Найбільш очікувана подія в Україні протягом останнього місяця – зустріч у «норманському» форматі, яка має відбутися вже цього понеділка, 9 грудня. Прямі перемовини президентів України та Росії можуть стати першим реальним кроком до завершення війни, а можуть і навпаки. І саме очікування від цієї зустрічі – той фактор, який чи не найбільше розколює українське суспільство сьогодні. Одні моляться за успіх у переговорному процесі і просять у Бога мудрості і стійкості для українського лідера Володимира Зеленського, інші навпаки, в очікувані зради, розбивають наметові містечка у центрі Києва. Спробуємо розібратися хто більше має рацію і за якими сценаріями можуть почати розгортатися події в Україні вже завтра.

ВІД МАЙДАНУ ДО МАЙДАНУ: 20 РОКІВ ВСЕ ТІ Ж НА БАРИКАДАХ

Майдан 1.0 – наша незалежність

Пригадаємо історію українських «майданів». Прийнято вважати першим «майданом» Помаранчеву революцію, але давайте повернемось до витоків української незалежності. 16 липня 1991 року Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки прийняла Декларацію про державний суверенітет України, чим розпочала безпрецедентну процедуру виходу республіки зі складу СРСР. Приклад України використали й інші республіки. 19 серпня 1991 року у СРСР відбулася спроба державного перевороту, метою якого було вберегти існуючий стан справ, в окремих республіках оголосили надзвичайний стан. Тоді ж запровадили «драконівські закони»: заборонили діяльність громадських організацій, зборів, мітингів, страйків та ввели жорстку цензуру ЗМІ. У Москві навіть запровадили комендантську годину і вивели на вулиці війська. Та це не допомогло, 20 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла рішення не виконувати команд московських «заколотників», а Народний Рух України закликав своїх послідовників до Всеукраїнського страйку і непокори «ГКЧП». 19-22 серпня 1991 року у найбільших містах України відбулися багатотисячні мітинги проти «заколотників» – по-суті, перший український майдан, що дарував нам незалежність, яку оформили Актом проголошення незалежності 24 серпня.

На той час Україна була найбагатшою республікою колишнього Радянського Союзу. Очікувалося, що економічний тягар у вигляді слабших союзних республік відпаде, що посприяє стрімкому злету української економіки. Втім, сталося з точністю та навпаки. У 1991 році ВВП на душу населення України становив 1489,7$ США. Падіння рівня ВВП на душу населення в порівнянні з 1990 роком становило 8,9%. Радянський банк луснув, люди втратили свої заощадження, приватизація державних підприємств не дала позитивного ефекту, адже люди, опинившись за межею бідності, продавали свої частки за копійки. На фоні цього в Україні почали з’являтися дуже багаті люди, які з часом стануть відомими й нині олігархами, під контролем яких опинилися цілі галузі економіки, власні медіа ресурси та політичні сили.

Майдан 2.0 – «Україна без Кучми»

Стабільний ріст економіки України розпочався лише у 2001 році. Тоді ВВП на душу населення становило 780,7$ США, а ріст – рекордних на той час 10%. Але ще у грудні 2000 року розпочався другий «майдан» – перша за часи незалежності масова акція протесту «Україна без Кучми». Причиною масових акцій опозиції стало вбивство відомого журналіста Георгія Гонгадзе. Після оприлюднення так званих «плівок Мельниченка» підозра про причетність до вбивства журналіста впала й на тодішнього президента України Леоніда Кучму. В протестах взяла участь вся опозиція – від крайніх правих (націоналістів) до крайніх лівих (комуністів). Всього – 24 партії, активісти вперше розбили наметове містечко в центрі Києва та вимагали відставки президента. Між іншим, дебютувала на цьому «майдані» добре відома нам сьогодні «майданівка» Юлія Тимошенко. Віктор Ющенко на той час був прем’єр-міністром, але швидко зорієнтувався у ситуації, у травні 2001 року залишив посаду і приєднався до мітинугвальників. 1 березня 2001 року наметове містечко у центрі Києва розігнали, але масові акції тривали до 9 березня й переросли у сутички з правоохоронцями на Банковій, найбільш активних учасників затримали, за гратами опинилося понад 300 осіб. Більшість – відпустили, втім 19 організаторів отримали реальні судові терміни. В історію цей суд увійшов як «Справа 9 березня». Леоніду Кучмі це ніяк не завадило добути до кінця свого терміну.

