Сьогодні ж,перебуваючи в Луцьку,на рідній Волині,поет погодився відповісти на ряд запитань,аби відверто сказати і про вітчизняний «творчий фон»,і про специфіку реалій у письменницькому середовищі,й про власне бачення минувшини,сьогодення та прийдешнього.

«Або ти капітулюєш – або ж борешся. Гідної середини нема»

– Для тебе,Ігоре,цьогорічна весна – направду знакова. І не тільки подальшим зростанням читацької уваги до твого слова,а й тим,що в березні мав нагоду презентувати в Оксфорді та Лондоні вже свою другу англомовну книгу – поетичну збірку «A Flight Over the Black Sea» («Політ над Чорним морем»). Це,очевидно,цілком закономірна «розплата» за талант.

– По-перше,як я кажу,треба робити поправку на вітер. Зараз час незвичайний,апокаліптичний. А надзвичайне,межове,екзистенційне завжди парадоксальне. Україну побачив світ у нелегкий час потрясіння зовнішнього та внутрішнього. Нас нарешті помітили. Зовнішня агресія об’єднала Україну так,як ніхто ще досі не об’єднував. Цього раніше,до Путіна,не вдавалося жодному українському гетьману чи президенту. Як поет я стараюся в цьому бачити щось добре. А якщо ти потрапляєш на міжнародний рівень долею волі чи волею долі,то мусиш вбачати місію поета як миротворця. Коли релігійні конфесії між собою сваряться (не будемо вже говорити про політиків),якщо розпочалося протистояння між військовими,що вилилося у колективне безумство і братовбивство,поет (до певної міри,звичайно,поки не прийде у хату ворог) має бути миротворцем.

– Хоч ти в одному з інтерв’ю зізнався і про особисту готовність до радикальних дій.

– Звичайно,я готовий взяти зброю в руки. Хоча дуже не хочу стріляти… Колись підстрілив пташку – і дуже мучився з того… А тут… Але що робити,коли ворог іде на твою землю,убиває твоїх рідних…

– Це буде раціональне використання стратегічних ресурсів,як говорять люди?

– Це вже інше питання. Нелегко зараз їздити по світу,коли в Україні говорять гармати,коли слово тепер таке важке,кровне. Воно або має велику ціну,або знецінилося зовсім. Мені зараз важко читати вірші,хоч я завше це любив робити з пам’яті.

– Твоє слово глибинно ліричне,метафоричне,колоритне,гармонійне,невимушено щире… Та нині,очевидно,неможливо відвернутися від політичних реалій.

– Я завжди старався бути поза політикою. Але зараз не той випадок. В політиці поезії мало,але в поезії може бути політика. Байрон колись придумав навіть таку формулу: «поезія політики». Переконався на власному досвіді: якщо поет не займається політикою,то вона – так чи інакше – займається поетом. Про це я говорив і на ВВС. Але,ведучи мову про агресора,треба не забувати,що фактично є три Росії. Є навколопутінський уряд,який фактично розпалює Третю світову війну на території України ділячи сферу впливу зі США,Європою. Є російський народ,одурений пропагандою. І є російська велика культура. Так,Володимир Оксіковський,російський поет,у пісні «Махно» риторує: «За Родину горсть умирает,за свободу – десяток,а вся остальная война – для кого?» Так,частина російських письменників,як ми знаємо,написала листа на підтримку Путіна,але є й інша позиція. Зокрема Євгена Чигрина,відомого російського поета,який вхожий у вищі культурно-інформаційні ешелони РФ. Пише мені совісні покаянні листи за всю Росію. Є чудовий поет Геннадій Калашников,який з іншими російськими благородними поетами читає мої вірші російською мовою у Москві зараз. Знаєш,нам простіше: ми знаємо,хто і де ворог,беремо до рук машингвера та йдемо воювати,а російські поети совісні відчувають себе братовбвцями-загарбниками,хоча винні вони без вини. Але щодо літератури… Поезія дійсно дуже багато може. Принаймні,як первісна молитва спасати людські душі,якщо не вдається спасти тіла. Навіть зараз. Адже є крилата фраза,що найважче в бою – час чекання бою. Ми ж відчуваємо… що в Путіна на умі,те в Жириновського на язиці. Сусіди – поляки,німці (пишуть мені листи побратими-поети звідси) не сплять по ночах,дуже хвилюються. Вони знають: Путін,як і колись Гітлер,може не зупинитися в Україні… Такий закон історії. На жаль. Але ми робимо те,що можемо. Як колись моя бабця казала: дай Бог терпіння витерпіти те,що не можеш змінити; дай силу,здоров’я,що можеш змінити; дай розум відрізнити перше від другого.

