Феофан Прокопович – ректор Києво-Могилянської академії і прихильник “цезарепапізму”, який став сподвижником Петра І та автором “Духовного регламенту”.

Початок нового навчального року у 1698 р. у Володимир-Волинському греко-католицькому колегіумі був позначений надзвичайною подією. Бажання навчатися у цьому закладі, а відтак і прийняти унію виявив юнак з Лівобережної України (Гетьманщини), один із найкращих випускників православного Києво-Могилянського колегіуму, Єлеазар Прокопович. Тоді траплялися випадки, коли православні випускники Києво-Могилянського колегіуму, яка вже незабаром отримає статус академії, приймали унію, аби мати можливість продовжити освіту у католицьких навчальних закладах Заходу, але Єлеазар відзначався особливими талантами. Того часу ще потужним було православне Луцьке Хрестовоздвиженське братство, активним членом якого був православний волинський шляхтич Данило Братковський, православними були ще і Почаївський Свято-Успенський монастир і, розташований майже біля Луцька, Білостоцький Свято-Михайлівьский монастир, де вже творив свої прекрасні образи ієромонах-іконописець Йов Кондзелевич. А тут виходець із Гетьманщини, кращий із вихованців Києво-Могилянського колегіуму, мало того – протеже самого Київського митрополита Варлаама (Ясинського) стає прихильником церковної унії з Римом… Вже незабаром він прийняв монаший постриг під іменем Єлисей, вступивши до греко-католицького ордену василіан. Не міг нарадуватися знанням та талантам молодого вченого ченця і Володимир-Волинський греко-католицький єпископ Заленський, який спрямовує його навчання до Грецького колегіуму св. Афанасія у Римі. Ось так ненадовго опинився на Волині майбутній православний архієпископ Великоновгородський Феофан (Прокопович), який увійшов у історію як сподвижник російського імператора Петра І, і якого деякі історики навіть називають  “архітектором петровської перебудови”.

Неоднозначна і неординарна постать, він був православним богословом, у поглядах якого відчувався вплив протестантизму, і який при тому різко критикував католицьку схоластику. Будучи палким прихильником підпорядкування Церкви державній владі, він став головним діячем провадженої Петром церковної реформи, яка передбачала ліквідацію Патріаршества та запровадження колегіального органу управління Церквою – Святіший Синод, і внаслідок якої в РПЦ на 200 років запанував Синодальний устрій. Власне, він і став автором відповідного засадничого документу – “Духовного регламенту”. Його цікавили не лише богослів’я та філософія, але і природничі науки, і його прізвищем був навіть названий один з астероїдів. Богослов і поет, філософ і політик, він почав свою кар’єру як спраглий до знань юнак, а завершив її мстивим політиком, натхненником і “консультантом” катів періоду т.з. “біронівщини” в історії Російської імперії, запроторивши до застінків Таємної канцелярії навіть самого Київського митрополита… Ось таким був визначний український і російський церковний і державний діяч Феофан Прокопович (1681 – 1736 рр.).

Народився Феофан (в миру Єлеазар) Прокопович 18 червня 1681 року в м. Києві в родині крамаря Церейського, який ймовірно, був вихідцем зі Смоленська. Загалом про батька не залишилося ніяких відомостей, а сам Єлеазар ще з дитячих років носив прізвище матері.  Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму  Феофан (Прокопович).

За сприяння дядька Єлеазар отримує гарну освіту. Спочатку він навчався у початковій школі при Братському монастирі, а по тому стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. Під час  навчання він проявив себе як один із найкращих спудеїв, як тоді називали студентів, прекрасно вивчив богослів’я та усю тогочасну “суму” класичних наук, також добре опанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови. Будучи студентом, Єлеазар не раз перемагав у наукових диспутах, окрім традиційних для колегіуму дисциплін він також зацікавився сучасною йому європейською філософією, чому і вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька Феофана (Прокоповича), Єлеазара підтримував Київський митрополит Варлаам (Ясинський).

Закінчивши, при чому в числі найкраших випускників, Києво-Могилянський колегіум у 1698р., Єлеазар вирішив продовжити навчання. Юнака приваблювала можливість отримати гарну освіту на Заході, а зробити це із мінімальними витратами для родини, та навіть отримавши для себе певні преференції, тоді можливо було в доволі цікавий спосіб – втекти “на правий берег Дніпра”, тобто до Речі Посполитої, та прийняти, звісно тимчасово, унію. Так і вирішує зробити і Єлеазар Прокопович, і в тому ж 1698 р. він опиняється у Володимир-Волинському греко-католицькому колегіумі. Тут він живе у василіянському монастирі, де приймає унію та чернечий постриг під іменем Єлисея, вступивши таким чином до Василіанського ордену. Греко-католицький володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Папської грецької колегії святого Афанасія в Римі, в якій готували богословів для поширення на християнському Сході католицизму та ідеї єднання Східної Православної Церкви із Римо-Католицькою під головуванням глави останньої – папи Римського та за умови визнання католицьких догматів.

