних випробувань. Саме почуття любові дає нам наснагу жити і радіти. Про світле почуття кохання або під його безпосереднім впливом пишуть книги, вірші, музику, складають пісні, знімають фільми, і, зрештою, в ім`я кохання зважуються на якісь необдумані, легковажні вчинки.

А чи доводилось вам колись побувати в установах на кшталт геріатричного пансіонату? Мені – ні. Я завжди уявляв собі установи такого типу своєрідною тюрмою, де людей тримають насильно, завдаючи їм невимовного болю і страждань. Так було, допоки моя робота не «закинула» мене в Луцький геріатричний пансіонат.

Гуляючи просторими, світлими, гарно і по-сучасному відремонтованими коридорами, я, м`ягко кажучи, здивувався. Ще більше здивувався, коли побачив веселих і усміхнених мешканців пансіонату: старші жіночки гомоніли між собою, як і годиться жінкам такого віку, хтось дивився серіал з подругами-пенсіонерками на великій «плазмі». Хм… зовсім не схоже на совдепівську лікарню, так, як я очікував.

Про якісь стосунки за парканом цієї установи, я й уявити собі не міг. Здавалося б, яке тут може бути кохання. І тут було друге приємне здивування-відкриття. Виявляється, може.

Директор пансіонату Алла Гнатюк розповіла, що геріатричний пансіонат є соціально-медичною установою, яка розрахована на 200 людей. Нині тут – 158 мешканців, у кожного – особлива історія, особлива доля. Здебільшого, контингент пансіонату – люди пенсійного віку, люди з інвалідністю І, ІІ групи, люди, які не мають родичів, що могли б доглядати за ними. Живуть у пансіонаті і ті, хто узагалі не має родини. Є, щоправда, і багато молодих мешканців.

Життя у пансіонаті на перший погляд нічим не відрізняється від життя «за периметром»: підопічні спілкуються, беруть участь в самодіяльності, працюють на підсобному господарстві, якщо на те є згода лікаря і бажання самої людини.

Директорка пансіонату порівнює установу з маленьким селом: «Ми як окрема республіка, маємо свій внутрішній світ, в якому ми спілкуємось. Наші питання ми намагаємось не виносити десь далеко, а вирішувати самостійно».

«Окрім соціально-побутових послуг, які ми надаємо, мешканці пансіонату можуть скористатися медичними, реабілітаційними, психологічними послугами. Проводиться культурно-масова робота. Ми стараємось створити умови, близькі до домашніх, щоб людина могла повноцінно жити», – розповідає Алла Гнатюк.

За словами керівниці пансіонату, люди тут мають повні права і не є зачиненими чи підконтрольними персоналу.

«Вони можуть і висловлювати свої думки, свою ініціативу, можуть керувати своїми фінансами. Вони живуть повноцінним життям у своєму соціумі. Єдине обмеження – внутрішні правила», – додає Алла Вікторівна.

Живучи у пансіонаті, увесь свій час його мешканці спілкують один з одним. Тож нерідко між людьми виникає симпатія, дружба, довіра один до одного, а між тими, до кого доля найбільш прихильна, –  й кохання.

За час своєї роботи в пансіонаті, а це 18 років, Алла Гнатюк пригадує 4 пари, які офіційно стали на рушничок і поєднали свої долі.

«Почуття виникали в багатьох, а відважитись на такий крок не всім під силу. Дуже цікаво, що одружувались не тільки молоді, а й люди старшого віку. Взагалі чоловіки живуть окремо від жінок, а коли офіційно створюється сім’я, пансіонат виділяє окрему кімнату. І тоді вже вони починають вести спільні фінанси, вирішувати господарські питання, облаштовувати побут, збирати гроші на покупки. Тобто живуть, як повноцінна сім’я», –  розповіла директорка.

«Зараз в нас проживають дві сім’ї: одна пара молодого віку (до сорока років), а інша вже старшого віку (шістдесят років)», –  додала вона.

На шляху до сімейного життя зараз стоїть ще одна пара, яка планує подавати заяву до РАЦСу.

«Є різні люди, є і люди з вадами. Багато хто дивується, як такі люди можуть одружуватись.Та яка різниця, серце ж в них однакове, почуття ж однакові. Вони ж так само хочуть уваги, ласки. Жінки хочуть чоловічого слова, чоловіки – жіночої підтримки. Люди змінюються після того, як в них виникає кохання. Чоловіки змінюються кардинально. Настільки відчутний вплив емоцій, кохання. І саме відчуття кохання може виникати будь-де і навіть в таких установах, як у нас», –  підсумувала Алла Вікторівна.

