Відлуння тижня (28.01 – 04.02)

Перша неділя лютого стала останнім днем, коли ще можна було подаватися у Президенти. Разом із чинним Главою держави в останній момент до Центральної виборчої комісії України принесли документи ще 16 осіб. У їх числі – висуванець партії «Сила людей» журналіст Дмитро Гнап, а Віра Савченко принесла документи для реєстрації кандидатом своєї сестри, народного депутата та Героя України Надії Савченко, яка перебуває під слідством.

До речі, виявили бажання позмагатися за пост Президента України 89 осіб. Станом на 3 лютого ЦВК зареєструвала 28 кандидатів на посаду Глави держави таких громадян: Ігоря Шевченка, Сергія Капліна, Валентина Наливайченка, Віталія Скоцика, Андрія Садового, Віталія Купрія, Євгенія Мураєва, Анатолія Гриценка, Геннадія Балашова, Ольгу Богомолець, Олександра Шевченка, Романа Насірова, Юрія Бойка, Олега Ляшка, Аркадія Корнацького, Олександра Вілкула, Юлію Тимошенко, Дмитра Добродомова, Олександра Мороза, Іллю Киву, Руслана Кошулинського, Олександра Данилюка, Сергія Таруту, Володимира Зеленського, Ігоря Смешка, Інну Богословську, Юрія Дерев’янка і Миколу Габера.

Поза сумнівом, ця компанія потенційних українських «Месій», які планують увійти у президентський виборчий лабіринт, впродовж цього тижня суттєво поповниться. Адже 8 лютого – останній день ухвалення рішень ЦВК про реєстрацію чи відмову в реєстрації кандидатів у Президенти. Та вже нині не далекі від істини ті аналітики, для яких програмні засади та обіцянки багатьох членів цього «хору» претендентів нагадують про какофонію популізму.

Нагадаємо принагідно про суть термінології. Какофо́нія (від  грец.  kakós «поганий» і дав.-гр. φωνή «звук») – немилозвучне сполучення звуків, що справляє негативне враження. Популі́зм (лат. populus – «народ») – політика або риторика, яка апелює до простих народних мас, їхніх надій, страхів, незадоволення життям, і ґрунтується на протиставленні інтересів широких мас населення інтересам еліти. Тож і на вуха виборців навішується словесна локшина про здатність бути «чєсними» (чоловік не може навіть проартикулювати «чесно»), про зниження ціни за використаний населенням газ удвічі, а то й у чотири рази…

Тож зрозуміло, чому виборець у переважній більшості не читає ці «розводки». Хоча, всупереч твердженням деяких експертів про песимістичну налаштованість щодо участі у виборах, соціологи називають досить високі показники. З цього приводу політолог Тарас Завгородній в ефірі ток-шоу «Ехо України»  навіть змушений був внести корективи. «Те, що 75% готові взяти участь – це закономірна ситуація для нашої країни. У нас завжди високий відсоток виборців приходить на вибори Президента і на
парламентські вибори. Приблизно явка десь 60-65% – це точно можна обіцяти». Утім за результатами опитування, проведеного соціологічною групою «Рейтинг», наразі лише 32% українців однозначно
планують голосувати на виборах Президента України 31 березня (а ще 42% заявили, що будуть голосувати з великою часткою ймовірності).

Звісно, до дня голосування настрої можуть суттєво змінитися. Як щодо згоди прийти на виборчі дільниці, так і щодо підтримки тих чи інших кандидатів (добра половина з них є суто технічними, тож, очевидно, «відсіється» до 8 березня). Вірогідний і за умов війни проти України, активну фазу якої вже п’ять років веде РФ, песимістичніший сценарій. Директор Національної розвідки США Ден Коутс попередив про те, що
«масштабний напад з боку Росії або російських формувань є операційно можливим». Приводом для «визвольного» походу російських окупантів може стати й релігійна ситуація після постання Православної церкви України. «Дуже тривожні заяви Кремля і Російської православної церкви», – констатує віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе. А відтак нагадує: «В останній раз, коли Путін вирішив «захистити» українських громадян, він почав
військове вторгнення в Україну». За умов масштабних бойових дій про жодні вибори, звичайно, не йтиметься. Та, зважаючи на активну присутність у політичному житті України Віктора Медведчука, наразі Кремль робить ставку на кардинальну зміну зовнішньополітичного курсу України та поступову ліквідацію української державності у її нинішньому форматі за рахунок реваншу під час президентських і парламентських виборів 2019 року. На цих та інших викликах акцентували увагу й аналітики.