Навчаючись у Римі молодий греко-католицький монах-василіанин Єлисей (Прокопович) мав можливість відвідувати багатющу Ватиканську бібліотеку. Окрім богословських дисциплін він вивчав також древніх латинських та грецьких філософів та істориків, а також ознайомився і з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно та Миколая Коперника. Є відомості, що талановитий молодий український студент Грецького Колегіуму Єлисей (Прокопович) навіть привернув на себе увагу тодішнього папи Римського Климента XI. Але у Римі Прокопович залишатися не схотів.

Пізніше, коли він повернеться до Православ’я, цей католицький період його життя дасться взнаки у церковній діяльності та богословських працях Феофана Прокоповича, а саме – він рішучо засуджуватиме устрій Римо-Католицької Церкви та Брестську унію, а як богослов і філософ критикуватиме латинську схоластику та вчення Фоми Аквінського (томізм). Але це буде потім.

А наразі, на початку 1700-х років уніатський чернець Єлисей (Прокопович) рушає у подорож Західною Європою, обравши долю мандрівного студента – шукача знань.

“Вічне місто” Рим Прокопович залишає 28 жовтня 1701 р. не закінчивши повного академічного курсу. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями Реформації та протестантським богослів’ям.

Пізніше виявилося, що протестантизм, а саме лютеранство, мало якщо не значний, то принаймні певний вплив на богословські погляди Феофана (Прокоповича). Так, зокрема, в бутність його вже ректором Києво-Могилянської академії, у ревнителів Православ’я його богословські погляди викликали серйозні побоювання. Ректор Московскої академії архімандрит Феофілакт (Лопатинський) та префект цієї академії архімандрит Гедеон (Вишневський), обидва українці, в 1712 р. будуть звинувачувати, у доповіді царю Петру І, Феофана (Прокоповича) у протестантизмі та вказуватимуть, як на доказ, на лекції останнього. Отцю Феофілакту (Лопатинському) Прокопович з часом за це жорстоко помститься.

Так чи інакше, а в академічних лекціях Феофана (Прокоповича) Священному Писанню надається рішуча перевага над Священним Переданням. (Згідно віровчення Православної і Католицької Церков Божественне Об’явлення дане людству у вигляді Священного Писання та Священного Передання, в той час як протестанти визнають лише Священне Писання). У богословській системі Феофана Прокоповича нема місця містичному вченню про Церкву Христову. Лютеранський характер має і його тлумачення вчення про спасіння. У Трактаті «Об иге неудобоносимом» (1712 р.) він наводить думку про виправдання однією вірою без добрих справ, як «не имеющих совершительной силы».

Але Лютеранські церкви німецьких князівств та Пруського королівства мали одну цікаву особливість – там главою конкретної місцевої церкви вважався не перший єпископ, а очільник держави – король або курфюрст. Відповідно, набута не без впливу лютеранської моделі прихильність Феофана Прокоповича до підпорядкування церковної влади світській і допомогла йому в майбутньому зробити блискучу кар’єру при Петрі І.

Втім, повернімося до часів мандрівного студентства майбутнього ієрарха та богослова. А закінчився цей період життя Прокоповича в 1704 р., коли він повертається в Україну, спочатку на терени підвладні Речі Посполитій. Він опиняється, відтак, у Свято-Успенському Почаївському монастирі, а по тому повертається до рідного Києва. Можливо, ще у Почаєві він покаявся у тому, що перейшов до унії, а вже в Києві він приносить публічне покаяння, повертається до лона Православної Церкви, та, виконавши необхідну єпітимію – покуту за гріх віровідступництва, приймає чернечий постриг під іменем Феофан (на честь свого дядька).

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, зокрема, уклав курс піїтики та риторики. У 1707 р. ієромонах Феофан (Прокопович) стає префектом Києво-Могилянського колегіуму. Як викладач, він позиціонував себе як противник схоластичних прийомів, суть предмету викладав ясною чіткою мовою.

