Патрульна поліція, яка «народилась» в Україні відносно нещодавно, стала для людей одним із небагатьох символів змін, які були викликані Революцією Гідності. Поліція прийшла на зміну старій міліції, яка асоціювалась зі старою, ще радянською системою правоохоронних органів. Чи виправдано, чи ні, але суспільство вже мало довіряло міліціонерам і вимагало чогось нового. Так, після реформи на вулицях з’явилися «люди в чорному», такі собі супермени, які мали б стояти на варті порядку та справедливості.

Громадськість ними захоплювалась, у соцмережах хизувалася селфі з полісменами, писала пости про нову роботу нового правоохоронного органу. За недовгий час роботи, нова патрульна поліція встигла себе добре зарекомендувати. Проте, дні ейфорії минули, людям перестали бути диковинкою на вулицях міст білі автомобілі з таким колись незвичним для українського вуха, «заморським» словом «поліція» на кузові… А вони – працюють, виконують свою роботу, охороняють та дбають про безпеку мільйонів українців.

Інтернет-видання «Волинська правда» вирішило побачити поліцейську «кухню» зсередини та показати читачам один зі звичайних робочих днів луцьких поліцейських.

Першою трудністю, з якою зіштовхнувся автор цих рядків, щоб виконати свою скромну посередницьку місію, був час. А точніше дуууже ранковий час. Як виявляється, денна зміна у поліцейських розпочинається о 7 годині ранку з шикування, розподілу нарядів та автомобілів (цікаво те, що кожної зміни в поліцейського може бути інший автомобіль та напарник). Також на ранковому шикуванні поліцейських, що мають приступити до виконання своїх обов’язків, інструктують про ситуацію в місті: що де вкрали, який автомобіль втік і т.д. Після цього копи отримують зброю та виїжджають на «лінію», реєструються в планшетах, на які приходять всі завдання та виклики.

Тобто тут трішки не так, як пересічні громадяни звикли бачити в американських бойовиках про поліцію, де рація «верещить» та «командує», кому куди їхати.

6:45 – в альтанці, або ж «курілці» на дворі управління патрульної поліції збираються всі ті, хто вже скоро виїде в місто. Тут нічого незвичного та специфічного немає, все майже так, як і в кожному офісі – хтось допиває ранкову кавусю з пластикового стаканчика, яку не встиг випити вдома, хтось курить, хтось дивиться з телефону випуск «Вар’ятів» і ділиться з колегами приколами від Притули.

Специфічна тут тільки лексика, що логічно, бо ж ніхто не дивується, коли лікарі говорять про зажими, панкреатити, викладачі про академки, «вікна», «модулі», чи представник іншої професії щось загинає своїм професійним сленгом.

«Саш, а який у вас бортовий? (очевидно йдеться про бортовий номер автомобіля, – прим.авт), – запитує вродлива панянка у формі.

«Не знаю, пише 102», – миттєво дотепно відповідає їй колега.

Стомлений коп, який вже відохороняв місто вночі і вже так і проситься до подушки, заходячи в натовп і тиснучи руку всім по-черзі, звітує: «Зброю почистив, дату поставив».

Десь з іншого боку альтанки виривається шматок розмови: «А то там де той двіж був з купою затриманих? Нє, мене то минуло. Я там не був, бо ж в мене тоді наркотики були». Напевно, коли б довелося мимоволі «вловити» таку фразочку десь в місті, кожен автоматично увімкнув би «нітро» і прямував би до свого пункту призначення.

Якийсь баритон в цьому ранковому «хорі» правоохоронців дивуючись та ледь стримуючи сміх розказує про тещиного сусіда, який по селу їздить, а коли приїжджає до Луцька – доїжджає до «кільця» на в’їзді і пересідає на маршрутку.

«Ото сильні водії», –  вже дає волю своєму сміху чоловік.

«То й добре, що він пересідає, а не думає, що він дуже крутий гонщик і не їде в місто», – по-жіночому знаходить в цій ситуації плюси ще одна патрульна.