«Вибори ці обіцяють стати найбільш катастрофічними»

«Європейський дім у вогні». Так називається  маніфест 30 інтелектуалів, опублікований французькою «Libеration». Ініціатор тексту – філософ та письменник Бернар-Анрі Леві. Україномовну версію опублікувало «НВ». «Європа в небезпеці», – констатують підписанти маніфесту (у їх числі – п’ять лауреатів Нобелівської премії, всесвітньо відомі журналісти, філософи і письменники). А відтак пояснюють: «З усіх боків її критикують і ображають, від неї відмовляються. «Досить будувати Європу, згадаймо про національну
душу, знайдемо нашу втрачену ідентичність», – закликають голоси популістів, які заполонили континент…Переслідувана лжепророками, сп’янілими від ненависті і переконаними, що їхній час знову настав; покинута
двома великими союзниками по той бік Ла-Маншу і Атлантичного океану, які в минулому столітті двічі рятували її від самогубства; така, що слугує мішенню для дедалі відвертіших маніпуляцій господаря Кремля, Європа як ідея, як воля і репрезентація розвалюється на наших очах».

У маніфесті нагадують, що «у такій нездоровій атмосфері у травні 2019 року будуть проходити вибори до Європейського парламенту». Підписанти цього тексту попереджають: «І якщо нічого не зміниться, ніщо не поставить заслін здійнятій, наростаючій, невблаганній хвилі, якщо новий дух опору невдовзі не охопить континент, вибори ці обіцяють стати найбільш катастрофічними на нашій пам’яті: перемога руйнівників, безславна поразка тих, хто продовжує вірити в спадщину Еразма, Данте, Гете і Коменського; попрання
розуму і культури; спалахи ксенофобії та антисемітизму; трагедія».

«Європейські партнери готові розрахуватися майбутнім нашої країни»

Політолог Лариса Волошина звертає увагу на вкрай небезпечних тенденціях у контексті плану врегулювання ситуації на Донбасі, оприлюдненого спеціальним представником чинного голови ОБСЄ в Україні та в Тристоронній контактній групі Мартіном Сайдіком. Про це йдеться у її статті «Шабаш «примирителів», опублікованій виданням «День». Зокрема Лариса Волошина зазначає: «Року роботи на Донбасі пану Сайдіку мало б вистачити, щоб зрозуміти, яку роль грає Росія в цьому «конфлікті». Натомість австрійський дипломат і не подумав акцентувати увагу на тому, що російські наймити не підпускають місію ОБСЄ до російсько-українського кордону на гарматний постріл. В прямому сенсі цього слова. Замість цього
ми чуємо, що єдина складність роботи міжнародних спостерігачів на окупованих територіях – це неможливість забезпечити проведення виборів». На її думку, «обговорювати вибори в ситуації, коли кожен день ллється кров, – це те саме, що влаштувати запеклу дискусію щодо кольору шпалер посеред палаючої хати».

Політолог наголошує: «Країна, яка тільки-но стала на шлях відродження, опинилася в непростій ситуації. Європейські цінності, засади правового суспільства з кожним днем руйнуються ініціативами «примирителів», які забули про честь, про гідність та цивілізаційне самозбереження. В програмах кандидатів на посаду президента пункти про мирні перемовини з агресором, про поступки, про прагматичну капітуляцію присутні майже у всіх потенційних лідерів президентської гонки. За п’ять років війни ми чули величезну кількість капітуляційних пропозицій. Всі вони зводяться до одного: замість того, щоб звільняти заручників, українські та закордонні «примирителі» намагалися вмовити українців полишити співвітчизників у неволі».

