У ці травневі дні у безіменний скверик на розі вулиць Лесі Українки і Кривий Вал, що біля колишнього мисливця, під берези, липи, клени і красуню-ялинку «запрошує» друзів на каву бронзовий Кость Шишко. Великий українець і європейський поет 24 травня відзначив би 78… Та не судилося дожити… Не стало поета 24 січня 2002-го. Прийшов ось у бронзі…

1. Безіменний скверик

І мовить привітно до сущих: «Як українці всі ми – люди і перед Богом всі живі!»

Хтось із богемних людей каже, що пам’ятник цьому українському поету-митцю (скульптор Ірина Дацюк) мав би бути величнішим! Красивим й успішним обіцяло бути й життя Костянтина Шишка, що з відзнакою закінчив історико-філологічний факультет Луцького педінституту імені Лесі Українки, відслужив армію, був прийнятий до компартії і працював у Волинському обкомі комсомолу. Та перша повоєнна національна українська відлига, відома в історії української літератури шістдесятниками, до котрих, без сумніву, належить і Кость Шишко, закінчилася гоніннями за любов до України. Любив Україну і Кость Шишко, і не зрікся цієї любові: «Ми не підпільна організація, ми – Нація!» Ось власне і вся його вина – на той час успішного і мрійливого «поета в окулярах», якого саме за такою ознакою, не знаючи прізвища, шукало кедебе. Та він і не ховався… Судовій розправі над тодішньою літературною молоддю завадив голосний протест на Заході: «Нищать творчу молодь України!» Відтак на етапи пішли історик Валентин Мороз і фронтовик Дмитро Іващенко. Молодь була врятована, але долі дівчат і хлопців, яких провели по справі як свідків, були вже підконтрольні… Леся Ковальчук, тодішня випускниця, мовить, що без диплома відіслана на роботу у віддалене поліське село, а ось Костя Шишка звільнено з роботи, видворено з партії і, з дружнього милосердя співобкомівців влаштовано на перевиховання робітником на завод…

 

2. Учень з долею опікуна

… На довгі роки Волинь забула й думати про власних поетів, які, звісно, не могли не любити свій батьківський край і Україну. А була ціла плеяда самородків і їх вірші, кажуть, лежали у сейфі обкомівця Костя Шишка, який опікав творчі обдарування і готував їх твори для публікації. Мені, принаймні, відоме одне ім’я надзвичайно талановитого Петра Панасюка з Горохіщини:

 

***

Тополі – вдови мої похилі,

До кого ви йшли?

До кого вийшли…

По Україні стоять могили.

По Україні велика тиша.

По Україні стоять могили.

Стоять тополі.

Стоять могили.

По Україні

Такі високі стоять тополі…

Ідем поволі…

***

В Берестечку дзвони гудуть.

«Отче наш» козаки співають…

– Мамо, гляньте, як хлопці йдуть,

Як то вся Україна грає!..

***

Плачуть яблуні у саду

Сторож яблука підбирає.

 

Біля церкви архангел стоїть.

В підземеллі німують кості.

Відспівалися хлопці мої.

Ходять, співають гості.

***

То гуде у ногах трава…

Гуде

Мати моляться: «Сину, сину…

Пляшова…

Пляшова….

Пляшова…

Голова моя сива-сива.

***

Не писати віршів про життя,

Тільки б жити, як…

В Писанні – вірш.

+ «…Пришлець азь на земли…»

Пс.118, в.19)

Отакий молодий Поет Петро Панасюк був під опікою Костя Шишка… Мені, на жаль, відомі лише вірші цього дуже талановитого поета, якому також в літературу дорога була встелена тернами, а згодом і зовсім перекрита… Видрукувана єдина його поетична збірка, друга, мабуть, через надмірну цензуру самим автором відкликана. Наділі, як і Кость Шишко, писав у шухляду… Його значний творчий доробок врятовано завдяки друзям і, сподіваюся, вони також побачать світ…

Але, кажуть, таких обдарованих поетів під опікою Костянтина Шишка було з десяток-два…Та ось бо ці, без сумніву, позначені іскрою Божою і материнським талантом, вірші Петро Панасюк надсилав на Волинь уже з м. Вязьма Смоленської області. Йому, молодшому поету свого старшого опікуна-націоналіста також місця на Волині не знаходилося.