В часи своєї викладацької діяльності Феофан (Прокопович) стає палким прихильником реформ, які тоді якраз провадив російський цар Петро І. Про це, зокрема, свідчили яскраво його проповіді, а також і укладена ним трагікомедія “Володимир”, яку Феофан присвятив тодішньому гетьману України Івану Мазепі. У цій драмі, торкаючись теми Хрещення Русі князем Володимиром і зображаючи перемогу Християнства на язичеством, автор їдко висміював язичницьких жерців як поборників марновір’я та невігластва, а також виступив, резюмуючи свій твір, палким прихильником просвітництва, а відтак –  реформ Петра І. До слова, окремі православні богослови та церковні історики, які різко критикують історичну постать Феофана (Прокоповича) як пристосуванця та кар’єриста, зокрема протоієрей Георгій Флоровський, вказують, що реформи Петра були тим єдиним у що Феофан щиро вірив, і чому служив “на совість”, керуючись не вигодою, а переконаннями. Хто знає…

Вперше із Петром І Феофан (Прокопович) зустрівся в 1706 р., коли цар інспектував будівництво Печерської фортеці.

Вдруге така зустріч відбулася вже після переможної для російського війська Полтавської битви. Саме отець Феофан (Прокопович) тоді виголосив вітальну промову на честь Полтавської перемоги. Слово, виголошене Прокоповчием  за богослужінням на полі битви, вразило Петра. Промовець використав те, що в день перемоги у битві, 27 червня, Церква відзначає пам’ять преподобного Самсона. Отож, Феофан порівняв царя Петра І із біблійним героєм Самсоном, який розірвав пащу леву (справа у тім, що  герб Швеції складається із трьох фігур левів). З того часу Петро І не міг забути Феофана. У 1711 р. цар взяв могилянського викладача із собою у Прутський похід, де Феофан також виголосив блискучу промову.  А по завершенні походу Феофан (Прокопович) був призначений ректором Києво-Могилянської академії, а також він став і професором богослів’я. Водночас він стає ігуменом Братського Богоявленського монастиря.

Отож, з того часу цар Петро І не “випускав із виду” талановитого ректора Київської академії, а вже незабаром викликав його до Санкт-Петербурга.

Провадячи свою викладацьку  та ректорську діяльність у Києві, Феофан (Прокопович) видав низку популярних роздумів, діалогів та проповідей на різноманітні богословські теми. Про деякі їх лютеранські особливості ми вже говорили вище. Незважаючи на отриману в юності католицьку освіту, Феофан був заклятим ворогом усього католицького в богословській науці і церковному канонічному устрої (це стосувалося також і тих богословських прийомів у православній теології, які були тотожні католицьким, або виникли під впливом католицького богослів’я), а також прихильником, як це не дивно було для православного священнослужителя і богослова – нової європейської науки, утвореної Френсісом Беконом та Рене Декартом. При чому, що напрочуд дивно, Феофан (Прокопович) рішучо і різко заперечував будь-який вчительський і доктринальний авторитет духовенства, наполягаючи натомість на необхідності критичного аналізу усіх наукових та життєвих питань. Також Феофан відкидав і теорію про превалювання духовної влади над світською.

Ось так і “зійшла зірка” Феофана (Прокоповича) – цар Петро I, дізнавшись про його погляди та переконавшись у його здібностях, в 1716 р. викликав цього богослова до Санкт-Петербурга для здійснення задуманої ним реформи церковного устрою.

Справа у тім, що після смерті у 1700 р. патріарха Московського і всієї Русі Адріана І, нового патріарха обрано не було і РПЦ керував з 1701 р. місцеблюститель Московського патріаршого престолу –  українець  митрополит Рязанський Стефан (Яворський).

Митрополит Стефан (Яворський) був повною протилежністю Феофана (Прокоповича). Він народився в родині православного галицького шляхтича в 1658 р., освіту отримав в Києво-Могилянському колегіумі, згодом вчився в єзуїтських колегіях у Львові, Любліні, Вільні і Познані для чого теж “вдавано” тимчасово прийняв унію. Повершувшись на батьківщину він зрікся вдаваного уніатства і прийняв монаший постриг, ставши професором богослів’я у тій же Києво-Могилянській академії.

В 1700 р. митрополит Київський Варлаам (Ясинський) послав архимандрита Стефана до Москви для рукоположення у сан вікарного єпископа, де Стефан привернув до себе увагу Петра І прекрасною проповіддю. Отож, Петро І розпорядився поставити його на древню митрополичу кафедру міста Рязані.. А менш ніж через рік після цього підвищення собор ієрархів, теж за вказівкою Петра І, призначив митрополита Стефана «экзархом, блюстителем и администратором Патриаршего Стола».

На відміну від Феофана (Прокоповича), Стефан (Яворський) був ревним захисником Православ’я, при тому не гребуючи, особливо у полеміці із протестантизмом, досягненнями римо-католицької догматики та апологетики.  Це, зокрема, спостерігається у його богословському творі “Камінь віри”, спрямованому на полеміку із протестантизмом, першою чергою – лютеранством. Дійсно, – повна протилежність Прокоповичу, ще й до того прихильник патріаршого устрою Церкви, який як раз і збирався ліквідувати цар-реформатор, замінивши патріарше керівництво Церквою підлеглим монарху колегіальним органом.

