Єдина жінка з шести волинських народних депутатів ВР восьмого скликання. Одна з тих небагатьох, хто пройшов етапи  політичного становлення: депутат міської ради, член міськвиконкому, депутат облради, парламентар. Так, ідеться про Ірину Констанкевич, доктора філологічних наук, професора.  Нині вона, народний депутат України від  виборчого округу № 23,  – гість «Волинської правди».

Чому й  зараз Незалежність  треба виборювати? Чи доведеться Україні дбати і про західний фронт? Які ідеї об’єднують народних депутатів-волинян? Наскільки це жіноча справа – влада, політика? Чинному парламенту вдасться працювати ефективно, коли країна занурюється у каламутні води перманентної  виборчої кампанії? ВР восьмого скликання ухвалить новий  виборчий Кодекс?

Як змінилася ситуація на Волині після призначення Президентом нового голови ОДА?  Мають реальні припущення версії експертів, начебто Київ вирішив віддати область під контроль двох політико-бізнесових груп? На яких проблемах Волині та держави загалом акцентують увагу виборці округу №23? Наскільки  загрозлива перспектива чергової втрати Україною державності та того, що і нинішнє національне відродження  може стати розстріляним?

З приводу проблематики, означеної цими та іншими запитаннями, висловлюється народний депутат  України Ірина Констанкевич.

 «Я не хочу високих, пафосних слів»

– Незабаром  Україна, за умов, коли вже п’ятий рік триває російська агресія,  відзначатиме 27 річницю Незалежності. З яким настроєм і сподіваннями Ви, Ірино Мирославівно, зустрічаєте це знакове національне свято?

– Якщо перші роки нашої Незалежності додавали ейфорії, піднесення, всеперемагаючої тотальної віри  у те, що нарешті ми таки вибороли   свою державність, маємо шанс постати як  сучасна цивілізована  європейська країна, то, напевне, поступово цей оптимізм згас. А натомість приходить усвідомлення того, що Незалежність треба виборювати.  Ми її отримали  мирним шляхом, без кровопролиття  як велику нагороду.

Але тепер стає зрозуміло, що має бути велика, щоденна, наполеглива праця для виборювання та відстоювання цієї Незалежності.

– Не боячись пієтету, гучних слів?

– Ні. Я не хочу високих, пафосних слів. Хочу донести  до людей цю тривогу, розуміння, а не просто відчуття того, що Незалежність ми можемо втратити.  Якщо будемо легковажити своїми обов’язками, ігноруватимемо уроки історії .

– Скажімо, поляки зуміли відстояти свою державність, відновлену сто років тому, ми – ні  (хоч і допомогли західному сусідові, який за це «відплатив» пацифікацією, розгулом шовінізму, ще печернішою, ніж східний сусід, українофобією). Ми не зуміли.

– Тому зараз усе  залежить від нас. Від усіх нас.

– Не лише  від політичної еліти, але й від кожного.

– Безперечно. І кожен має пройнятися цією думкою, при цьому не шукаючи винуватців. Відповідальність  кожного з нас персональна: що ти зробив для того, аби твоя держава була сучасною та європейською.

«Нашу роботу за нас ніхто інший не зробить»

– Ви, доктор філологічних наук, професор, тривалий час успішно працювали на освітянській ниві, викладали  у головному виші Волині, були проректором Волинського, а відтак Східноєвропейського національного університету імені Лесі України. Наскільки, на Вашу думку, обґрунтовані так звані мовні претензії до нашої держави з боку Угорщини? Політологи та історики попереджають, що після призначення Будапештом уповноваженого міністра в справах Закарпаття  нашими сусідами зроблено ще один крок, аби ця   українська область повторила долю анексованого Криму. Ви  думаєте, така перспектива реальна?

– Розділю запитання на дві частини. Лілія Гриневич, міністр освіти, шукала компромісів із угорською стороною.  Але моя позиція як народного депутата (і не лише тому, що за фахом – український філолог) принципова, що зафіксували у голосування у парламенті: у питаннях мови компромісів не може бути; навчання  українською мовою повинне здійснюватися від першого класу.  Якщо ми – держава й українська мова є державною, то всі за державний кошт повинні навчатися  українською.

