Можливість спілкування з Іваном Малковичем як раптово з’явилася, так несподівано могла і зникнути. Графік луцьких здибанок та розмов поета був настільки щільним, що розмова з ним стартувала за п’ятнадцять хвилин до початку наступного масового заходу. Незважаючи на це, Іван Антонович, як і завше, був уважним та педантичним: після ефіру на телебаченні поет змінив сорочку і, зручно вмостившись, відразу увімкнувся в розмову.

Після кожного запитання батько «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» бере декілька секунд на роздуми, а згодом – впевнено та швидко відповідає. Поет високо оцінює рівень української літератури, а книжки лагідно називає книжечками. Коли Малкович говорить про дітей – в його очах помітний яскравий вогник, а в словах відчувається батьківська любов.

– Пане Іване, Вас часто сприймають суто як батька видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Хоча Ви визнаний в Україні поет, лауреат Шевченківської премії. Асоціація суто з «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» не ображає Вас?

– Мене?

– Так.

– Мене такі асоціації зовсім не ображають. Очевидно, для суспільства я корисніший як батько «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Поетів непоганих є чимало. Хто любить поезію – той читає поезію. Поезія, до речі, не є тими книжками, які мають найбільші тиражі у світі. В Україні, на щастя, з поезією набагато краще, ніж в багатьох розвинутих країнах. Я розумію, що для суспільства я корисніший як той, хто створив «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

– В Україні є типовим похід представників тої чи іншої галузі в політику, аби лобіювати інтереси своєї царини. Схожа ситуація і у письменників. Згадаймо того ж Володимира Яворівського та інших майстрів слова. Наскільки імовірним є Ваш похід в політику під виборчої кампанії восени 2019-го року?  

– Я мав і маю різні пропозиції, але мені здається, що «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і дитячі книжки – це теж політика в нашій державі. Надто в тій державі, яка довго не мала своєї державності і її мова не була захищеною. Тому видавати для дітей книжки такі, щоб аж просилися до рук – це так само своєрідна культурна політика. Це моє місце і цей статус мене цілком задовольняє. Мені здається, що тут я найоптимальніший.

– Станом на сьогодні політика для Вас нецікава?

– Так.

Мені цікава молода поезія

– Чи немає між сучасними молодими по-доброму нахабними літераторами і людьми Вашого покоління так званого «конфлікту поколінь»?

– Ви знаєте, що це завжди було: в кожній літературі є це змагання поколінь. Мені дуже сумно, що я вже перейшов в інший розряд, як Ви кажете. (посміхається) Я видав «Антологію української поезії ХХ: від Тичини до Жадана». Там є ті всі люди, що писали в другому тисячолітті. Зараз на Мистецький арсенал в кінці травня буде книжка «Антологія молодої української поезії третього тисячоліття». Мені цікава ця молода поезія. Там є дуже хороші молоді поети. Принаймні, найкращі з них мені цікаві. Чи цікаві ми їм? Я думаю, що багато хто з них починав на тому, що читав поезію нашого покоління. Мабуть, ми будемо більш зрозумілі дітям цих молодих поетів, ніж їм самим.

– Кого ж з цих  молодих-амбітних варто читати?

– Наша антологія містить вірші Остапа Сливинського, Дмитра Лазуткіна, Любові Якимчук, Тараса Малковича, Андрія Любки, Катерини Бабкіної, Лесі Мамчич. Там є понад сімдесят авторів. Є вірші того ж Мирослава Лаюка, зовсім молодого автора, який виступав упорядником цієї антології.

Ми чекали своєї першої книжечки як метелика

– Сьогодні чимало молодих поетів та прозаїків перекваліфіковуються у таких собі літературних блогерів, бо не мають можливості друкувати свої твори. Як вирішити таку ситуацію?

– Її не треба вирішувати. Це дуже щаслива ситуація. Наше покоління взагалі не мало як публікуватися. Ми чекали своєї першої книжечки як метелика. Мені, може, пощастило більше, ніж іншим. Але дехто з нас взагалі не міг видатися. У нас в Україні, повірте, з поезією дуже і дуже все впорядку.  Коли я був в Америці і подивився, що в них…От мій син упорядковував і перекладав антологію молодої поезії США. Це єдина в світі книжка молодої американської поезії, яка вийшла перекладом, і ми з багатьма поетами познайомилися. Кількох, до речі, запрошували в Україну на презентації. Так-от в них поети старші, яким по сорок років, мають якихось дві книжечки по сорок сторінок. У них ще важче видаватися, тому нам нічого нарікати. В Україні виходить дуже багато поетичних книжок. Це щастя, коли людина, яка не видає книжечки, може показати свої вірші у Фейсбуці чи деінде. Вона може знайти в інтернеті більше читачів, ніж той автор, що видасть книжку. Зрештою, якщо ці вірші будуть відомі – буде спонука, щоб вони вийшли у світ книжкою. Тож зараз набагато більше можливостей.