Одним словом, захисники порядку перед зміною стараються налаштовуватися позитивно, бо ж знають, що доведеться на 12 годин зануритися в роботу, яка рідко викликає посмішку та веселить.

«Ввічливе» ДТП

Стартуємо ми укомплектовані «до зубів», тільки обмундирування в кожного своє, згідно професійних обов’язків. В поліцейських – зброя, кайданки, кийок, бронежилет, інші спецзасоби, в мене – на 100% заряджений фотоапарат, диктофон і журналістська допитливість.

Спочатку довелося трішки попрацювати із виконуючим обов’язків командира третьої роти патрульної поліції лейтенантом Романом Кунциком. Він влаштувавшись на передньому сидінні патрульного автомобіля систематично поглядає на планшет, чи бува немає ніяких завдань і так само систематично час від часу повертає голову до заднього сидіння, відповідаючи на мої запитання.

За словами командира, планшет – основне, а по рації тільки узгоджують та корегують дії.

«Добре, що ще мовчить зараз, бо через трохи як почне «говорити», то вже до кінця дня не «замовкне», – підтримує розмову інший поліцейський, поглядаючи з водійського сидіння у дзеркало заднього виду.

І тут почалось: «Є детепе на Перемоги». Водій миттєво, здавалося б автоматично, звертає вбік і їде до місця аварії. На вулиці Перемоги, якраз навпроти школи №5 патрульним судилося того дня розпочати лік своїм викликам. Дорогу не поділили три автомобілі – два «мерси» з обох сторін «оточили» сіру Тойоту. Як виявилось потім, все було, як в тому відео, яке свого часу гуляло просторами Інтернету: «Я просто їхав прямо». Так і тут – всі їхали прямо перенасиченою автівками вулицею і хтось зашвидко і несподівано загальмував на світлофорі. А далі – ефект доміно: водій заднього Мерседеса уникаючи зіткнення вивернув вправо, але все ж «шкрябнув» лівим крилом «японку» і цим самим «підштовхнув» її на інший Мерседес.

Всі троє водіїв стояли біля своїх «колісниць» та безпорадно дивилися на те, що сталося. Поліцейські підійшли, оглянули місце, зафіксували фарбою положення всіх автомобілів і почали щось говорити водіям. Автор цих рядків, трішки переживаючи за цілість та неушкодженість свого обличчя не став ризикувати і робити фото з близької відстані і перепитувати учасників пригоди про їхні враження…

Все ж через кілька хвилин патрульні ішли до автомобіля з водієм «задньої» автівки, бо ж саме він «не вибрав безпечної дистанції». Чоловік спокійно сів у поліцейську автівку, надиктовував свої дані і вирушив з патрульними в наркодиспансер, де його повинні були перевірити на вміст алкоголю та наркотиків у крові.

«Ой, ти сьогодні ще не раз тут будеш», – знову поглянувши на мене в дзеркало заднього виду і посміхнувшись сказав молодий поліцейський, коли ми приїхали до наркодиспансеру. Виявляється, він був правий, бо за цей день дорогу до цієї установи я запам’ятав добре.

Після освідування водія, нам знову довелося прибути на місце аварії, щоб той зміг забрати свою автівку з дороги і звільнити ще багато автомобілів, які «вишикувались аж до «там-тамівського» мосту.

З розмов патрульних чую, що в цьому корку сталася ще одна ДТП. «Так буває практично кожного разу, бо мусить бути той, хто зловить гаву і стукне ще когось», – пояснює Роман Кунцик.

Завершивши всі потрібні «процедури» з ДТП, поліцейський здивувався адекватності та розміреності водіїв: «Це дуже легкий випадок. Ну сталося так, але головне, що винний водій не заперечував своєї вини, хоча і машина дорога, але він поводив себе достойно. Бо інколи буває так, що автомобіль дешевий і пошкодження незначне, але водії роблять великий шум, тоді складно».