Я не заперечую того, що навчання повинно здійснюватися й мовами корінних народів, національних меншин. Але в іншій формі! Тому  в цій ситуації я була опоненткою до міністерства, яке шукало компромісні варіанти.

Хоча досвід  показує, що мовне питання нас розділяє. У цьому переконав  і Крим. Там тим сірником стало якраз мовне питання.

– Як привід, який  використав ворог.

– Так. Але ж ґрунт готувався раніше…  Я у травні відвідала Закарпаття.  Те, що відбувається в цій області, має  паралелі до подій , що відбувалися в Криму.  Україна нічого не робить для того, щоб створити нормальні  умови для закарпатців: у питаннях ведення бізнесу, розвитку інфраструктури. Там розбиті дороги вщент.  Жодна копійка з обіцяних п’ятдесяти мільярдів не прийшла. Закарпаттю не те, що не допомагають, його ігнорують. Натомість уряд Угорщини все робить для того, щоб заповнити ті ніші, які створила Україна. По суті, там відбувається процес  взаємозаміщення. Те, чого  не робить українська влада, робить уряд Угорщини. Тому  вину за те, що відбулося в Криму та відбувається в Закарпатті, я покладаю передовсім на українську владу.

Закарпаття має свою специфіку, і її треба враховувати.  Але чомусь це не робиться. З яких міркувань? Там дуже багато контрабанди, тіньових коштів. Та, на жаль, когось це на рівні  Києва влаштовує.

– Тим часом Будапешт послідовно  і давно працює над витісненням українськості із  Закарпаття. Над Мукачівським  замком, з благословіння  україннської  влади,  – торул (ворон), символ Угорщини. В Косиному – погруддя угорських королів, Берегово – майже всуціль угорськомовне.

– Ще навчаючись  на п’ятому курсі  Київського університету імені Тараса Шевченка, я проходила педпрактику в Мукачеві, відтоді я добре знаю мовну ситуацію Закарпаття, яка дотепер не покращилася. Ми зараз маємо там, на жаль,  утрачений плацдарм для українськості, який послідовно і наполегливо треба відвойовувати.

– Водночас,  на фоні  тенденційної  експлуатації Варшавою  проблематики польсько-українського протистояння на Волині, все частіше  дії чинної влади  сусідньої  країни нагадують про вірогідність реалізації реваншистського курсу  на «повернення кресів всходніх», загарбаних Річчю Посполитою після відновлення своєї державності у ХХ сторіччі. Тим паче, що до таких кроків заохочує Варшаву російський імперіалізм. Нам доведеться дбати і про західний фронт?

– З кожним роком ситуація ускладнюється. Українська влада це мусила б розуміти. Маючи такого сусіда, як Росія, зрозуміло: він буде все робити для того, щоб не тільки ослабити нашу державу зі сходу, але й для того, щоб ми втратили західну підтримку. Пригадаймо, як добре у нас складалися стосунки із Польщею  в дев’яностих роках: саме ця країна підтримала, однієї з найперших, нашу  Незалежність. Але зараз ми маємо іншу ситуацію.

На мою думку, маємо проаналізувати свої помилки.  Адже погіршення ситуації відбулося внаслідок певних помилкових рішень,  неправильної стратегії.  Ми бачимо: з Польщею треба було по-іншому говорити. Зокрема у питаннях історії це мала бути одна мова, у питаннях політики та економіки – інша. Але, на    жаль, такої системної зовнішньої, міжнародної роботи не бачимо вповні. Тут  є питання і до чинного Президента, який  зараз відповідає за  цю ділянку, й до майбутнього Глави нашої держави. Цілісна, системна робота має відбуватися як на Сході, так і на  Заході.

– Тим паче, що змінюється геополітична кон’юнктура. Владний політикум наших західних сусідів усе частіше експлуатує радикальні націоналістичні, шовіністичні ревізіоністсько-імперські доктрини  у стилі «великої Польщі, Румунії, Угорщини».

– Але я хочу наголосити все-таки на іншому: нашу роботу за нас ніхто інший не зробить. У наших західних сусідів – свої завдання, у нас – свої. Якщо ми усвідомлюємо важливість своєї державності, того, хто ми, мусимо послідовно  й систематично відстоювати власні національні інтереси. Не варто, дивлячись на тих чи інших сусідів, сподіватися, що хтось із них буде за нас вболівати.