Майдан 3.0 – Помаранчева революція

Економіка України продовжувала стрімко зростати. У 2004 році ВВП на душу населення вже становило 1367,4$ США, ми майже наздогнали показники 1991 року. Зростання тоді відбувалося шаленими темпами – 12,6% річних. Та на рівному місці знову виникла політична криза. Не дивлячись на всі «косяки» Леоніда Кучми, саме за його правління Україна остаточно визначила прозахідний курс розвитку та заявила про свій намір інтегруватися у Європейський Союз і НАТО. Кучма добував другий строк президентства, тому не мав права балотуватися, відтак, продовжувати зовнішньополітичний вектор України мав намір Віктор Ющенко – кандидат від Правобережної України. Протилежним, проросійським поглядам і поверненню у орбіту Росії, симпатизував кандидат від Лівобережної України, чинний на той час прем’єр-міністр Віктор Янукович. На виборах вони йшли «ніздря в ніздрю», відтак, значення мав кожен голос. Ще до оголошення результатів виборів, 21 листопада опозиція вже почала монтувати сцену у центрі Києва.

Вночі 22 листопада 2004 року після розмови з головою Центральної виборчої комісії Сергієм Ківаловим, який у результаті увійшов в історію як «Сірожа Підрахуй», Віктор Ющенко заявив, що не довіряє результатам виборів, адже вони істотно відрізняються від даних екзитполів, та закликав українців виходити на Майдан. У центрі Києва знову розбили наметове містечко, у відповідь влада вивела на вулицю війська. На Майдан 23 листопада вийшло до 500 тисяч мітингувальників з помаранчевою символікою, і Майдан став помаранчевим, так і ввійшовши в історію як Помаранчева революція.

Окрім українських «майданівців» – Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, (для яких це був вже другий майдан), Петра Порошенка, Олександра Турчинова, Юрія Луценка (які тільки-но дебютували у революційній справі), брав участь в українському протесті й тодішній президент Грузії Михайло Саакашвілі. Він теж прийшов до влади в результаті перемоги «Революції Троянд» і пізніше у своїй книзі «Пробудження сили» згадував, що саме він підказав куму Віктору Ющенку використовувати для  революції певний символ (в Грузії це були троянди, а в Україні – помаранчеві стрічки) та виступи відомих рок-гуртів зі сцени майдану. Це створювало певну «помаранчеву» ейфорію, а ще – відкрило шлях у політику фронтмену українського рок-гурту «Океан Ельзи» Святославу Вакарчуку. Як бачимо – знайомі всі обличчя…

Демонстранти зайняли приміщення КМДА, Будинок Профспілок та Український дім. У листопаді 2004 року Харківська та Луганська обласні ради заявили про намір утворити власні автономії. Нагадую, мова йде про Помаранчеву революцію 2004 року, події якої, ніби історичний рух по спіралі, повторяться рівно через 10 років. 27 листопада 2004 року Верховна Рада під тиском Майдану офіційно визнала вибори недійсними і вперше в історії України оголосила «третій тур», чого не було передбачено Конституцією України. 28 листопада у Сєвєродонецьку організували з’їзд місцевих депутатів щодо проведення федералізації. Тоді у Європі не на жарт сполошилися ймовірністю розколу України, лідери ЄС і НАТО наголосили на важливості унітарного устрою нашої держави. 3 грудня Верховний Суд України визнав факти чисельних порушень підрахунку голосів і призначив повторне голосування.

8 грудня 2004 року Верховна Рада прийняла зміни до Конституції, істотно обмеживши повноваження президента, перетворивши Україну в парламентсько-президентську республіку. 26 грудня у результаті повторного голосування перемогу здобув Віктор Ющенко, Помаранчева революція закінчилася.

Ріст української економіки продовжився і після перемоги «помаранчевих», але істотно скоротився. У 2005 році ВВП на душу населення складало 1828,7$ (на той час – це рекордний показник за всі роки незалежності), але ріст скоротився з 12,6% до 3,8% річних. Це пояснюють непрофесійними діями Уряду Віктора Януковича та Нацбанку під головуванням Сергія Тігіпка у 2004 році.

Різкий обвал економіки в Україні стався у 2009 році в результаті світової кризи. Якщо у 2008 році ріст становив 2,8%, то у 2009 ми «провалилися» на цілих 14,8%. Далі, після повного політичного фіаско помаранчевої команди і узурпацію влади «регіоналами» у 2010 році, українська економіка увійшла в стагнацію і показувала мінімальне зростання – від 0,3% до 5,8% у різні роки. А далі стався четвертий майдан.