Після годинної роботи з лейтенантом Кунциком мене «передали» в руки інспектора відділу зі зв’язків з громадськістю Ольги Шмігель та Романа Ткачука. Оскільки у автомобілі з екіпажем не можна знаходитися ще комусь крім поліцейських, ми їздили «хвостиком» за екіпажем 105-106 у складі Тетяни Хилюк та Тараса Бондаря, які теж виїжджали на аварію біля школи №5.

Перший «плюс» для поліцейських

Перший вже спільний виклик спочатку навіть не зацікавив. Втрата документів. Буває… Проте, по дорозі сталося ще дещо.

«Ой, а на знаки ми не дивимось, їдемо туди, де не можна», – коментує побачене Роман. За його словами, це вже звичка. Він постійно, коли бачить порушення, то в голові «прокручує» статтю. Побачили такий «промах» водія старенького «Фольксвагена» і патрульні. Зупинили.

Коли вдалось підібратися ближче і почути шматок розмови патрульної та порушника – стало шкода цього старшого худорлявого чоловіка.

«Ви не бачили знак?», – з натиском сказала полісвумен.

«Та чесне слово не бачив, де б я їхав, якби бачив знак?», – з переляканими очима винувато відповідав мужчина.

«Ви знаєте, що штраф за таке порушення складає…», – знову звернулась до водія «Фольксвагена» патрульна, але проїжджаючі повз автомобілі не дозволили почути точну суму, але мова йшла про сотні гривень, близько тисячі.

«Ото з’їздив мужик до Луцька», – людина з фотоапаратом подумки вже встигла пошкодувати жителя одного з райцентрів області, але патрульна через хвилину попрямувала до службової автівки і пояснила колезі: «Та шкода мені його стало. Обмежилась усним попередженням».

Через деякий час неуважний водій поїхав своєю дорогою. Чогось він вселяв довіру. Хіба ж можна було карати цього чоловіка, закривши очі на все і прирівнювати його до нахаби на крутій тачці, який відчуває вседозволеність? Після цього випадку – ставлю першу за день величезну вподобайку копам. Навіть не просто «Подобається», а «У захваті».

Що таке не щастить і як з цим боротись, або Неуважний прикордонник

Втрата документів, на яку спочатку вирушав екіпаж виявилась непростою втратою. Прикордонник Луцького прикордонного загону втратив рюкзак, в якому були майже всі речі – він мав вирушити на схід України. Але деколи відбуваються дуже несподівані речі, які навіть якби захотів спланувати і підлаштувати, то не вдасться.

Виходячи з маршрутки «зелений берет» виніс одну сумку, а наплічник впав на дорогу. В цей час до зупинки під’їхала міська маршрутка, «зачепила» рюкзак і поволокла за собою. Як вам такий розклад подій? Ви б повірили в таке? А виявляється, що і таке буває.

Прикордонник написав заяву і розповів поліцейським, що не встиг запам’ятати ні номера, ні маршруту таксі. Тільки великий синій банер з написом «Приймемо на роботу…» на задньому склі.

Довелося писати заяву про втрату речей і чекати.

«Я й претензій до водія не маю. Мені хоча б рюкзак повернули, бо ж скоро маю їхати», – у відчаї сказав до правоохоронців чоловік. Патрульні доставили всі документи в міський відділок, де повинні були зайнятися пошуком, а самі вирушили далі.

Уявні незаконні автомати і «Ви кришуєте їх?»

На планшет надіслали виклик в інтернет-клуб на вулицю Кравчука. Там, за версією заявника були розташовані незаконні гральні автомати.

Коли патрульні приїхали на місце виклику, там нікого не було. Довелось працівникам поліції телефонувати до невдоволеного чоловіка і запрошувати приєднатися до них, щоб написати заяву та викласти суть виклику.

Але мужчина виявився з розряду людей, яких можна назвати «Послухайсюди».

«Ми приїхали на ваш виклик. Ви можете підійти до нас?», – стримано сказала в трубку Тетяна і після отриманої відповіді додала: «Ми вже на місці, не треба доїжджати і нас шукати. Ми приїхали. Підійдіть до нас».