Я проаналізувала європейську пресу останніх двох тижнів. Там згадки про Україну дуже спорадичні. Зараз ми спостерігаємо згасання інтересу до України. Тому що на порядок денний вийшли інші питання. Україна поступово, як держава з великими проблемами, маргіналізується. Ми повинні ці процеси не просто моніторити, а й розуміти: без внутрішнього зусилля  змінити цю ситуацію не вдасться, без проактивної нашої позиції ми нічого не досягнемо.

«Сили, мудрості, впевненості мені додають виборці»

– З 2016 року Ви, маючи досвід роботи депутата міської, відтак обласної ради, члена Луцького міськвиконкому, – народний депутат України ВР восьмого скликання. Наскільки  Вам, пані Ірино, вдається  реалізовувати своє «Я» у парламенті? Ви наголошували: «У моїй робочій програмі немає масштабних політичних «дорожніх карт»… Головне – це те, що я буду і надалі представником і лобістом Волині, Полісся». Не нарікаєте на те, що взяли на свої плечі цей тягар обов’язку – і перед Україною загалом, і перед виборцями свого 23-го округу?

– Я прийшла у парламент, коли він уже був сформований.  Моє місце як позафракційного депутата, який представляє партію УКРОП, уже апріорі було визначене. Розуміла: мені, не будучи у більшості, буде дуже складно впливати і на вирішення багатьох питань округу. Але якби я заспокоїлася на цьому та прийняла таку позицію, то, очевидно, мала відразу б скерованість на неефективну роботу. Тому моє питання стояло так: і відстоювати свій округ, і, разом із тим, працювати над тими питаннями, які генеруються, народжуються в окрузі, та є визначальними для України. У цьому сенсі – і проблематика, що стосувалася пенсійного законодавства, й освітній сегмент. А також питання (воно  особливо актуальне для Маневицького, Камінь-Каширського районів)  реалізації молока, оскільки йдеться про демпінговані ціни на цю продукцію. Тут  – проблема монополістів загалом по Україні. З огляду на те, що наша держава  є аграрною, ці проблеми актуальні не тільки для округу, а  й для всієї країни. Ми зараз вийшли на питання сучасного фермерства, спільних українсько-німецьких проектів щодо реалізації агрополітики загалом в Україні.

Тому в парламенті, який був сформований 2014 року, я знайшла своє місце, воно визначене проблематикою 23 округу, роботою в комітеті з питань науки і освіти та моєю передвиборною програмою. І, вважаю, ця перспектива, не обмежується каденцією Верховної Ради восьмого скликання.

– Будете балотуватися до ВР дев’ятого скликання, що заплановані на 27 жовтня 2019 року?

– Так. І буду йти до парламенту від 23-го округу. Я полюбила  свій округ, цих людей. Найголовніше, що саме вони дають мені заряд енергії, впевненості, політичної відповідальності. Всьому  цьому завдячую моїм виборцям. Адже коли прийшла до Верховної Ради, то була парламентським новачком. Маючи досвід роботи у міській, обласній раді, мені довелося у парламенті розпочинати все з нуля, багато чому вчитися. Але сили, мудрості, впевненості мені додають  виборці.  Я тепер не знаю, хто кому більше потрібен: я – виборцям  чи вони  – мені. Набираюся від цих людей добротворчої  енергії.

До речі, вчора відвідувала кілька сіл Ківерцівського та Маневицького районів.

Коли ти спілкуєшся з людьми, відчуваєш, наскільки  їм важливо, щоб їхні питання, проблеми чули!

– В основному вони  вимагають розв’язання суто персональних питань?

– Ні. Повірте мені, що люди піднімають дуже різнопланові питання. І не тільки особисті, приватні. Люди вболівають за такі серйозні, глобальні речі, що стосуються і церков, і зовнішньої політики, кордону. Нашим землякам болить, як виглядають українські політики, як вони спілкуються, чому в них такий рівень культури…

Треба розуміти кожному депутатові: якщо в тебе є шанс змінити життя на краще, допомогти людям, то цей шанс треба використовувати.

