Ігор Лосєв нагадує,що Роман Дмовський – «класичний польський імперський шовініст-великодержавник. У відновленій після Першої світової війни Польській державі він у 1923 році обіймав посаду міністра закордонних справ. Був прихильником приєднання до Польщі Литви,виступав за максимально жорсткий курс стосовно національних меншин Речі Посполитої,зокрема за цілковиту асиміляцію-полонізацію українців і білорусів. Був носієм ідей відродження історичної Речі Посполитої «од можа до можа».
 
Відтак аналітик констатує: «За часів перебування на чолі нинішньої Польщі «Громадянської платформи» та її ліберальних і соціал-демократичних попередників в українському суспільстві сформувалася ілюзія,що політична ідеологія Романа Дмовського (це умовне формулювання,бо він одним із найяскравіших символів шовіністичної ідеології) назавжди відійшла в минуле,поступившись місцем ідеології,яку пов’язують із постаттю польського мислителя Єжи Ґедройця. Ґедройць виступав з позицій відмови від історичних порахунків колишніх народів Речі Посполитої в ім’я спільного європейського майбутнього. Зокрема,він відкидав будь-які відкриті чи «повзучі» територіальні претензії і чітко формулював тезу,що без незалежної України не буде незалежної Польщі».
 
Він зазначає,що і стосовно проблеми Волині-1943,«було знайдено єдино можливу і прийнятну для обох народів формулу історичного примирення: «Прощаємо і просимо прощення». Проте в останні роки у Варшаві знайшлося чимало охочих піддати цю формулу сумніву,та й узагалі її скасувати». Мало того,підкреслює Лосєв,«у зв’язку з важким становищем України в умовах агресивної війни проти неї з боку Росії,що природно послабило позиції Української держави,деякі діячі у сусідній країні,схоже,дійшли висновку,що настав зручний час для реалізації задавнених геополітичних комплексів». У цьому контексті лідер «ПіС» Ярослав Качинський заявив,що двосторонні відносини залежатимуть від ставлення України до спільних моментів польської і української історії.
 
У тому,що чинний польський владний режим вдається до шантажуй диктату,вважає експерт,«є певна провина української політичної верхівки. Коли Сейм і Сенат Польщі ухвалили,на думку українців,несправедливі й образливі для України рішення щодо волинських подій 1943 року,офіційний Київ відреагував мляво,обтічно і нерішуче. Черговий раз вважали за краще «не нагнітати». Фактично ворожу,недружню щодо України акцію «проковтнули»,сподіваючись все «спустити на гальмах». Проте цілком закономірно й очікувано це лише посприяло загостренню польських претензій до української сторони».
 
Лосєв наголошує: «Польські політики з «ПіС» здійснюють дуже шкідливий і небезпечний для своєї країни вибір. Восени 1938-го їхні політичні попередники вже робили такий вибір,ударивши в спину Чехословаччині в інтересах нацистської Німеччини й авторитарної Угорщини,кинувшись привласнювати чеську Тешінську область,де етнічні поляки становили відчутну меншість. І таким чином,посприявши знищенню свого єдиного реального союзника в боротьбі проти Гітлера. Менше,ніж за рік Польща сама стала жертвою Гітлера і Сталіна,що об’єдналися проти неї. А були шанси». На його переконання,«невивчені уроки історії знову даються взнаки. Треба збагнути,що єдиною ефективною і корисною політикою Польщі щодо України може бути тільки політика,що базується на ідеях Єжи Ґедройця. Ідеї Романа Дмовського і за життя цього політика,і сьогодні не просто приречені на провал – вони вели і здатні знову привести Річ Посполиту до катастрофи».