– Українська трагедія,точніше російська агресія,заставила британців трішки інакше подивитися на нашу країну,на український народ?

– Звичайно. Коли таксисти дізналися,що я з України,то возили мене безплатно. Але,не забувай,англійці,як і росіяни,– імперська нація. Вони поважають сильних. Для них сучасна Україна,вибачай,подібна на дівку,яку ґвалтують. Вона кричить «рятуйте! Ґвалт!»,але не достатньо переконливим тоном. Це не чоловічий тип поведінки. Як колишній курсант Ленінградського військового училища,знаю теорію війни: або ти капітулюєш – або ж борешся. Гідної середини нема.

– Біблійна істина: або так,або ні.

– А ми обрали оту ганебну середину. У результаті маємо і війну,і ганьбу. Хоча все ще,на жаль,лише починається. Кутузов також колись Москву здав,як ми Крим… Таке порівняння,трохи смішне.

– І трагічне…

– Й огидне навіть. Коли нашу країну (кажуть,Обама після розмов із Путіним посивів),як у пакті Молотова-Ріббентропа,знову ділять,а ми й далі думаємо,що коли «відтяли» пальця,не захоплять руку. Російські ж апетити не обмежуються Кримом… Так,нас жаліють,але жалість – це,знову ж таки,фемінне а не маскулінне відчуття. Треба спробувати вчинити експансивно,по-чоловічому,переломити розвиток подій – так,як це зробила колись УПА. Коли ж надалі будемо тільки плакатися,то й України не буде,й нас не поважатимуть – не тільки країну,а кожного окремого українця. Невже далі будемо слухати тільки сильних сусідів,що дивляться на нас,як на хлопчика,якого обеззброїли ще в дев’яностих роках? Кожен з українських президентів продовжував здавати Україну. Той же Кравчук віддав і ядерну зброю,і флот. А тепер каже: рятуйте мене… Янукович виявився останнім у цій президентській компанії,що хоронила Україну. До речі він «похоронив» і мене.

– ?

– У Китаї,коли під час розмови з Віктором Януковичем його запитали,чи знає він такого поета,як Ігор Павлюк,екс-Президент сказав: «Так. Це дуже добрий поет». А тоді висловив жаль: цей поет загинув три роки тому в автомобільній катастрофі. Буду,кажуть,довго жити після таких поховань на державному рівні. (Сміється).

«В Англії шукають справжнє,а не «пластмасовий» постмодерн»

– Після подібних «пророцтв» шанувальника таланту Анни Ахметової,Гулака-Артьомовського,українського поета Чехова Павлюку,згідно з прикметами,доведеться дійсно жити довго. Та Бог з ним,чоловіком,який нині допомагає окупантові. Ліпше,Ігоре,подумки повернемося до Британії. Там ти мав дві зустрічі?

– У Лондоні імпреза відбувалася в мистецькому знаменитому на увесь білий світ Dash Caf?. Співачка українського походження Леся Здоровецька (живе в Ірландії,точніше – в Дубліні) виконала три пісні на мої слова. Зараз вона готує диск із піснями на мої вірші.

– А в Оксфордському університеті тобі «побачення» влаштували суто спудеї та їхні наставники?