Майдан 4.0 – Революція Гідності

Події Революції Гідності ще досить свіжі у нашій пам’яті. І, пригадавши сценарії із сепаратизмом і федералізацією, які заморозили на Сході України у 2004 році, варто було б розуміти, передбачати і запобігти їм у 2014. Втім, чомусь, на жаль, ми погано вивчили уроки історії, і в результаті чергового Майдану допустили біду – гибель Небесної Сотні, анексію Криму, «сепаратистську чуму» на Донбасі і військову інтервенцію Росії.

До «ветеранів» українських майданів Петра Порошенка, Юлії Тимошенко, Юрія Луценка, Олександра Турчинова та Святослава Вакарчука доєдналися нові обличчя – Арсеній Яценюк, який увійшов в історію Революції як «Кулявлоб», «Логопед» Андрій Парубій, Олег Тягнибок, Олег Ляшко, Віталій Кличко та інші персонажі.

1 грудня 2013 року, після побиття «Беркутом» студентів, на Майдан по всій країні вийшло більше мільйона людей. Це був народний гнів проти жорстокості, і багато хто з тих, хто вийшов на вулиці, до того був аполітичним. Втім, політики змогли «примазатися» до масових акцій народного гніву і певною мірою очолити протест. І найбільш цинічне те, що романтиків Майдану так звані «лідери» підставили під снайперські кулі. Як тут не згадати класика: «Революції роблять романтики, а користуються ними негідники».

Негідники у результаті отримали високі державні посади і доступ до фінансових потоків, романтики – остаточну і безповоротну зміну свідомості, загострене відчуття справедливості і шалений вибух патріотизму, який переріс у безпрецедентний добровольчий і волонтерський рух. Допоки «любі друзі», які разом «майданили» ще з 90-их, будували корупційні схеми, в тому числі, як нам стало відомо пізніше, і на «оборонці», прості українці на власному горбу витягували АТО, яке переросло у справжню, відкриту війну з найсильнішою армією Європи – російською. Поки корупційні схеми приносили дивіденди декому на рахунки у панамських офшорах, волонтери і добровольці стримували навалу орд сепаратистів і російських найманців та військових, лише через те, що влада за 10 років нічого не зробила для ліквідації осередків сепаратизму з самого початку, чудово знаючи про наявність таких сценаріїв, які готувалися ще у 2004 році. Навіть не хочеться далі говорити про цифри ВВП, адже у 2014 році у нашій історії з’явилися інші страшні цифри, які не можуть бути виміряні жодним грошовим еквівалентом – це цифри вбитих і поранених у сучасній війні за незалежність, і ці цифри, на превеликий жаль, досі ростуть.

Під «мудрим» керівництвом Головнокомандувача Петра Порошенка, українська армія пережила три страшні трагедії – Іловайський та Дебальцівський котли і драматичну історію Донецького аеропорту. В той час як військові кланяються в ноги волонтерам за їхню самовідданість на межі тотального фізичного і психічного виснаження, Петро Порошенко заявляє: «Ми б впоралися і без волонтерів». Ми побачили, як ви впоралися. Обіцянка закінчити АТО за кілька тижнів у результаті перетворилася на капкан – Мінські угоди, які нині дісталися у спадок наступному президенту. Свою ж оцінку Петро Порошенко отримав на виборах – 24,45% у другому турі, а з урахуванням явки – це лише близько 15% від усіх виборців. Ось реальна підтримка Петра Порошенка у другому турі виборів. Невже ця цифра не достатній показник того, що Україна не бачить більше своїм лідером Петра Олексійовича? Та «вічні майданівці» просто так йти на заслужений відпочинок не збираються і планують далі грати у небезпечні ігри.

Майдан 5.0 – «Ні капітуляції»

На сьогодні, 8 грудня, лідери опозиції у особі Петра Порошенка, Юлії Тимошенко та Святослава Вакарчука анонсують новий «майдан», у якому планують взяти участь 100 тисяч учасників. Причина – ймовірна здача інтересів України президентом Володимиром Зеленським на переговорах у «нормандському форматі». Опозиція озвучила власні «червоні лінії»: ніякої федералізації, зміни євроатлантичного курсу, жодних виборів на окупованих територіях до виведення окупаційних військ і відновлення контролю над державним кордоном, жодних компромісів щодо Криму.

Власне, скандальна «формула Штайнмаєра», згоду на втілення якої дав Володимир Зеленський, і не порушує всіх цих вимог. Більше того, нагадаємо, що так званий «закон про особливий статус Донбасу», який надає особливі права ОРДЛО, в тому числі й амністію бойовикам, підписував ще Петро Порошенко у 2014 році. «Волинь.Правда» про це нагадувала своїм читачам у попередніх матеріалах. Відтак, складається враження, що опозиційні сили навмисне вводять в оману суспільство і значно завищують оцінку ймовірних дипломатичних ризиків, а ця акція призначена виключно для «внутрішнього споживання» і скерована на збиття рейтингів Володимира Зеленського, які і без того стрімко падають.

