Про те,як все сталося,розповіли старожили села під час одного з моїх відряджень у Хомичі. 10 вересня хтось із місцевих пустив по селу чутку,що завтра усіх без винятку чоловіків будуть забирати у Червону армію. Найімовірніше,це була провокація,бо більшість чоловіків уже стояли на обліку у військкоматі. Але налякані такою новиною про мобілізацію,люди кинулися ховатися у лози — на непрохідних болотах у лісі в криївках пересиджували лиху годину поліщуки вже не раз. Ховалися тут від німців,ховалися від поляків,а тепер — від совєтів. Не всім хотілося на закінчення війни ставати гарматним м'ясом (а визволили район у липні 1944-го,і радянська армія воювала вже за Бугом,тобто у Польщі). Данило Іванович Чак згадував,як за день перед Головосіками прийшли в село «погранічники»,затримали його і жорстоко побили прикладами автоматів,бо не знав,де «бандьоровці». А вранці на лози пішла облава. Чи шукали «бандьор»,чи полювали на дезертирів — невідомо. Одні кажуть,що це були все-таки прикордонники зi Смолярської застави,інші ж — що «червонопогонники» (внутрішні війська). Після звільнення Волині від німців відновлювати радянський кордон на західних його рубежах перекинули підрозділи прикордонних військ iз Далекого Сходу. Саме вони «зачищали» територію разом із внутрішніми військами та залишками «загранотрядів». Вони були тут найголовнішою владою (полк внутрішніх військ дислокувався у Луцьку аж до 1960 року,а його казарми були у приміщенні нинішнього «Укртелекому» та пошти на проспекті Перемоги,1).
 
Як тільки почало світати,облава стала прочісувати лози. В оборозі на краю села спали місцеві хлопчаки,які пасли коней. Вони не раз ходили сюди ночувати своєю хлоп’ячою ватагою. Зоряна ніч,романтика,друзі — хто з у дитинстві цього не прагнув? Наткнувшись на сонних дітей у сіні,облава,можливо,подумала,що це бандерівці. Але навіть у деяких крайніх хатах села люди чули,бо саме виганяли худобу на пашу,як хлопці просилися: «Не бийте нас,товариші,не бийте! Ведіть куди хочете,тільки не бийте. Ми з отого села». Та розбиратися з ними ніхто не став — просто підпалили оборіг. Налякані діти стали стрибати вниз,а внизу на них чекали штики. І вони просто настромлювалися на штик-ножі…
 
Коли крики стихли,вбивці почали замітати сліди: підпалили тіла,а обгорілі трупи закопали в землю неподалік. Баба Пріська Романюк,хата якої була неподалік лісу,розповідала,як приходив до неї вранці один зі зброєю,вона саме масло била. Попросив лопату,ще сказав намастити скибку хліба маслом і самій відкусити — перевіряв,чи не отруєне раптом. Чутка,що постріляли дітей,розлетілася селом миттєво. Рідні кинулися шукати своїх хлопців і не знаходили. Першим на страшну знахідку натрапив дід Кузьма Прадун — його 15-річний онук Толік теж відпросився в ту ніч пасти коней.
 
— Прибіг один раз: «Діду,піду з хлопцями коней пасти». «Та нащо воно тобі,завтра свєто,дамо картоплі — хай стоять»,— просив дід. Через трохи знову прибігає: «Хлопці всі женуть,і я піду». Відпустив його дід. На погибель… — плачучи згадувала сестра загиблого Анатолія Прадуна Віра Павлівна. Їй тоді було десять років. — Саме помічник виріс. Уже й орати помагав,усе просо перед тим з поля перевозив. Вродило воно того року гарно. Мати те просо злила сльозами не один раз,коли після похорон його м’яла ногами…
 
Дід Кузьма,знайшовши закопаних хлопців,кричав так,що чути було в селі. Батьки в обгорілих тілах упізнавали своїх дітей. Толіка дід упізнав по уздечці — хлопець зняв її з коня,і,щоб не загубити,повісив собі на шию.
 
— Прибігла до нас мамина кума: «Ходіте,кумо,пособите мені мого хлопця нарадити,помити». Не пішла мама,злякалася. Іди,каже,ти,доню. Ну я пошла. Страхіття. Живіт проколотий,аж кишечки повилазили. Ой,мені зараз страшно. Вже спати не буду сьогодні,як вам розказала… Тож діти були,пудльотки. І за що так їх? — хитала головою 84-річна Єфросинія Романюк,та сама баба Пріська,до хати якої приходили вбивці за лопатою.
 
Та після трагедії і похорону дітей нещастя для сімей загиблих не закінчилися.
 
— Помню як зараз: приїжджав до нас майор-погранічнік iз Смолярської застави. Сидів на скрині,їв груші-гнилички і казав: «Вы пишите жалобу,а то вас выселят»,— згадувала Віра Павлівна Прадун. — А куди писати,на кого жалітися? Але він як у воду дивився: вже взимку 45-го нашу сім'ю та інших вивезли як «бульбашів»,себто бандерівців.
 