Варто зауважити, що у своїй церковній політиці Петро І спирався саме на вчених монахів-українців, із чим і пов’язаний кар’єрний злет Стефана (Яворського), а згодом – і Феофана (Прокоповича).

Справа у тім, що розпочавши свої реформи, Петро І залишився без підтримки російського духовенства. Московським ієрархам видавались аж надто підозрілими засилля іноземців, гоління борід та протестантські замашки царя.

Але відмовитись від Православ’я як духовної підвалини та головного ідеологічного стрижня держави Петро І однозначно  не міг. Тому він почав процес “вестернізації” духовенства, спираючись на людей, які пройшли горнило західної духовної освіти, але в той же час залишились вірними Православній Церкві.

Ось так, мимоволі, Петро І запустив механізм певної “українізації” Церкви, закликавши в Росію українське та білоруське духовенство (в основному випускників Києво-Могилянської академії).

В результаті до середини XVIII ст. архієреями Всеросійської Православної Церкви були здебільшого українці. Так,  із 127 єпископів, які в 1700-1762 рр. займали російські кафедри, 70 були українцями, 47 – росіянами, решта – представниками інших національностей. Українцями були здебільшого і тогочасні ректори російських духовних шкіл, як вже згадуваний нами ректор Московської академії Феофілакт (Лопатинський), який теж згодом став єпископом.

До слова, кандидатом на архієрейську кафедру у 1716 р. був і Феофан (Прокопович), втім тоді його ідейні супротивники, серед яких – той же Феофілакт (Лопатинський) (другий “ляпас” якого теж так і не простив Прокопович) вказали царю, що такого “лютеранствуючого” богослова ні в якому разі не можна ставити у єпископи. Втім архієреєм Феофан таки став – у 1718 р. він був рукоположений у єпископи і став єпископом Псковським і Нарвським.

Для царя Петра І, який у 1721 р. став також й імператором Всеросійським, такий богослов-“вільнодумець” як Феофан (Прокопович) був просто знахідкою. Петро зрозумів, що в  його намаганнях здійснити задуману ним церковну реформу на Стефана (Яворського) годі й сподіватися. А от хід думок Феофана (Прокоповича) тут як раз став у пригоді.

Він як раз встиг прославитися низкою промов і проповідей на захист реформ, а також працею “«Слово о власти и чести царской» (1718), в якому Феофан (Прокопович) обгрунтовував необхідність для Росії такого державного устрою як необмежене самодержавство. При чому Прокопович особливо викривав богословів, які вважали що духовна влада є вищою ніж влада світська. Отож, якщо свого часу в середині XVII ст. Московський патріарх Никон зауважував, що “Священство вище Царства”, то Феофан (Прокопович) готовий був, в разі перефразування цих слів, сказати – “Царство вище Священства”. Чого Петрові І і було треба…

Феофан (Прокопович) був прихильником цезаропапізму (підпорядкування церковної влади світській), і вважав, що імператор є свого роду “понтифіком”, тобто своєрідним “єпископом” над усіма дійсними єпископами, і зверхником не лише над мирськими чинами, але і над духовенством. Про що і написав у своїй книзі  «Розыск исторический, коих ради вин, и в яковом разуме были и нарицалися императоры римстии, как язычестии, так и християнстии, понтифексами или архиереами многобожнаго закона; а в законе христианстем, христианстии государи, могут ли нарещися епископи и архиереи, и в каком разуме» (1721р.).  До слова, у Присязі для членів Святішого Синоду, яка була написана саме Феофаном, було зазначено, зокрема: «Я, (нижеименованный), обещаю и клянусь Всемогущим Богом, пред святым Его Евангелием … Исповедую же с клятвою крайнего Судию Духовного Синода, Самого Всероссийского Монарха, Государя нашего Всемилостивейшего.»

Врешті, в 1720-1721 рр. і була здійснена Синодальна реформа, згідно якої Патріарший устрій був скасований, а вищим органом управління  Церквою став Святіший Урядовий Синод – колегіальний орган з  духовних осіб, першою чергою, звісно, єпископів (до т. з “присутствующих” тобто непостійних членів Синоду до самого кінця Синодального періоду входили також і священики – архімандрити та протоієреї). При чому була запроваджена згодом у 1722 р. і посада обер-прокурора – чиновника-мирянина, який був своєрідним “оком государевим” – представником імператора в Синоді, і, згідно регламенту, мав слідкувати за відповідністю синодальних постанов чинному законодавству. Члени Синоду також призначалися імператором   Згодом, особливо у ХІХ ст., обер-прокурори мали доволі значний вплив на церковні справи.