– В Оксфорді була цікава аудиторія – поети,студенти,професори,представники різних народів і рас. У числі присутніх – і відома у світі поетеса Наомі Фйол,яка написала післямову до моєї книжки. Правда,не думай,що там подібні зустрічі масові. Загалом присутніх було двадцять чи трохи більше. Для порівняння: коли недавно там відбувалася зустріч із директором ЦРУ,то на це дійство,кажуть,прийшло …аж троє людей. Звичайно,сама атмосфера вражаюча. В Оксфордському університеті зберігся дух 17-го,якщо й не 16-го чи не 15-го століття. Інтернету там немає. Студенти ведуть,вважай,монастирський,зосереджений спосіб життя. Ми з Дмитром Дроздовським (літературознавець,перекладач,головний редактор журналу «Всесвіт»,автор однієї з передмов до моєї англомовної книги,ще одну написав перекладач Стів Комарницький та Нобелівський лауреат Мо Янь) ночували в такій собі келії. Навіть древні двері там любовно збережено,підлогу! Звичайно,ванна нагадує на цьому фоні про легкі штрихи ретромодерну. І дуже той дух надихає на такий інтровертний лад.

– Ігор Павлюк чи не єдиний з українських поетів,хто отримав премію Англійського ПЕН-клубу? Твоя книга – це вже друге англомовне видання.

– Так,перше («Catching Gossamers» – «Ловлячи осінні павутинки») вийшло у США у співавторстві з Юрієм Лазірком. Я запитував,чого мене підтримують,перекладають – я ж не нав’язую себе. Вони щось помітили таке,яке,коли його будеш контролювати,втратиш. У тому й містична загадка є. Так,як у ситуації,коли тебе жінки люблять (я не скаржуся на нестачу їхньої уваги). Я запитую: за що? Але коли будеш знати,– чому,то вже й втратиш тайну… Але,напевне,це ще оте «натур» – наближеність до первісності,незамуленості. За три роки в мене за рубежем вийшло чотири книги: у США,в Польщі,Росії й ось тепер у Британії. У США поезія вже практично не вербальна. Знаю,бо жив там майже рік. Слово там матеріалізувалося,кристалізувалося… Поет у нашому ж розумінні вербалізує увесь засвіт,світ і Всесвіт. Але ж і архітектор – теж поет. Як і той,хто купив собі романтичну яхту і милується заходом чи сходом Місяця чи Сонця. Як і той мільйонер,у якого я колись працював у Нью-Йорку: він заснував так званий бар поетичний,придумав легенду,начебто ми – монахи. В мудрій Англії шукають натурне,природне. Можливо,Україна і аз грішний яко її поет їм цікаві ще в тому сенсі,що англійці вже пройшли через пластмасовий,капроновий постмодерн,словесні ігри,дали світові великого романтика Байрона. Тепер хочуть повернутися в ретромодерн,бо ж,знову ж таки,історія по колу йде,як і природа. Зараз у світі йде битва,гра закінчується. Тому моя книга віршів,яка зараз має вийти друком в Україні має назву «Гра і битва».

– Поезія в Британії – прихисток усамітнених натур? Зустрічі з поетами позбавлені «обрядової»,показової урочистості? Сподівався на це?

– В Англії я чекав якоїсь такої пишності (це ж імперська нація),як у Росії (пригадую місто,де я в юності два роки майже жив і вчився,– Петербург). Але в Лондоні нема такого. Все стримано,не на показ. Ніякого натяку на пихату розкіш. Така собі класична готика споруд – уряду,парламенту. Хоча перед тим я був у Пакистані. Там люблять традиційну римовану поезію. Коли я читав силабо-тонічні вірші,то їм це подобалося. Мовляв,якщо тобі вдасться стати авторитетом у світовій поезії,то пиши так,як ти пишеш,а не верлібром. Мене запитували: чому тебе перекладають верлібром? Але наразі Європа,здається,диктує світові поетичну «моду». Якщо стану авторитетом – будуть всі писати,як я… (Сміється,– авт.). Але форма – річ другорядна попри все і вся.

«Легенда про поета складається не тільки з його віршів»

– Для тебе нема істотного мовного бар’єру,оскільки раніше доводилося жити в англомовному середовищі,зокрема – у США.

