Поки чекаю у черзі,спостерігаю за відвідувачами цього райського куточка,де навіть у негоду затишно й тепло. Переді мною жінка замовляє три порції кави,розплачується і починає носити філіжанки на вулицю,де теж стоять столики. Напевне,з колежанками прийшла. Могли б і допомогти,подумалося. Із цікавості глянула у вікно й обмерла: за столиком сиділо троє… чоловіків. Гарно одягнених,майже такого віку,як їхня дама,один трохи молодший. Вони спокійнісінько сиділи,про щось розмовляли,сміялися. Жінка підсіла до них,ніби так і треба…
 
—Всяке бачила,але такого…— не стримала своїх емоцій,показуючи барменші шокуючу картинку за вікном.
 
—Ви дивуєтеся?! Я вже давно нічому не дивуюся. Тут такого надивишся за день. Поспостерігайте уважніше на вулицях. Іде пара: вона несе на руках дитину,а він іде поруч і розмовляє по телефону. Мужчин вже давно немає. Вимерли як мамонти,— шокує своїми висновками пані за кавоваркою.
 
—Не погоджуся з вами. Он скільки чоловіків добровольцями пішло на схід,щоб захисти нас,свою країну,— заперечую своїй співрозмовниці.
 
—Так,найкращі там і загинули першими. А таке г…. сидить тут. Зараз і в зоні АТО мужиків мало осталося. Мій кум працює військовим психологом,він бачив і знає,хто там служить і за що. Контрактники — в основному за гроші. Добровольці,які за ідею,за Україну воюють,і які вціліли ще,розчаровані,деморалізовані,їх небагато. А знаєте,це ми,жінки,винні у тому,що наші мужчини вимерли. Маю приклад своєї мами. Вона сама виростила нас,трьох дочок,а батько все життя пропив,прогуляв. Але вона до самої смерті його любила й жаліла. За що його було любити,скажіть?
 
—Люблять не за щось,а просто тому,що люблять…
 
—Все це казки віденського лісу. Це ваше покоління,народжене в СРСР,ними годували. Ви раділи,даруйте,як дурники,коли їхали з чоловіками БАМ будувати,рейки класти і шпали. Бо ж наша баба коня на скаку зупинить,«в горящую избу войдет»! От і радійте тепер,що ваші чоловіки за вашими спинами дуже добре прилаштувалися. І синів народили таких же інфантильних. На базарі подивіться,хто торби тягає? Жінки. Аж руки обриваються,скоро до землі,як орангутанги,діставатимуть.
 
—Простіше самій скупитися,ніж чоловікові розтолкувати,що треба…
 
—Отож-бо. Маєте,що маєте.
 
Хотіла щось заперечити,але моя співрозмовниця у чомусь мала рацію. «Совкове» покоління справді виявилося неготовим долати труднощі,коли відбувся суспільний злам у 90-их і гарантована,хай у бідності,стабільність луснула,як мильна бульбашка,а на голови звалилися самі проблеми: мізерні зарплати,не плачені місяцями,масові скорочення,економічний обвал. Скільки чоловіків тоді з дипломами,званнями банально спилося,бо їхні спеціальності були незатребувані. Хтось лежав на дивані і ще й хотів,щоб його жаліли. А хтось,запхавши подалі свої дипломи,брав торби і їхав на базар до Польщі і Туреччини. Комусь було соромно ламати себе,тому задовольнялися тим,що мали. І коли сім’я вже не мала за що їсти,одягатися,вчити дітей,на заробітки в Європу вирушили наші жінки. Чи не вперше за всю українську історію. Бо всі попередні хвилі трудової міграції наприкінці 19 і на початку 20 століть несли по світах у пошуках шматка хліба чоловіків. Хтось згодом повертався додому з грошима,а хтось зоставався у своїх «Гамериках»,а їхні дружини доживали віку в Україні солом’яними вдовами. Тепер тягар заробітчанства впав на жіночі плечі. Наша жінка не посоромилася виносити горщики з-під італійських пенсіонерів,бо думала про дітей і чоловіка,які чекають зароблених нею євро. Згадую,як знайома лікар-терапевт розповідала про отриману першу італійську зарплату: вона тримала в руках ті кількасот євро і не вірила,що таке буває,бо в Україні таких грошей вона не заробила б і за рік. Її діти будуть ситі,вона заплатить за навчання і це відчуття так гріло,що вона,дипломований лікар,геть не переймалася докорами сумління. Щоправда,її італійські «канікули» розтягнулися на десять років і за цей час чоловік за зароблені нею євро непогано влаштувався з новою дружиною. Діти вивчилися,мама всім купила квартири і коли повернулася,то вже нікому не була потрібна.
 
—Якось їхала з ними до Львова. Лесю діти везли в аеропорт,вона знову відлітала в Італію. Десь на півдорозі вона якось невпевнено промовила до дочки: « А може вже нікуди не їхати?» Треба було бачити,якою була реакція доньки! — розповідала моя подруга. — «Мамо,що ти будеш тут робити? Ти помреш від нудьги. Хіба можна в цій країні жити?!» Леся тільки і видавила: «Ви ж якось живете …» Ти уявляєш,які нахаби? Вони ремонт робили у квартирі,яку мати їм купила. То шпалери,які тільки найдорожчі є,вибрали. Чого ж,материних грошей не шкода. Леська всю дорогу мовчала і дивилася у вікно. Мені так шкода її було. Я вискочила на першій же зупинці,зайшла в кав’ярню,купила коньяку,випила одним махом і розревілася… А якщо мої діти зі мною так?
 
Повертаюся з роботи у маршрутці і ніби на продовження теми — ще одна картинка з натури: дівчина виходить з автобуса першою і подає руку… хлопцеві. Смішно ніби,«по приколу». Та скільки б «бліх» не шукали ми на підтвердження того,що наші чоловіки якісь не такі,що безвідповідальні,неправильні,все одно маємо всі підстави ними гордитися. Бо хто,як не вони,першими кинулися на Майдан захищати побитих «беркутівцями» студентів? Хіба не вони взяли зброю до рук і пішли на неоголошену,але війну? Хіба не вони замерзали у снігах під Дебальцевим і згорали у пеклі Донецького аеропорту? І сьогодні наші сини й чоловіки бережуть там наш з вами спокій. Вони захисники,вони герої і справжні мужчини. А якщо й трапляються серед них якісь «не такі» екземпляри,не страшно. У сім’ї,як-то кажуть,не без…
 
А щоб не псувати собі гарний осінній настрій,у ту кав’ярню я більше не заходжу.