А на разі Синод очолив “Президент”, яким став митрополит Стефан (Яворський), а одним з двох віце-президентів став ніхто інший як єпископ Феофан (Прокопович). Після смерті у 1722 р. митрополита Стефана (Яворського) посада президента Св. Синоду була скасована. Віце-президент Феофан (Прокопович) став тоді ж, фактично очільником Синоду.  Першим членом Синоду вважався згодом, у пізніші десятиліття і до 1917 р. Санкт-Петербурзький митрополит.

Феофан (Прокопович) також уклав, згідно наказу Петра І і т.з. “Духовний Регламент” – засадничий документ, який  містив  канонічно-правові норми нового Синодального устрою РПЦ.

Про сам цей «Духовний Регламент», до слова ще тоді було сказано, що це – «рассуждение, а не уложение». Як, пише сучасний російський церковний історик і каноніст протоієрей В. Ципін. це була скоріше пояснювальна записка до закону, ніж сам закон. «Регламентом» проголошувалося запровадження Духовної колегії замість колишньої одноосібної влади патріарха. Підстави тут наведені різні, мовляв, колегіальний орган управління може швидше і менш упереджено вирішувати справи, мовляв матиме він  більший авторитет ніж патріарх. Але тут не приховується і головний резон ліквідації патріаршества – колегія не є небезпечною для абсолютної влади монарха. “Простой народ, – йдеться там, –  не ведает како разнствует власть духовная от самодержавной, но великого высочайшего пастыря честию и славою удивляемый, помышляет, что таковый правитель есть вторый государь, самодержцу равносильный или и больший его и что духовный чин есть другое и лучшее государство». І ось, для того, щоби принизити в очах народу духовну владу, “Регламент” проголошував: «коллегиум правительское под державным монархом есть и от монарха уставлено».

Ось так, в історії РПЦ,  відтак – і Православної Церкви в Україні, розпочався Синодальний період, який тривав з 1721 по 1917 рр. І ідейним натхненником такого устрою став ніхто інший як наш земляк – українець Феофан (Прокопович), сподвижник і вірний помічник російського імператора Петра І.

Канонічно Синод був визнаний Східними патрірахами, отож, сакраментально-ієрархічна структура Церкви не була пошкоджена.  Врешті, як зауважив про це видатний церковний діяч ХІХ ст. святитель Філарет митрополит Московський, “духовну Колегію, яку в протестанта перейняв Петро, Боже провидіння і церковний дух перетворили у Святіший Синод”. Але так чи інакше, Церква у цей період була під сильним, при чому іноді – зовсім не сприятливим для неї впливом, а то й  тиском держави. Ось так Феофан (Прокопович) і увійшов в історію російського, українського і, врешті, світового Православ’я – як головний ідейний натхненник нової й абсолютно чужої православній традиції, моделі церковного управління. Годі й говорити про те, що саме у ці часи відбулося позбавлення Київської Митрополії великої частини її прав і самостійності.

Феофана (Прокоповича) також вважають і автором тезису про “триединый русский народ” – ідеї, яка стала офіційною державотворчою концепцією Російської імперії.

Щодо світогляду Феофана (Прокоповича) то вважати його однозначно “прихованим лютеранином” чи “ідеологом “русского мира”” в його сучасній огидній путінській інтерпретації однозначно не можна. Це була, однозначно, куди ширша і багатогранніша постать, можливо, не всі свої погляди цей ієрарх хотів, будучи православним єпископом, афішувати.

Зокрема, його філософські вподобання були доволі цікавими. Так, між іншим, у його філософських творах деякі дослідники вбачають вплив пантеїзму та деїзму – концепцій явно неправославних і навіть нехристиянських.

Феофан (Прокопович) був будівничим Російської імперії, тобто саме російським державотворцем. І в цьому контексті доволі цікавою є характеристика, яку дав цій постаті вже сучасний російський православний богослов, філософ та історик протоієрей Георгій (Флоровський) у своїй праці “Шляхи російського богослів’я”(1937 р.) (для колориту сказаного автор вирішив зберегти мову оригіналу):

«Феофан Прокопович был человек жуткий. Даже в наружности его было что-то зловещее. Это был типический наемник и авантюрист, — таких ученых наемников тогда много бывало на Западе. Феофан кажется неискренним даже тогда, когда он поверяет свои заветные грезы, когда высказывает свои действительные взгляды. Он пишет всегда точно проданным пером. Во всем его душевном складе чувствуется нечестность. Вернее назвать его дельцом, не деятелем. Один из современных историков остроумно назвал его „агентом Петровской реформы“. Однако, Петру лично Феофан был верен и предан почти без лести, и в Реформу вложился весь с увлечением. И он принадлежал к тем немногим в рядах ближайших сотрудников Петра, кто действительно дорожил преобразованиями». Отож, отець Г. Флоровский вважає, що у що, а у реформи Петра І Феофан (Прокопович) таки вірив щиро і так само був відданий цьому монарху. Тому самому, про якого Великий Кобзар Т. Шевченко написав: “То той “Первый”, хто розпинав нашу Україну…”. Ось така от історія…

З 25 червня 1725 р. і до своєї смерті у 1736 р.  Феофан (Прокопович) був  архієпископом Великого Новгорода и Великих Лук, а  15 липня 1726 р. він став першим членом Святішого Синоду.

