Саме такою – стійкою,наче фортеця,– є дружна родина заступника голови правління Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом»,депутата Волинської обласної ради від «Українського Об’єднання Патріотів – УКРОП»,кандидата у народні депутати України,науковця й просто люблячої жінки і матері Ірини Констанкевич,- пише ІА Волинські Новини.
 

Однак шлях до успіху був тернистим та нелегким.Дитинство під теплим бабусиним криломВласне дитинство Ірина Мирославівна пригадує з усмішкою,як найтеплішу пору свого життя. Її батьки багато працювали,тож і маленьку Іринку з тримісячного віку,а згодом і її молодшу сестричку виховувала покійна бабуся Текля.«Дитячий садочок я не відвідувала жодного дня,нас із сестрою виховувала бабуся,і ми її називали завжди дуже ніжно – «бабцюня». Вона була неймовірно побожною,навчила нас молитися,а також тих цінностей,що мають бути у сімейному вихованні. Її науку «не вкради»,«не обманюй»,«не говори прикрих слів» я дуже добре запам’ятала. І навіть якщо й десь подумки говорила щось погане,то потім себе дуже картала»,– пригадує жінка.Навіть у радянські часи,коли до церкви ходити забороняли,мудра бабуся Текля невтомно ростила у дитячих серденьках пагони християнських цінностей. Крім того,літня жінка стала для усієї родини не лише носієм певних традицій,а й джерелом історичних знань про минуле,які не надто узгоджувалися з інформацією,що містилася на сторінках тодішніх підручників.«Мені так дивно було,коли розповідали про Велику Вітчизняну війну. На сторінках підручників її намагалися подати героїчною,але те,що розповідала мені бабця,зовсім не узгоджувалося з офіційною історією війни»,– ділиться спогадами про нелегку долю дорогої людини співрозмовниця.Дідусь загинув у партизанах,залишивши бабусю з чотирма дітьмиНелегкою була доля Іринчиної улюбленої «бабцюні». Із лісу їй привезли закривавленого,уже забитого діда. Привезли мертвим і рідного брата. Однак жінці вдалося не втратити високоморальних духовних цінностей та зберегти віру в Бога.«Моя мама була ще маленькою,коли бабця лишилася вдовою з чотирма дітками на руках. Згодом вона описувала повоєнні роки відбудови,наче кадри зі страшного фільму. Саме тому в дитячій фантазії вимальовувалося щось таке,що не зовсім відповідало героїчним розповідям про війну. І найсумнішим є те,що держава не спромоглася виплатити мужній жінці,яка тягнула на тендітних плечах малих діток та важко працювала,ні копійки пенсії»,– із сумом зітхає Ірина Мирославівна.Любов до книжки родом із дитинстваНезважаючи на те,що батьки малої Іринки не були гуманітаріями,бо працювали у комунальній сфері,із ранніх літ вони фанатично купували власним чадам книги.«Усю мою бібліотеку,а це кілька тисяч книг,– сформували мої батьки. Я перечитала всі видання Лесі Українки,Олеся Гончара,тобто все,що виходило повними збірками,батьки купували»,– розповідає Ірина Констанкевич.
 

По закінченню школи настав час обирати майбутню професію. Тож,зважаючи на те,що в Ірини були відмінні оцінки,вона зібрала речі й поїхала вступати до університету імені Тараса Шевченка у Київ. Юнка мріяла стати кваліфікованим юристом. Але не так сталося,як гадалося.У столиці дівчині з провінції чемно «натякнули»,що задля здобуття юридичного фаху потрібно мати «трошки інші документи».«Чесно кажучи,я не збиралася бути філологом,бо хотіла стати юристом. Заповзято студіювала криміналістику ще з восьмого класу,а кримінальний кодекс вивчила у дев’ятому. Але в Києві мені сказали,що для вступу на юридичний факультет потрібне скерування з певних органів,а в мене та у батьків жодних зв’язків не було,щоб його дістати. Тому й довелося вступати на філологію. Через рік мала можливість перевестися на юридичний. Та мені так сподобався факультет філології,що вже не захотіла змінювати фах»,– усміхається Ірина Констанкевич.Історія кохання розпочалася з… іграшкового клоунаЗ майбутнім чоловіком познайомилися в студентські роки. Обранець Ірини вчився на юридичному факультеті. Пізніше він зізнався коханій,мовляв,якби та була також юристом,у жодному разі з нею не одружився б.На фото – Ірина Мирославівна у студентські роки
 

«Студентами ми їздили на практику до Берліна,так і зустрілися. Я не можу сказати,що це було кохання з першого погляду. Зрілі почуття прийшли значно пізніше. Утім одного разу мій майбутній чоловік купив іграшкового клоуна,який мені дуже сподобався. Собі дозволити такого я на той час не могла,а попросити гордість не дозволяла. Минув рік,і на мій день народження Микола (чоловік,– авт.)подарував мені цього ж клоуна та освідчився. Відтоді ми зібрали величезну колекцію різноманітних клоунів – близько двохсот. Зараз нам їх дарують друзі»,– ділиться власною історією кохання Ірина Мирославівна.
 