– Про Вас (як парламентаря, особистість) дуже приязно висловилися двоє представників депутатського корпусу від Волині: «фронтовики» Ігор Гузь та Ігор Лапін. З приводу другого, то це стало несподіванкою,  адже, здавалося, драматична ситуація, що склалася  з результатами голосування у виборчому окрузі № 22, могла б перевести це ставлення у площину непримиренно-ворожу.

– Ми – очевидці того, що політика  є часто-густо брудною справою. І коли я йшла у парламент, мене часто запитували: як може людина, яка займалася освітою, наукою, людина з університетського середовища, йти в політику. Тоді я ще не мала однозначної відповіді. Але вже тоді розуміла, що мають бути люди, які в своїй роботі спираються на загальнолюдські, християнські цінності. Політики, громадська позиція і діяльність яких грунтується не на використанні брудних технологій, маніпуляцій, а на інших засадничих поняттях.

Якщо говорити конкретно про Ігоря Лапіна, то дійсно, коли ми разом ішли по двадцять другому окрузі, то він пообіцяв дотримуватися чесних правил. І до якогось моменту, мені здається, все так і відбувалося.  За винятком ситуації, коли приїхав Парубій, до міської ради  притягли скати….. Але це в минулому.

Тому,  коли колеги  виконують свої обов’язки і є результати їхньої роботи, то я за це їм буду так само вдячна, як і їхні виборці. Тому що ми працюємо для Волині і загалом України.

– Хто з народних депутатів-волинян – Ваші друзі, хто вороги?

– У мене немає такого активного спілкування, тривалих дружніх стосунків за винятком Ігоря Гузя. Дійсно багато запозичувала корисного з його досвіду. Переважно спілкуюся з ним, також з Юрієм Савчуком.

Звичайно, є приклад, коли нам, народним депутатам від Волині, вдалося об’єднатися. Об’єднуючим фактором стала Леся Українка. Тоді готувалася  відповідна постанова, яку ми з колегами від УКРОПу зареєстрували. Вона  передбачала фінансування до відзначення 150-річчя від Дня народження Лесі Українки. Але в силу того, що ми в меншості, цей проект постанови продовжував лежати і  справа далі не рухалася. У кулуарах вдалося довідатися, що так може тривати довго.

Тоді я звернулася до Сергія Мартиняка та до Ігоря Гузя, попросила об’єднати наші зусилля  в ім’я Лесі Українки. Cпільно нам вдалося проект постанови проголосувати.

Є ще один приклад – придбання дороговартісного медичного обладнання для Луцької міської лікарні. Спільно ми зібрали суму у три мільйони. І дійсно, хто по півмільйона, хто по 600 тисяч виділили з соцеконому. Це – Ігор Гузь,  Степан Івахів, Сергій Мартиняк, Юрій Савчук і я.

«Щоб ці добрі справи стали прикладом для продовження»

– Приклад яких попередників, тих, хто представляв виборців нашого краю  у ВР попередніх скликань, повчальний? Тим паче, що від Волині потрапляли  до парламенту  неординарні особистості: у їх числі – і  жива легенда Олександр Гудима, й інтектуал та патріот академік Микола Жулинський, і вічний правдоборець Ростислав Чапюк, і мужній та мудрий  генерал Олександр Скіпальський… Цей перелік можна продовжувати. От хіба лишень мусимо при цьому уточнити, що в гендерному плані Волинь «ущемляла» представниць прекрасної половини, оскільки до Вас із жінок інтереси виборців нашого краю представляла Катерина Ващук.

– Багато спілкуюся з Миколою Григоровичем Жулинським. Він – мій науковий консультант, науковий керівник, президент ГО «Волинське  братство». Спілкуюся  з усім Волинським братством! А передовсім – із Сергієм Шевчуком, який також свого часу був народним депутатом. Власне і моя депутатська робота – в полі зору Волинського братства. За порадою Сергія Володимировича я стала співавтором законопроекту, що стосується медичної сфери. Для мене ці люди, безперечно, є справді авторитетними.  І з огляду на те, що вони зробили під час своїх депутатських каденцій. Як і з огляду на те, ким ці люди є для Волині, всієї України зараз.

Взірцем того, як можна, маючи різноманітні можливості, їх ефективно використати в інтересах області та держави загалом, є Ігор Петрович Палиця. Він – політик, який знаходиться на передовому рубежі впродовж останнього десятиліття.