 

3. Обезлітературнена Волинь

На Волині для поетів холодна політична зима тривала до кінця 70-х. Цей благодатний край після Луцького процесу над Іващенком і Морозом, а фактично над національним творчоквіттям, надовго лишався для літератури «обезлітературненим». Хоча й на Волині лишалася творча молодь, так само обпалена зловіщим Луцьким процесом 65-го. Серед них – Олександр Богачук, Іван Чернецький, Петро Мах, Йосип Струцюк, Олександр Рисак, Віктор Горнич (видворений з «Радянської Волині», його прихистила Любомльська районка), Олеся Ковальчук… Декотрі з них стиха входили у літературу. Кості Шишку, не зважаючи на талант й інтелект, так розповідають його друзі, можна було її величність Літературу освітити своїм талантом тільки під «прикриттям», тобто працювати на відоміших поетів, що, кажуть, він якийсь час і робив. Але, на жаль, імені цього покровителя ми не знаємо.

Повернутися ж в українську літературу «Поетові в окулярах» завдяки старанням нечисленних друзів вдалося тільки після проголошення незалежності України, і то з великими труднощами і лише наприкінці 90-х.

 

4. Шишко у бронзі

А ще дуже скоро він повернувся на одну зі своїх улюблених вуличок втіленим у бронзі… Далеко невипадково це сталося… У тім велика заслуга знову ж таки його нечисленних друзів, які жили «пам’ятниковою» мрією, ділилися нею з міськими владцями і Святослав Кравчук, як тільки випала перша нагода, став втілювати цей задум у життя… Долучилися до цього Тетяна Гнатів, а відтак після складних перемовин за справу взялися скульптори й, зокрема, Ірина Дацюк зобразила його точнісінько таким, як він і був, і за таким же «лакомчиним» столиком. І з ним, із бронзовим, як колись і з живим, друзі, бува, п’ють каву і згадують про модерного і напрочуд поштивого співрозмовника, що любив писати поезії на клаптиках паперу у кав’ярнях або ж на вуличках Луцька за такими ж столиками і читав їх друзям і знайомим…

…А я пригадав час, коли в обідню пору вулицею її величності Лесі Українки у княжім місті Луцьку прогулювався чоловік у зеленому пальті, чорному капелюху і розчовганих черевиках. Тоді ж і написалося мені невеличке есе, яке й було опубліковано у газеті «Луцький замок». – 2001. – №30 (285). – 26 липня. Зважаючи на пройдений час, дозволю її доповнити певними певними деталями, роздумами чи й доповненнями – вони будуть виділені курсивом. Додам лишень, що це мабуть перша й остання літературознавча стаття про Костя Шишка, яку він ще за життя прочитав у газеті і скромно сказав авторові цього опусу, що хоч і написано добротно, та захвалебно. Слово було інше, але за часом призабулося, та звучало приблизно так. Отож, есе, яким його вдалося українському Поетові за життя сказати про його місце в літературі.

 

5. Кость Шишко: в обнімку з Хайямом і Бодлером

У нього сива борода, кошлаті брови, почервонілі від безсоння очі. У пожовтілих від тютюну пальцях димить дешева цигарка. Загомонить бува із вітром! Про що це він?

Й незграбні крила я собі відтяв,

бо не для всіх крилатих неба простір.

Учусь ходить по протиріччях гострих

між сумнівів, спокусливих обав.

Іду життям у вад рясній корості

із лайкою в заціплених зубах,

цураюсь радощів, одна ж урба

вдирається непрохана у гості…

І вже зовсім як у французького поета Шарля Бодлера – одного із «проклятих поетів», «небезпечного, аморального, богохульника «анархіста, напівбожевільного»:

Поет, як альбатрос – володар гроз та грому,

Глузує з блискавиць, жадає висоти,

Та вигнаний з небес, на падолі земному

Крилатий велетень не має змоги йти.

Відомий Бодлерів «Альбатрос» написано 1841 року – вперше ж опубліковано через 18 років. Бодлера визнали «королем поетів». Вірші луцького маестро і досі у повному обсязі не донесені до загалу. Хіба що сирітська «Сльоза олії золота» тиражем 200 примірників на правах правдешньої, визнаної Лондонською книжковою палатою, сяйнула-зблисла нещодавно.

Її призвідцем, як би не дивно це виглядало, став автор цих рядків. А було так. Якось на вулиці, коли я добирався на роботу, на той час працював у Волинському обласному центрі культури, мене перепинив Кость Шишко. Привітавшись, дипломатично поцікавився: «Чи не могли б ви прочитати мої вірші?» Він завжди говорив на «Ви». Це його прохання мене дещо спантеличило, адже вважав себе більше прозаїком, аніж поетом.

– А чом ви не покажете їх нашим поетам – Василю Гею, Івану Чернецькому?