«Не можна сидіти на місці й чекати,поки на голову впаде манна небесна»Після одруження на молоду сім’ю чекали неабиякі випробування. Аби було за що жити,продали срібні прикраси та возили важкі клунки до Польщі.Після весілля батьки відпустили молоду пару у «вільне плавання»,повністю позбавивши їх фінансової підтримки.«Я навчалася в аспірантурі,а чоловік був студентом,тому ми шукали всі можливі способи заробити. Нам потрібно було за щось жити,тож я продала колекцію срібних прикрас. Але грошей вистачило ненадовго. Микола ніколи не цурався чоловічої роботи,брався за усе. У ті часи багато хто пройшов через заробітчанство,тож і ми почали їздити до Польщі й продавати різні речі. Ось такий був «дикий бізнес». Згодом як справжні підприємливі студенти вирішили поставити усе це на «солідну» основу. Тож у купе потяга запаковували по три величезні телевізори й вивозили за кордон. На щастя,нам вдавалося все це провезти. Усі ті нелегкі життєві уроки вчили,що не можна сидіти на місці й чекати,поки на голову впаде манна небесна. Вона не впаде. Треба усього досягати самому,бо,як відомо,під лежачий камінь вода не тече»,– розповідає Ірина Мирославівна про нелегкий період у житті.За заробітчанські гроші купили «Волинянку» собі й батькамОсь так молоді філолог та юрист і опановували ази економічних принципів. А свій перший зароблений капітал молодята вирішили вкласти у автомобіль ЛУАЗ,у народі більш відомий як «Волинянка».«Ми не просто придбали одну «Волинянку»,а цілих дві,чим дуже допомогли батькам,бо вони саме будували хату і їм дуже потрібні були кошти. Ми знали: якщо й нам потрібна буде допомога,вони обов’язково підтримають у важку хвилину. Так ми поступово ставали на ноги. Згодом чоловіка скерували до Каменя-Каширського в адвокатуру,і ми жили протягом двох років окремо»,– пригадує Ірина Констанкевич.Із її слів,одним із найскладніших періодів у житті був початок 90-х,зокрема,коли народився син Орест. Саме тоді ні юристам,ні педагогам зароблених грошей роками не платили. Але саме такі труднощі допомогли молодій сім’ї зрозуміти,що нічого у житті не дається задарма,все приходить через зусилля й наполегливу роботу.«Ми працювали на всіх можливих роботах,аби облаштувати своє сімейне гніздечко»,– розповідає Ірина Мирославівна.
 

«Мамо,я тебе зі свого дитинства не пам’ятаю»Разом із чоловіком Миколою Ірина Констанкевич виростили 23-річного сина Ореста та 17-річну донюСоломію,яка,до слова,цьогоріч стала випускницею.Утім поєднувати педагогічну кар’єру із материнством виявилося не так уже й просто.«Я брала відпустку із догляду за сином Орестом,але водночас і працювала у луцькій гімназії №14. Якимось дивом вдавалося це все поєднувати – то бабуся приїде,подивиться за малям,то ще якось викручувалися. Але дуже добре те,що не втрачала педагогічного стажу,набуваючи безцінного досвіду. Проте,якщо розповідати про дітей,то найбільше увагою була обділена Соломійка. Усю вагітність проходила на роботу. Була членом приймальної комісії й мала лише 10 днів відпустки. А згодом донька мені зізналася: «Мамо,я тебе зі свого дитинства не пам’ятаю». Тож ми переглянули світлини,пригадали заплетені кіски,улюблені казочки та вірші. Спогади відновилися. Але тепер розумію,що дітям батьки мають приділяти стільки часу,щоб згодом не виникало претензій,мовляв,любі батьки,мені бракувало вашої уваги та любові в дитинстві. Тому тепер,коли у мене будуть внуки,є шанс реабілітуватися»,– каже Ірина Констанкевич.

Закінчивши школу,син Орест вступив до національного університету «Одеська юридична академія»,однак наразі за фахом не працює. Віддав перевагу сфері IT-технологій.«Якщо йому це подобається – чом би й ні? Але я думаю,що частково освіта юриста та економіста йому згодилася,просто нині він опановує новий сегмент знань. Молодь має унікальну можливість вибору,головне – не лінуватися. Можливо,у майбутньому він буде адвокатом,як і батько»,– усміхається Ірина Мирославівна.А от донька Соломія поки з майбутньою професією не визначилася. Вона склала іспит із німецької філології в інституті імені Гете (відділення якого відкрито на базі СНУ ім. Лесі Українки) на достатньо високий рівень,та вибір дівчини все ж схиляється на користь рідного Східноєвропейського національного університету.
 

Цінувати потрібно кожну хвилину життя «Треба розуміти,що життя дається лише один раз. Жити в гармонії із собою і з близькими людьми. І сконцентруватися на найбільш важливих речах. Не робити проблему з дрібниць. Наприклад,я знаю,що в мене на грядках росте бур’ян,але якщо це зараз не є головним,то я можу виполоти його й пізніше. Не варто з побутових проблем робити світову катастрофу. Треба цінувати життя,бо воно прекрасне у кожній своїй днині. Так,воно неідеальне,але його потрібно приймати таким простим,яким його дав нам Бог»,– ділиться життєвим досвідом Ірина Констанкевич.На фото – Ірина Мирославівна тішиться огірочками з власної грядки
 

«Добра сім’я базується на любові. Я не вірю,що можна щось вартісне сотворити там,де немає почуттів. Без кохання життя стає сірим»,– переконана жінка.Не буває людей,які ідеально підходять одне одному,певна Ірина Мирославівна. Але,коли є кохання,то буде і вміння прощати. У кожній сім’ї бувають різні періоди – щасливі й не дуже. Потрібно з розумінням ставитися до того,що усе минає,а тимчасові труднощі просто потрібно стерпіти,якщо поряд – кохана людина.«Якби не взаєморозуміння,повага та щира любов у моїй сім’ї,навряд чи вдалося б досягти усього того,що ми маємо,– зізналася Ірина Констанкевич. – У цьому і є секрет справжнього щастя».
 

Домашній улюбленець – пес Арчибальд
 

На домашніх грядках «вживаються» і огірки,й помідори,й фенхель…
 

Чоловік Микола,син Орест,донька Соломія та Ірина Констанкевич
 

Автор публікації – Вікторія СЕМЕНЮКФото автора та з сімейного архіву