або ми будемо швидкими, мобільними і сучасними, або нас не стане

– Доба сучасних технологій характерна появою низки гаджетів, зокрема й електронних книжок. Невже монітор, який не пахне чорнилом і не шелестить під час перегортання сторінок, зможе замінити друковану книгу?

– Я сьогодні буду про це казати зі сцени. Я буду відповідати на це запитання і буду показувати, що ми робимо в цьому плані. Ми мусимо бути сучасними, або ми будемо швидкими, мобільними і сучасними, або нас не стане. Тому це все важливо. Важливо видавати і паперові книжки, і електронні. Робити це все треба досконало, на світовому рівні.

– Достатньо багато мови ведеться про так звану «інформаційну війну». Однією із її переваг на користь агресора є те, що чимало корінних українців, майстрів слова, презентуються як росіяни. Що потрібно зробити державі, аби працю її кращих синів не привласнював недруг?

– Знаєте, коли не було держави, Гоголь хотів писати, талант його просто вирував, то він вирішив писати російською мовою. Але в той самий час був Шевченко, який писав українською мовою. Ще до них був Іван Величковський, який писав староукраїнською і був Сковорода, який писав швидше наближеною до російської.  Тобто тоді був такий вибір, бо не було держави. Тепер ніхто нічого не загортає в папірчики. Тепер все видно. В Україні багато людей, які пишуть російською мовою. Той же Леонід Кисельов – чудовий поет, який тільки в  останній рік свого життя  писав українською мовою, але його російськомовні вірші є україноцентричними. Зараз важливо, як маркує себе сам письменник. Той же Андрій Курков. Він всюди маркується як український письменник, хоча пише російською, але всі знають, що він саме український письменник, бо він так хоче. До речі, він вчора до мене телефонував. Тож, якщо людина пише про те, що в Україні відбувається і позиціонує себе як українець, то це зовсім інша справа. Але це людина мого покоління, а вже це покоління – у нього вибір явніший. Я бачу, що багато людей починають з російської і переходять на українську мову, тому не все так погано.

– Як Ви сприймаєте пропозицію міністра закордонних справ Павла Клімкіна щодо переходу України на латиницю? В контексті цього згадується  Ваш вірш:

Хай це можливо і не найсуттєвіше
але ти дитино
покликана захищати своїми долоньками
крихітну свічечку букви «ї»
а також
витягнувшись на пальчиках
оберігати місячний серпик
букви «є»
що зрізаний з неба
разом із ниточкою
бо кажуть дитино
що мова наша — солов’їна…

– З цього приводу є один вірш Андрія Бондаря, який є в «Антології української поезії». Він написав вірш латинкою і каже, що це перший вірш, написаний таким чином.  У вірші він каже, що якщо ми будемо писати латинкою , то буде і те, і се. А закінчується він роздумами, що ж буде з крихітною свічечкою літери «ї» Малковича (посміхається). Я думаю, що ми звикли до своєї кирилиці і це не те, що просто ми її започаткували. Можливо, паралельно я би не засуджував, тих, що хочуть латиницю втілювати в життя. Можна думати, щоб транслітерувати так букви, як роблять це чехи якимось гачечками. Буква «ї» теж може бути, бо в італійській чи французькій мові вона є. Поки що я не бачу нагальної проблеми, але якщо хтось хоче це робити – я б по руках не бив за це. Нехай пробують. Цікаво, як воно буде звучати і що з цього вийде. Зрештою, це довгий і тривалий період. Мені вже запізно переходити на латиницю.

– Ви самодостатня людина, лауреат Шевченківської премії, відомий поет та видавець, знана і шанована в Україні людина. Що Вам дає силу жити, щоденно мотивує працювати і творити?

– Мені бракує днів і ночей. Я ж не є такий посаджений директор. Замість того, щоб читати те, що я хочу і те, що мрію – я читаю всі тексти, всі рукописи. У мене робота видавця відбирає можливість читати світові твори, які б я хотів прочитати. Я мушу читати чимало поганих рукописів, потім один і той самий рукопис з автором переробляти, бо я хочу, щоб він був хорошим. Я мушу працювати з художниками, дизайнерами на фабриці під час першого друку. Мені бракує часу і зовсім не потрібно себе мотивувати. Я намагаюся триматися в спортивній формі, ходити, займатися спортом, залізо тягати, грати в теніс. Роблю все залежне від себе,  щоб тіло мені дозволяло робити те, що я роблю. Моя мама каже, що очам страшно, а руки все зроблять.

Текст – Андрій Мошкун

Фото – Злати Максимук