Звільнених з полону волинян Артема Віндюка та Володимира Гізуна зустріли на Театральному майдані Луцька. Зустрітися з Героями сьогодні, 29 грудня, прийшло чимало лучан.
Як тільки кортеж зі звільненими волинянами прибув, у присутніх з’явилися сльози на очах. Після обіймів з рідними та знайомими за Артема Віндюка та Володимира Гізуна та усіх українських воїнів помолилися військові капелани, а згодом під звуки Гімну України хлопці символічно випустили в небо білих голубів.
«Головне – знати, що тебе чекають. Моральна підтримка – перш за все. Ми українці, ми волиняни, ми не здаємося. Ми боролися і будемо боротися за Україну, все вдасться», – сказав Артем Віндюк.
Волонтер, помічниця народного депутата України Степана Івахіва Наталія Попова, яка перебувала з хлопцями одразу після обміну, подякувала усім, хто прийшов зустріти Героїв. На її переконання, офіційно волинських полонених більше в ОРДЛО немає, але 15-ох волинян вважають зниклими безвісти.
Вона також додала, що благодійний фонд Степана Івахіва забезпечить також лікування та реабілітацію звільнених з полону волинян.
Далі ж усі охочі, серед яких і голова Волинської ОДА Володимир Гунчик, вручили хлопцям квіти та подарунки, а всі присутні, стримуючи сльози, вигукували слова «Герої» та «Дякуємо!».
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook
1 Comment
ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ
ЛИСТ ДО Б. ГРІНЧЕНКА
«…Найбільшою з нісенітниць е та, буцім Україна
була колись єдиним неподільним тілом з погляду
національних інтересів і змагань, як хотять запевнити
наші псевдопатріоти,— такої України ніколи не існувало
і не існує… Другою нісенітницею
є те, буцім Україна … боролася з ворогами за «віру батьків» та «волю
рідного краю»; такі «благоглупости» писалися на знаменах
верховодами та політичними інтриганами, бо
ніколи ті, що б’ються із-за якогось шматка, не скажуть,
що вони б’ються саме з-за шматка, а наговорять
«великих слів велику силу»… Ніколи Україна не боролась ні за який свідомий
загальноукраїнський ідеал, і ніколи не існувало
свідомого загальноукр[аїнського] патріотизму… Не за віру батьків і не за «неньку
Україну» боролося високе укр[аїнське] шляхетство,
а за панування свого стану на Україні,
вони через се хилилися й до Польщі, бо католицька
Польща більш забезпечувала їм ту самостійність
панування, ніж православна Москва… За сі привілеї
бились укр[аїнські] пануючі верстви з польськими або
московськими, боролись за владіння хлопами, маєтками
та властю, а зовсім не за волю батьківщини або
віру. І «воля», і «віра батьків» у кожного стану були
свої і виявлялись ні в чому іншому, як у реальних життєвих
потребах, за котрі тільки і йшла боротьба. А «ненька Україна»
була ні чим іншим, як лиш гаслом,
під окликом котрого пануючі верстви гріли собі руки…»