Відтак вона констатує, що «європейські партнери готові розрахуватися майбутнім нашої країни за можливість торгувати з агресивною, але не такою ж вже небезпечною для них «Імперією зла». Але те, що до замирення з агресором неухильно схиляють українців – це жахливо, катастрофічно, суїцидально. Сьогодні Україна не готова пристати на різноманітні капітулянтські пропозиції. А завтра? Якщо український виборець вирішить, що російсько-українську війну треба припиняти в односторонньому порядку, мирні плани Пінчука, Штанмайєра, Сайдіка та інших стануть документальним підґрунтям для цивілізаційної поразки України та повернення її під російське ярмо».

«Ми будемо вибирати між поганими і гіршими»

Політтехнолог Денис Богуш у статті « Поле для популістів: українці доведені до того, що хочуть бути обманутими», опублікованій виданням «Апостроф», не відкидає версії того, що до влади прийде Президент, який виїхав на популізмі. Але від цього, наголошує він, «постраждає народ України, тому що вони знову будуть обмануті. Вони ж хочуть в щось вірити, думають, що так буде легше жити».

Політтехнолог висловлюється і щодо перспективи чинного Глави держави. Він зазначає, що «президентська компанія – це два рівні: верхня і нижня кампанія. Верхня – це реклама, його виступи, тобто публічна сфера, він її веде добре, про це свідчать зростаючі рейтинги. Чи наздожене він Тимошенко до виборів – це питання, але те, що у нього висхідний тренд, так це точно. Нижня кампанія – це регіональні організації, різні сітки, люди, які на виборах будуть членами комісії тощо. У цьому плані БПП – досить системна партія (як і «Батьківщина»), плюс до всього має адміністративний ресурс. Тому Порошенко в цьому плані – дуже сильний гравець. Навіть якщо у Тимошенко ненабагато вище буде рейтинг, то за рахунок цієї «машини»,
Порошенко виграє. Якщо ж розрив буде великий, наприклад 10%, то, звичайно ж, Тимошенко виграє». А відтак додає: «Плюс – ми будемо вибирати між поганими і гіршими, ми знаємо всі їхні мінуси. Тоді, хто вийде в другий тур з максимальним відсотком, той і буде мати силу для виграшу у другому турі. Всім зараз зрозуміло, що ніхто не переможе в першому турі, як було минулого разу».

На думку Богуша, підкуп виборців – уже не найдієвіша технологія. Він уточнює: «Ні, вона не найдієвіша, але дієва. Найдієвіша, звичайно, ідеологічна технологія, яка була завжди, навіть у найстрашніші часи і в усіх
країнах. Тобто якщо люди в щось вірять, то вони за це йдуть голосувати». Тим не менше, зазначає політтехнолог, «у кожному регіоні є своя схема цих махінацій, їх дуже велика кількість. У цілому це всюди відбувається і у великих масштабах, а поліція, яка стоїть на виборних дільницях, дивиться тільки за громадським порядком. Навіть люди, які наливають зеленку, кислоту в ці урни, щоб знищити голоси, а у нас за законом, якщо ти знищив 10% цих бюлетенів на одній дільниці, то вибори вважаються недійсними на
цій дільниці. Навіть в цьому випадку поліція абсолютно ніяк не реагує, так як це – виборчий процес, а вони стежать за громадським порядком. Це величезна проблема».

«Якщо в Україні переможе контрреволюція»

Результати українських виборів можуть стати фатальними для Польщі. Так вважає Павел Коваль. Про це він, за повідомленням Польського радіо, пише у статті «Найбільший виклик за останні три десятиріччя» на шпальтах видання «Rzeczpospolita». Передовсім  польський політик цитує слова колишнього генсека НАТО Андерса Фоґ Расмуссена, які прозвучали нещодавно у Києві: «Якщо війну на Донбасі виграє Росія, то не стане України. Якщо переможе Україна – настане мир». «В одному Расмуссен не має рації, – вважає Павел Коваль, – перемога російської карти в Україні змінить політичну ситуацію не тільки в самій Україні, але в усій Центрально-Східній Європі. Це вплине теж на Польщу». Польський політик наголошує, що влада Путіна слабне, але «ще швидше слабне рішучість деяких європейських держав, щоби захищати певні цінності». Тим часом, читаємо, Кремль втілює в життя чергову спробу будови Третього Риму, про що свідчить підхід до «білоруського питання».