– До певної міри все ж є. Епізодичні виїзди у світ не сприяють вільному володінню англійською,а мені досягати досконалості у цьому напрямку заважає поетична лінь… Мову треба з дитинства вчити,чути. А я в дитинстві моєму волинському природному мову птахів,вовків,дерев учив,ангельську чуючи в шепотінні зір і квітів,а не англійську. Візьмемо того ж моцартівського Єсеніна,який казав: «Если кому-то угодно со мной разговаривать,пускай учит мой язык». Він боявся,що,вивчивши іншу мову,«засмітить» свою поетичність. Тобто це питання дискусійне. Добре знати іноземні мови,але ще краще,коли іноземці вивчатимуть українську,щоби почитати наших поетів.

– Сергій Єсенін був «твоїм» поетом на початковому етапі творчості.

– Я його і досі вважаю своїм Учителем. Але кожен учень повинен у чомусь і перевершити свого вчителя. Такий закон розвитку суспільної природи. Як не дивно,у чомусь він би мені позаздрив,бо хотів виходу у світ своєї геніальної лірики за свого життя. Але Сергія Єсеніна належно так і не сприйняли в той час. Він,коли їздив до Німеччини,у США,хотів,щоб його переклали. Але тоді цього так і не сталося. Звичайно,я можу йому світло заздрити,як і будь-який український поет,його аудиторії слов’янській. Але щодо світового культурно-інформаційного контексту,то ні.

– Не забуваймо і того факту,що він,представляючи імперську культуру,в той же час,розпочав свій творчий шлях,звертаючись до слова українця Тараса Шевченка,маючи кілька переспівів із його віршів.

– Єсенін розумів: легенда про поета складається не тільки з його віршів,а з біографії,фотографії. Він розумів,що має багато спільного з Шевченком. Хлопець із села,став легендою. Єсенін не сприймай його як чужого. Для «великоросів» наш «малорос» був таким собі геніальним екзотом. У цій іпостасі непогано почувався,будьмо відверті,й сам Тарас Григорович. Омріяну хатку на березі Дніпра йому не дали побудувати свої,землячки. Тут,у нас,стільки заздрісних жаб квакало. Тому й Шевченко знову поспішав… до Санкт-Петербурга.

– Роздумуючи про творчість,зазвичай апелюємо до вже заговорено істини,сформульованої Григором Тютюнником,що «немає загадки таланту,є вічна загадка любові». Та дуже часто бачимо,відчуваємо (особливо в українському мистецькому середовищі) мало не традиційний «комплекс Моцарта-Сальєрі». Чи,можливо,все простіше,наяву – життєвий принцип «жаба душить». Ти відчув це на собі сповна,коли за успіх,за талант віддячують заздрістю,озлобленістю?

– Ой,відчув,на жаль. Я це пояснюю дуже просто з біологічної точки зору. Колись,давненько,коли ми з тобою записували інтерв’ю,я попереджав,що Україна може повернутися до кордонів 1939 року. Хтось потім навіть мені казав через кілька років: ти пророк,хоча я всього-на-всього душевний суспільний сейсмограф.

– Даруй,але навіть у назвах твоїх книг наче «проривалося» майбутнє.

– Коли два роки тому я формував книжку «Політ над Чорним морем»,то,звичайно,не сподівався,що написане стане таким актуальним контекстом зараз. Колись я видав у Луганську книжку «Україна в диму»… До чого я це кажу? Не треба бути пророком,щоб знати: після зими настане весна. Якщо до справжнього лікаря прийшов хворий,то він не лише поставить йому діагноз,але й визначить,скільки бути зосталося на світі цьому,топтати ряст. Поет,як лікар,сейсмограф,відчуває хід історії. Я,ще захищаючи докторську дисертацію про пресу ХХ століття,відчув отой ритм,як розвивається суспільний організм. Він подібний до організму біологічного. Біологічний – він найчесніший. Чому? В поетів,яких ми називаємо безсмертними,поезія починає жити (цвісти,плодоносити) за природними законами,як дерево,травина і тварина. Така,природа,поезія,«заразна». Тому справжній поет має епігонів,будучи на перших порах сам епігоном Майстра. Я пройшов крізь це,виростивши самого себе,сам собою наповнившись (за Стусом). Але тисячі згоряють. Будь-який справжній поет,як духовно-душевний резонатор,заражає інші чутливі поетичні душі,стимулюючи їх до творчості. Має бути продовження: яблуня родить яблука,а пісня – пісню.

