Волинянин Ігор Павлюк – один із тих небагатьох сучасних українських майстрів слова, чия творчість має міжнародний резонанс,  відома  за рубежем –  як у Європі та США, так і в пострадянських країнах. Його книги, видані англійською, польською, російською, французькою  та іншими мовами, відкрили світові  унікального, талановитого українського  письменника.

«Волинська правда» пропонує увазі читачів інтерв’ю  з Ігорем Павлюком – лауреатом Народної Шевченківської премії (Залізний Мамай), всеукраїнських літературних премій імені Василя Симоненка, імені Бориса Нечерди, імені Маркіяна Шашкевича, імені Григорія Сковороди, міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф»,   премії англійського ПЕН-клубу.  Наш видатний  земляк – доктор наук із соціальних комунікацій, старший науковий працівник відділу української літератури XX століття Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України у м. Києві, професор кафедри української преси Львівського національного університету ім. Івана Франка.

– Друже Ігоре, щойно побачило світ твоє 736-сторінкове «Інтимне дихання епохи» – перша книга із запланованого тритомника статей, передмов, рецензій, есеїв. Це видання, рекомендоване до друку Вченою радою Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка Національної академії наук України, – своєрідний дороговказ для тих, хто цікавиться сучасним літературним процесом. Коли можна очікувати виходу у світ другого та третього томів «Інтимного дихання епохи» (у серії бібліотека журналу «Золота Пектораль»)?

– Так, обкладинка та анотація цієї ошатно виданої книги вже засвітилися на Фейсбуці та на кількох сайтах, одержавши і прихильні відгуки, і бажання придбати її, на жаль, доволі недешево (250 гривень), бо книга, зокрема українська, загалом стає розкішшю в нашій країні. Підготовлені ще два томи, де матеріали, які в першому томі розміщені за хронологічним порядком (з 1994-го – до 2017 року). Фахову передмову написав академік Міжнародної академії наук педагогічної освіти, завідувач кафедри журналістики Київського національного університету культури і мистецтв, доктор філологічних наук, професор Олександр Холод, а серед офіційних рецензентів книги – доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу української літератури ХХ століття та сучасного літературного процесу Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України, член НСПУ Людмила Тарнашинська, доктор філологічних наук; професор, завідувач кафедри нових медій факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка Борис Потятиник. Постараюся видати два наступні томи найближчим часом. Хоча це не так просто, чесно кажучи. Але відчуваю, що це потрібно насамперед моїм студентам, творчій молоді…

– Але Ігор Павлюк, будучи доктором наук, професором, – не тільки літературознавець, дослідник сфери соціальних комунікацій, ЗМІ, а (і передовсім!) – яскравий, талановитий письменник. На черговому книжковому форумі у Львові ти, наскільки відомо, презентуватимеш дві нові книги поезії («Сопілка» та «Чорний льон») і роман «Мезозой». Розкажи детальніше про ці видання.

– Така моя доля. Попри формальні наукові звання і титули, які допомагають мені заробляти на хліб насущний для себе і сім’ї, ідентифікую себе просто поетом. Чотири мої нові книги виходять нині друком практично одночасно. Врожайний рік для мене після певної кризи свідомості та її болючого переформатування, коли молитва, праця, сім’я і незрадливі друзі врятували мене від відчаю і дали сили, зробивши значно сильнішим, для подальшого польоту після підлих зрад, наклепів, ножів у спину. Я тепер знаю, чому треба любити ворогів і дякувати їм. Але про це окрема розмова. Щодо контексту моїх свіжоспечених книг, то я би не прив’язував, правда, презентацію цих книг ні до якого форумів, симпозіумів тощо. Не підганяю видавців ні до яких формальних дат, бо все більше гидую суєтою і комерційним духом навколо того, що для мене святе, зокрема і Книгою. «Сопілка» – це 88-сторінкова книга моїх віршів для школярів, названа так само, як і пісня на мої слова, яку душевно виконує Володимир Сірий, а Олексій Тичко зробив кліп на ютубі. Мій духовний побратим і відомий видавець Василь Гутковський взявся реалізувати цей проект для шкіл України, адже моя творчість включена до шкільної програми. Мій друг Дмитро Дроздовський написав до неї фундаментальну передмову, а ще одну передмову – вчитель української мови та літератури луцького ліцею Тетяна Парадовська. Книга, надіюся, вийде у світ відповідним тиражем – щоби всім вистачило. Трьохсотсторінковий «Чорний льон» –мої вірші, які ще не виходили окремою книгою і яку взявся надрукувати відомий поет, редактор, видавець Василь Клічак у видавництві «ВЦ Просвіта». Уже вибрані чудові варіанти обкладинок. А ще ж мій давній побратим Володимир Погорецький – одержимий редактор уже майже легендарного журналу «Золота Пектораль» –презентує на згадуваному Форумі видавців його нове видавництво, серед перших книг якого мій прозовий роман «Мезозой». Маю дивовижно багато найкращих відгуків від авторитетних літературознавців і просто читачів на мій роман у віршах «Паломник», який надрукований у першому цьогорічному числі львівського журналу «Дзвін». Надіюся, що й він знайде свого видавця. Хоча я вже не спішу видавати свої книги. Пишу для майбутнього, для вічності. Кх-кх… (Усміхається, – В. В.). Але й не стримую, коли є пропозиція близьких мені духовно людей. Отож, чекаю тепер моїх нових книг, як і онуків… Підходить пора –  і для них щось дитяче писати, адже маю купу задумів і розробок.