Кость не став пояснювати, просто сказав: «Хотілося б знати вашу думку…» І дав до рук добірку друкованих текстів…

Це була класика… Це міг би визначити будь-хто, що бодай трохи розумівся на літературі… Жива класика… Саме донька навчалася в дитячій художній школі, тож попросив зробити ілюстрації до віршів… Серія вийшла школярська, але романтики у ній не бракувало… І коли за якийсь час Кость Шишко, знову зустрівши мене на шляху до роботи, поцікавився моєю думкою, я просто його запитав: «Чи не хотів би він видрукувати цю добірку самостійною книгою?» Він дуже здивувався цьому, а коли я сказав, що донька вже й малюнки зробили, і зовсім розгубився… А я вже і назву пропоную «Сльоза олії золота…» Ніякої заслуги у тім нема – це рядок з поезії Костя Шишка… Назва Тимофійовичу припала до душі, та він забажав познайомитися з графічними ілюстраціями, що, на цей раз, здивувало мене… Звісно, наші шляхи пересікалися то в товаристві Володимира Галькуна, то на молодіжних зустрічах клубу творчої молоді «Вулик», який об’єднував творчу молодь Луцька, де і Кость бував. Та, на свій сором, я не знав, що Кость Шишко – не менш талановитий художник і йому зовсім небайдуже, з якими ілюстраціями до світу піде його поетична збірка. На той час у нього вже були самдруківські вінки сонетів та «Епупея», видрукувані Альбертом та Леонідом Сахнюком.

Першу книгу ми верстали у редакції волинської молодіжки… Робив це Михайло, що працював там, за редактора я впросив Ларису Єржикевич, яку вважав доволі авторитетною людиною на той час. Звісно ж, ні переднього слова, окрім анотації, ні редакторських правом ми не робили, бо це була КЛАСИКА і хто ми такі, щоб говорити про геніальні рядки…

Книгу на першому ксероксі видрукував у Будинку профспілок Володимир Павлік. І це був уже не самдрук. Книга мала усі необхідні для поетичної збірки реквізити. Тож її можна вважати першою офіційною книгою Поета.

Складали ми її тут же, у коридорі на першому поверсі обкому профспілок (тепер тут відділення «ПриватБанку»). Перше коло робив Кость Шишко, друге з іще гарячими сторінками я, Володимир Павлік тим часом друкував наступну партію. Двісті примірників. На дуже простому папері… Мені, здається, Кость тоді ходив зі сльозинками.. Він цією книгою був дуже окрилений… Це була гарна і довгоочікувана, хоч на мій погляд, і запізніла подія у житті поета. Книги, як птахи, розійшлися умить… Вони потрапили у зарубіжжя… Вже за якийсь час про українського поета з Волині говорили зарубіжні радіостанції… А ця історія якось само по собі дуже зблизила нас… Принаймні, відтоді ми часто зупинялися за виносним столиком на Лесиній вулиці, у «Лакомці», «Слов’янському» чи «Пельменній»… Хто мав гроші, той і брав каву для двох чи й трьох… А тоді бува вже й гурт збирався послухати нові вірші Костя Шишка… Так, Кость Шишко після збірки «Сльоза олії золота» і читав, і показував дуже складні вірші… Й, інколи, я наважувався йому висловлювати також свої непрості думання й оцінки… Не знаю, чи Кость Шишко їх враховував… Досі, найскладніших за стильовим і філософським звучанням поезій, про які мені доводилося говорити з Поетом, я ще не побачив надрукованими… Отже, вони десь у запасниках, якщо не втрачені… Але це надскладні світобудовні і надміру сміливі були поезії… Такий відступ з сьогочасся до есею в «Луцькому замку», який дозволю продовжити далі без змін.

…Сатирична «Епупея» і «Вінки сонетів», численні машинодруки поезійних «альбатросів» не відомі Україні.

У молоді роки повний енергії літератор займався і в студії образотворчого мистецтва, що її вечірньої пори в обласному будинку народної творчості вів художник Євген Мельничук.

«З нього може вийти великий художник!» – любив повторювати майстер, згадував згодом про ті роки Володимир Винничук, який також там навчався.

Та поетична Муза була сміливіша, приходила вдень і серед ночі і тоді рука натомість малюнку наче б сама писала графічні, зроблені тушшю поетичні гасла, життєві кредо, «Молюски-перлівниці»:

…Митці, поети!

В життєвім океані ви молюски-перлівниці,

Що всотують ропу житейську в себе,

ви – ніби блідо-рожевий шлунок,

що востаннє перетравляє на перли…

У двадцять два Поет мовить рядки, які не сором і в українську класику записати. Здобувається на захист рідної мови і мислі:

Безцінний скарб – звичайне слово.

Його в душі я зберігаю.