Ключ до зазначеного тобою «комплексу Жаби» лежить на видноті. Ми як підколоніальна нація,– з комплексами меншовартості. Я це особливо відчув зараз,коли вдалося вийти на світовий Олімп,він же Везувій (хай це умовно,я не зазнаюся,у мене,Ти знаєш,усе гаразд із почуттям гумору і самоіронії),де ще кілька наших письменників тусуються. Це ж чудово. Я до них добре ставлюся. Жодного поганого слова не сказав,не написав. На мене ж від «друзів» пішли пасквілі за кордон. Один заступник редактора літвидання перекладачу настирливо радив не перекладати мої вірші. Інший професор-проректор,підступно бавлячись у дружбу зі мною,агресивний пасквіль Нобелівському лауреату,автору передмови до моєї книги,наваяв,зібравши підписи своїх студентів… Людина,яку знає увесь світ,в шоці від такого кегебістського вчинку мого земляка і від такого прославлення нашої країни серед інтелектуальної еліти планети. Але це,на жаль,факт. І такі люди займають відповідальні посади. У світі такі вчинки прирівнюють до серйозної державної зради і відповідно реагують. А в нас… Тому хіба дивно,що ми «маємо те,що маємо». Мені поляки кажуть: якби Нобелівський лауреат підтримав нашого поета,тоді йому і владні інституції,й суспільство допомогло б ту премію отримати. Мене ж Президент «похоронив». Людина,яку я вважав другом,пасквіль написала,ще й зібравши підписи студентів,які давно мене не знають. Я розумію,що можна пожартувати,але ніколи не сподівався,що в принципі хтось (а не тільки людина,яку вважав другом) спроможна на такий жовчний,цинічний вчинок щодо своєї країни,бо що до мене – хай. Іще не таке прощаю. Бо є ж,як писав класик,і Божий Суд… Інша система координат. Там розберуться. Але біль від зрад і брехонь буває нестерпним,як і досконалість. Він же загартовує і шліфує дух. Такий шлях українського поета…

«Але релігійний світогляд мене врятував»

– Де сьогодні Ігор Павлюк знаходить умиротворення,джерело натхнення? Під час спілкування з колегами по перу,на самоті за аркушем чистого паперу,зустрічаючись як професор під час лекцій в університеті…

– Скрізь. Той,хто говорить до всього світу,мусить бути готовим до абсолютної самоти. Рятує сім’я,ті вірні друзі,які пройшли зі мною і через падіння,і через успіхи. Люблю бувати на природі,у храмі лісу. Якщо сказати просто – в мене змінився світогляд: пройшовши через захоплення язичеством,я стаю первісним християнином. Тягнучись до Творця,ще люблю і його творіння.

– «Щоби умерти,батьківщини досить вже… Але не досить,щоб перемогти»,– ти констатував. А відтак вже в іншому вірші зізнавався: «Я можу бути переможений лише законами життя». Тобто,ти йшов на спасенний поклик слова,вирятовувався поезією?

– Раніше мене поезія кидала в екстремальні умови – й вона ж рятувала. Але коли було найважче,коли треба було вийти на світовий рівень,то тут почали хапати за ноги свої. І встромляють ножі в спину. Така правда болю. . Тобто,щоб я далі зараз,на світовому рівні,тримав удар,мусив або перейти на інший рівень духовного розвитку,або загинути. Зраду друзів переносити неймовірно важко. Як і безпросвітні лицемірні плітки – як «подяка» за добро… Є три світогляди: позитивістський,метафізичний (коли поета рятує тільки поезія). Але коли мене на якийсь час,було,перестала рятувати поезія,тоді став рятівним релігійний світогляд. Я пішов до старців. Це мені допомогло реально. Навіть думав,що літера для мене вже нецікава. Хотів іти в монастир. Думав: забудьте мене. У мене стільки вже ударів у серце було – просто психіка вже не справлялася. Відразу всі ці удари я взяв на себе: винен я у всьому. Я не проявляв агресії,не писав листів,не озвучував прізвищ. Не судився. Які в нас суди?.. Пересуди лише. Чесно мало хто аргументує свою позицію. У спину,підленько – воно простіше. Я став досить сильним на іншому рівні. З’явився інший рівень захисту. І тоді,слава Богу,до мене знову повернулася література. Я колись дуже боляче переживав,що говорять про мене. Зараз – ні. Виробив імунітет проти підлості. Тому можу заявити авторитетно: найбільший ворог для України внутрішній,а не зовнішній. Зможемо його перемогти – і ніякі раші,свиняші,бісяші нам не страшні.