Сьогодні, у День святого Валентина ми розповімо вам три історії кохання, які зародилися у стінах такого незвичного місця, як геріатричний пансіонат.

Очі кохання не бачать ні зморшок, ні сивини

Йдучи із директором пансіонату коридором, зустрічаємо чоловіка «в роках», який по-хазяйськи ходить, виглядаючи когось. Як виявилось потім, це один з героїв нашого матеріалу – Сергій Богданович. Побачивши нас, чоловік вітається і проводить до себе в кімнату, де на нас чекає його дружина – Людмила.

З розповідей цих двох людей дізнаємося, що потрапили вони до Луцька у 2011 році з Руденського психоневрологічного будинку-інтернату, що на Любомльщині. Саме там ця пара і склалася, а узаконили свої почуття вже у луцькому пансіонаті.

«Я з Володимира-Волинського. В 2010 році потрапила в любомльський інтернат, там вже був мій майбутній чоловік. Ми познайомились, ходили,спілкувались, а вже через  рік розписалися», – розповідає Людмила Анатоліївна.

Пара живе у шлюбі вже майже 7 років. Своїм прикладом вони доводять, що романтика у стосунках не знає вікових меж.

«Ми почали зустрічатися в Руді, то бувало довго гуляли разом, цілувалися, в кафе ходили, в магазини. Нас тільки одних відпускали в село», – з посмішкою пригадує жінка.

Її чоловік згадує, що в Руді, де він познайомився зі своєю половинкою, була дуже гарна природа.

«Там ліс, гарно. Горіхів – море, грибів, тільки вийдеш за ворота, яких хочеш знайдеш. Найбільше було правдивців. А ягід скільки…», – із захопленням розповідає чоловік.І додає, що часто гуляли з майбутньою дружиною і збирали дари лісу.

«Нещодавно кажу Люді: «А давай поїдемо на свою «батьківщину». То нас там так зустрічали, як найкращих гостей», – розповідає Сергій Данилович.

Про те, як вирішив одружитися, чоловік розповідає не багатослівно: сподобалась жінка, запитав її згоди, та й одружилися, а потім влаштували невеличку вечірку.

У цих двох людей дуже схожі долі: в обох не залишилось нікого з рідних. Виявляється, вони навіть вперше одружувались в одному році – 1975. Вдівцем чоловік став у 2006, а жінка у 2001.

Зараз вони разом і в один голос запевняють, що не шкодують про таке, здавалося б, пізнє одруження (коли реєстрували шлюб, нареченому було 64 роки, а нареченій – 60).

«Я не боялась вдруге виходити заміж, бо в мене нікого немає. І, як то кажуть: «ризик – благородна справа». Якби я його не зустріла, то була б сама. А познайомитись з кимось в інтернаті, то одне, але, щоб люди підходили одне одному – це інше. Так само важко  знайти людину, яку справді любиш, а не ходиш так, аби ходити», – зізнається жінка.

На запитання, чи любить вона свого чоловіка, миттєво чую впевнену і тверду відповідь: «Обожнюю».

«І я свою жінку люблю», – із задоволеною посмішкою парирує із сусіднього ліжка Степан Данилович.

«От так у нас все. За згодою і з коханням», – посміхається жінка.

За сімейний бюджет, як часто буває, відповідає дружина. Вона і отримує пенсію чоловіка, і розпоряджається фінансами, але і чоловік контролює її, може інколи запитати, на що витратила спільні гроші.

У цієї сімейної пари ще багато планів щодо облаштування свого родинного гніздечка. Наприклад, Людмила Анатоліївна хоче придбати мікрохвильовку і холодильник. Та й різних дрібничок потрібно ще багато, як-от жіноча косметика.

На це запитання у кожного з подружжя Богдановичів своя відповідь. Сергій Дмитрович діловито і лаконічно відповідає: «Ой, в нас того добра вистачає», а його дружина підхоплює: «Ні, помаду треба ще одну купити і туш ще потрібна».

Отак і живе це подружжя: діляться своїми секретами, підтримують одне одного.

«Разом, звичайно, легше. З жінкою можна поділитися, так, по-жіночому, але чоловік, то  чоловік. І треба його поважати і любити», – підсумовує Людмила Анатоліївна.