Щоб не зронити випадково,

мовчання мудрість осягаю.

Якщо мені таки судилось в житті

промовить справжнє Слово,

то – від народу в ньому сила,

це – щирий пагін його Мови.

Не відає запальний поет, що в його долю грядуть події незвичні і гучні. Мав багато друзів, був щирий у спілкуванні, молодняку, як казали про літературну паросль, допомагав друкуватись у періодиці, літературних альманахах.

Сьогодні, оглядаючись з висоти часу, ловлю себе на думці: він все хотів понести на своїм плечі, чужий гріх і хрест, і біль, і найтяжчі випробування для себе вибирав. Як колись Христос, що прийшов у світ, аби врятувати інших ціною власною. Уже грядуть випробування його духу. Це й з віршів помітно, де з’являються, крім юначого максималізму і романтизму, осмисленість і зваженість.

Що б не казали про нього в майбутньому, того часу двадцятип’ятирічний поет знав, що на нього чекає, готовий був навіть до збройної боротьби. Тоді ж він філософськи зауважив:

«Навіщо царська нам одежа, коли нам тіло не належить?»

Того року на Україні відновилися репресивні акції супроти національно свідомої інтелігенції. Та й не лише супроти національно свідомої, а й тої часточки, що не занепала духом, вірила у перемогу добра і правди, змагалася з ідолами, не корилась державній бюрократії. У Луцьку розпочнеться гучний процес у справі Мороза та Іващенка, сотні літераторів, митців, студентів буде допитано, двох засуджено. Кость Шишко саме прийшов із армії і працював в обкомі ЛКСМ. Посада якраз по ньому – робота з творчою молоддю. Не міг зостатися осторонь літературно-мистецьких студій, котрі загомоніли про давню велич України. За те виключили з партії і розрахували з роботи в керівній молодіжній організації. І народилося «Песимістичне танго»:

Не грай, не грай, моя дзвінка бандуро,

отих сумних нерадісних пісень!

І де взялася чорня ця зажура,

Що ніччю став ясний погожий день?..

Лише біліє снігова пустеля,

Кружля над нею чорне вороння, а я лишаю батьківську оселю і добровільно йду у вигнання. .

Поета не засудили лише тому, що молодий і обкомівець.

Але дорогу до літературного вкраїнського ОЛІМПУ на довгі роки йому закрито.

З осені 1965 по весну 1966 дипломований фахівець, ідеологічний працівник, поет, що віршує на рівні світового поетичного бомонду, працює підсобним робітником будівельної бригади, з 1966-го – фрезерувальником Луцького машзаводу. Почалися митарства і безкінечні змагання за виживання:

Доле моя, доле, з чорними бровами!

Чом пішли ми, доле, не тими шляхами?

Ой не тими, доле, де надія ходить,

Ніби мати сина, світле щастя водить.

Завжди під наглядом… Одрізаний від спілкування, в аудиторії, у школі, з шанувальниками і учнями, із молоддю, з ровесниками. Хто знав про причину його митарств, боявся з ним навіть заговорити. Та й хто міг супроти системи супротивне слово проказати? Лиш зірвиголови, що тортурами і тюрмами хотіли випробувати міць своїх поглядів.

У тих роках з’явилися «Сторінка мовчання», «Тема для симфонії», «Мій ворон», «Луцьк напровесні 1971», «Терцини смерті», «Вінок сонетів». «Як вмерти, то під прапором або на ешафоті» – прокаже тим друзям, що зневірилися самі і запідозрили у цьому й його.

Він не падав і не стогнав, і на перепросини до всесильних можновладців не пішов. Волів залишитися вкраїнцем без імені, аніж зрадити брата. Є в поетичнім зшитку поета вірш «Вогонь», а в нім такі рядки, мов од неба до землі промовлені:

З яким трудом я крихту світла двигав в життя задушливу гнітючу ніч!

У ці дні любив читати твори «проклятих поетів» – французів перекладав українською, робив машинодруки, давав читати найближчим друзям. З Лі Бо, Хайямом, Війоном і Бодлером подумки спілкувався, ходив в обнімку, пив чарку, сумував.

Якось світлим промінцем зблисло кохання. То міг бути поворот бодай у приватнім житті. Та не судилося. Кохана залишилась у Львові, він же – самотнім у Луцьку.

Коли затріпотіли жовто-блакитні знамена і проголосили самостійну Україну, нові герої Поета навіть не згадали. Та й не відали вони, як тріпотіла, змагалась і страждала його справедлива душа, як, полишений наодинці, він ніколи не піддався антиукраїнським найсолодшим обіцянкам. Він не загинув, як Василь Стус у в’язниці, його минула доля поета з Іванич, якого рідна матінка витягла з психушки, і котрий дуже скоро пішов із життя. Але він не зрадив ні друзів, ні Вкраїни, ні Музи. Його поезія малознана для загалу.