Якщо президент України Володимир Зеленський дійсно порушить озвучені «червоні лінії» – я сам доєднаюся до протесту, адже в такому разі справді виникне пряма загроза незалежності України. Але я більш ніж переконаний – нічого такого не відбудеться. Ну, не схожий Володимир Зеленський на самогубця!

ШАХИ З «БАСКЕТОБОЛІСТОМ»: «УКРАЇНСЬКИЙ ГАМБІТ», «МАТ» ЧИ «ГРА В ЧАПАЄВА»

По якому сценарію можуть почати розвиватися події вже у понеділок? Найбільш оптимістичний варіант – Володимир Путін погодиться на виведення окупаційних військ, відновлення контролю Україною над кордоном, проведення виборів на окупованих територій відповідно до законодавства України, інтеграцію Донбасу у склад України, остаточне завершення війни. Опозиція заспокоїться, «майдан» розійдеться. Підводні камені цього варіанту – «русскій мір» розпочне повзучу експансію з ОРДЛО у глиб території України. Це майже наша перемога.

Менш оптимістичний сценарій – Володимир Путін вимагатиме спочатку провести вибори в ОРДЛО, а потім вивести окупаційні війська, надати ОРДЛО особливу автономію. В такому разі до протестних акцій долучиться ще більше людей, рейтинг президента за один день опуститься нижче 50%, ситуація у зоні ООС загостриться, оскільки, цілком ймовірно, існує висока загроза невиконання наказів про залишення позицій багатьма підрозділами, або ж їхні позиції займуть озброєні добровольчі батальйони, які не будуть підпорядковуватися Головнокомандувачу. Зросте напруга і конфронтація всередині українського суспільства. Особлива автономія ОРДЛО відкриє можливості для Володимира Путіна домагатися подальшої федералізації України, що несе в собі загрозу нашому суверенітету і незалежності. Це дуже небезпечний «український гамбіт».

Песимістичний сценарій – Володимир Зеленський піде на поступки ворогу, між ганьбою та війною обравши ганьбу. Це визнання правосуб’єктності ОРДЛО і долучення їхніх представників до переговорів. У такому разі на реінтеграції цих районів в склад України можна буде поставити хрест, і навпаки, дати можливість сепаратистам  заявляти права на всю територію Донецької і Луганської областей, відповідний «законопроєкт», між іншим, вже ухвалив їхній «парламент». Це цілком можливо може призвести до імпічменту президента, у ще гіршому випадку – створення а-ля «ГКЧП» для «тимчасової передачі влади», як то було у 1991 році. Навіть думати не хочу про такий варіант, який звучить як якийсь страшний сон, це вірний «мат» для України.

Найгірший сценарій – зрив переговорів і відновлення гарячої фази протистояння на фронті. Не треба пояснювати, що це може обернутися широкомасштабним вторгненням РФ, численними жертвами і втратою ще більших територій. Не доведи Боже до втілення такого сценарію, це вже «гра в Чапаєва», а не шахи.

Є ще один варіант, який мені видається одним із найбільш реальних і далеко не найбільш трагічних – переговори ні до чого не призведуть. І наші і їхні війська залишаться на своїх позиціях, обмінюючись щоденними обстрілами. Міжнародні санкції будуть утримувати Росію від нарощування агресії, а Україна тим часом отримає вікно можливостей для втілення негайних реформ, спрямованих, в першу чергу, на зміцнення армії, та на покращення життя українців. У такому випадку, який на фоні всіх інших, здається, виглядає найкращим, за 5-10 років в Україні має настати такий рівень життя, який би змусив жителів окупованих територій розвернутися задом до Росії і попроситися назад у склад України. Тоді окупанти підуть самі, а якщо ні – українська армія за підтримки місцевого населення допоможе їм спакувати чемодани. Тож, можливо, єдиний шанс виграти гру за правилами Путіна – це не грати взагалі?

Відтак, слід усвідомити, що у цей понеділок, цілком ймовірно, буде вирішуватися доля України. І не варто в цьому випадку тиснути на нашого президента завчасно, «майданити» на випередження. Варто молитися за нього, аби Бог допоміг Володимиру Зеленському відстояти нашу Україну у цій «шаховій партії». Хай Бог допоможе знайти найкращий вихід з дуже складної ситуації, у якій ми опинилися п’ять років тому, знайти шляхи до припинення кровопролиття, і втерти «кремлівському баскетболісту» носа, якого той пхає у справи нашого вільного козацького народу.

Василь Онищук