Павел Коваль нагадує, що цьогоріч в Україні відбудуться вибори – президентські та парламентські. «Їхній результат матиме величезний вплив на те, як у майбутньому складуться центральноєвропейські пазли». «Якщо в Україні переможе контрреволюція, тобто заперечення всього, що відбулося
впродовж останніх років, а Кремль продиктує умови капітуляції на Донбасі, для Польщі цей сценарій може бути фатальним», – пише видання. «Згода на імперську політику Росії стосовно України, щораз тривожніші меандри політики Віктора Орбана, поразка Великої Британії і натяки на нову східну політику Німеччини – це найбільші виклики, перед якими стоїть Польща», – перераховує Павел Коваль.

«Буде не до сміху»

Нагадуючи, що перше квітня «у багатьох країнах світу – ще й традиційний день дурня», Вахтанг Кіпіані, головний редактор проекту «Історична правда»), резюмує у статті «Троль держави»: «А у нас же цьогоріч — перший день після президентських виборів, коли стане зрозуміло, хто вийде у другий тур. І, судячи з усього, буде не до сміху» (див. «НВ»). Він підкреслює, що «нинішня кампанія обіцяє бути нетиповою. Вперше кандидатом у президенти стала людина, що вже працювала главою держави… Точніше – в серіалі «Слуга народу», де президента з народу на прізвище Голобородько зіграв артист Володимир Зеленський». На думку аналітика, «за фактом, Коломойський за підтримки популярного телеканалу запустив на виборну
орбіту як мінімум трьох кандидатів, у кожного з яких немає шансів виграти, але є великі можливості для критики Банкової. І особисто Петра Порошенка – одного з головних об’єктів реприз колективу Зеленського».

При цьому Кіпіані зазначає, що «про перемогу не йдеться зовсім. Навіщо успішному артистові, раніше не поміченого в громадських і політичних справах, відповідальність за фронт, за життя мільйонів людей, за
дипломатичну війну, за проходження кораблів у Маріуполь і Бердянськ? Навіщо Зеленському все це? Йому потрібна капіталізація бренду. І гроші, які можна зібрати на скандалі й, якщо вдасться, на новому політичному бренді «Слуга народу». На жаль, створити партію під ключ, розкрутити і завести в парламент – це теж бізнес». А відтак уточнює: «Ну і не забуваємо про те, що Коломойському важливо помститися державі, яка забрали у нього ПриватБанк, і мати можливість доїти у власних інтересах Укрнафту. Що
власне і відбувається».

«Перетворити Донбас у вітрину «русского мира»

У чому суть плану Віктора Медведчука щодо Донбасу, оприлюдненого на з’їзді партії «Опозиційна платформа – За життя»? З цього приводу розмірковують аналітики на сайті ВВС News. Передовсім видання цитує Медведчука: «Наш план-концепція передбачає створення автономного регіону Донбас в складі України, його устрій через органи управління, такі як парламент, уряд та інші органи, які здійснюватимуть життєдіяльність на Донбасі. Наш план заснований на мінських угодах і відповідає декларації нормандського формату. Пропонуємо внести зміни до Конституції, які визначать статус автономного регіону Донбас». За його словами, «ми не говоримо зараз про федеративний устрій… Ми вже живемо зараз за Конституцією, яка передбачає унітарний статус зі статусом автономії для окремого регіону, це чинна Конституція, це не те, що ми пропонуємо змінити. Якщо це є, і якщо це передбачено конституцією, то чому ми це не
використовуємо це як ресурс для мирного врегулювання?»