Подружжя, яке тільки стає на спільну стежку

Ще двоє людей, які планують поєднати свої долі в одну – це Ольга Столярчук і Петро Сорока.

Чоловіку – 40 років, а його обраниці – 45. Цікавим у цієї пари є той факт, що ініціатором початком стосунків була жінка. Саме вона зробила перший крок, і тут потрібно повчитись кожному, бо часто людям просто не вистачає сміливості для того, щоб щось розпочати і змінити у своєму житті.

Про історію кохання береться розповідати вона сама. «Одного разу він сидів в бесідці, я до нього підійшла і почала розмовляти. І так розпочалось. Почали спілкуватися, ходити в гості один до одного. Спочатку він мене до себе запросив, потім – я його. Я така, люблю спілкуватися, читати, музику слухати. Бувають різні ситуації, але я завжди налаштовуюсь на позитив», – розповідає Ольга.

Після кількох хвилин спілкування, розумію, що Ольга каже правду. Є когорта людей, від яких віє позитивом, з такими людьми легко і просто спілкуватись. Це підтвердив і Петро: «В неї душа добра. Тим вона мені і сподобалась, а ще Оля проста в спілкуванні».

Ці люди, можливо б, вже й одружились, але доля вносить свої корективи. Деколи навіть страшні і жорстокі. Ще не минуло сорок днів з того часу, як у Петра померла мама. Вона так і не дочекалась моменту, щоб благословити сина на подружнє життя. Саме тому ця пара планує одружитися після Великого посту і Великодня.

Майбутнє подружжя зі смиренням приймає всі випробування, що посилає їм Господь.

«Все що робиться, то робиться на краще. Головне – надіятись на Бога і підкорятись. І думати про все хороше», – з незмінним оптимізмом каже Ольга. І згодом зізнається, що вони з Петром із нетерпінням чекають дня, коли офіційно стануть подружжям. А зараз вони проводять разом час на репетиціях, зустрічаються на коридорах.

«Коли побачила його вперше, то він мені дуже сподобався. Я дуже його люблю і поважаю. Хвилююся за нього», – зізнається жінка.

Ці слова підтвержує директор закладу, зазначаючи, що Ольга справді дуже піклується про Петра, допомагає йому підбирати і купувати одяг, дає поради, як і годиться будь-якій жінці. А Петро своєю чергою радиться з нею, як правильно і на що витратити гроші.

Наразі пара просто чекає того щасливого дня свого одруження. Батьки Ольги знають, що дочка виходить заміж і благословляють її на цей крок. З майбутнім зятем знайома тільки мама.

«Колись ходили разом в лікарню відвідувати її», – пояснює Ольга.

«Поїдемо колись в гості, але трохи пізніше, бо ж зима зараз», – каже Петро. А його друга половинка заспокоює його: «Та нічого, вирішимо, сядемо в маршрутку та й поїдемо у Рожищенський район».

Пізніше я випадково стаю свідком розмови цієї пари на коридорі, вже без камери і сторонніх. Вони не зводять один з одного очей, і мій слух вихоплює окремі фрази: «То як зробимо?», «Напевно, так буде краще». Отака гармонія і взаєморозуміння, якого багатьом потрібно повчитися.

Сім кіл пекла перед раєм, або Кохання попри все

Історія третьої подружньої пари, яка «народилась» у стінах пансіонату дуже цікава і романтична. Як то кажуть, тут можна написати книгу чи зняти фільм.

Починалась «lovestory» цього тепер вже подружжя теж у стінах Луцького геріатричного пансіонату, але випробувань на плечі цих двох молодих людей впало більше, ніж у всіх. Та, очевидно, що там, зверху, цим людям було написано бути разом. Про це говорить навіть і той факт, що вони носять однакові імена – Валентина та Валентин. Хіба не доля?

Валентин Урупа розповідає, що з Ковельського пансіонату спочатку потрапив у Руду, а потім, як цей пансіонат зробили жіночим, всіх чоловіків «перекинули» до Луцька.

«В мене батьки були, сестра, все, як має бути. Але потім всі померли і я лишився сам в селі, та й тяжко було самому», – розповідає свою історію Валентин.

А про початок стосунків пара розповідає із посмішкою.

«В нас тут є тенісний стіл, і я ходив грати в теніс. Валю я раніше бачив, але ще не спілкувався, а вона прийшла подивитися, як ми граємо. З того дня ми почали вже пересікатися», – ділиться Валентин.