Епоху в історії Російської імперії після смерті Петра І і до воцаріння Катерини ІІ у 1762 р. прийнято називати “епохою палацевих переворотів”. І Великоновгородський архієпископ Феофан (Прокопович) в 1725-1736 рр. брав у політичному житті доволі активну участь. Він встиг зазнати як загрози опали, так і мав можливість жорстоко помститися своїм супротивникам, у тому числі і за минулі образи “ідейного” богословського характеру.  При чому виявилося, що богослов, філософ, різнобічний науковець і поет Феофан (Прокопович) виявився не лише вправним  і часто безпринципним політиком, а ще й психологом. І то психологом небияким, адже його перу належать й інструкції для допитів написані у 30-х роках для співробітників Таємної канцелярії –  органу політичного розшуку та суду Російської імперії ХVIII ст.(аналог сучасного ФСБ). “Пришед к (подсудимому), тотчас нимало немедля допрашивать. Всем вопрошающим наблюдать в глаза и на все лице его, не явится ли на нём каковое изменение, и для этого поставить его лицом к окошкам…Как измену, на лице его усмотренную, так и все речи его записывать” – автором цих інструкцій був той самий Феофан (Прокопович).

Після смерті Петра І  28 січня ( 8 лютого) 1725 р. Феофан (Прокопович) усіляко сприяв зішестю на російський трон жінки покійного імператора Катерини І.   Таким чином, він допоміг партії князя Меншикова, отож становище цього ієрарха залишалося певний час непохитним. Відстоюючи кандидатуру Катерини, Феофан, звісно, мав свій інтерес. Партія Меншикова не була зацікавлена в згортанні церковної реформи – тоді як князі Голіцини і Долгорукови, які мали на меті зробити новим імператором онука Петра І 9-річного Петра Олексійовича (сина опального, і закатованого за наказом самого батька царевича Олексія) могли відновити патріаршество, після чого Прокоповичу загрожувала б опала, а, можливо, і в’язниця.

Отож, цей архієрей почав ревно захищати новий режим.  Послуга, яку Феофан зробив новій імператриці, не залишилась непоміченою. Тому, коли він доніс на свого колегу по Синоду архієпископа Новгородського Феодосія (Яновського), справі відразу надали політичного характеру. Яновський для цього сам давав приводи своїми необережними висловами. До того ж він теж почав “копати” під Феофана.

В боротьбі двох церковних ієрархів переміг Прокопович. Імператриця Катерина І наказала арештувати Феодосія. Вирок йому писав сам Феофан (Прокопович), – позбавлення митрополичого престолу і заслання в далекий Карельський монастир. Пізніше з Яновського зняли духовний сан, а через рік, надламаний фізично та духовно, він помер у в’язниці. Ось за саме таких обставин Феофан (Прокопович) і став Великоновгородським архієпископом, посівши кафедру, яку перед тим  обіймав опальний Феодосій (Яновський).

Але вже незабаром Феофан (Прокопович) сам мало не опинився в опалі. Справа у тім, що його заступниками – віце-президентами Св. Синоду тоді стали  старий противник Феофана архієпископ Тверський Феофілакт (Лопатинський) та  ростовський архієпископ Георгій (Дашков). І з цими ієрархами у Прокоповича виник конфлікт, який переплівся із драматичними перепетіями світської боротьби за престол Російської імперії.

Про те, що Феофілакт (Лопатинський) ще в часі академічної полеміки із Феофаном (Прокоповичем) звинувачував останнього у лютеранстві ми вже писали.  Тепер до боротьби із всесильним ієрархом – фаворитом покійного імператора Петра І долучився й архієпископ Георгій (Дашков). На відміну від Феофана і Феофілакта, цей архієрей походив із т.з. “невченого” духовенства і в глибині душі ненавидів ієрархів та вчених монахів українців, які заполонили єпархії етнічної Росії. Він також вважав себе першим претендентом на  патріарший престол після скасування церковної реформи Петра І.

Архієпископ Георгій (Дашков) зумів “протягнути” до Синоду вірних йому людей і Прокопович на деякий час залишився чи не єдиним захисником церковної реформи. І якщо раніше достатньо було бути в милості в імператора, то тепер йому треба було заручитись підтримкою Верховної таємної ради – неофіційного придворного органу, який реально керував тоді імперією і складався з 7-8 знатних осіб.