Талановитий поет із Волині Кость Шишко – назумисне забутий чи із незнання сучасною Україною? І чи один він новими трибунами не згадуваний? Мали на Волині гарного новеліста і казкаря Віктора Горнича (відійшов у вічність, як і Кость Шишко – С.Ц.), що з тої ж причини про нього ніхто не відає, книги якого заверталися із видавництва неоднораз.

Неповернуті в Україну імена, особистості – поруч із нами. Не герої, хоч насправді таки герої, живі, і ми можемо тішитися тихою бесідою з ними і вчитись їх терпінню і мужності:

Себе в собі не зміг я розпізнати:

через гармидер буднів брів до міражів,

за обоюдогострі леза брав ножі

і плакав там, де слід було сміятись.

Міг би, міг Кость Шишко ширяти на політичнім і поетичнім блакитнім золотім видноколі, але обрав шлях трудніший. Нагорода його – Україна, повага шинкарок і дружній потиск шанувальників. І слава, що колись наздожене. Не миттєва і не куплена.

А вперше і востаннє поет полюбив Україну і не розлюбив аж до сьогодні, і вже, дасть Бог, і не розлюбить. Він кращий серед нас. Він, не знищений у таборах, може, один із небагатьох, хто до кінця витерпів випробування і не зламався, компромісу навіть не прийняв.

Це поет високий і достойний, творчість якого збагатить скарбницю вітчизняну, до підручників українських буде повернута.

 

6. «…ЩО ПО МЕНІ ТРИВАТИМУТЬ»

Кость Шишко тримав примірник газети і скромно казав: «Це ви занадто!..» І я розумів, що не віриться Поетові, що його творчість «до підручників українських буде повернута».

Ми пили каву… Це було знову ж на Лесиній вулиці, тільки тепер уже в «Піці».

…І про це щораз нам, хто знав Костю Шишка, нагадує бронзовий пам’ятник Поету у безіменному скверику Луцька. Так нам згадуються…

Здається тільки вчора було і про нього завжди знаходилося добре слово, як в есеї «…ЩО ПО МЕНІ ТРИВАТИМУТЬ» Він також написався за життя поета і був надрукований у тому ж «Луцькому замку» за 26 липня 2001 р. у №30 (285). Дозволю собі процитувати його без змін: «Щоразу, коли зустрічаю на луцьких вулицях усміхненого сивобородого Костю Шишка, що не склав поетичної зброї й не купився на золоту блешню часу, а, мов вусатий розумаха сом, плавав по чистих водах вічності й веде безкомпромісну битву за творчі ідеали Музи, маестро поважно знімає окуляри з товстими скельцями, протирає їх хустинкою, неквапом добуває з кишені шпаргалку, з якою сподівається здати найсуворіший екзамен її величності Поезії і читає «найгарячіші» вірші. А при останній зустрічі витяг з-під серця гарненький томик – аж засподівався на диво: може, котресь з українських видавництв видрукувало вибрані твори поета? Та дива не сталося.

– Нещодавно відсвяткував свій шістнадцятирічний ювілей навиворіт, друзі подарували цей гарний нотатник і ручку. Записую плин думки.

Я прочинив двері поетичного світу Костя Шишка і здивувався: визнаний маестро був у пошуках нової форми і способу вираження думок про світ. У нотатнику з’явилися «безконечники», їх винахід приписують «поетичним забіякам» України й Росії початку XX століття, що втратили віру у доброчесність владолюбців, які власний народ мали за пса, Україну любили, допоки вона ревно оберігала імперські пороги. Прикладом «безконечника» тих часів є й досі усім відоме майже афористичне: «У попа була собака, він її любив…» Повні філософського мудрування і самоіронії «безконечники» Костя Шишка на відзнаку сторіччя з часу їх з’яви – своєрідний страшний символ, роковий знак для України, що переступає поріг третього тисячоліття:

Вишневий цвіт і перший сніг –

Час відміряє кроки,

За днями дні.

За роками роки.