– Cвого часу ти акцентував увагу на доленосному рубіконі в житті поета, який досягає 33-річчя – віку Ісуса Христа. А коли позаду вже півстолітній земний шлях, своє творче «Я» все частіше намагаєшся висловити у прозі?

– Так мені здавалося недавно, що літа (за класиком) до сурової прози хилять. Почав писати прозу у тридцятирічному віці, видавши уже дещо окремими книгами: збірки повістей «Заборонений цвіт», «Поза зоною», окрема повість «Біографія дерева племені поетів», за якою хочуть зняти фільм, роман «Вирощування алмазів». Чекають видавця романи «Буг», «Вакуум», згадуваний уже «Мезозой»… Не думав, чесно кажучи, що доживу до п’ятдесятилітнього віку. Але тепер розумію, що в мене помінявся не жанр самовираження, а світогляд: був метафізичним, а став релігійним. Тобто у мій язичеський період життя я робив кумирів із поетів, а тепер як первісний християнин стараюся йти за Христом із хрестом… А жанри ті ж зосталися: далі пишу вірші, драми, прозу, почав писати мемуари… роман у віршах «Паломник» створив недавно. За моїми драматичними поемами, до речі, українською почали ставити радіоп’єси, що заохочує до творення нових.

–  Наскільки сьогодні Ігор Павлюк, один із небагатьох сучасних українських письменників, чия творчість має міжнародний резонанс, почувається комфортно у цих фатальних «обіймах» чергового витка української трагідрами, коли триває війна (яку ти фактично «спрогнозував» – пригадаймо «Україну в диму», «Політ над Чорним морем»)?

– Така вже моя доля, що моєї творчістю та життєтворчістю зацікавилися у світі – від нобелівських лавреатів, розмаїтих європейських та світових літературних асоціацій та британського ПЕН-клубу, лавреатом якого я не так давно став (книга «Політ над Чорним морем» («A FlightOvertheBlackSea») на думку читачів із різних країн світу та англійського ПЕН-клубу стала найкращою з усіх у проекті «Сто найяскравіших підтриманих ПЕН-клубом книг за 10 років») – до престижних видавництв. Але для подальшого поступу потрібна матеріальна підтримка (такий нині світ), якої не маю… Я спрогнозував сьогоднішні події ще в нашому з тобою, друже Вікторе, інтерв’ю яке було надруковане і передруковане у кількох українських мас медіа у 2009 році і називалося «Ігор Павлюк: зараз реальна загроза – повернення до кордонів 1939 року» (За вільну Україну. – 2009. – 16 квіт.). Воно, до речі, є у щойновиданій моїй книзі «Інтимне дихання епохи». Є передбачення сучасної ситуації і в моїх книгах віршів «Україна в диму», тій же «Політ над Чорним морем»… Але передбачити одне, а змінити чи припинити – інше. Тут, як казала Мати Тереза, дай Бог розум. Переживаю я це все направду боляче. Навіть написав був заяву добровольцем на фронт… Але це окрема серйозна історія, яка чекає окремої сповіді з документами, фактами і коментарями. Як і чотирирічне активне багатотомне листування моє із Нобелівським лауреатом Мо Янем, приміром, де зафіксовані дивовижні факти та емоції вітчизняних та світових текстів та контекстів. Це моя духовна боротьба. Моя місія, якщо хочеш.

–  Вересень – по своєму знаковий місяць для тих, хто працює, живе у стихії художнього слова, митців загалом. Маю на увазі і Львівський книжковий форум, і початок прийому документів і матеріалів Комітетом з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Маєш намір стати претендентом на здобуття цієї колись найпрестижнішої письменницької відзнаки?

– Я вже є лауреатом Шевченківської премії. Народної. «Залізний Мамай». А від держави не одержав нічого: ні квартири, ні премії, ні орденів, ні медалей… Очевидно, так і має бути у справжніх поетів. Подивися біографії.

Найбільша нагорода – це зізнання моїх читачів на кшталт: «Ваш роман допоміг мені у складний час, темний час, який був освітлений словами з Вашого серця». Це вже не естетична, навіть не етична мотивація – це вже смисл життя-буття на релігійному рівні. А для нижчого свою літературу віддавати і не збираюся.

– Ти тримаєш руку на пульсі сучасного літературного процесу. У нас є принаймні кілька майстрів слова, які варті Нобелівської премії? Чому досі Україна (на відміну від сусідньої Білорусі) досі не має жодного нобеліанта?

– Тримаю руку на різних пульсах. Бо й працюю в Інституті літератури НАН України, і читаю історію української літератури у Львівському університеті.

Так, мене запитували про «кількох майстрів слова» ті, від кого залежить оцінка української літератури у світі. Я давав нашим поетам, офіційно поданим на Нобеля, та й іншим найвищі етичні та естетичні оцінки. На мене ж дехто з українських «письменників» (прізвища відомі), які чомусь претендують бути совістю української нації і говорити від імені України, разом із українськими можновладцями строчать несусвітнього змісту пасквілі у певні світові та вітчизняні інституції, називаючи мене «зрадником українського народу», «убивцею» тощо, дехто навіть до пасквілів на моїх дітей докотився. Що тут скажеш?.. При такій вітчизняній «еліті» зовнішнім ворогам зостається лише усміхатися. А предки в гробах перевертаються.

Дехто із тих же наших письменників-стукачів дзвонить, пише у знакові наші засоби масової інформації і лякає редакторів, щоби вони навіть не згадували мого прізвища, не те що друкували мої статті тощо.

При цьому ніхто із наших владних людей наразі не допоміг мені останнім часом реально на видання книги за кордоном, на рукопис якої написав передмову нобелівський лавреат, хоча я звертався до того ж пана Володимира Гунчика(голови Волинської ОДА) кілька разів, до представників української діаспори найвищих рівнів, наших професійних патріотів… Мовчанка. Навіть відповісти достойно не вважають за потрібне, хоча з ними на найвищих рівнях розмовляли про це мої друзі – відомі зарубіжні письменники, країни яких пропонують мені громадянство, боячись, що мене тут можуть просто убити, адже вже такі погрози були. Одне престижне світове масове видання хотіло зробити інтерв’ю зі мною на цю тему, але я відмовився виносити сміття з палаючого дурдому. Отака коротка історія  в українському контексті. Тому моя книга «Польові дослідження гуманітарного українства» із багатющим матеріалом чекає свого видавця… Рукописи ж не горять. А правда ж все одно стане явною. Такий закон Універсуму.

– Поезія Ігоря Павлюка зараз вивчається у школі, ряд найвідоміших митців не приховує захоплення від твоїх віршів, поем, прозових текстів. Це допомагає чи, навпаки, заважає? Що дає силу, натхнення для творчості?

– Це зобов’язує. Це сакральна відповідальність. Я вчився бути поетом у найбільших Поетів світу. Свій текст та життєтекст умовно, підсвідомо звіряв із їхніми поглядами, оцінками. Тому хвалу і критику приймав по-людськи емоційно, але без пишної пристрасті. Помолюся зраночку, як учила прабабуся, – і вперед по вертикалі… І не страшно ні жити, ні вмерти за святе, за те, у що віриш, що любиш.

Як писав аз грішний ще 6 січня 1991 року:

Жити я готовий цілу вічність.

Вмерти я готовий кожну мить.

Нічого мудрішого і дієвішого придумати і зараз не можу, тому все інше читайте у моїх книгах. А тобі, давній і вірний друже Вікторе, дякую за можливість громадянської сповіді.

– Спасибі. Хай береже тебе, друже, Всевишній, даруючи свято творчості! Хай таланить!

– Будьмо і тримаймося!

Інтерв’ю взяв Віктор ВЕРБИЧ, «Волинська правда»