Цікавий випадок із пророчими словами стався згодом.

«Одного разу під час розмови на вулиці Валя спитала мена: «А чого ти не одружився?». Я відповів, що якось не склалось, і питаю її, чого вона заміж не вийшла. А вона каже: «А я й не збираюсь заміж виходити». Я жартома і відповів: «От побачиш, що вийдеш за мене заміж», – розповідає чоловік. Але до цього щасливого моменту пара була змушена пройти крізь випробування.

Романтика тривала недовго. Громом серед ясного неба для закоханих стало перекомісування. Медкомісія визнала Валентина людиною з інвалідністю третьої групи. Його відправили додому в Ковель, оскільки проживати в пансіонаті можуть тільки люди з інвалідністю другої групи.

Але пара не здалася, а попри все продовжувала підтримувати стосунки. Валентин, як справжній чоловік, часто приїжджав до Луцька, щоб провідати свою кохану.

«Я почав їздити до неї кожного тижня. І собі сказав, що все одно сюди повернуся, і, як би там не було, все одно одружуся. Вже навіть хотів забирати її в Ковель. Але потім, після наступної комісії, мені дали другу групу і я повернувся. У жовтні поступив сюди, ми написали заяву і через місяць, 21 листопада 2015 розписались», – каже Валентин.

А кожних вихідних добиратися з Ковеля до Луцька не так вже й просто. За розповідями чоловіка, доводилось прокидатися в 4:30, щоб встигнути на електричку до Луцька.

«Ввечері на 19:50 повертався електричкою в Ковель, а в неділю знову прокидався в 4:30 і їхав до Луцька», – легко згадує Валентин час відправлення потягів, які возили його до коханої. І хоча такий розпорядок дня для когось здався б пекельним, Валентин запевняє, що йому важко не було.

Вже зараз пара згадує часи розлуки, як страшний сон. А тоді ця розлука завдавала невимовного болю обом.

Дружина Валентина каже, що дуже не хотіла, щоб він переїжджав у Ковель, і навіть трохи сумнівалася, що повернеться. Але він повертався. Повертався щовихідних.

«Я рахувала дні до суботи. А коли він приїжджав, то дуже не хотілося відпускати. Валік казав мені: «Вихідних чекати і до тебе їхати – довго, а з тобою так швидко ті години минають». Так воно і було», – згадує Валентина Бутейко.

Молода жінка розповідає, що вперше побачила свого чоловіка не під час гри в теніс, а раніше, на одному із гуртків.

«Вже пізніше, як почали спілкуватися, то вже в серці щось тьохнуло. Раніше в мене такого не було, ніколи не зустрічала такої людини, щоб щось подібне відчувати. А тут серце підказало, що це моя людина», – додає вона.

Валентина каже, що була дуже щаслива, коли Валентин запропонував їй руку і серце, але просила трішки почекати з весіллям. Але Валентин був непохитним: «Ні. Одружуємось зараз».

Пара нікому не розповіла, що їдуть розписуватись, але до РАЦСу з букетами, щоб привітати молодят, все одно прийшли директорка пансіонату, частина персоналу. Це було для Валентина і Валентини приємною несподіванкою.

Зі слів Валентини, чоловік розуміє її з півслова. Валентин запевняє, що за керування штурвалом сімейного корабля вони з жінкою не борються: «Якщо чесно сказати, то в нас, як в приказці – я голова, а Валя – шия».

Подружжя Уруп-Бутейків показує світлини зі свого весілля. Воно в них було справжнім, бо ж поки вони єдині в пансіонаті, хто одружується вперше (у старшої подружньої пари раніше були шлюби). Тут було і білосніжне пишне весільне плаття нареченої, костюм нареченого, коровай, квіти…

Разом ці молоді закохані люди живуть вже третій рік, і можна з впевненістю сказати, що вони щасливі. Це дуже помітно зі сторони. Алла Вікторівна розповіла цікавий випадок, що є підтвердження моїм словам. Валентина через хворобу не може довго ходити, то коли підопічні пансіонату їздили на екскурсію в зоопарк – Валентин весь час носив свою дружину на руках.

До речі, в день відвідин пансіонату, у Валентина якраз був День народження. На запитання, що йому подарувала дружина, чоловік відповідає: «Я сказав їй, щоб нічого мені не купувала, мені нічого не треба. В мене є вона, а вона для мене – найдорожчий подарунок».