Віктор Медведчук пообіцяв, що його партія буде «повертати людей через їхню свідомість, через реальні гарантії безпеки, через картину їхнього майбутнього». А відтак додав: «Треба повернути Донбас в Україну, а
Україну на Донбас».

На думку директора Інституту світової політики Євгена Магди, поява плану спочатку спецпредставника ОБСЄ в Україні Мартіна Сайдіка, а потім Віктора Медведчука не є випадковою. Це свідчення, що Україну підштовхують з різних сторін до вирішення конфлікту. «Не вірю, що вони збіглися у часі просто так. Те, що пропонує Медведчук – це версія поганого слідчого – я не можу уявити, як українська влада сідає за переговори з терористами з Донецька та Луганська. Медведчук просто захищає інтереси свого кума Путіна, а Україні треба відстоювати власні національні інтереси», – каже він.

Натомість експерт Міжнародного центру перспективних досліджень Микола Капітоненко вважає, що внаслідок реалізації такого плану Росія досягне послаблення санкцій і зможе робити легально кроки, які підриватимуть стабільність України. «Росія – країна більш багата, в неї будуть можливості перетворити Донбас у вітрину «русского мира». Будуть робити з Донбасу взірцевий регіон, засипати грошима, щоб показати, як там добре жити, засипати паспортами, й все це буде легально», – пояснює він. Оптимальний
шлях вирішення конфлікту для України політолог вбачає в наданні регіону автономії в гуманітарних та мовних питаннях в обмін на виведення військ, але аж ніяк не в наданні Донбасу спеціального статусу, права на свій парламент чи уряд. А директор Українського інституту аналізу і менеджменту політики Руслан Бортнік нагадує, що «у прямому розумінні мінські угоди передбачають створення автономного регіону в Україні з повноваженнями, як, наприклад, в Країни Басків чи Каталонії в складі Іспанії чи Південного Тіролю в Італії. Якщо реалізовувати мінські угоди, на території України з’являться одна чи дві автономні території зі специфічною моделлю управління».

«Не маємо права ні на помилку, ні на усвідомлену чи ні зраду»

Головним питанням майбутніх виборів є не ціна на газ чи комунальні послуги, а доля Української держави, проти якої веде війну Росія. Так вважає політолог Тарас Возняк. Про це йдеться у його публікації «Війна і
вибори» в «Українській правді». «Всі кандидати на президентську посаду чітко поділилися на дві групи, – констатує Возняк. – Одна розуміє, що з Росією не можна примиритися. Примирення по-російськи означає – віддатися Росії. Жодних поступок слабкому, а так Росія тлумачить тих, хто хоче йти на перемовини, бути не може». Він зазначає: «Безглузді заяви політичних дилетантів – мовляв запишемо з роззявленим ротом «хотєлкі» Путіна…Їх можна вважати або політичними ідіотами, або ж злочинними у своїй безвідповідальності паяцами». А ще, уточнює аналітик, є «друга група «миротворців»… Вони свідомо вважають українське суспільство «стадом баранів».

Також, наголошує Возняк, «є ті, що розуміють, що з Росією не домовишся. Сама суть Росії, як це кому б неприємно не звучало, полягає у експансії. А для нас – у знищенні України. Не більше, але й не менше». Тому, резюмує він, є три групи кандидатів: «Безвідповідальні аферисти. Явна і, що найнебезпечніше, скрита російська агентура. Політичні реалісти». Висловлюючись відтак про виборців, експерт зазначає: також «є люди відповідальні і тверезі, які розуміють, що якщо ми не пручатимемося, то війна прийде у кожен дім». При цьому він нагадує про істину, мовлену Черчилем: «Йти на поступки ворогам, все одно, що годувати крокодила, який зжере вас останнім».

Одним словом, резюмує він, «на цих виборах йдеться про Україну, а не про газ. Тому не маємо права ні на помилку, ні на усвідомлену чи ні зраду. Подумаймо про свої сім’ї».