– В якій творчі спілки виявлялися своїми для Ігоря Павлюка? Ти,свого часу,сказав «ні» АУП,адже…

– Ні,я не висловився проти Асоціації. Але коли мені запропонували бути і в АУП,і в НСПУ,то я сказав: даруйте,я не «курва»,тобто – не можу бути і тут,і там. І за це поплатився… Але це окрема тема розмови,яка не варта виїденого яйця.

– А Спілка стала,даруй за тривіальність постановки питання,домом,прихистком?

– У мене був якийсь такий період. Я був і в її Приймальній комісії,і членом Президії та Ради,й очолював секцію поезії в Київській організації НСПУ. Не жалкую за цим часом. Хоча сам вийшов із Президії. Звичайно,я мав ілюзію. Величезне майно було зібране ще радянською владою для вірнопідданої братії письменницької. Я колись казав Володимирові Яворівському під час засідання Президії: у нас до 2 тисяч членів Спілки,давайте створимо в контексті капіталізації суспільства акціонерне товариство. Умовно кажучи,майна в нас на 2 мільйони,плюс-мінус: курорти,будинки творчості (Ялта,Піцунда,Ірпінь,Коктебель…),словом,те,що не докрали. Поділити на всіх і дати кожному члену сертифікат-вексель,щоби він міг розпоряджатися своєю часткою майна,як забажає: видати книжку,заснувати видавництво тощо. У Президії мене поплескали по плечу: Ігорьок – ти поет,ти не розумієш,ти ще молодий… Ха-ха. Але це,як тепер розумію,був би оптимальний варіант. Цього не зробили. Відповідно всі спілчанські будинки,все майно перейшло/перейде/може перейти маленькій кількості довгоруких людей,які при владі. Я не кажу про більше. Хоча мемуари мої будуть цікавими…

– Це запитання я поставив тому,що,говорили,начебто ти хотів піти з НСПУ. Судячи з усього,це не відповідало дійсності.

– Ні,я таки хотів вийти зі Спілки. Дуже вже багато несправедливості зазнав від цього колгоспного ладу при теперішньому керівництві. Це тягне на цілий мемуарний том. Але потім розумні люди мені сказали: не треба,не роби цього. Дійсно,мої діди-прадіди по батьковій лінії загинули за Уралом за участь в ОУН-УПА. Є доля і їх поту й крові у майні Спілки,як відомо,створеної Сталіним,яке можна було використати для розквіту і презентації нашої духовності,напевне,а не для задоволення амбіцій кількох третьосортних «робітників пера». Тому час розбереться. Зараз письменники в основному «тусуються» довкола видавництв,переходячи з колгоспного типу комунікації на фермерські,якщо так можна сказати. Я ж людина вільна. Від «государства» не одержав ні нагород,ні квартир,ні дач… Тому чую себе легко і світло. Хоча в Україні я опальний поет,принаймні для тієї ж сучасної учорашньої Спілки,яка табуює навіть згадку мого прізвища у «своїх» виданнях,дехто поширює несусвітні нісенітниці про мене. Без суду і слідства. А правда,яку говорити завжди легко і приємно,за мною. І в ній – сила,як відомо. Але наш суспільний організм дуже хворий. Хвороби внутрішні провокують хворобливі реакції зовнішні – і навпаки. Тому вже серед злого й темного бруду дивуюся лише чомусь доброму,світлому й мудрому,шляхетному. На війні ж – як на війні. А поет завжди зі своїм народом. Хоча духовно волію бути вовком-самітником,а не зграйною вівцею.

– Але чи варто письменнику отак розпорошувати себе на такі дискусії,коли він має зовсім інше покликання?