Вишневий цвіт…

Авжеж, доскіпливе око завважить й двотисячолітню традицію китайських мандрівних філософів, японського хокку і танка, таких популярних серед сучасних формалістів-віршарів. Та український хокку-безконечник на противагу китайсько-японському позначений втручанням у суспільні пласти ще й шарму легкої іронії, а, бува, і чорного гумору…

Загальне тло для тих малих поетичних пташат дає довкілля, як це відбувається у східній традиції; вони позначені порами року, доби, а все ж їх сутність більше від чуттєвого (означеного у західноєвропейському мистецтві кінця XVIII – початку XIX століття як сентименталізм), пережитого, переосмисленого… Але й культ почуття, культ природи, уваги до внутрішнього світу людини, аналіз переживань у приватній сфері, утвердження багатства духовного світу представників нижчих станів, притаманних «французькому винаходу» емоційно насиченого, сльозливо- чутливого мистецтва, мічені народним гумором.

Що котилося,

те й котиться,

морочилося

й морочиться,

перекортілого кортіло

й досі… хочеться.

Бо котилося і котиться,

морочилося…

Отим легким дещо відсторонено зневажливим до проблем будення рядком автор з висоти літ дає визначення епохам «перебудов», «перезмін», «замін паровозів на станціях політичних епох», а «коней – на переправах безправ’я»:

Від базару, де нічого не купили, –

до базару, так нічого й не продали,

жебракує заморожена роками старість,

застить небо молодим.

«Останнє» (як його означив сам автор), звичайно ж, тепер вже не останнє. Хоч у Вічності (дарма, що написане 25 травня 2001 року, що після нього Кость Шишко створив і ще створить багато прекрасних поетичних рядків) сприйматиметься саме як «останнє» почуттєво і розмислом мислі. У нім пізнається Майстер, в руках котрого Час, як іграшка, як пісок, який поет пересипає з руки на руку:

Не після чого,

Не перед чим,

ні ради когось,

линяв спогад про ніщо…

Вкраїнський менталітет у хокку-танку-безконечнику Костя Шишка ховається десь у захмар’ї давньогрецької філософської школи, на божественному Олімпі, недоступному простим смертним.

Є в Костя Шишка вірші «До старості», «До смерті», «До чарки», що виказує у луцькім «завсіднику кав’ярень» філософа світового рівня:

Святкуючи навиворіт своє шістнадцятиріччя,

бажаю всім, що по мені триватимуть

на досі неспаскудженій землі,

щоб наступали для онучат,

не обезхмарені катастрофи

сторіччя

й нарешті здохнули

У власній злості злі, –

мовив поет у свій день народження 24 травня 2001 року, вкотре продемонструвавши часу, в якім роздають портфелі і ордени, справжній патріотизм і помисли, достойні кожного поета і державного мужа».

7. «Неприйнята любов закута в слово»

Повертаючись пам’яттю у ті часи, хочеться добре слово окрім редакційного колективу «Луцького замку» сказати і журналістам «Луцька молодого». Адже дуже небагато тодішніх газет давали якусь місцину чи то для віршів Костя Шишка чи то для відгуків про його творчість. Два із них взяла до друку ця університетська газета. Так у числі 29 (91) від 13 вересня 2001 р. з’явився літературознавчий есей: «Неприйнята любов закута в слово», який, нагадуючи читачу, що це було за життя невизнаного корифея, знову ж таки наводимо без змін: «В Україні з давніх-давен розписують писанки. Вони – відтворення прадавніх уявлень про макрокосмос. Костю Шишку знічев’я надумалося про це написати. Подвигнув на писання писанок Рільке. Й хоч формалістичні пошуки створити словом зображення (візуальне) відомі з початку XX ст., зокрема у футуристів, волинянин іде своїм шляхом. Його писанки друкувались у журналі «Україна», про них вельми прихильно відгукувався Микола Луків.

За формою розміщення слів ці твори нагадують великоднє яйце. Перші й останні слова – з кількох літер, середина основ – з кількох літер, серединна основа вірша – з двох-трьох слів, усього в писанках від 9 до 32 рядків. Але чому писанки, а не крашанки? Бо в луцького маестро «проглядається двоколір». Писанки Костя Шишка, як і писані воском у його батьківських краях на Турійщині, мають на загальному тлі тексту, що відповідає кольорові писанкової основи, менший самостійний зміст – так би мовити «візерунок», символ. Невтаємниченому майже неможливо вичитати із загального тексту «орнамент», сакральний зміст думки.

У

вірш

чому

кладу свій

сум

гіркоту й безпорадність

дум

нехай у строф твердій

шкаралупі

вони тільки болем

віддаються тупо

в мовчанні назавжди заснуть

без

сну.