– Особливо, коли був головою Одеської ОДА. Адже, всупереч напрацьованому алгоритму Кремля, зумів втримати ситуацію, не допустити  не просто ще однієї «народної республіки», а втілення путінської мрії про «Новоросію», цілковитий контроль над Чорним морем.

– Ігоря Петровича я знаю відтоді, коли він очолив Наглядову раду нашого університету. А згодом я стала людиною його команди. Мені імпонує ця яскрава особистість і тому, що чітко мислить не просто якимись середньостроковими часовими відтинками, а має здатність (як політик, економіст, фаховий історик) бачити на дуже далеку перспективу. Він  бачить та розуміє суспільно-економні процеси глибоко і прагматично. Маючи такий потужний  фінансовий ресурс, він  багато робить для Волині, Луцька. Власне оці конкретні справи і стали своєрідним алгоритмом дій для інших. Це гарний приклад для наслідування. Йдеться не тільки про депутатів, а загалом  про тих, хто визначає парадигму нашого суспільного  життя. Якби таких прагматиків, які водночас мають міцну моральну основу, світоглядні принципи, в українському парламенті було більше, то, мені здається, ситуація була б набагато оптимістичнішою.

– До Вас дуже приязно та шанобливо ставився видатний волинянин, якого називали совістю української нації. Маю на увазі світлої пам’яті Євгена Олександровича Сверстюка.

– Він був унікальною людиною. Ми часто спілкувалися. Неодноразово мені доводилося виконувати доручення Євгена Олександровича, який був doctor HONORIS CAUSA Східноєвропейського національного  університету імені Лесі Українки. Ще при житті він передав частину своєї бібліотеки  для нашого вишу. А коли Євгена Сверстюка  не стало, зателефонувала дружина та повідомила про те, що він заповів всю свою бібліотеку для університету з одним уточненням: ці книги  мають бути єдиним фондом. Ми домовилися, що вони зберігатимуться в університетському музеї Лесі Українки. Пані Валерія написала дарчу на передачу всіх цих книг. І ми перевезли їх (цим займалася я – організацією транспорту,  доставкою).

До речі, на осінь цього року ми плануємо провести  в університеті ряд заходів, щоб ушанувати пам’ять Євгена Сверстюка.

– Багатьох  добрих справ, що робите, вдячні люди не забудуть ніколи та молитимуться Богові за Вас. Констатую це без пієтету, високопарності. Бо знаю, що  Ви, Ірино Мирославівно,  зараз поспішаєте до лікарні, аби відвідати після операції дитину, якій завдяки Вашому сприянню та вправності наших медиків  повернули слух. Розкажіть, будь ласка, про цю історію.

– Ця дитина з села Верхи Камінь-Каширського району. І коли я вперше приїхала туди, Маргаритці Усік було півтора  року. Вона не чула. Треба було зібрати великі кошти та прооперувати цю дитину до досягнення нею трирічного віку, вживити інплант, щоб вона чула. Нам спільно вдалося зібрати 30 тисяч євро. У  суботу відбулася ця  унікальна операція. Її  зробили наші волинські хірурги. Вони багато можуть, але, на жаль, часто не мають достатньо відповідного обладнання. Тож  їду в лікарню, щоб відвідати дівчинку.

Водночас, у цьому контексті, мені думається, що уряд неправильно робить, коли зараз під виглядом децентралізації медичних послуг насправді все переорієнтовує на центр. Це небезпечна тенденція. Потужні гроші виводяться на центри, щоб тут надавалися тільки мінімальні послуги.   І тенденція стосується не тільки медицини, але й освіти. Цьогорічна вступна кампанія показала, що фактично маємо чотири освітні центри: Київ, Дніпро, Харків і Львів. Всі  інші обласні центри опинилися поза двома відсотками (всього-на-всього) вступників. Про що це свідчить?  Це значить, що вся вища освіта буде акумульована в кількох центрах. А на периферії залишаться найслабші студенти, по суті – робоча сила. Постає питання: для кого ми інтелектуально послаблюємо ці території? А святе місце пустим не буває. Сюди зайдуть інші сили. І коли це буде в Західній Україні, то, повірте, ці діти поїдуть або  за кордон, або іноземні виші сюди прийдуть. І повториться (не хочу бути Касандрою, провидицею) те, що відбувається на Сході. Донбас, Східна Україна  – це наслідок саме отакої політики. Крим втрачений тому, що неправильно були проаналізовані  суспільні процеси. Негативні наслідки не заставили  довго чекати.