Життя – дивна штука. Хтось не хоче бачити кохання, навіть впритул, хтось втікає від нього, хтось розмінює його на дрібниці, а хтось знаходить цей скарб в таких місцях, де його, здавалося б, важко відшукати. Більше того люди, яким вдається знайти кохання, для прикладу – в геріатричному пансіонаті, знаходять в собі сили пройти всі сім кіл пекла, які підготувала для них доля, і відстояти свої почуття, довівши, що вони мають право на щастя.

P.S:

В Луцькому геріатричному пансіонаті сформувалась ще одна сім`я. На жаль, Леонід Овчаров став у пансіонаті вдівцем. Разом вони із дружиною прожили тільки 4 роки. А 2 грудня 1992 року Надія Григорівна відійшла у вічність.

Чоловік не дуже охоче береться розповідати про своє життя, але все ж його вдається розговорити.

«Одного дня я зайшов в сестринську. Дивлюсь, стоїть доволі таки симпатична літня жінка. Я під`їхав до неї, ми розговорились .Фактором, який нас зблизив, була мова. Я довгий час жив і працював на Сибірі, тому звик розмовляти російською і вона розмовляла російською», – розповідає чоловік на інвалідному візку.

Повернутися додому із Росії він вирішив сам: «Приїхав до сестри вгості. Я так заностальгував за Україною, що вже не було сили. Я подумав, що нічого хорошого не зробив для своєї Батьківщини, то вирішив хоча б своїм тілом підживити рідну землю», –  посміхаючись говорить чоловік, викликаючи такими словами сентименти і змушуючи гурт мурах пробігтися спиною. Отакою вона буває, любов до Батьківщини.

Про свою покійну дружину цей літній, проте статний і показний мужчина згадує з особливою теплотою і трепетом: «Надія Григорівна родом із Донецької області. Жила в Луцьку, працювала медсестрою, навіть деякий час працювала в цьому геріатричному пансіонаті. Також працювала в Світязі в дитячому таборі. Була дуже хорошою медсестрою, бо їй одній довіряли аж 50 діток. Була дуже культурною, інтелігентною жінкою».

«У такому віці про кохання, напевно, не варто говорити. Була дуже глибока повага. Я від неї дуже багато почерпнув і навчився», – додає чоловік.

Як виявилось, Леонід Костянтинович дуже цікавий співрозмовник, глибока і мудра людина. Він досі розмовляє російською, може, спеціально береже її як згадку про те, що звела його з дружиною. Однак його мова не якась перемішана, не з «приправами» і викрутасами, а літературна, правильна. Напевно, саме тому він став для мене чи не єдиною людиною, чия російська мова не дратувала, а навпаки – подобалась. Його хотілося слухати і вбирати ті мудрі і цікаві речі, які він говорив.

Чоловік розмірковує про життя, людей, про стосунки між ними, про патріотизм, про владу.

Він додає, що ніколи не шкодував, що повернувся в Україну, а завжди її любив і ніколи не соромився. Навіть коли жив в Сибірі, то писав до сестри листи українською і старався знаходити українські книги.

Життя в пансіонаті йому подобається: «Мене, як людину, яка дружить з головою, все влаштовує: умови, хороший персонал. І це я кажу, не тому що хочу співати комусь дифірамби, а тому, що так є».

На запитання чи не пригледів когось, щоб знову одружитися, чоловік сміється.

«Я вас благаю. Сімдесят років дідові», – каже на це Леонід Костянтинович. А рецептом свого молодечого вигляду вважає, те що в молодості багато часу проводив на природі, тому й взяв від неї той запас сили.

Також чоловік радить усім налаштовуватися на позитив і не опускати руки: «Я 35 років на ногах ходив, а 35 років – на візку. Буває, що і там болить, і там тягне, але ж, якшо подумати, то і там, за парканом, людям буває ще гірше».

Закінчується наша розмова тим, що мова зайшла за релігію і він згадав про те, що сьогодні у храмі пансіонату – поминальна служба Божа.

Директор пансіонату сказала, що потрібно написати записку. І тут чоловік сполотнів: “Як добре, що ви нагадали. Я забув написати записку “За упокій”. Треба їхати і написати”, – ввічливо попрощавшись Леонід Костянтинович поїхав до своєї кімнати. Очевидно, що чоловік перш за все запише туди свою покійну дружину. Може тому він так і злякався, що ледве не забув написати заупокійну записку, як останній дар своїй жінці.

Андрій ПЕТРУШКО