За формою цей вірш нагадує келишок, містить у собі елементи трикутників, ромба. Отож, навіть зримо пробуджує уяву до сприйняття й пошуку сакрального знаку. Але щоб прочитати вірш у вірші, потрібно знати ключову фігуру орнаменту – ромба, деревця, млинця, кола, хреста, сосонки…

Ось бо за формалістичним вирішенням «ромбова фігура», або «новорічна ялинка»:

о

ти

моя

неприйнята

любове

тобі знайшов нарешті сховок щоб більш не знать твоєї влади

щоб ти у грудях не пекла

щоб ти сльозами не текла

на чужу дивишся

радість

тебе заковую

У

Слово.

Читачу, маєте можливість побачити, як виглядає любов Костя Шишка, закута у слово. Впевнений, у кожного, залежно від настрою, цей формалістичний згин поетичного тіла асоціюватиметься з чимось приємним чи ворожим. Але вже сама форма цієї почуттєвої ремінісценції впливатиме на сприйняття. До речі, тут застаємо поета в такий характерний для нього момент творчого стану як самовідречення або «катування самого себе» заради блага інших, заради висот духу. Оскільки автор цієї розвідки, як і звичайний читач, не належить до кола вибраних, то він лиш може порозмірковувати, що, можливо, у «малій знаковій поезії» прочитується така формула: «Любове, твоєї влади радість – слово». Зрештою, кожен може вишукувати собі приємний «візерунок», а правдешній знає лиш автор.

Попри форму приваблює і образність поетичної строфи. Думки, афоризми, життєві істини, філософські есеї Костя Шишка не втрачають свіжості й актуальності з плином часу.

Декотрі писанки нагадують шахові фігури, які автор переставляє, мов вправний гравець, щоб завоювати симпатію читача. Ось бо король, схожий на запалену свічу:

в

граді

Києві

горять

бібліотеки

в

місті Лева

спалюють картини

під

пропагандної

машини

стрекіт

готує свічку

для

наївних

під прикритий

чином

шовіністичний

глум

схилилась

журно

Україна

мов

Гулевичівна

над

недогарками

літописів

ДУМ

цвіт

калини

ламали дівчата

а калині тій

нічим кричати

що росте

крізь

прострелене серце

солдата

За змістом писанки Костя Шишка найрізноманітніші – інтимна лірика (з часом вона заговорить сонетом – найулюбленішою поетичною формою письменника), ремінісценції, філософіки, пом’яники по козаках. У декотрих одшуковується навіть неозброєним оком національно окреслена промовиста позиція автора. Найхарактернішою у цім плані є писанка «Осяйна блакить». Вона прочитується досередини знизу і згори: Осяйна блакить, золота пшениця (ось бо під жовто-блакитним стягом діється – С.Ц.), гомінка діброва, сниться стоїть вірний кінь журно біля нього. Козакові очі знаменом накрили». І дочитаймо згори: «Під дубом зеленим на траві шовковій…» Так і хочеться перевернути писанку ще чубчиком донизу, щоб зацвів угорі жовто- блакитний українний світ. Перевернемо й уявимо могутнього дуба, пишну діброву, над якою золота пшениця сонця й осяйна блакить неба. Автор ще неводнораз напише золотисто-небесну писанку то блискавицею і дощовицею, то золотою рибою-рікою.

Він змагатиметься з цензорами і заборонами, щоб сказати про Україну. Цей поет упродовж усього життя промовляв поетичним рядком під жовто-блакитним стягом. Не дивно, що лиш тепер його поезія зблисне до світу промінцем із впорядкованої журналістом і громадським діячем Анатолієм Якубюком книги».

 

8. ШИШКОВІ «ПИСАНКИ»

Цьому есею передувало прочитання рукописної збірки «Писанки», а ще довірча розмова з самим Костем Шишком, адже про витоки таких поетичних конструювань знав тільки він. Про це й повідав і мені на прохання його друзів довелося доуточнити Костеву модерністську прагматику писанок, віршів-раків, німогомонів у роздумі «ТАКІ ВОНИ, ШИШКОВІ «ПИСАНКИ». Й то мабуть було останнє чтиво, яке герой мого есею ще встиг прочитати у 52 (307) числі газети «Луцький замок» 27 грудня 2001 року.

«Книга Костя Шишка «Писанки» віддрукована на друкарській машинці в кількох примірниках. Мені втрапив на очі примірник «під кальку», але з оригінальною обкладинкою. Складається книга із розділів «Писанки», «Акростихи», «Переклади», «Німогомін» (фонетичні вірші-раки). Писанки – а їх у збірці 74 – за формою написання вкладаються у овал яйця. У кожнім вірші від 9 до 32 рядків і фактично, за поясненням самого автора, мають дві самостійні форми текстів, – великий і малий. Мають і візерунок – найбільше

віршів написано ялинкою (можливо, вказують на зимову пору, новоріччя, коли автору й писалося легко або ж на символічне дерево роду, хоч у вишиванці воно подається в іншій формі – С.Ц.), келишком, хрестом. Декотрі зовнішньо подібні до шахових фігур, до ромбів, перевернутих пірамід. Знаючи, що поет приділяв надзвичайну увагу формі і звукопису вірша, можна допускати, що кожна із писанкових форм несе якесь смислове навантаження, промовляє древнім символом.