 «Тому будемо боротися»

– Але повернемося знову, з Вашого дозволу,  до політичної царини. Наскільки це жіноча справа – влада, політика? Може, мають рацію ті, хто переконує: Україну із глухих кутів здатні вивести жінки, які обіймуть найвищі посади?

– Політика нині втратила такий гендерний принцип, коли домінували чоловіки. Гляньмо на європейський політикум, у якому все більше провідних, найвпливовіших місць завойовують жінки. Вони показують вправність на високих посадах.

А щодо України, то, мені здається, є дуже достойні жінки-політки. І власне такими їх зробило і те, що мають гарну освіту та особисті  якості: працездатність, високий професіоналізм, відповідальність, принциповість, моральність – духовну складову.

Коли ж говорити про узагальнений образ українського політика, який міг би вивести Україну на нові  рубежі, то я б його визначала не за статтю, а швидше  – за отим набором якостей, про які йшлося вище. Для мене політика – це не нагорода, а велика робота.

– У Верховній Раді  жінки-народні депутати, які належать до різних політичних таборів, дозволяють собі приятельські стосунки?

– У силу багатьох моментів  спілкуюся з багатьма жінками-народними депутатами. Зокрема – з Ольгою Богомолець (вона дуже багато робить для медицини; ухвалення закону про трансплантологію, над яким працювали три роки, – це її заслуга), Марією Матіос (нам завжди є про що говорити), Наталією Новак, Оксаною Продан, Ганною Гопко, Оксана Юринець. Загалом – з багатьма  жінками, які є активними депутатами і з ким є про що говорити  у контексті того, що стосується нашої роботи.

– У мить утоми,  виснаження  шукаєте розраду передовсім  у спілкуванні з приятелями, перебуванні  у родинно-сімейному колі, в усамітненні, в читанні художніх текстів?

– Дійсно, бувають такі хвилини. Найкомфортніше мені в сім’ї, з чоловіком, дітьми. Особливо відчуваю потребу в спілкуванні з мамою… Інколи, коли дуже  затискають проблеми, то біжу до спортзалу. Хай ці тренування нескладні, але вони відчутно допомагають.

А коли хочеться душевної розкоші, тоді – це читання книг.

– До речі, хто Ваш улюблений автор? Микола Хвильовий, за творчістю якого захищали ще свою першу дисертацію, чи сучасні прозаїки, поети?

– Тих авторів, яких люблю читати, досить багато. Серед найулюбленіших – і неперевершена «Солодка Даруся» Марії Матіос.  Часто на вибір  книги  впливає ситуація.  Іноді хочеться перечитати Василя Стефаника, інколи – Ліну Костенко, Миколу Вінграновського. Буває такий стан, що береш «Московіаду» Юрія Андруховича, книги Сергія Жадана. Перечитала «Скелети у письменницьких шафах» Дмитра Стельмаха.  Зараз читаю біографічну прозу  Осипа Назарука  про Венецію (оскільки моя друга, докторська, дисертація – про мемуарну літературу).

Я дуже люблю читати. Це справді розкіш думки, почуття.

– Як ставитеся до того факту, що Світлана Алексієвич, Нобелівський лауреат, у відповідь на певні неприязні моменти, відмінила свою творчу зустріч в Одесі?

– Не буду коментувати цього факту. Це вибір Світлани Алексієвич. Я хотіла звертатися до неї в іншій ситуації. Україна  досі не має жодного Нобелівського лауреата в галузі літератури. Це несправедливо! Ми провели низку консультацій з Миколою   Григоровичем Жулинським, з депутатами різних фракцій, які за фахом філологи: зокрема – з  Тарасом Кременем. Ми маємо амбітний план – «зробити» Нобелівського  лауреата. Я звернулася з депутатським запитом до Міністерства культури та до Прем’єр-міністра    Володимира Гройсмана  про те, що  має бути державна  програма підтримки книговидання. Потрібно профінансувати якісні переклади з української на найуживаніші мови світу. Маю вже відповіді: в Інституті книги готується програма, яка якраз стосується фінансування перекладів.