Повторивши ці фрази в різних варіаціях десяток разів, дівчина у формі не витримала і, захотівши поділитися цим «подарунком» з колегами, увімкнула динамік.

«Та вам я не знаю шо зробити треба. Нема порядку ніде. Бєзобразіє», – ричав хриплим голосом чоловік.

«То ви прийдете до нас?», – далі продовжувала демонструвати чудеса витримки Тетяна.

«Нє, чого я маю кудись виходити?», – обурився голос з трубки.

Після того, як йому вкотре пояснили, що він викликав поліцію і має право написати заяву, прозвучали кілька діаметрально протилежних відповідей-шедеврів: «Заберіть мене з Грушевського, ви ж маєте дбати про людей…», «Я зараз до вас спущуся з сусіднього будинку», «Мене зараз машина привезе…», «Та я знаю ТАКИХ людей…» та інші фрази, які з певних причин не можуть мати місця на сторінках інтернет-видання.

При цьому телефонний співрозмовник запевняв, що не вживав алкоголю, а після запитання: «Як ви зрозуміли, що там розміщенні гральні автомати, а не просто комп’ютери?» чоловік пояснив, що в нього, чи то вкрали машину, чи то вона зламалась. Логічно, чи не так? Вишенькою ж на торті і логічним завершенням нелогічної розмови була фраза: «То ви їх кришуєте?».

Розмова завершилась, патрульна, побачивши шок і здивовані очі автора цих слів, пояснила: «Вибити не можна було, потрібно дослухати. І відповісти в його стилі теж не можна».

Патрульні все ж відвідали інтернет-клуб і перевірили слова заявника, але тут було все, як в звичайному інтернет-клубі – столи і комп’ютери.

За словами поліцейських таких «мегаадекватних» викликів – більшість. І тут поліцейські отримали цілу купу уявних журналістських лайків за таку роботу.

«Хочеш я тебе заріжу?», –  від внука

Наступною зупинкою став проспект Волі. Поки ми заїжджали на заправку, почули звук сирени наших «напарників».

«Ого, з «люстрою» (увімкнені мигалки, – прим. авт.) поїхали. Значить щось серйозне», – прокоментував Роман Ткачук. Проте, мене це не потішило, бо ж за словом «серйозне» був чийсь біль, страх, неприємності…

Біля під’їзду стояла карета «швидкої», біля якої поралися медики. В одній із квартир чоловік з ножем, прийшовши в гості погрожував бабусі, що заріже її.

З фрази «Та попусти трохи, бо давить» з-за дверей однієї з квартир було зрозуміло, що не дуже ввічливого внука вже схопили. Він просто і спокійно говорив із патрульними та навіть розказував, як йому треба правильно одягати наручники. Він вже був «в курсі діла», бо як повідомила після виклику Тетяна Хилюк, на цього чоловіка раніше вже складали кілька протоколів.

По дорозі сходами молодик років тридцяти поводився спокійно, а коли вийшли на подвір’я він почав привертати до себе увагу людей, очі яких і так були приковані до чоловіка в кайданках у супроводі поліцейських.

Він і погрожував поліцейським «пом’яти кабіну, якби був без наручників» та провокував образами, і «вішав лапшу» про свої регалії «мастєра спорта па рукопашним баям». Словом, розважався як міг.

Не до сміху було тільки бабусі, яка вийшла зі «швидкої» сама не своя. За хвилину вона вже пояснювала людям у формі, що сталося: «Взагалі здурів вже… Раніше в нього кастет був, то я забрала і сховала, а сьогодні приходить і каже: «Хочеш я тебе заріжу?».

Старші сусідки пробували посоромити молодика, але хіба ж вийшло? Він просто посміхався у відповідь. А в бабусі, яка готувала йому обіди, купувала цукерки, «стрибнув» тиск майже до позначки «300».

Біля наркодиспансеру затриманий вже розказував поліцейським, куди його треба везти і що робити, а лікар, який проходив повз «патрульку» призупинився і з посмішкою випалив до дівчини в погонах: «Пані, може я вам ключ від кабінету лишу? Будете тут жити, бо ви без нас не можете».