– Отож,не варто. Як і судити інших. Маємо право судити лише себе. Тому й займаюся тим,до чого чую покликання: творю свою пісню. Я ні на кого не нападаю,як Росія чи сучасні пасквілянти. Але захистити себе,сім’ю,побратимів,батьківщину,коли потрібно,зможу так,що мало не покажеться. Інакше який же я поет – без виклику? А те,що оце даю інтерв’ю,презентую книги,ходжу-броджу,їжджу,літаю по світу – це також творчість. Колись Пушкін сказав про Байрона: він свій талант вклав у вірші,а геній – у життя. Тобто,легенда про поета твориться не тільки з текстів. Можна написати десятки,сотні,тисячі чудових віршів,а їх ніхто через років сто не буде читати. Бо їм не вірять. Я б хотів прожити життя поета,якому вірять,а не віршомаза-філолога.

– У світ не виносиш наших проблем…

– Звичайно. Я кажу у світі: у нас усе дзвінко і світло. Наше болітце найфайніше. Без мене виносять,на жаль,як я вже казав.

– Що нині передовсім пишеться тобі,Ігоре,нині? Проза,літературознавчі тексти…

– Лірика. У світі мене побачили і відчули як живого поета з нашої природи. Я побачив світ,який ще не безнадійно реалістичний. Є ще в ньому матеріал для моєї поезії. Тобто задумів і починів різножанрових у мене дуже багато. Але в такому дорожньому стилі життя,як у мене,а ще у цій воєнно-весняній тривозі,романи писати майже нереально. Хоча… Нехай це буде сюрпризом для моїх друзів і читачів… Адже «коли важко живеться – тоді пишеться легко»: це також моя сірячна правда життя. Але все пишеться так,як і писалося. Я ніколи не писав для когось . Людина молитвою говорить до Всевишнього,а віршами – до людей. Це як замінник молитви. Але тут цікавий парадокс: людина невіруюча не може глибоко і високо писати. Вона нічого путнього подібним собі не скаже. Людина віруюча – їй теж нема чого писати. Це вже,в принципі,гріх. Все сказано-написано в Біблії,у інших святих книгах. Є межа якась,що вібрує. І не туди – і не сюди. От на цій тоненькій вольтовій дузі-межі і має право і обов’язок існувати Поезія: музика,написана словом і плоттю.

– Був «трикутник»: Київ – Острог – Львів,а зараз…

– А зараз: Київ – Львів – Лондон – Волинь – Пакистан – Запоріжжя… і далі… на круги своя. Маю знову цікавенні запрошення у світ… Якщо не завадить війна – полечу.

– Подібні істини сповідував і нобелівський лауреат Шеймас Гіні? Ти ж і з ним був знайомий.

– Світла,яскрава особистість… Як і Нобелівський лауреат Мо Янь,який із ним дружив. Гіні – великий трепетний ірландець. А доля цього народу подібна до нашого. На жаль,він уже в Тому світі… Мо Янь хотів ближче познайомити мене з ним,не лише епістолярно. Може,колись зустрінемось. Дьорнемо ірландського віскі чи нашої з перцем – за мир,гармонію,світло,тепло і взаєморозуміння у світі,засвіті,Всесвіті. (Сміється,– авт.).

– Дякую тобі,що ти є такий. І дай Боже,аби отих ножів таки менше було. А передовсім дозволь побажати того,чого заслуговує твоє слово.

– Дякую і Тобі,Вікторе,за вірну вічну Дружбу. Живий поет – це ще не поет… Це як зернина,яка впала в землю. Вона (мені дуже імпонує ця Біблійна притча) має прорости колоском. Вмерти-заснути до пори – щоб воскреснути і більше не вмирати. Ніщо не мало вічності,якщо воно не помирало. Про це свідчить сам образ Христа-мученика – як найбільшого Поета людства. Нехай у ці пасхальні дні всім,кому важко,– буде світло,тепло і обнадійливо,що все у цьому світі тимчасове,а біль – то забутий Бог. А поезія – одна зі стежинок до молитви,а значить – до Всевишнього,який справедливий і добрий. Нехай Він буде з Україною і нехай буде воля Його.

З поетом спілкувався в Луцьку Віктор ВЕРБИЧ