Про фактор ненависті як політичний тренд роздумує культуролог Катерина Ботанова. Про це вона пише у статті «Хвилі ненависті у бастіоні демократії», опублікованій «НВ».
Ботанова нагадує, що «після нещодавнього брутального публічного вбивства мера Ґданська Павла Адамовича Ольга Токарчук написала в колонці для «NewYorkTimes»: «Країна гуде від ненависті». Одна з найвідоміших польських письменниць, володарка Букерівської премії, зізнається, що і сама отримувала листи з фізичними погрозами: «Ти — сміття і незабаром помреш», «Ми знаємо, де ти мешкаєш», «Ми відріжемо твою тупу башку».
А відтак нагадує: «У той час, коли польські державні медіа сочились іронією чи відвертим глузуванням, українські медіа і соцмережі вибухнули текстами співчуття і підтримки, спогадами про те, яким прогресивним був мер Адамович, і критикою чинної польської влади, її цинізму та ролі у роздмухуванні вогнища ненависті, в якому польське суспільство починає захлинатись і для якого вбивство Адамовича було лише одним із дзвіночків».
Вона констатує, що «ще кілька років тому порівняння з Польщею могло вважатись доволі крутим компліментом, зараз прийшов час для зловтіхи і захопленого пишання: куди не кинь оком – Польща, Угорщина, Росія, а заразом і Молдова чи тим більше Білорусь – Україна лишається острівцем свободи і бастіоном демократії на теренах східної Європи. Чим не повернення пафосу останнього Майдану, який проголошував себе останнім форпостом боротьби за демократичні цінності в Європі?»
Роздумуючи про українські реалії, Ботанова наголошує: «Ця країна ще не гуде від ненависті, але від неї уже гудуть, щонайменше, соцмережі. Слова уже дуже активно і легко використовуються як зброя у війні проти вчорашніх друзів або цілком незнайомих різнодумців, розкидаючи потенційних союзників по різні боки уявних барикад, пробиваючи дедалі більші дірі у стінах українського «бастіону демократії».
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook