Павло Казарін зауважує,що «Україна послідовно позбувається ілюзій. Наприклад,ілюзій про те,що зміни здатні зробити заїжджі іноземці. Ця віра те саме надії на казкову щуку,яка буде виконувати бажання головного героя,поки той лежить на печі. Але виявилося,що ніякі,нехай навіть найщиріші і лояльні,іноземці не виконають за українців їх домашню роботу. Доля полісу знаходиться лише в руках громадян полісу,і тільки їм під силу визначати його майбутнє».
 
Констатуючи,що пішла в небуття ілюзія про те,наче захід може сам обнулити російську агресію,він резюмує: «Виявилося,що українська революція відбулася в той самий момент,коли західний обиватель куди більше зосереджений на побудові персонального комфорту в затишних ізольованих національних квартирах… З`ясувалося,що війна за незалежність не ведеться чужими руками – і Україна вчасно вивчати досвід Фінляндії,якій теж поодинці довелося протистояти агресивному СРСР».
 
А ще,підкреслює Казарін,«Україна звикає до думки про те,що слабких б`ють… Інтереси «великих гравців» першою чергою зосереджені на вирішенні їхніх власних завдань. І тому погоджуватися на будь-яку запропоновану західними столицями сценарій – не слід. А це призводить до того,що виникає потреба формулювати свою власну картинку бажаного майбутнього. Укупі з рецептами його досягнення».
 
Політолог також наголошує,що «останні три роки довели: багато українських політиків і активісти можуть лаяти Москву,але при цьому залишатися токсичними для своєї країни. Як мінімум,в силу власної обмеженості і жадібності. Ворог мого ворога далеко не завжди один – і Україна ось уже третій рік привчає себе до цієї простої формули. А ще країні доводиться звикати до розуміння того,що значна частина населення зосереджена на цінностях холодильника. Що вони стурбовані питаннями побуту куди більше,ніж питаннями оборони або реформ. Ці люди не виходять на майдани,але зате вони ходять на вибори. Саме їхні голоси складають до себе в скарбничку популісти і реваншисти».
 
Казарін зазначає,що «зіткнення з реальністю народжує у багатьох фрустрацію. У тих,хто сподівався на швидке повернення Криму і безболісне – Донбасу. У тих,хто вірив,що наші проблеми вирішаться не стільки за рахунок наших перемог,скільки за рахунок помилок агресора. У тих,хто думав,що саме Віктор Янукович є головною перешкодою на шляху швидкого переходу країни в «перший світ». Ті,хто не зміг з цієї фрустрацією впоратися,- пішли в депресію або в пошук чергового рецепта одномоментного дива. Ті,хто впорався – зціпивши зуби,будують по цеглинці фундамент Української держави».