Моя мама часто згадує свою бабусю Варку,жінку,яка не з оповідей знала про жахіття Другої світової війни. Саме вона розповідала внучці (тобто,моїй мамі) про те,що молодих хлопців того часу мобілізовували на війну цілими селами,залишаючи населені пункти у повне розпорядження жінок. Відтак,фронтовики,які поверталися додому,були невимовним щастям для молодих дівчат на виданні. Останні виходили заміж за парубків з будь-якими пораненнями. Зі слів баби Варки,це виглядало,безперечно,життєствердно. Втім,молоді наречені не без болю усвідомлювали: парубок залишиться неповносправним на все життя.

Той повоєнний час до болю нагадує сьогодення: тільки за офіційними даними Міноборони,учасниками бойових дій визнали понад 19 тисяч українців. Водночас,це лише ті чоловіки,які входять до лав Збройних Сил України. Якщо ж підрахувати неофіційну кількість бійців,серед яких добровольці — цифра значущо більша. Віриться,що всі,хто на Сході,повернуться додому неушкодженими. Та,як показує практика,однієї віри недостатньо,а обороноздатність нашої країни вимагає бажати кращого. От і повертаються такі «поранені» додому… уже й без кінцівок,очей,шкіри. У тому,що молоді дівчата своїх Героїв для створення сімей розберуть,я не сумніваюсь. Та чи відшкодує держава нашим захисникам покладене у бою здоров`я? Чи створить гідні умови для їх реабілітації?

За офіційними даними 2013 року (2014 та 2015 не мирні роки до уваги не беремо) Державний комітет статистики України повідомив про те,що понад 7% українців,а це понад 3 млн — інваліди. В той же ж час,у комітеті ВР з питань охорони здоров`я додали: 80% цих інвалідів — люди працездатного віку. Тобто,з нескладних математичних розрахунків зрозуміло: ще до війни,кожен 15-й українець був інвалідом. Виходить якось,навіть,шалено: за 20 з лишком років незалежності населення країни істотно зменшилось,а кількість інвалідів — збільшилась.

Не маю на меті писати про тих,хто справді є соціально скованим,внаслідок фізичного обмеження життєдіяльності. Та,погодьтеся,що отримання групи інвалідності для абсолютно здорових українців вже давно стало явищем звичним і буденним. Як варіант: зверніть увагу,скільки пільговиків їздять громадським транспортом. До прикладу,за мої скромні 20-25 хв,які я витрачаю на дорогу до роботи,мені вдається «прокататися» з понад 10-ма інвалідами,кожен з яких голосно зауважить,зайшовши до салону: «Я — інвалід!»…втім,знайте,неповносправна людина ніколи себе так не назве. Тим паче,привселюдно. А ще,згадуються мені мої роки вступу до університету. Коли винахідливі сім`ї часто робили з власних дітей інвалідів за документами,аби останні безперешкодно вступили на державну форму навчання.

Практика купівлі довідки про інвалідність популярна донині. Два-три роки тому така коштувала приблизно 1000 грн,про це неодноразово писали ЗМІ. Гадаю,розцінки цьогоріч зросли,адже нині документ про інвалідність є панацеєю від призову. До слова,18% волинських молодиків не придатні для служби в армії саме у зв`язку з інвалідністю.

Тим часом,поки наші«інваліди» катаються у громадському транспорті та щомісячно отримують пенсію,у всі куточки України надходить Вантаж 300. Це поранені солдати,які,як ніхто інший,потребують соціального захисту. Втім,як неодноразово писали ЗМІ,пораненим учасникам АТО,які повернулися з поля бою,занижують групу. Церобиться для того,щоб не виплачувати гідної компенсації,а ще не шукати гроші на протезування. Українські медики стверджують: за інструкцією першу та другу групу дають тим,у кого повністю відсутня,до прикладу,кінцівка і її неможливо протезувати. Та,погодьтеся,різниця між «можливістю і неможливістю протезувати» — дуже хитка. А наше,ще нереформоване і кволе,законодавство якраз працює на лікарів у таких хитких випадках.

Один з волинських журналістів любить розказувати життєву історію: дві українські господині-сусідки «пораються» на городі,там же одна з них кричить до іншої:

-Манько,а ти вже собі групу зробила?

-Нє. А нашо?

-Як нашо? Он вже вся вулиця собі групу поробила: і Зіна Федотова,і Андрій з Устимом… і Соня. Та й я минулого тижня собі зробила. Ти не видумуй,групу собі роби!

Гадаю,любить він цю історію за її непідробну щирість. За справжнє,воістино українське щире бажання дорватися до «золотої жили»,не докладаючи зусиль і не вдивляючись в очі совісті. І доки липовий інвалід – баба Манька сапатиме город і уявлятиме,яку розсаду купуватиме за свою новоспечену пенсію,тисячі військовослужбовців без рук,без ніг дивитимуться вдома по телевізору новини,у яких вчергове повідомлять про кількість загиблих і поранених. І,навіть,коли війна закінчиться,вони продовжуватимуть дивитимуться той телевізор роками,не виходячи з дому,адже у підїздах їх оселі немає пандуса…