На рекламному банері фільму «Іловайськ 2014» – боєць-доброволець Тарас Констанчук, у бойовій амуніції, на фоні розстріляного путінського «зеленого коридору». А поруч – він же, Тарас Констанчук, актор, який зіграв самого себе, п’є каву разом із побратимами по зброї і колегами по творчому цеху, який два роки працював над фільмом, та лучанами, які прийшли на допрем’єрний показ. Це ніби уособлює той невидимий розкол України на мирну тут, і палаючу, вмиту кров’ю добровольців, обстріляну і спустошену ворогом там, на Сході. Луцьку випала така честь – в День державного прапора вперше переглянути стрічку, якої не бачили ще навіть актори, які зіграли у ній головні ролі.

СВІДОМІСТЬ ЗМІНЮЄТЬСЯ ШВИДКО

Тарас Констанчук воював у складі добровольчого батальйону «Донбас». І доля закинула його саме під Іловайськ, бої за який увійшли чорною сторінкою у історію сучасної війни за незалежність України. Боєць і актор розповідає, що в перші два роки після подій під Іловайськом було не до фільмів, адже у полон потрапило багато наших хлопців і всі сили добровольчого і волонтерського руху були кинуті на те, аби визволити їх звідти. Герой розповідає, що насправді окремий фільм можна зняти по розповідях кожного із бійців, але так сталося, що саме його неймовірні розповіді про справжні події лягли в основу сюжету фільму, який не залишає байдужим.

Втілити на екрані спогади Тараса та його побратимів вдалося режисеру Івану Тимченку.

«Якби ми відзняли все, що нам розповіли учасники подій, то фільм вийшов би довжиною в цілий місяць», – розповідає режисер та зізнається, що частину сцен довелося викинути вже в процесі зйомок, а щось навпаки – додати, адже бійці пригадували і переповідали все нові й нові важливі деталі та активно приймали участь у зйомках. Багато реальних учасників бойових дій під Іловайськом потрапили у кадри фільму.

Знімальна група розповідає, що сюжет фільму – на 90% заснований на реальних подіях. А події, які довелося пережити героям, часом просто не вкладаються у голові. Насправді фільм не про бій за Іловайськ. Насправді фільм про бій за душі наших людей, які опинилися по той бік барикад, і, не дивлячись на ворожу пропаганду і переслідування, залишаються українцями.

«Насправді свідомість змінювалася дуже швидко», – розповідає Тарас Констанчук про місцевих.

За сюжетом, головні герої фільму (двоє бійців, і це дійсний історичний факт), опинилися пораненими у Іловайську, де довгий час переховувалися від ворога у одній із квартир разом з її мешканкою, жіночкою поважного віку – Петрівною.

«Петрівна – жила насправді. На жаль, майже рік тому вона померла у віці 94 років», – розповідає подробиці Тарас.

Увесь час, переховуючись у квартирі старенької, контактуючи з її сусідами, герої ризикували бути виданими росіянам чи комендатурі так  званого «ДНР». Можливо, хтось скаже, що у фільмі занадто проукраїнськими зображені жителі окупованого Сходу, що насправді, вони ненавидять Україну і все українське. Та Тарас Констанчук переконує – там насправді досі є патріоти України.

«ДУМАЛИ, ВОНА НАС ЗДАСТЬ, І ТУТ НАС ЧЕКАЄ ОСТАННІЙ СМЕРТЕЛЬНИЙ БІЙ»

«У фільм це не потрапило, але в реальному житті був епізод, коли у квартиру прийшла етнічна росіянка. Мало того, вона впізнала, що я був командиром підрозділу. Я був впевнений, що вона нас тут же здасть і нас чекає тут останній смертельний бій. Але в неї і в думках такого не було! Вона сказала, що ненавидить Путіна і бажає, щоб між народами був мир», – розповідає Тарас.

Ідея фільму у тому, щоб не показати смерть на війні, а щоб показати на ній життя. І в цьому житті, в оточенні ворога, під постійними обстрілами і страхом бути викритими, у будинку без світла, води і їжі, знайшлось місце дружбі, коханню, і вічним людським цінностям.

«Як у наших рядах могли бути люди, які іноді робили не дуже гідні вчинки, так само і по той бік могли бути люди, здатні проявляти людяність. Місцеві ділилися з нами тою половиною буханки хліба, яку їм видавали в якості пайку сепаратисти», – каже головний герой, який переконаний, що рано чи пізно тимчасово окуповані території повернуться у склад України. А разом з тим повернуться і люди.

«Ті, хто ще в березні 2014 виходив на мітинги з проханням до Путіна ввести війська, вже у вересні, побачивши, що таке комендантський час, що таке військова комендатура, чим займається так зване «ополчення», почали заявляти, що вони українці і хочуть назад в Україну», – розповідає боєць.

Глядачі не хотіли йти після сеансу, і навіть після завершення офіційної прес-конференції з творчою командою. Всі хотіли поспілкуватися ще, дізнатися більше – а як було насправді? А чому так? А що далі? І вже у приватній розмові режисер «Іловайську 2014» Іван Тимченко розкрив таємницю – у планах зняти ще кілька серій фільму, розкрити нові сюжетні лінії.

Глядачі зі сльозами на очах покидали зал, обмінюючись враженнями. І кожен переконаний – таких фільмів треба більше. Такі фільми треба показувати у школах, на них треба виховувати нове покоління, на прикладі справжніх героїв і справжньої історії України. Історії, яка триває і досі. Кривавої історії, від смертельних перепитій якої нас відгородили собою армійці, добровольці, волонтери, які вже загинули, і які продовжують гинути під блакитно-жовтим прапором там, щоб тут ми могли гордо і вільно підняти сьогодні цей стяг на нашій, Богом данні землі.

Роман Колюхов