Але водночас маю  великі претензії до Міністерства культури. Стаю  з його чиновниками на прю за Лесю Українку. Від часу ухвалення Постанови (за півроку!)  досі не створено оргкомітету, не передбачено фінансування, яке потрібно вже  у вересні закладати в бюджет 2019 року. У нас є проблеми із Колодяжним (потрібні кошти на ремонт). Останні документи щодо музейного будиночка  Лесі Українки в Сурамі мене просто шокували.  Він тріщить, розвалюється. Грузини готові вкладати гроші в ремонт, а українська сторона, як це не прикро, – ні.

Тому позиція Міністерства культури у відстоюванні найсокровеннішого, тих атлантів, які тримають українське духовне небо, мені не  зрозуміла і не прийнятна. Тому будемо боротися –  і за Нобелівських лауреатів у галузі літератури, й за Лесю Українку.

«Зараз  уже всі налаштовані на вибори»

– На початку вересня розпочне роботу чергова сесія Верховної Ради восьмого скликання. Парламент зможе, на Вашу думку, працювати ефективно? Чи він стане заручником політичного протистояння, коли країна занурюється в каламутні води перманентної виборчої кампанії?

– Погоджуюся з вами у тій тезі, що зараз уже  всі налаштовані на вибори. Передовсім президентські. Відбувається перегрупування сил, мобілізація. Мені здається, що більшою мірою зусилля будуть спрямовані на те, щоб правильно побудувати виборчі кампанії, аніж на вирішення проблем, які стосуються економічного чи соціального, ширшого суспільного контексту. На жаль. Буде багато маніпуляцій, популізму. Це недобре. А фінансово-економічна ситуація дуже непроста: немає траншу від МВФ, у Пенсійному фонді – дірки, в бюджеті – дірки…

– ВР, за Вашим припущенням, ухвалить новий виборчий Кодекс? Чи, можливо, за нього не варто голосувати, бо у підсумку виборці невеликих областей (як наша Волинська)  можуть де-факто  не мати своїх народних депутатів?

– У першому читанні Кодекс ухвалили випадково. Це сталося неочікувано для більшості. Тому що там багато таких прихованих речей, які не дадуть можливості провладним партіям  зберегти домінуюче на сьогодні становище. Для Волині, як і для інших малих областей, Кодекс може стати також проблемним. Буде внутрішня конкуренція між кандидатами у депутати. І не факт, що цей Кодекс дасть більше позитивів, ніж є зараз.

Та при цьому, хочу сказати, виборче законодавство треба змінювати.

– Хто намагається законсервувати нинішній стан? Чому?

– Влада боїться  радикально змінювати виборче законодавство, не маючи гарантій, не прорахувавши, чи буде вона знову на коні, чи ні.

– Очевидно, новим виборчим Кодексом займатиметься вже Верховна Рада дев’ятого скликання?  

– Швидше за все. Хоча, напевне, нам варто скористатися досвідом європейських країн. Навіщо бити гулі…

«Шукати шляхи порозуміння»

– Як Ви  розцінюєте ситуацію на Волині, де обласну раду контролюють  структури, близькі до Ігоря Палиці, а головою ОДА призначено Олексадра   Савченка. Як уточнював в інтерв’ю для «ВП» Ігор Гузь, це призначення  відбулося на прохання «Континіуму». Київ вирішив «поділити» область між двома потужними  політико-бізнесовими групами? Від цього виграє  Волинь?? 

– Не буду коментувати те, чим керувалися Президент і його команда, призначаючи  головою Волинської облдержадміністрації Олександра  Ілліча Савченка. Я можу говорити по факту. Якщо порівнювати нинішнє керування областю з тим, що робив Володимир Петрович Гунчик,  то воно має прогресивні  ознаки.  Цей стиль керівництва – значний крок уперед. Екс-губернатор у багатьох питаннях зайшов уже у глухий кут. Він не зумів вирішити багатьох питань. Адже результат залежить і від вміння домовлятися, відстоювати інтереси Волині. При  цьому треба враховувати, що є депутати  облради, голова обласної ради,  народні депутати, що необхідно шукати шляхи порозуміння.