Ці попередження направду доленосні. Та проблема не так у ментальності українців, які, привчені століттями життя в умовах окупації, не люблять жодної (у тому числі навіть недавно обраної, «своєї») влади. Суть питання – і в тому, що майбутнє держави залежить в основному від людей вчорашнього дня. Адже до виборчих дільниць не йдуть представники активної частини суспільства (зокрема – так звані заробітчани, яких за кордоном від 5 до 9 мільйонів). Зазвичай не беруть участі у виборах і значна частина
студентства, молодих спеціалістів.

Тож на наживку популістів традиційно потрапляє категорія політичних сліпців, тих, позицією яких маніпулює «зомбоскринька». А сподіватися на проукраїнськість від більшості телеканалів, які де-факто належать Медчедчуку, Фірташу та іже з ними, не доводиться. Тим не менше, літні люди в переважній більшості, як показує майже 30-річний досвід відновленої української державності, нерідко стають бранцями антиукраїнських «телезаготовок».

Тож, будьмо чесними, привид українофобського реваншу може почати (якщо вже не починає) матеріалізуватися. Політичний експерт Дмитро Васильєв в ефірі «Прямого»  наголосив: «Росія буде робити все, щоб Україна не йшла ні в НАТО, ні в ЄС. Відповідно слова Медведчука про необхідність
створити  утворення, яке б мало свій парламент, свій уряд і було б автономією всередині України, – це жах. Бо це шлях до тої федерації, яку Медвечук пропагує достатньо довгий час. Федерація – це розвал України».

На цих та інших тривожних моментах, актуалізованих перманентною виборчою кампанією (президентська передає естафету парламентській), акцентували увагу і ЗМІ: «Війна за цивілізацію. Як Європа знищується
зсередини» («НВ»), «Яку свиню нам підкладуть цього року» («ДТ»), «Демократія і я. Міфи маленького виборця» («Радіо Свобода»), «Кандидати у президенти: хто вони?» (ВВС), «Сильний хід Порошенка: конкурентам доведеться доводити, що вони не «інструменти Путіна» («Главком»), «Крим на Донбасі» – путінський сценарій знищення України» («УП»), «Кремль готує три сценарії на вибори в Україні» (zik), «Ставка Кремля…» («Главред»), «В Україні створили танкову бригаду резерву для відсічі відкритої агресії РФ» («УП»), «Понад 60 громадських діячів і політиків закликали захистити євроатлантичний курс України» («Радіо Свобода»)…

Проукраїнські аналітики зазвичай єдині в усвідомленні того, що коли наша держава та суспільство складуть бодай на «задовільно» іспити президентською та парламентською виборчими кампаніями, то матимуть
шанс на подальшу еволюцію в 2020 році. Тоді вдалося б перейти до чергового етапу реформи децентралізації та провести місцеві вибори у нових параметрах. Як зазначає Прем’єр-міністр України Володимир Гройсман, у цьому контексті можливо буде затвердити нову територіальну основу країни – 100 спроможних районів і 1600-1800 спроможних громад, закріпити фінансову самодостатність місцевого самоврядування, сформувати ефективну систему управління, упорядкувати систему державного контролю, а також уникнути дублювання функцій.

Та, звісно, подальша перспектива буде реальною за умов, коли результати виборів не закріплять факт проросійського реваншу. У цьому сенсі промовиста констатація посла США (єдиного реального союзника нашої держави) в Україні Марі Йованович:«Мабуть, я вас не здивую, коли скажу, що ми підтримуємо український народ. Ми стоїмо поряд з вами, пліч-о-пліч, 27 років незалежності, 5 років революції і війни. Ваші цілі – це наші пріоритети. Чому? Тому, що стабільна демократична Україна з процвітаючою економікою – це сильний партнер для Сполучених Штатів».

Тож попереду – надзвичайно відповідальний період. Як наголошував видатний син нашого народу Іван Огієнко (митрополит Іларіон), «наш бій за державність червоною ниткою проходить через усю українську історію, як головна ціль, як її головна мета існування. Цю головну ціль вільнолюбиві наші батьки передають своїм синам, а сини – своїм дітям, і наш Бій за Державність переходить живим і активним із покоління в покоління». Будьмо!

Віктор Вербич