«Ой так, і ми без вас не можемо, і вам без нас сумно було», – сміючись у відповідь на пропозицію лікаря відповідає поліцейська.

А наш «герой» за цей час «надув» 2,60 проміле… У міськвідділу він вже казав: «Рєбята, давайте скоріше, бо ж врємєні нема», а «рєбята» супроводжували його у відділок, щоб все оформити…

«Де мій вєлосіпєд?», – «рибалка» з Кічкарівки

Після такого насиченого емоціями виклику полісменів чекав спад емоцій. На Ковельській водій вантажівки не побачив припарковану ззаду іномарку і трішки «вм’яв» їй багажника. На щастя водії розійшлися за Європротоколом без сварок-бійок і образ, тому багато роботи та стресу для поліцейських не було.

Рухаючись з цього виклику по вулиці Глушець, копи зупинили свій автомобіль – в траві на обочині лежав чоловік. З ознаками життя, але «без пульсу», тобто – «під градусом».

Для того, щоб поговорити, патрульним довелось добре постаратися, щоб розбудити мужчину, що вирішив «відпочити» біля дороги. Все ж після примусового «гетапу» вдалося дізнатися, що Вітя (так звали чоловіка за його словами, – прим.авт) опинився тут дивним образом.

«Я сьогодні ловив карасів на Кічкарівці», – розповідав сп’янілий чоловік патрульному, який його розбудив.

«Ти зі мною ловив?», – геніально додав, адресуючи своє запитання полісмену. Після отриманої негативної відповіді і запитання чи зможе він самостійно дістатися додому, мужчина згадав про свого «залізного коня»: «Де мій вєласіпєд?».

Повторивши кілька разів запитання, розбуджений патрульними роздумував де він зараз знаходиться, повторював, що зараз вівторок ( на момент патрулювання і справді був вівторок, – прим.авт) та пробував навіть ображати поліцейських, які йому хотіли допомогти і вказував їм відомий маршрут, всі станції якого не можуть бути присутніми в цьому тексті.

Але враз сталося диво – задзвонив мобільний телефон. В очах у Віті була чи то розгубленість, чи то боязнь чогось. «На візьми поговори, то жінка», – протягнув стареньку кнопочну Nokia патрульній. Відмова. Не з першого разу, але Вітя вцілює на зелену трубочку і прикладає апарат до вуха. Після кількасекундного слухання чоловік старається якомога чіткіше та зрозуміліше відрапортувати: «Я тут в районі Старого ринку. Зараз буду їхати додому. Чуєш, тут вєлосіпєд десь пропав. Поняття не маю де він… Добре, зараз буду».

Здалося, що до дзвінка і після дзвінка з патрульними говорили дві різні людини. Той Вітя, який тільки що не міг встати і розказував, куди всім потрібно йти, вже витирав штани, на які начіпляв сухої трави та запевняв поліцейських, що зможе сам дістатися додому. І справді, до зупинки пішов, як святий по воді: рівно і впевнено… От і кажіть, що жінки і кохання нічого не варті в цьому житті. Без них – НІЯК.

Крім цих викликів були ще кілька, які просто забирали в патрульних час і не видалися б цікавими для читачів, саме тому, ваш покірний слуга не став вносити їх в текст.

Переїжджаючи з виклику на виклик, я почув таку фразу: «Бачиш, тобі сьогодні напевно не цікаво – будній день. Немає нічого такого сенсаційного».

Зрештою так, але ж всіх переглядів не заробиш, та й кому потрібні ті сенсації, шоки, хліби і видовища? Напевно, краще, щоб в цьому плані, в Луцьку було нудно і нецікаво. Подякував Богу, що ця зміна минула саме так – відносно спокійно та без жертв. Поліція заробила від мене величезну повагу та купу уявних лайків за свою сталеву витримку, залізні нерви та адекватне реагування… Хай буде спокійно, без аварій, жертв та крові, а для того, щоб зацікавити гостей старого Лучеська можна знайти багато інших, позитивних причин.

Андрій ПЕТРУШКО