Мені прикро про це говорити. Але через таку нездатність екс-голови Волинської ОДА принципово відстоювати перед Києвом  інтереси області ми втратили четвертий госпітальний округ. На  жаль, у багатьох важливих речах він не був активним.

– У якому сенсі?

– У відстоюванні власне волинської проблематики. Натомість Савченко проявляє рішучість і наполегливість. Я не можу коментувати те, які у нього завдання. Але конкретні справи переконують, що це призначення було правильним. Кілька разів я спілкувалася з Олександром Іллічем. Щодо тих питань, які стосувалися округу, ми знайшли порозуміння. Принаймні ми чітко розділяємо виконавчу та законодавчу владу.  Якщо, наприклад,  у мене є проблема з нездатністю Маневицької РДА налагодити ефективну боротьбу з самогоноварінням, то я звертаюся до голови ОДА – і він допомагає.  Проводяться наради, рейди. Натомість я беру зобов’язання, що на законодавчому рівні вийду з депутатською ініціативою.

Правильно було б, якби вдалося знайти рівновагу сил: ОДА, облрада,  народні депутати.  Якби була така синергетична дія (коли один одного підсилює), то від цього тільки  виграли б волиняни.

– Доцільно, як пропонує міністр інфраструктури й транспорту, припиняти залізничне та автобусне сполучення  з Росією, де на шматок хліба заробляють тисяч  волинських  (передовсім із  поліських районів) заробітчан?

– Я бачу  у цьому теж багато популізму. Член уряду, команди Президента пропонує йти на такий крок за умов, коли досі ще не розірвано дипломатичні стосунки з Росією. Хоч було достатньо можливостей і часу, щоб це зробити. Обсяги  ж торгівлі, навпаки, зростають. У 2017 році, по-моєму, десь на 40 відсотків! Російського банківського  капіталу стає в Україні ще більше (у різний прихований спосіб) .

– Ймовірне припинення залізничного сполучення – це удар передовсім по українцях-заробітчанах?

– Або це така політична демагогічна заява. У контексті виборчої кампанії, що розпочинається.  А щодо своїх виборців, то я скажу: зараз значно менше їздять на заробітки у Росію. Більше – до Польщі, Словаччини, Чехії, сюди, в Європу. Станом на 2015 рік ситуація ще була іншою.

«Я поділяю цю тривогу»

– Все частіше оприлюднюються песимістичні прогнози з приводу вірогідності реваншу «вічно вчорашніх», повернення  нашої країни у сферу впливу РФ. Ви, Ірино Мирославівно, поділяєте це занепокоєння? 

– Так. Я вважаю, що Росія буде шукати різноманітні шляхи (і відкрито, й приховано, з великими фінансовими можливостями) для того, щоб дестабілізувати ситуацію в Україні. Кремль намагатиметься зробити все, щоб повернути  нашу державу чи під свій патронат, чи в своє силове  поле.

Але, безперечно, це – ідея-фікс Путіна, його маніакальне бажання повернути Україну у сферу впливу  Росії.

– Тим не менше, він має майже всезагальну підтримку свого суспільства,  політикуму, релігійних кіл у реалізації імперсько-шовіністично-месіанського курсу  «русского  мира».

– Потужно працює пропагандистська машина… Тому я поділяю цю тривогу.

– Що нам треба зробити, аби не повторити фатальної помилки сторічної давності, коли Україна втратила державність, щоб чергове національне відродження не стало розстріляним?

– Вважаю, що ми зараз, не тільки у переддень святкування  Незалежності, мусимо постійно думати про ту ціну, яку заплатив наш народ задля того, щоб у нас була власна  держава. Йдеться не тільки про відтинок у 27 років, а про тисячолітню історію. Ми були великою, потужною князівською державою у контексті Європи.  Ми мали своє письмо; київська княжна Анна, донька Ярослава Мудрого, вийшла заміж за французького короля та повезла Біблію, що написана кирилицею.

Все ХХ століття – це  відстоювання нашим народом свого права на ідентичність, на українськість, права бути державою. У нас були різні історичні періоди: і піднесення, й занепади. Але якщо нарешті ми таки вибороли свою державу, то мусимо докласти всі зусилля, щоб вороги  не прийшли на нашу землю. Щоб реваншу з їхнього боку не було.

Спілкувався Віктор Вербич

Фотографував  Андрій Мошкун