Коли в 1727 р., після смерті Катерини І, новим російським імператором таки став  малолітній Петро ІІ, справа Феофана здавалась програною. Всесильного фаворита покійної імператриці князя О. Меншикова тоді відсторонили від влади і заслали до Сибіру. Імператором крутили як хотіли князі Долгорукови – відкриті прихильники московської старовини. Здавалося, от-от буде відновлене і  патріаршество.

Своєю чергою, архієпископ Георгій (Дашков) через архімандрита Маркела (Радишевського) (колишнього наближеного Феофана (Прокоповича) звинувачує новгородського архієпископа  в єресі, точніше – у лютеранстві. Знайшлися й аргументи – Прокопович, мовляв, цурається святих ікон, стверджує, що християнин може виправдатися перед Богом тільки вірою без добрих справ (що, до слова, було недалеким від правди), сміється над богословською спадщиною Святих Отців тощо. Здавалося, –  ось ось і Прокоповича запроторять до застінків Таємної канцелярії.

Все змінила передчасна смерть юного імператора Петра ІІ від віспи у 1730 р. І з воцарінням того ж року Анни Іоанівни відбувся останній і вже остаточний злет Феофана (Прокоповича). Хоча, можливо, якби він закінчив своє життя і кар’єру жертвою  опали, то його постать в історії була, принаймні на особисту думку автора, куди симпатичнішою…

У воцарінні Анни Феофан зіграв, можна сказати одну з визначних, якщо не головну роль.

Так, подальші події в історії Росії відомі як “змова верховників”. Верховна таємна рада запропонувала імператорський трон племінниці Петра І герцогині Курляндській Анні Іоанівні, але за умови, що вона підпише так звані “Кондиції”, згідно яких реальна влада передавалася “верховникам” як стали називати аристократів – членів Верховної таємної ради.

Що ж до Прокоповича, то він  зрозумів, що воцаріння Анни є його останнім шансом. Отож, архієрей посилає таємне посольство до столиці Курляндії Мітави. Посланці Прокоповича схиляють Анну підписати Кондиції, але обіцяють, що вже скоро вона, за підтримки самого Феофана (Прокоповича), зможе повернути собі самодержавну владу.

Свого слова Феофан дотримав. По-перше, саме він зірвав намір верховників привести підданих до присяги, у якій не було б жодного слова про самодержавну владу імператриці. По-друге, зумів таємно передати Анні план дій по поверненню самодержавної влади, який розробило опозиційне до верховників дворянство.

Наступного дня у присутності делегації від радників імператриця прилюдно розірвала Кондиції і позбавилась опіки Верховної таємної ради. Не було дивним, що після такої дієвої допомоги саме Феофан (Прокопович) здійснив обряд коронації нової імператриці Анни Іоанівни.

Вагому роль в управлінні Російською імперією в часи правління Анни Іоанівні відгравали протестанти, точніше німці-лютерани, якими були  її коханець герцог Ернст Бірон та керівник кабінету міністрів граф Генріх Остерман. Церковна політика останніх була спрямована передусім на викачування фінансових ресурсів із церковних володінь. Це викликало обурення, але архієпископ Феофан  (Прокопович)  підтримував у цій справі саме відповідні дії влади.

Тим більше, що тепер у нього з’явився привід раз і  назавжди розправитися із усіма своїми опонентами та супротивниками. Варто зауважити, що вони перші дали йому привід для цього.

Так, отець Маркел (Радишевський) (той самий колишній наближений Феофана, який за царювання Петра ІІ звинуватив Прокоповича в єресі) почав розповсюджувати написане ним “Житіє єретика Феофана Прокоповича”, в якому він критикував не лише Прокоповича, але й самого імператора Петра І. Це була справа якраз для Таємної канцелярії, куди Радишевський кілька років тому ледь не відправив самого Прокоповича. Феофан, своєю чергою, як раз почав тісно співпрацювати зі зловісним керівником цієї Таємної канцелярії графом Андрієм Ушаковим. Отож, автор памфлету та його помічник були арештовані.

І тут, з легкої руки (яка насправді виявилася доволі “важкою”) Феофана (Прокоповича) був запущений справжній “маховик репресій”. Жертвами всесильного ієрарха стали, зокрема, архієпископ Воронезький Лев (Юрлов), який був позбавлений сану  і засланий на Біле море за те, що відмовився служити службу на честь нової імператриці, а також вже згадуваний нами архієпископ Ростовський Георгій (Дашков), який був засланий в Спасо-Каменський вологодський монастир за інкриміновані йому хабарі в Ростовській єпархії. Не минула лиха доля і нікого іншого як самого Київського митрополита Варлаама (Ванатовича), який був засланий до Бєлозерського Кирилівського монастиря за те що не відслужив вчасно молебень  за здоров’я імператриці Анни з нагоди її зішестя на престол. Хоча подейкували, що найбільшою провиною Київського митрополита Варлаама (Ванатовича) було те, що він дозволив у себе в Києві нове видання полемічної антилютеранської праці Стефана (Яворського) “Камінь віри” та погано утримував своє духовенство від “толков об еретичестве Феофана (Прокоповича)”.

