Директор Пнівненської ЗОШ Тамара Пугач розповідає,що перша згадка про село сягає 16 століття. Його територія була густо засаджена лісом. Оскільки чисельність населення зростала,люди,розчищаючи територію,різали пні. Від цього і пішла назва села Пнівне. Пнівненська сільська рада – одна із найбільших у Камінь-Каширському районі. Та й саме село велике. Громада тут згуртована і активна. Люди дбають про спільні інтереси,тому й розпочалася активна співпраця із Фондом Ігоря Палиці «Тільки разом»,- йдеться на сайті Фонду.
 
Керівник представництва Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» у Камінь-Каширському районі» Сергій Лях зазначає,що за сприяння Фонду у Пнівному створено кілька ініціативних груп. Є й перші результати їхньої роботи,зокрема у школі вже встановили твердопаливний котел. Створена ініціативна група і в дитсадку.
 
Жителі села переконані – спільно можна не лише працювати і вирішувати проблеми,але й святкувати та веселитися. Урочистостей протягом року у Пнівному чимало. «Моє село – моя маленька батьківщина» – перше свято у селі організоване спільними зусиллями Фонду та громади. Кожного разу селяни намагаються додати щось нове до святкування. Цього разу – це майстер клас із виготовлення янголят та дерево мрій,де пнівняни змогли загадувати бажання.
 
Завідувач сільською бібліотекою Валентина Данилюк каже,що одна дитина,яку переважно виховують дідусь та бабуся,написала: я бажаю,щоб моя мама і тато мали роботу в селі,а не їздили на сезонні роботи.
 
Так,святкування завершуються,а буденні проблеми залишаються. Основна з яких – безробіття. Люди змушені їхати на заробітки за кордон,аби заробити хоч якусь копійку.
 
Вадим – переможець спортивних змагань із піднімання гирі. Йому 26. Чоловік живе у сусідній Соснівці,разом із дружиною виховують двоє маленьких дітей. Вадим любить своє село та пристойної роботи для молодої людини тут немає. Таких як він – молодих,дужих і поки що не дуже потрібних державі,у навколишніх селах вистачає,адже,щоб забезпечити сім’ю,вони змушені працювати за кордоном. Місцеві кажуть,що раніше у селі був багатий колгосп,а зараз немає нічого. Вони сподіваються,що знайдеться інвестор,котрий забере землі в оренду і створить підприємство,яке забезпечить людям робочі місця.
 
Тим часом село продовжує жити. Молодь навчається,здобуває вищу освіту,хтось повертається,а хтось лишається там,де є перспектива. Пнівняни не втрачають надії,що їхня маленька Батьківщина все-таки знатиме кращі часи.