Голова сільради,який вірою і правдою служив новій владі,дав свiдчення й оговорив сім’ї загиблих,а органи швиденько завели бандерівські справи і,щоб замести сліди свого злочину,безневинних людей покарали вдруге — тепер уже каторгою. Сім’я Анатолія Прадуна та Василя Мазурка потрапила в Архангельську область,у селище Певжа. Менших дітей прихистили люди. Віра пасла корів по людях,потім у тітки трохи жила. Як підросла,поїхала на Донбас працювати,потім знову повернулася на Волинь. Працювала у Нововолинську на шахті мотористкою та газовимірювальницею,аж поки радикуліт не вхопив. І тільки у 70-х роках вона віднайшла у Шацьку батьківську хату і відсудила її. Так і жила тут самотиною. А дід Кузьма на засланні невдовзі помер,там його і поховали. Мама Домна Яківна отримала 13 років каторги.
 
— Коли вона приїхала в Архангельськ на заслання,то мама три роки зовсім не говорила. Всі думали,що вона німа. А вона просто оніміла від пережитого. Одного разу мовчки пішла на станцію,сіла на перший-ліпший поїзд і поїхала куди очі бачать. Наздогнали і дали за втечу ще 10 років. Усього разом вийшло тринадцять. Потім повернулася додому,до мене. Брат в армії як служив,виклопотав помилування. Аж,знаєте,приходить до нас якось той голова сільради,«кобила» на нього казали. Зайшов у двір,з мамою за ручку здоровається. «А хто то,мамо?» — питаю. Він сміється: «Ти мене не знаєш». «Ах ти ж,собако,то я тебе не знаю?». Як погнала на нього матюками,бо вже не сила було терпіти,— Віра Павлівна не могла про це спокійно згадувати.
 
Мати іншого вбитого хлопця,Лукаша Чижевича,написала родині з заслання,що повернутися у своє село не може. Бо боїться,що не втримається і щось зробить тому голові сільради,який підписав папір,що вони були в «бульбашах». На сільському кладовищі в Згоранах під одним хрестом покояться Анатолій Прадун,Лукаш Чижевич і Петро Пех. Спільний пам’ятник їм поставила родина. А всього того дня загинуло 11 дітей. Правду про цю трагедію одним із перших почав досліджувати колишній директор Самійличівської школи Олександр Сергійович Кусько. Намагання краєзнавців знайти в архівах СБУ бодай щось у цій справі закінчилися безрезультатно. Їм сказали,що в області нічого немає,всі матеріали в Києві.
 
Не дивно,що сьогодні колишні «емдебісти» так опираються відкриттю архівів істориками. Один із них,93-річний Борис Стекляр,який живе у Рівному і який міг керувати каральною операцією з ліквідації повстанського графіка Ніла Хасевича,звернувся до суду,щоб заборонити громадськості ознайомлюватися з матеріалами його особової справи. Ситуацією не проминули миттєво скористатися російські пропагандистські ЗМІ,які навіть новий термін придумали «Стеклярифашизація України». Ось як пише про це сайт «Русский коммунист» : «В 2015 году на Украине был принят закон,по которому данные из архивов СБУ могут быть выданы по запросу любому гражданину Украины. На основании этого закона на Украине,где у власти сегодня сидят наследники карателей из ОУН и УПА,будут организовывать судилища по отношению к тем ветеранам НКВД,которые боролись с озверевшими вооруженными палачами,карателями украинского народа,членами ОУН-УПА. Наследники карателей из ОУН-УПА будут судить тех,кто боролся с этим злом,с военными преступниками,осуществлявшими геноцид и поляков,и украинского народа. Этот процесс уже идет в странах Прибалтики,где под суд попадают ветераны советских спецслужб по аналогичным по своей абсурдности обвинениям в «репрессиях» против вооруженных «лесных братьев». Фактическое разрешение на эти судилища дал Европейский Союз и ОБСЕ,принявшие декларации о приравнивании коммунизма и фашизма. Приравнивание коммунизма к фашизму есть фактическое оправдание фашизма и призыв к осуждению коммунизма и СССР на новом Нюрнбергском процессе. И это значит,что нацизм поднимает голову в глобальном масштабе,а вокруг России усилиями ЕС и США формируются нацистские режимы,которые будут бороться с Россией и по экономическим,и по политическим,и по идеологическим причинам. Для фашистов нет более страшного врага,чем Россия,наследница страны,победившей фашизм. Суд над Борисом Стекляром на Украине – это шаги наступающей на нас новой нацистской армии,которая уже стоит у границ России».
 
Може скажуть «брати-росіяни»,які злочини вчинили 11 підлітків із села Хомичі і за вироком якого суду їх накололи на штики такі,як Стекляр? Нехай поїдуть кремлівські писаки у це маленьке село й почують те,що мені довелося почути.
 
Період,коли краснопогонники були єдиною владою у волинському прикордонні,запам’ятався місцевим мешканцям особливою вседозволеністю і терором.
 
— Прийде до хати,побачить корову гарну: «Чтоб ету тьолку завтра ко мнє привьол». І веде хазяїн. А куди дінеться? — згадувала одна із мешканок Шацька. — Був тут такий начальник Міссєров,потім за насильство (за згвалтування. — Авт.) його на 15 літ засудили. Прийшов він до моєї тітки,побачив гарний відріз на костюм і забрав собі,бо йому сподобався. Та що там костюм? Що хотіли — те робили. А дітей тих постріляли нізащо…
 
Тільки на Волині у 1944 році з українськими повстанцями воювали одна дивізія НКВС,3 полки і одна бригада (всього понад 5280 чоловік),додайте ще 30 винищувальних батальйонів,508 груп самооборони. Кров безневинних підлітків із Хомичів — одна з багатьох не героїчних сторінок «бойових дій» на волинській землі.. І цей злочин теж не має терміну давності.