Цей “Камінь віри” “виплив” і в іншій справі. Ми вже згадували про ідейного противника Феофана (Прокоповича) архімандрита, а згодом і єпископа Феофілакта (Лопатинського). Так ось він у той час теж став жертвою помсти з боку свого богословського опонента та політичного супротивника.

Трапилося це ось як. В 1732 р. з’явився новий пасквіль на Феофана, де “непереливки було” як Анні Іоановні так і Петру І. Прокопович  дізнався, що документ писав Йосиф Решилов – довірена особа владики Феофілакта (Лопатинського). Отож прийшла нагода розправитися зі старому ворогом…

Феофілакт як раз саме тоді  видав давній твір Стефана (Яворського) “Камінь віри”. Відповіддю на цей православний богословський полемічний твір стала лютеранська, теж богословська, і теж полемічна праця.  Її уклав протестантський богослов Іоанн Буддей, який, при тому дуже вихваляв Феофана (Прокопича) і паплюжив Стефана (Яворського) (ходили чутки, що справжнім автором цього полемічного трактату був сам Прокопович). Саме тоді з’явився третій полемічний богословський твір, теж антилютерантський – католицька відповідь на працю Буддея, яка належала перу домініканського монаха Бернарда Рібейри, що жив при іспанському посольстві у Петербурзі.

І таким чином, згодом в богословську полеміку втрутилася караюча рука Таємної канцелярії. І ніхто інший як Феофан (Прокопович) доводив, що за “Каменем віри” стоять… іноземні шпигуни католицьких(!) країн, зокрема Іспанії(!). Вони, мовляв, мажуть брудом чесних протестантів(!), які служать Росії.

В результаті усього цього під слідством Таємної канцелярії опинились кілька архімандритів, директор Московської синодальної типографії і навіть колишній кабінет-секретар Петра І. Лише в 1733 р. невгамовний Новгородський владика Феофан (Прокопович)  запроторив до Таємної поліції більше ста духовних осіб РПЦ.

Цікаво, що у 1734 р. для звершення богослужінь і священних рукоположень ставлеників Феофан (Прокопович), що майже постійно мешкав у Петербурзі, тримав у Новгороді вихідця з Грузії єпископа Йосифа (Хвабулова), який жодного слова не розумів російською.

Ще одним із моментів останніх років життя і архієрейського служіння Феофана (Прокоповича) було те, що ніхто інший як саме він дав “путівку у життя” молодому Михайлу Ломоносову. Феофан посприяв щоби талановитий хлопець поїхав до Петербурга навчатися при Академії наук.

Тим часом в 1735 р. був заарештований Феофілакт (Лопатинський). Через три роки його позбавили сану і відправили до Виборгського замку. Але Феофан (Прокопович) не дожив до цього свого тріумфу. Він помер 8 вересня 1736 року, залишивши по собі безліч богословських, філософських, загалом наукових творів, а також те із чим, першою чергою, асоціюється його ім’я в історії  – “Духовний Регламент” і Синодальний устрій РПЦ.

«О, главо, главо! Разуму упившись, куда ся преклониши?», – такими, згідно легенди, були передсмертні слова Феофана (Прокоповича).

Отож, серед видатних волинян, як наших земляків, так і тих визначних історичних постатей, чиє життя було у тій чи іншій мірі пов’язано із нашим краєм, були не лише святі, подвижники і патріоти України. Адже “героєм” Феофана (Прокоповича) не назвеш…

Однозначно, архієпископ Феофан (Прокопович) не був “світильником Православної Церкви” цей фаховий богослов, як до слова, і кардинал Рішел’є, був скоріше політиком у рясі, ніж справжнім архіпастирем. І політиком часом мстивим і жорстоким. В історію Росії він увійшов як державотворець часів Петра І, один з українців, які допомогли створити Російську імперію. А Україна може пам’ятати його, принаймні, як  визначного українського діяча епохи бароко, моральні якості якого, втім цілком вдало, на мою особисту думку, змалював отець Г. Флоровський.  Але – це мій особистий висновок, який автор не має на меті нав’язувати іншим  – нехай кожен  вирішує сам… Адже, врешті, головний  суд належить не людині, а Богові.

Костянтин Олексюк