Розділ «Акростихи», а їх Кость Шишко і сьогодні залюбки пише друзям, вміщує 27 присвят. Наведемо акростих, присвячений Лесі Українці:

Летять думки, немов лелеки, у далеке минуття. Експортом урочистим клени у багряних шатах.

Стоїть до сонця вікнами святково біла хата І стверджує, що яро пломеніло трепетне життя,

У цих музейно затишних і мовчазних кімнатах Колись ці клавіші німі до хворих рук просились, – Ридання болю гасячи, тут переможний спів, бринів Акордом відчуття в душі нев’янучої сили: їх вогонь ясний страждання й розпач не згасили:

Недужі руки піднесли меч слова за народний гнів – Цитує блискавка строфу прожитих у змаганні днів, Іскристо вписаних в сучасне мужністю окрилень.

До цього додамо, що і решта присвят близьким друзям і життєвим подіям не збиваються на фамільярність, мають підкреслено високий стиль і філософський зміст, осмислюють сутність життя, а отже, залишаються цікавими для літератури.

Перекладів у збірці близько півсотні, а якщо бути точним – 46. Кость Шишко перекладав українською своїх улюбленців Рубена Даріо, Антоніо Мочадо і Густава Адольфа Беккера з іспанської (останнього вже в кінці тисячоліття в український світ більш повно – цілу книгу – випустить Олена Криштальська із Луцька), Адама Асника, Казимира Тетмайєра з польської, В. Брюсова, О. Блока, Максиміліана Волошина, М. Лєрмонтова, Сергія Єсеніна, О. Пушкіна, Ф. Тютчева. Добирав перекладач поезії інтимні, ліричні, філософські, рідше – пейзажі.

Найскандальніші у цій збірці все ж вірші-раки. Фонетична форма вірша змушує автора кидатися у пошуках потрібного слова невідь у які світи, а що Кость Шишко і в цім віршотворі хоче залишитись вірним власному кредо – бути філософом і ліриком водночас, дивитись на світ з легким гумором й іронією – то йому можна лиш поспівчувати, спостерігаючи, як автор вивертається, мов з вогню вихоплює потрібні фонеми. Ми подаємо найпростіший із німогомонів:

Коло Колок

Мело полем.

Макар ракам

Сіно ніс

Низом в Мозин.

Скільки не дошукувався в адміністративних довідниках за Мозин (гадка – назва села), так і не дошукався. Але читач все ж із форми уже втяв, що «німогони» – це вірші, що однаково прочитуються як зліва направо, так і справа наліво, зверху донизу і знизу догори, творячи найскладнішу форму хреста. Водночас нагадаємо невтаємниченим, що такий, здавалося б, невинний формалістичний вияв у світовій історії пов’язаний із небезпеками, боротьбою двох антагоністичних світів – відомо, що є свароги і антисваро- ги, ритуальні ходіння за сонцем і супроти сонця. А й навіть звичайний текст в різних народів прочитується з різних сторін. В українців про рух побутує прислів’я «Брехнею світ обійдеш, та назад не повернешся».

Вірші-раки (як і наші озерні, що лізуть, здавалося б, насупроти усім земним законам буття), звичайно ж, із найвищих Тібетських, Гімалайських вершин світової мислі, де й подосі, у час, здавалося б, усіх розгаданих таємниць, витає шарм таємничих Шамбали і Агарті, і супротивні свароги зборюють одна одну.

Ось такий завсідник луцьких кав’ярень – таємничий нерозгаданий поет і філософ Кость Шишко у книзі «Писанки», що вже довгі роки чекає на свого видавця, а відтак не може прийти до вкраїнського читача».

 

9. «Як українці ми – всі люди…»

Травень – чи не найулюбленіша і найпечальніша пора Костя Шишка.

На травень припадає день народження, а святкувати його не завжди випадало й таланило. Тому було багато причин. Та друзі-художники, щонайперше, берегли цю дату у пам’яті і завжди намагалися зробити Поетові бодай невеличке свято. Так буде й цього травня.

За столиком зберуться найближчі друзі, а, можливо, вже й новітні шанувальники… І будуть промовлені сокровенні слова: «і перед Богом всі живі…»

Сергій ЦЮРИЦЬ

Далі буде